Глава 12. Форма державного устрою

Поняття державного устрою

Державний (територіальний) устрій - це поняття, що виражає, якщо корот­ко, поділ держави на складові частини та взаємостосунки між державою в цілому та її складовими частинами.

Проблему удосконалення державного устрою мають сьогодні не лише неста­більні Росія чи Грузія, а й розвинуті та економічно благополучні Великобританія, Канада, Іспанія. У деяких таких країнах (як Бельгія) за останнє десятиліття карди­нально змінився спосіб територіальної організації державної влади - з унітарної ця держава перетворилася у федеративну. Тому поняття державного устрою є актуа­льним і одним із ключових у науці теорії держави і права.

На думку українського дослідника проблем державного устрою С. Телешуна, слід розмежувати поняття "адміністративно-територіального устрою" як його складової і "державного устрою" як більш широкого поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію на­селення.

Отже, С. Телешун визначає, що державний устрій - це організація території і населення, визнання за ними або надання їм певного статусу в здійсненні держав­ної влади. Саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Основною метою поділу будь-якої держави, зокрема України, на складові ча­стини є організація оптимального управління державою і суспільством.

До елементів поняття форми державного устрою належать такі:

1) адміністративно-територіальний чи політико-територіальний поділ краї­ни, що виражається у поділі єдиної держави на певну кількість територіальних одиниць визначеного рівня (області, райони, округи, комуни тощо):

2) взаємовідносини між центральними та місцевими органами державної влади, котрі уособлюють відповідно державу загалом і її складові частини;

3) спосіб регулювання центральною владою правового статусу складових частин держави та їх владних органів;

4) правові стосунки між територіальними одиницями держави;

5) правові відносини між органами державної влади (центральними і місце­вими) та органами місцевого самоврядування, ступінь розвитку та правового захи­сту самоврядування;

6) спосіб участі складових частин держави у вирішенні загальнодержавних справ;

7) характер фінансової системи держави (централізований чи децентралізо­ваний), роль складових частин держави у формуванні бюджету та його здійсненні.

Враховуючи наведене можна визначити державний (територіальний) устрій у будь-якій країні за існуючими нині науковими класифікаціями - він може бути унітарним, федеративним чи конфедеративним. Серед конфедеративних утворень, які формуються на наших очах, слід назвати Союз Росії і Білорусі, укладений в 1997 р. і особливо Європейський союз.

Крім наведеного класичного підходу в класифікації держав за їх територіаль­ним устроєм, існують й альтернативні класифікації "складних держав". Так на­приклад, російський вчений Ю. А. Тихомиров виділяє серед них такі види: а) спів­дружність націй (типу Британської співдружності); б) співтовариства конфедера­тивного типу (двох- чи чотирьохсторонні об'єднання Росії з іншими державами); в) співдружність незалежних держав (СНД і Європейський союз з конфедератив­ними елементами); г) конфедерації (в минулому США, Швейцарія, в останні деся­тиліття - Сенегамбія); д) універсальні об'єднання держав (типу ООН); є) інститу-ційні міжнародні об'єднання (типу Міжпарламентського союзу); є) функціональ­но-цільові об'єднання держав (типу Ради Європи); ж) федерації - національні, на­ціонально-територіальні, етнічні. Відзначимо, що такий розширений підхід відо­бражає дискусію вчених про відмінність "складних" держав від міжнародних ор­ганізацій.

Які фактори впливають на характер державного устрою в тій чи іншій краї­ні?

По-перше, спосіб утворення держави. Ті з них, які утворилися на базі кількох держав, як правило, мають складну форму (наприклад, Німеччина). Навпаки, ті, котрі утворилися шляхом відокремлення частини з іншої держави частіше мають унітарний устрій (наприклад, республіки колишнього СРСР).

По-друге, національний склад населення держави. Якщо в одній державі кі­лька етнічних груп є корінними і не виступають діаспорою державотворчих націй - такі держави, як правило, будуть мати складну форму.

По-третє, державний режим, існуючий в країні. В умовах недемократичних режимів державна влада завжди монополізована центральними органами і тому устрій має централізований характер (колишні СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Унітарна держава

Унітарною (фр. ипііаге - єдина) є така держава, складові частини якої висту­пають адміністративно-територіальними одиницями, котрі не мають жодних ознак суверенітету і правовий статус котрих визначається законодавчими актами центра­льної влади.

Сучасна унітарна держава характеризується такими юридичними ознаками;

1) єдине законодавство, в тому числі єдина конституція;

2) єдина централізована система органів державної виконавчої влади;

3) єдина судова система;

4) єдина цілісна територія, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць;

 

98

Загальна теорія держави і права

Глава 12 Форма державного устрою

99

5) статус органів державної влади адміністративно-територіальних одиниць, а також органів місцевого самоврядування визначається нормами загальнодер­жавного права, причому як конституцією так і звичайними законами;

6) у країні має місце єдине громадянство;

7) фінансова система функціонує на основі єдиного централізованого держа­вного бюджету.

Більшість держав сучасного світу мають саме унітарний територіальний устрій. Така форма держави дає змогу центральним органам влади сконцентрувати ресурси, оперативно вирішувати назрілі проблеми.

Деякі маленькі унітарні країни (Мальта, Бахрейн тощо) взагалі не мають ад­міністративно-територіального поділу. В інших унітарних державах цей поділ включає дві-три і навіть чотири ланки. Повоєнного часу в цілому ряді країн про­являється тенденція до укрупнення низових одиниць адміністративно-територіального поділу.

В унітарних державах з асиметричним територіальним устроєм складові час­тини держави мають різний правовий статус. Поряд з адміністративно-територіальними одиницями є регіони, котрі мають більше прав і виступають те­риторіальною автономією. Поняття автономії (від гр. аигопотіа - сам + закон) зводиться до права певної частини держави самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Ступінь самостійності таких автономій різна. У багатьох країнах автоно­мії мають власні законодавчі органи, котрі видають місцеві закони з питань, які передані до відання автономії. Такі автономні утворення існують в Данії (Гренла­ндія), Франції (Корсика), Португалії (Азорські острови), Україні (Крим) тощо.

З точки зору територіальної організації публічної влади унітарні держави по­діляються на дві групи: децентралізовані та централізовані. Децентралізовані унітарні держави мають такі ознаки:

а) компетенція місцевих органів самоврядування виникає на основі делегу­
вання повноважень центральною владою відповідно до конституції і законів;

б) в межах делегованих повноважень між місцевими і центральними владни­
ми органами відсутні відносини субординації і підпорядкування; місцеві органи в
межах "делегованої" галузі пов'язані лише конституцією і законами;

в) місцеві органи влади функціонують дискреційно, незалежно від централь­
них органів (дискреційна незалежність);

г) центральні органи влади регулюють правовий статус місцевих органів пуб­
лічної влади через конституцію і закони;

д) центральна влада здійснює контроль за відповідністю місцевих-
нормативно-правових актів нормативно-правовим актам центральної влади, а та­
кож за їх відповідністю конституції і законам;

є) центральна влада у встановленому порядку здійснює фінансовий контроль за діяльністю місцевих органів.

До децентралізованих унітарних держав належать такі як Італія, Іспанія, Ве­ликобританія тощо.

100

Централізованими унітарними державами є такі, в яких відсутні виборні ор­гани на рівні адміністративно-територіальних одиниць, котрі би мали самостійно вирішувати місцеві питання. У таких державах вертикальний розподіл влади про-

Загальна теорія держави і права

ведений слабко, що проявляється насамперед в компетенції центральних органів, а

саме:

а) вони призначають керівників місцевих органів виконавчої влади;

б) мають право втручатися до діяльності місцевих органів чи припиняти їх
повноваження, скасовувати чи змінювати правові акти місцевих органів;

в) вправі регулювати діяльність місцевих органів як загальнообов'язковими
приписами, так і організаційними актами.

Федеративна держава

Федерація (від лат. гоесіиз - зв'язок) - це єдина союзна держава, котра склада­ється з кількох державних утворень, об'єднаних для вирішення центральною вла­дою спільних для всіх суб'єктів федерації завдань.

У кожній федеративній державі функціонують два рівня влади: федеральний рівень (центральна або союзна влада) і рівень учасника федерації (штату, провін­ції, землі тощо). До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів: в США - 50, Австралії - 6, Австрії - 9, ФРН - 16, Індії - 25, Югославії - 2, Росії - 89

тощо.

Становлення федералізму в новітній історії бере початок з 1787 р., коли була прийнята Конституція США. У 1867 р. на основі британського Закону про Північ­ну Америку виникла федеративна Канада, котра складалася тоді з трьох провінцій. У федерацію в 1874 р. перетворилася Швейцарія, що виникла, нагадаємо, в 1291 р. як Союз кантонів. Деякі ознаки федералізму мали вже перші конституції єдиної Німеччини (1871, 1919 рр.). Основний Закон ФРН 1949 р. створив механізм одної з класичних сучасних федерацій.

Федеративний устрій сучасних держав характеризується такими ознаками:

1) держава поділяється на складові частини (штати, наприклад), котрі мають деякі атрибути суверенітету: символіку, вищі державні органи, конституції тощо. Проте верховенство влади повністю залишається за єдиною федеративною держа­вою, котра й володіє суверенітетом;

2) територія федерації складається з територій її суб'єктів. У цьому аспекті існує поняття "федеральний кордон" і поняття "кордону штату" (наприклад, в

США);

3) федеральне законодавство (передовсім конституція) визначає межі зако­
нодавчої компетенції суб'єктів федерації. Федеральний устрій передбачає існу­
вання двох рівнів законодавства: на рівні федерації та на рівні суб'єктів за безумо­
вного пріоритету норм федерального законодавства;

4) суб'єкти федерації позбавлені права виходу з складу федеративної держа­
ви, хоча такі спроби мають місце час від часу. У 1980 і 1995 роках, наприклад, у
Канаді провінція Квебек через проведення референдуму двічі пробувала вийти з
складу цієї федерації. Набагато більше подібних намагань не були настільки мир­
ними й придушувалися військовим шляхом. У 1861-1865 рр. центральна влада в
США ледве здолала спробу 10 південних штатів здійснити сецесію - розвалити
федерацію через утворення своєї союзної держави. В 1994-1996 роках таку ж

101

Глава 12 Форма державного устрою

спробу вчинив один із суб'єктів Російської Федерації - Чеченська Республіка Іч-керія;

5) суб'єкти федерації позбавлені права самостійно виступати на міжнародній арені. Це означає, що вони не є суб'єктами міжнародних правовідносин;

6) фінансова і бюджетна системи федерацій мають централізований харак­тер. Бюджетні доходи суб'єктів федерацій незначні й не йдуть у ніяке порівняння з федеральними;

7) збройні сили у всіх федераціях підпорядковані федеральному центру;

8) структура федеральних органів влади передбачає представництво в їх складі суб'єктів федерації. Верхня палата парламенту нерідко виконує саме таку роль. Наприклад, Сенат Конгресу США складається з 100 сенаторів, які з розраху­нку по два від штату обираються шляхом прямих виборів. В Росії, до прикладу, верхню палату федерального парламенту формують за посадою керівники пред­ставницьких і виконавчих органів суб'єктів федерації (по два від суб'єкту);

9) установча влада в федераціях здійснюється, як правило, за участю суб'єктів федерації. Зокрема, це стосується внесення змін і доповнень до федера­льної конституції.

Важливе значення для розуміння юридичної природи федерації має розмежу­вання предметів відання між федерацією та її суб'єктами. У законодавстві федера­тивних держав можна знайти розмежування такого порядку: по-перше, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні федерації; по-друге, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні суб'єктів федерації; по-третє, предмети відання, котрі знаходяться у спільному віданні федерації та її суб'єктів.

Федеративні держави класифікуються за різними критеріями. За способом утворення вони поділяються на : 1) договірні (Боснія та Герцеговина); 2) такі, що утворилися через централізацію конфедерації (США, Швейцарія); 3) такі, що утворилися через децентралізацію унітарної держави тощо.

З точки зору рівноправності суб'єктів федерації вони поділяються на симет­ричні (де суб'єкти мають однаковий правовий статус) і асиметричні (де суб'єкти нерівноправні).

З огляду на врахування національного складу країни в її федеративній будові виділяють територіальні та національно-територіальні федерації. До першої групи належать США, Німеччина, до другої - Російська Федерація, Союзна Республіка Югославія, суб'єкти яких будуються на основі компактного проживання певних етнічних груп.

Конфедерація

102

В юридичній науці присутні два підходи вчених до розуміння природи кон­федеративних утворень: один із них передбачає її розуміння як міжнародної орга­нізації, до якої входять кілька незалежних держав, а інший виходить з того, що конфедерація - хоч і занадто слабко централізоване, але все ж окреме державне утворення. Думається, знайти чітку межу між "сильними" міжнародними органі­заціями і децентралізованими державами "аморфного" типу справді нелегко.

Загальна теорія держави і права

Конфедеративна форма державного устрою, отже, характеризується такими ознаками:

1) конфедерація утворюється на основі договору між її суб'єктами;

2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу із складу державного утворення;

3) суверенітет в конфедерації належить суб'єктам, які входять до її складу;

4) до предмету відання конфедерації входить вузьке коло питань (питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, єдиної системи комунікації тощо);

5) у конфедераціях утворюються лише ті державні органи, які необхідні для здійснення завдань, спеціально визначених договором;

6) суб'єктам конфедерації належить право мулліфікації, тобто відмови у ви­знанні або відмови у застосуванні актів конфедеративних органів влади;

7) бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів;

8) військові формування комплектуються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігається їх подвійне підпорядкування державним органам конфедера­ції та її суб'єктів;

9) у конфедераціях відсутнє єдине громадянство;

10) як правило, в конфедераціях відсутня єдина система грошового обігу.

Як форма союзу держав конфедерація порівняно рідко зустрічається в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1789 р. Спроби створення конфедерацій мали місце і в XX ст. У 1958 р. Єгипет і Сирія створили Об'єднану Арабську Республіку, яка проте вже в 1961 р. розпалася. Така ж доля спіткала і Сенегамбію, що об'єднала в 1982 р. дві держави - Гамбію і Сенегал.

Досвід конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною: або до пов­ного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Характерним є те, що до федеративного устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціона­льним складом населення (США, Німеччина, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Австро-Угорщина, Швеція і Норвегія тощо) розпалися.

Треба мати на увазі, що конфедерація була закладена й у тексті нового Союзного договору (вперше опублікований в газеті "Московские новости" за 15 серпня 1991 р.), який мав бути підписаний керівниками республік Союзу РСР 20 серпня 1991 р. у Москві. Новий союз держав передбачалося назвати "Союз Радянських Суверенних Республік". Проте він так і не відбувся внаслідок путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві.

Союз держав конфедеративного типу проходить становлення на основі Маас­трихтських угод у Західній Європі - це Європейській союз. У лютому 2003 р. Югославія з федерації була конституційно реорганізована в конфедеративне утво­рення назвою "Сербія і Чорногорія".

103

Глаеа 12. Форма державного устрою

5. Особливості державного устрою в Україні

Державний (територіальний) устрій в нашій країні визначений на конститу­ційному рівні - це унітарна держава (ст.2 Конституції України). Така характерис­тика підтверджується іншими нормами Основного закону, всією правовою систе­мою та державним механізмом України. В чому ж проявляється "унітаризм" Укра­їнської держави?

1) адміністративно-територіальні одиниці (всього крупних їх в Україні є двадцять сім: 24 області, міста Київ і Севастополь, Автономна республіка Крим) не мають жодних ознак суверенітету. Місцеві органи державної виконавчої влади є підпорядкованими центральним владним органам та формуються ними;

2) територія України є єдиною, цілісною і недоторканою;

3) діє єдина Конституція і єдина система законодавства на всій території України;

4) в Україні має місце єдине громадянство, єдина державна символіка, дер­жавна мова;

5) функціонує єдина система органів державної влади.

Разом з тим, Україна є такою унітарною державою, котра мас в своєму складі гериторіальну автономію - Автономну Республіку Крим, про державно-правову специфіку якої вже вище згадувалося. Слід відзначити, що автономії в унітарних державах - не рідкість у світовій практиці (Італія, Іспанія, Данія, Фінляндія, Мол­дова, Грузія тощо). Від цього унітарний характер держави (тобто юридична при­рода її територіального устрою) не змінюється.

Коли ж спробувати визначити вид унітаризму в Україні (централізована чи децентралізована), то все ж слід визнати нашу державу унітарно-централізованою. За таку характеристику свідчать такі її особливості:

а) "вертикаль" державної виконавчої влади простягається до найдрібніших
населених пунктів - формально до районного рівня, а фактично у ній працюють і
виконавчі органи самоврядування - міські, селищні й сільські голови та відповідні
виконавчі комітети місцевих рад. Після схвалення нової Конституції ця "верти­
каль" стала ще міцнішою - керівники регіональних органів державної виконавчої
влади вже не обираються, а призначаються Президентом за поданням Кабінету
Міністрів;

б) місцеве самоврядування є недостатньо розвинутим. Закон про місцеве са­
моврядування, зокрема, передбачає "автоматичне" делегування повноважень міс­
цевого самоврядування державним адміністраціям. У багатьох країнах функціонує
модель, колидделегування повноважень можливе, але навпаки - від місцевих орга­
нів державної влади до органів самоврядування. Крім того, на рівні областей і ра­
йонів місцеве самоврядування представлене лише представницькими органами.
Така модель самоврядування не має аналогів серед європейських країн.

Тим не менш, погоджуємось із позицією вже вище згадуваного дослідника С. Телешуна, що конституційно закріплена унітарність державного устрою України потребує збереження та подальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з метою подолання проявів сепаратизму

в ряді регіонів України, зокрема Закарпатті, Криму і Донбасі. Це також сприятиме формуванню в Україні єдиної політичної нації, що складається з титульного етно­су та інших етнічних груп, які проживають на території Української держави, оп-тимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, вдосконаленню функціонування різних видів автономій, зрештою становленню ін­ститутів громадянського суспільства.

Література

1. Абдулатипов Р.Г., Болтенкова Л.Ф. Опьітьі федерализма. - М., 1994.

2. Заяц І. Я. Правовий статус області в Україні : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Юридичний факультет. - Л., 1999.-205 л.

3. Крусян А. Р. Взаимодействие местньїх органов исполнительной власти и орга-нов местного самоуправления в Украине : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Одесская гос. юридическая академия. - Одесса., 1999.

4. Телешун О.С. Державний устрій України. Проблеми політики, теорії і практи­ки. - Івано-Франківськ, Лілея, 2000. - 344 с.

5. Телешун О.С. Поняття державного устрою України. Проблеми теорії і практи­ки // Право України. - 2000. - № 6.

6. Телешун О.С. Деякі аспекти процесу імплементації результатів референдуму в Україні // Право України. - 2000. - № 10.

 

104

Загальна теорія держави і права

Глава 12. Форма державного устрою

105

Глава 13. Державний режим

Поняття державного режиму

Поняття "державного режиму", котре ввійшло в науковий обіг в 60-х роках минулого століття, виражає сукупність методів, способів і засобів здійснення дер­жавної влади в суспільстві. У дещо ширшому розумінні воно позначається як "по­літичний режим", який характеризує методи функціонування всіх ланок політич­ної системи. Нерідко ці поняття в юридичній літературі вживаються як синоніми.

Які елементи поняття "державного режиму" можна виділити? Іншими слова­ми, які обставини слід врахувати для визначення характеру державного режиму в тій чи іншій країні?

1) правовий статус людини і громадянина, правові та інституційні гарантії їх прав і свобод;

2) ступінь участі народу в здійсненні публічної влади на загальнодержавно­му та місцевому рівні;

3) співвідношення влади народу і влади держави, іншими словами - народ­ного та державного суверенітетів;

4) ступінь відокремлення суспільства від держави, встановлення межі втру­чання держави до суспільних відносин;

5) характер взаємодії суспільства і держави: або суспільство визначає і конт­ролює державу, або навпаки;

6) співвідношення правових і неправових методів регулювання суспільних відносин з боку державної влади;

7) ступінь плюралізації політичної системи суспільства.

Традиційно державні режими поділяють на демократичні та недемократичні (останні також - на авторитарні чи тоталітарні).

За підсумками 2000 р. американська правозахисна неурядова організація "Фрідом хаус" проаналізувала державні режими в 192 країнах світу й зробила ви­сновок - демократія поступово й неухильно зміцнює свої позиції. її розкладка ви­дів державних режимів має такий вигляд:

"демократичні" - 120 країн з населенням 3, 439 млрд. чол.;

"частково вільні" - 16 країн;

"авторитарні" - 39 країн;

"тоталітарні" - 5 країн.

Україна протягом 1996-1999 рр. визнавалася "частково вільною" країною, не­зважаючи на прийняття в 1996 р. демократичної конституції. Проте за підсумками 2000 р. Україна визнана цією авторитетною організацією демократичною держа­вою.

106

До речі, наведена вище класифікація державних режимів, побудова на проти­ставленні демократії недемократичних режимів, не є єдиною в юридичній науці. Київський вчений В.Якушик пропонує різні координати їх класифікації:

Загальна теорія держави і права

 

1) з точки зору часу їх функціонування - постійні й тимчасові режими;

2) з точки зору їх відповідності конституції - режими конституційні й не­конституційні;

3) з точки зору їх законності - режими правової держави, режими револю­ційної законності та режими свавілля;

4) з точки зору їх ставлення до релігії - світські, релігійні та атеїстичні ре­жими;

5) з точки зору їх соціальних носіїв - військові та цивільні режими тощо.

Тоталітарний режим

Термін "тоталітаризм" був вперше вжитий у 20-х роках XX ст. критиками фашистського режиму Б. Муссоліні Д. Амендолою та П. Гобетті і настільки спо­добався офіційним колам в Італії, а пізніше в Німеччині, що був запозичений ними для формулювання їх власної мети - вибудови тоталітарної держави.

Перші спроби наукового аналізу феномену тоталітаризму були здійснені в 1952 р. у Вашингтоні (США) на міжнародному політологічному симпозіумі. На цьому форумі вчені визначили тоталітаризм як "закриту й нерухливу соціокуль-турну та політичну структуру, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до вироб­ництва й розподілу товарів - спрямовується й контролюється з єдиного центру".

Вже невдовзі після цього розуміння тоталітаризму було сформульоване в за­конах США "Про еміграцію і громадянство" (1952 р.) і "Про боротьбу з комуніз­мом" (1954 р.). Згідно цих законодавчих актів до характерних ознак тоталітарної диктатури відносяться: наявність єдиної панівної політичної партії, котра, по суті, зрослася з урядом; придушення будь-якої опозиції; невизнання основних прав і свобод, які властиві представницькій формі правління; підпорядкування проголо­шуваних прав інтересам держави.

Наведені положення законів відомі американські вчені 3. Бжезинський і К.Фрідріх взяли за основу у визначенні тоталітаризму і в дослідженні "Тоталітарна диктатура і автократія" дали ще більш обґрунтовану характеристику тоталітариз­му. Цими авторами виділено такі ознаки тоталітарного режиму:

1) єдина масова партія, котра очолюється харизматичне лідером;

2) одна, єдино можлива ідеологія, котра повинна визнаватися всіма. Поділ всього світу згідно з ідеологією на "друзів" і "ворогів";

3) монополія на засоби масової інформації;

4) монополія на всі засоби збройної боротьби;

5) легалізація терору і система терористичного поліцейського контролю;

6) централізована система контролю і управління економікою.

107

В 70-ті роки американський політолог Дж. Лінц описує ознаки тоталітаризму дещо по-інакшому: а) сильно централізована, моністична структура влади, в якій правляча група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; б) монопольна деталізована ідеологія, котра легітимує режим і надає йому певної величі історичної місії; в) активна мо-

Глава 13 Державний режим

білізація населення на виконання політичних і соціальних завдань з допомогою всіх інститутів.

До цих ознак слід додати такі основоположні характеристики тоталітарного режиму як:

порушення державою межі, котра відрізняє її саму від суспільства: внаслідок цього стирається грань між публічним і приватним життям;

тоталітарна влада здійснює всеохоплюючий контроль за суспільством і лю­диною;

тоталітарна влада є абсолютною і не обмеженою ні правом, ні інституційни-ми засобами;

держава широко використовує неправові методи впливу на суспільство.

Тоталітаризм в розумінні політичної реальності виникає спочатку як євразій­ське (СРСР), згодом як європейське (Німеччина, Італія), врешті, азіатське явище (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Кампучія). Протягом XX ст. тоталітарні держави виступали в кількох моделях: комунізм, нацизм фашизм та ісламський фундамен-талізм.

Кількість тоталітарних держав невпинно зменшується. У 1950 р. в світі нара­ховувалося 12 держав з тоталітарним режимом, в яких проживало 34 % населення земної кулі. Станом на 2000 р. тоталітаризм у класичному вигляді, за оцінкою ор­ганізації "Фрідом Хаус", присутній лише в п'яти країнах: Афганістан (режим талі-бів), Куба, КНДР, Лаос, В'єтнам. Якщо зважити на військову ліквідацію терорис­тичного режиму талібів у Афганістані у 2001 р., ринкові перетворення у В'єтнамі, то впевнено можна сподіватися, що кількість тоталітарних режимів й надалі буде зменшуватися.

Авторитарний режим

Авторитарним можна назвати такий державний режим, за якого джерелом державної влади виступає лише частина населення, правляча група, партія, рух або армія. Поряд з цим, відсутність демократичних механізмів не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму. Авторитарний режим завжди характеризує ту країну, в котрій перетворення ведуть від тоталітаризму до демократії чи навпаки. Про це свідчать і його ознаки:

1) розподіл державної влади проведено лише умовно, а юридично і фактично домінує виконавча влада на чолі з сильним президентом чи надзвичайним орга­ном;

2) роль парламенту, як і інших представницьких органів, зведено нанівець, хоча вони й функціонують; вибори цих органів не є регулярними і повністю конт­ролюються владою;

3) значну роль, в тому числі політичну, в суспільстві відіграють багаточисе-льні "силові структури" - армія і правоохоронні органи;

4) формально існує багатопартійна система, але державна влада відверто опирається і підтримує одну або декілька політичних партій;

 

5) мають місце порушення прав і свобод людини, ускладнений порядок їх реалізації та застосування, проте відсутні масові репресії;

6) держава здійснює контроль за інформаційним простором (наприклад, бу­дучи власником більшості засобів масової інформації);

7) обмежується діяльність опозиції;

8) органи державної влади при прийнятті рішень більше зважають на полі­тичну доцільність, ніж на закон;

9) при прийнятті та реалізації політичних рішень рідко застосовується прин­цип знаходження компромісу інтересів;

10) державний апарат функціонує в режимі напівтаємності, в умовах, за яких контроль за ним з боку громадськості виключається.

 

11) виконавчо-розпорядчі органи наділені широкими законодавчими повно­важеннями;

12) в центрі і на місцях мас місце концентрація і централізація реальної влади в руках одного або кількох тісно взаємозв'язаних органів, рішення яких безумовно виконуються, нерідко такі органи володіють дискреційними повноваженнями, тобто правом, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, в тому числі з порушенням норм закону.

В юридичній науці виділяють й цілий ряд інших ознак авторитаризму. Київ­ський вчений В. Якушик у праці "Проблеми теорії революційно-демократичної держави" відзначає, зокрема, що авторитаризм у найширшому розумінні - це ме­тод управління, котрий характеризується: 1) наявністю центру управління, що во­лодіє владними повноваженнями; 2) субординацією суб'єктів суспільних відно­син; 3) нав'язуванням чиєї-небудь волі іншим особам тощо.

Авторитарний режим, відзначимо, істотно відрізняється від тоталітаризму. По-перше, за авторитаризму держава і громадянське суспільство все таки відокре­млені, держава не дуже інтенсивно втручається в життя громадянського суспільст­ва, хоч і здійснює за ним жорсткий контроль. Громадянське суспільство у певній мірі залишається автономним, хоч і не здатним здійснювати серйозний вплив на державу. По-друге, за авторитаризму нерідко самостійну політичну роль відіграє армія, що є неможливим у тоталітарних режимах. Авторитарні режими, які опи­раються на армію, у ХІХ-ХХ ст. мали місце в Європі (Іспанія, Португалія), а в Ла­тинській Америці стали закономірністю.

Можна виділити два різновиди авторитарного режиму: авторитарно-лібералізований та авторитарно-радикальний. Перший із них позначається тим, що намагається використовувати переважно ненасильницькі методи управління та зберігаючи при цьому видимість законності. Другий же, навпаки, опирається на силу й намагається поставити громадянське суспільство під жорсткий контроль.

Авторитарний режим залишається поширеним і на початку XXI ст. Більше того, кількість держав з таким режимом збільшується. Якщо в 1950 р. їх нарахову­валося всього 10 (проживало 5,1% населення світу), то станом на 2000 р. - вже 39 країн, що становить п'яту частину всіх держав світу. У них сьогодні проживає третина населення планети. До таких держав, зокрема, належать КНР, Іран, Ірак (до військової операції коаліційних сил на чолі з США навесні 2003 р.), Сирія, Су-

 

108

Загальна теорія держави і права

Глава 13. Державний режим

109

дан, Пакистан, Перу. Із країн-членів СНД авторитарними залишаються Азербай­джан, Бєларусь, Казахстан та Туркменютан.

Демократичний режим

Демократія, що етимологічно означає "народовладдя", виступає таким видом державного режиму, за якого вся повнота державної влади належить народу, кот­рий здійснює її безпосередньо або через обраних представників. Необхідно одразу відзначити, що "народ" - це поняття, котре пройшло тривалу еволюцію й сьогодні в цивілізованих державах позначає "виборців" - громадян даної країни, котрі згід­но з законом наділені активним виборчим правом. Наприклад, в Україні до них належать усі громадяни, котрі досягли 18-річного віку й не визнані в судовому по­рядку недієздатними.

Сучасна демократична держава характеризується такими ознаками:

1) Народний суверенітет. Принцип суверенітету (верховенства влади) наро­ду порівняно з владою держави як основа демократії бере свій початок з учень просвітителів ХУІІ-ХУІІІ ст. (Жан-Жак Руссо, Джон Локк, Вольтер). Народ є єди­ним джерелом влади і, як уже було сказано вище, здійснює її безпосередньо (пря­ма демократія) і через обраних представників.

Сучасна демократія виступає переважно представницькою демократією, за якої народ-суверен здійснює публічну владу через обраних представників у орга­нах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Механізм прямої демократії включає такі засоби волевиявлення виборців як референдум, плебісцит, народна ініціатива про відкликання депутата чи іншої по­садової особи, народна ініціатива законопроекту, збори жителів за місцем прожи­вання тощо.

2) Регулярні, вільні та справедливі вибори. Вибори, через які в представни­цькій демократії громадяни обирають своїх представників до владних органів, можна назвати головним інститутом кожної демократичної держави. У такій краї­ні державна влада постійно повинна узгоджувати свою діяльність з волею грома­дян і право останніх на вільні й справедливі вибори якраз і є тим механізмом, з до­помогою якого це узгодження й можливо здійснити. Демократичні вибори мають характер вільного змагання. Це означає, що всі суб'єкти, котрі беруть участь у цьому змаганні (правлячі і опозиційні партії, незалежні кандидати) мають рівні умови на пропаганду своїх програм і цілей. Необхідно також відзначити, що вибо­ри повинні проводитися в наперед визначені законом строки.

3) Влада більшості і охорона прав меншин. Демократію можна охарактери­зувати як систему, в якій громадяни приймають політичні рішення, на основі во-левияву більшості. Кожне з таких рішень є тим більше демократичним, чим біль­ша частина населення погоджується з ним. Але такий підхід є однобоким, бо влада більшості в такий спосіб може перетворитися в тиранію більшості. Підтримка рі­шення більшістю в сучасній демократії має бути коригована необхідністю враху­вання прав і законних інтересів яких-небудь меншин і окремого індивідууму. По-няття "меншина" різноаспектна: меншини бувають мовними, расовими, етнічни-

110

Загальна теорія держави і права

ми, релігійними тощо. Але в першу чергу слід відзначити політичну меншину (по­літичні сили, котрі програли останні вибори та знаходяться в меншині серед депу­татського складу парламенту або ж взагалі не потрапили до нього) та виступаючу від її імені опозицію. Ступінь правових гарантій діяльності опозиції є критерієм демократичності держави.

4) Правове закріплення основних прав і свобод людини і громадянина в кон­ституції і законах і наявність механізму їх реального впровадження в життя;

5) Державна влада організує своє діяльність за принципом її розподілу на за­конодавчу, виконавчу і судову;

6) Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Державу як соціальне утворення можна охарактеризувати не лише з боку державних органів, а й з точки зору різних інституцій, політичних партій, громадських організацій, спілок, това­риств, які в ній діють.

Така різноманітність є передумовою того, що в демократичному суспільстві різні організації груп громадян не є обмежені в своїй діяльності державою, а своєю легалізацією - від державних органів. У демократичній державі функціонує бага-топартійна система, а також різні суб'єкти права власності і господарської ініціа­тиви (економічний плюралізм);

7) Демократичний режим характерний для соціальної і правової держави
(держави благополуччя).

Важливо також відзначити, що влада в демократичній державі завжди має ле­гальний характер, а її легітимація забезпечується раціонально-правовими засоба­ми. Сучасний демократичний режим у цьому розумінні функціонує лише в умовах правової держави.

У своєму розвитку демократії пройшли два етапи розвитку:

а) ліберальна демократична держава, котра характеризується певними об­
меженнями народного суверенітету (цілий ряд цензів у виборчому праві), а також
відсутністю у громадян (юридично і фактично) соціальних прав: права на працю,
відпочинок, на допомогу у зв'язку з втратою працездатності тощо. Держава майже
не регулювала трудові відносини, діяльність монополій.

б) сучасна соціальна демократична держава, котра, крім вищенаведених
ознак, характеризується загальним виборчим правом і гарантіями кожному рівня
життя, гідного людини, незалежно від її здатності заробляти.

Кілька слів про процес поширення демократії на земній кулі. Станом на 1900 р. жодну з існуючих тоді 55 держав не можна назвати демократичною в сучасному розумінні. Досить відзначити лише той факт, що в жодній із країн не було загаль­ного виборчого права, зокрема його цілковито були позбавлені жінки. Проте ста­ном на 1950 р. вже 22 країни можна назвати демократичними (в них проживало 31% населення планети) та ще 21 "частково демократичну" країну (12% населен­ня). Основною "хвилею демократії" стали глобальні зміни на рубежі 80-90 років минулого століття. В умовах повної або часткової демократії нині функціонує 136 держав світу із усіх 192. У них проживає 63, 2% населення земної кулі. Суцільною смугою демократії, разом з тим, виступають нині лише Західна і Центральна Єв­ропа та Північна Америка.

111

Глава 13. Державний режим

---

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 299; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!