Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.
Хоча буржуазно-демократична революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин і розвиток капіталізму. При цьому Галичина, Північна Буковина і Закарпаття увійшли в нову епоху економічно відсталими. Земельна аристократія зберегла свої економічні й політичні позиції.
У зв’язку з глибокою політичною кризою в країні 20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Вирішальною подією внутрішньополітичної боротьби був Австро-угорський компроміс 1867 р., тобто угода між придворною аристократією та австрійським крупним капіталом з одного боку, та угорським землеволодінням – з другого. В результаті Австрійська імперія була перетворена в двоїсту Австро-Угорську. У грудні 1867 р. було прийнято конституцію. Конституція офіційно декларувала рівноправність у державних установах, судах, школах. Насправді, панівне становище на українських землях захопили польські шляхтичі, румунські бояри, угорські поміщики і капіталісти. Галичині була надана обмежена внутрішня автономія. У Львові 1861 р. розпочав свою діяльність місцевий виборний Галицький крайовий сейм, але перевагу в ньому дістали представники польських буржуазно-поміщицьких кіл. У Буковинському сеймі переважали румунські поміщики та буржуазія.
|
|
|
Згідно з австрійськими переписами населення, українці становили більшість на цих територіях. У кінці ХІХ ст. на цих землях проживало загалом 6,4 млн. чол., з них – 4,6 українців.
Внаслідок аграрної реформи 1848 р. сільське господарство західноукраїнських земель стало розвиватися на капіталістичній основі, але феодальні пережитки гальмували цей процес. Реформа не звільнила селянина-виробника від позаекономічного феодального примусу, оскільки залишила землю в руках поміщиків.
У 50 – 60-ті рр. ХІХ ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70‑х рр. в основному він завершився в Австро-Угорській імперії. Проте, якщо в західних областях мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщики не були зацікавленні у відпливі робочої сили з сільського господарства. Галицька адміністрація, яка знаходилась в руках польської шляхти, майже нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної промисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джерелом сировини. Цілий ряд галузей промисловості не витримували конкуренції більш дешевих виробів з інших провінцій Австро-Угорщини й занепадали. До них можна віднести цукрову, текстильну, шкіряну, машинобудівну, паперову. Натомість розвивалися галузі з видобування й первинної обробки сировини – нафтова, озокеритна, лісова й лісопильна, тютюнова, спиртогорілчана, мукомельна, солеварна та ін.
|
|
|
70-90-ті роки були часом виникнення середніх і великих підприємств, проте їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабко механізованою. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. З 1869 р. почали використовувати парові машини для буріння нафтових свердловин.
Борислав вже на початку 70-х років став найбільшим пролетарським центром на західноукраїнських землях. У Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині на Закарпатті діяло три великі лісохімічні підприємства. Лісопильна промисловість діяла на повну силу й швидко переоснащувалася на парову тягу. Перший паровий лісопильний завод став до ладу на Закарпатті в Ужгороді у 1869 р. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді, Хусті й Львові. У Львові відкривалися банки (Австрійський національний банк та ін), у промисловість вкладали гроші австрійські, німецькі, французькі та ін. підприємці та банкіри. Розгортали свою діяльність українські фінансові установи і торгово-промислові об’єднання: страхові товариства „Дністер” і „Карпатія”, Крайовий союз кредиторів, Український іпотечний банк, Селянська каса, крайові кооперативні союзи.
|
|
|
Чи не найвідсталішими були металургійна й машинобудівна промисловість. Уповільнено розвивалася й легка промисловість. Вона мала кустарний характер.
Поступово розвивалися міста й торгівля. Кількість жителів Львова у 1900 р. становила 159,9 тис. У 1879 р. у Львові відбувся перший хлібний ярмарок.
У 60-ті – на початку 70-х рр. західноукраїнські землі одержали залізничне сполучення з заходом, яке велося не лише з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була доведена з Заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років – до Чернівців, у 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона об’єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Будівництво залізниць у Галичині вплинуло на розвиток ряду галузей з добування й первинної обробки сировини і харчової промисловості. Пожвавився товарообмін між західноукраїнськими землями й Наддніпрянщиною.
|
|
|
Розвиток капіталізму прискорив процес розшарування селянства. На рубежі ХХ ст. близько 25 – 30 / сільського населення краю були безземельними. Кілька відсотків заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Робочий день селян тривав 14 – 16 годин і більше. Грошову заробітну плату поміщики та орендарі замінювали натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи.
З розвитком капіталізму знов процес формування промислового пролетаріату. Тривалість робочого дня та умови праці залежали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робочого дня лише для дітей 10-14 та 14-16 років відповідно 10 та 12 годин. Ці обмеження стосувалися лише фабрично-заводського виробництва, й не поширювалися на ремісниче. У 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, але насправді він тривав 12 годин і більше.
Суспільно-політичний рух
Одну з течій суспільно-політичного життя становили так звані москвофіли, які організаційно оформилися в другій половині 1860-х рр. Основними причинами появи москвофільства були зневіра частини галицької інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців буржуазного типу в можливості вирішити місцеві проблеми власними силами, етнічна та конфесійна близькість українців і росіян, віра в месіанську роль Росії. Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею „єдиної, неділимої російської народності” від Карпат до Камчатки. Це влаштовувало правлячі кола Росії, вони надавали москвофілам грошову допомогу. Визнаними лідерами москвофілів у різний час були в Галичині Денис Зубрицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, на Буковині – Касіян Богатирець, на Закарпатті – Адольф Добрянський та ін. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію – Руську раду, яку вважали прямою наступницею Головної руської ради.
Москвофіли створили потужну видавничу базу. Видавали в Галичині газети „Слово” (1861 – 1887), „Наука” (1874 – 1900), „новий пролом” (1883 – 1887), „Галичанин” (1893-1914), на Буковині – „Буковинська зоря” (1870), „Русская рада” (1871 – 1912), на Закарпатті – „Свєт” (1867 – 1871) і журнал „Наука” (1884 – 1902) та ін. Вони мали власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Москвофіли зробили спробу нав’язати українцям окреме „язичіє” – суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як „руську” або „панруську” мову. У їх виданнях публікувалися етнографічні матеріали, бібліографічні праці, твори російських письменників і насамперед слов’янофілів О. Хом’якова та С. Аксакова, критикувалися представники інших течій суспільно-політичного руху. Москвофіли започаткували видання серії популярних книжок для селян на „язичії”, розгорнули масову боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Але одночасно закладали ідеї, що спотворювали національну свідомість.
Протилежну позицію в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях займали народовці. У вирішенні внутрішніх проблем вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, звідки і дістали свою назву. Народовці доводили, що українці – це окремий народ, який займав територію від Карпат до Кавказу і гостро потребував захисту своїх національних й політичних прав. Народовство виникло наприкінці 1861 – на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Воно проявлялося, насамперед, у прагненні підвищити культурно-освітній рівень і національну свідомість українського народу, захисті його мови та літератури. Вони мали значну ідейну й матеріальну підтримку діячів Наддніпрянської України. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція – вчителі та студенти. Лідерами народовства в різний час були в Галичині В. Барвінський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині – С. Смаль-Стоцький, М. Василько, на Закарпатті – Ю. Жаткович, А. Волошин.
Діяльність народовців проявлялась у двох основних формах. Перша – це пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях. Серед них особливо виділялися журнали „Вечорниці (1862 – 1863), „Мета” (1863 – 1865), „Русалка” (1866), „Правда” (1867-1898). Функціонували народовські газети „Діло” (1880 – 1939) на Галичині та „Буковина” (1880-1910).
Другою формою діяльності народовців стала пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо. З ініціативи народовців 1864 р. було засновано перший український професійний театр у Львові, репертуар якого складався переважно з вистав української тематики. Мету надання широкої освіченості народові ставило відкрите 1868 р. товариство „Просвіта”.
Воно розгорнуло активну діяльність як у містах, так і в селах. Наприкінці ХІХ ст. мало в своєму розпорядженні 816 читалень та 19 їхніх філій. „Просвіта” і заможні учасники національного руху фінансували діяльність кооперативних організацій. Створені за їхнього сприяння кооперативи „Народна торгівля”, „Сільський господар”, страхова компанія „Дністер” та інші привчали українців до нових методів господарювання.
Непересічне значення для розвитку української мови й літератури мало створене 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Видання значної кількості народовської літератури забезпечувала відкрита на кошти полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович-Скоропадської місцева друкарня.
Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, яка вважала себе спадкоємицею Головної руської ради. Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина народовців стала на угодовські, інша – на радикальні позиції. В листопаді 1890 р. лідери галицьких народовців О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та інші уклали з намісником Галичини графом Казимиром Бадені угоду, згідно з якою вони за надання їм кількох місць в парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення українських кафедр в університеті та інші поступки зобов’язувалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього була проголошена „нова ера” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. У 1892 р. галицькі народовці оприлюднили свою першу програму, де ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок. Політику співробітництва з урядом в обмін на поступки підтримували С. Смаль-Стоцький, С. Винницький та інші лідери буковинських народовців.
Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним з завдань висувала боротьбу з „новоерівцями”. Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури і науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Проголошувалася заборона подальшого поділу громадської власності, необхідність передачі громадам якнайбільше земель шляхом її викупу за сприяння кредитних установ, а також перетворення громад в основну одиницю на базі добровільного об’єднання окремих виробників. Ці програмні положення доповнювались окремим пунктом 1895 р. про те, що реалізація соціалістичних ідеалів можлива лише за повної політичної самостійності народу України. Засновниками й керівниками партії були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький.
У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні сюжети. Щоправда, Франко, Павлик та деякі інші не сповна поділяли вчення основоположників наукового соціалізму щодо провідної ролі робітничого класу в суспільстві. Член партії Юліан Бачинський 1896 р. видав публіцистичний твір „Поневолена Україна”, де з допомогою марксистського вчення обґрунтовував історичну правомірність прагнення українців до створення самостійної держави. Радикали видавали для селян газети „Хлібороб” і „Громада”, посилювали свій вплив у громадських читальнях і домагались їх перетворення на свої осередки. Радикали критикували панівний лад, москвофілів і „новоерівців”, захищали селян і робітників. Наприкінці ХІХ ст. радикальна партія переживала кризу. У 1899 р. її реформістська група приєдналася до Української соціал-демократичної партії.
У 1899 р. галицькі народовці об’єдналися з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, яка поряд з іншими ставила і радикальні національні завдання – зміцнення почуття національної єдності з „російськими українцями”, пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині та Буковині. Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.
Розвивалась і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Один з перших галицьких соціалістів О. Терлецький на початку 70-х років створив у Відні гурток революційно-демократичної молоді. Він організував також видання народницької літератури, яка розповсюджувалась на землях, що перебували в складі Російської імперії. Активним популяризатором марксизму був І. Франко. Він переклав частину „Капіталу”, інші праці К. Маркса, а також Ф. Енгельса, написав „Катехізис економічного соціалізму”, де в популярній формі роз’яснював основні категорії економічного соціалізму. Для поширення марксистського вчення й висвітлення проблем робітництва Франко і Павлик 1878 р. започаткували газету „Праця”. У 1892 р. А. Маньковський, Данюк, Лашинський заснували Галицьку соціал-демократичну партію як складову Австрійської соц.-дем. партії. Але незабаром партія розпалася. На її базі 1899 р. з’явилася українська соціал-демократична партія. Її керівниками стали М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович та ін.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України. К.: “Академія”, 1999. – С. 109-125.
2. Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посібник. – К.: либідь, 1996.
3. Дорошенко Д.І. Історія України. В 2-х томах. – Т. 1. – К., 1991.
4. Історія України / Під кер. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996. – С. 91-99; 106-113.
5. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997.
6. Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. – К., 2000.
7. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд. – Х., 2007.
8. Плохий С. Н. Папство и Украина. – К., 1989.
9. Рибалка І. К. Історія України. Частина І: Від найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Х.: Основа, 1994.
10. Сергійчук В. Морські походи запорожців. – К.: “Фотовідеосервіс”, 1992.
11. Щербак В. О. Джерела формування українського козацтва // Український історичний журнал. – 1994. - № 2-3.
12. Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // Український історичний журнал. – 1995. - № 6.
13. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У 3-х томах. – К.: Наук. Думка. – Т. 1. – С. 163-172, 224-230; Т. 2. – С. 2-27, 145-150.
14. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 216; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!