Соціально-економічний розвиток України у першій половині ХІХ ст.
Початок ХІХ ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя російської імперії. Підтверджувалася „Жалувана грамота дворянству”, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802). Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську і Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 р., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Губернії поділялися на повіти.
Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям.
Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова управління військових справ Олексій Аракчеєв почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З’явилися вони також у Київській та Подільських губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами. Військовий статут регламентував усе життя поселенців – військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні відносини, у тому числі й одруження. Однак деспотизм, муштра, жорстока експлуатація перетворили поселенців із вірних слуг на непримиренних ворогів режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817 р., чугуївських – у 1819 р., шебелинських – у 1829 р. та інші стали пересторогою для царського уряду. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян.
|
|
|
На початку ХІХ ст. найчисельнішу верству селянства становили кріпаки. Їхнє становище у порівнянні з попередніми роками погіршувалося. Обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків. Найтяжчою формою податків залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчилися обминати закон. Вони давали кріпакам такі „уроки”, які вимагали значно більшого часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства. Але доводячи селянські господарства до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків.
|
|
|
Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих „вільних хліборобів”. За ним поміщикам дозволялось звільняти селян за викуп із землею. Однак бажаючих звільнити кріпаків виявилося мало.
Доведені до відчаю селяни тікали на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Основним районом компактного проживання українців стала Кубань.
Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилося до 49,9% усього селянства. Найбільше їх було на Правобережжі. Царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, однодвірці та інші. Кількість державних селян до 1858 р. досягла 50,1% всього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті були змушені припинити передавання державних селян у приватну власність. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землю.
|
|
|
Існувала невелика група удільних селян, які належали царські родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859 рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.
Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку розширювалися посівні площі. Цей процес відбувався за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини ХІХ ст. збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку ґрунтів і знаряддя праці, господарства втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних районів України економічно занепадали. Це проявлялося насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких все більше переходили у власність поміщиків. Перед реформою 1861 р. розміри полів селян вже не могли задовольнити потреби кріпаків.
Погіршувалась економічна спроможність державних селян. Вони були змушені продавати свої землі. Особливо цей процес активно проходив серед козаків. Їхні господарства також не доходили до розміру прожиткового мінімуму у 5 десятин. Державні селяни розорювалися, не могли сплачувати податки. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, віддавала їх на роботи місцевим багатіям, здавала в рекрути.
|
|
|
Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство.
Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.
Виробничі відносини між поміщиками та кріпаками вступили у стадію кризи.
Антикріпосницький рух
Криза кріпосного господарства, що розгорталася в умовах зростання промисловості, торгівлі, класового розшарування, проявилася і в посиленні прагнення селянства до незалежності. Реальним свідченням цього стала зростаюча класова боротьба на селі.
Протягом 1800 – 1860 рр. в Україні сталося близько 2400 виступів селян. За своїм характером ця боротьба була антифеодальною, спрямованою на знищення кріпосницького ладу. Протест селян проявлявся у різних формах – від скарг на поміщиків і урядовців, підпалів, порубок лісу, потрав поміщицьких посівів до масових втеч і великих повстань.
Досить поширеним було подання скарг до урядових установ і адресованих особисто цареві.
Не діставши справедливого вирішення скарги, селяни відмовлялись виконувати панщину, підпалювали маєтки, розправлялися з кріпосниками, сподіваючись, що після цього вони стануть вільними. Особливо масового характеру набрали підпали у 30-х – 50-х рр. на Правобережжі.
Селяни масово втікали від кріпацтва на Південь України. Царський уряд вживав чимало репресивних заходів, посилював покарання селян за втечі та бродяжництво.
Особливе місце посідали відкриті масові виступи селян проти гнобителів. Протягом довгого часу (з 1811 по 1826 р.) відмовлялися виконувати повинності жителя с. Підвисокого Уманського повіту. Найвідомішим ватажком повсталих селян у 1813-1835р. став Устим Кармалюк. Народився у с. Головчинцях Подільської губернії у 1797 р. у селянській сім’ї. 1812 р. за бунтарські дії був відданий поміщиком Пигловським у солдати. У 1813 разом з Д. Хроном утік з уланського полку у Кам’янці-Подільському. Повернувся в рідні місця. 1814 р. очолив рух проти російської адміністрації та дворянства. 1830-1835 селянський рух під проводом К. охопив все Поділля, суміжні з ним р-ни Бессарабії та Київщини. У повстанському русі брали участь бл. 20 тис. чоловік. Протягом 23 років боротьби повстанські загони на чалі з Кармалюком здійснили понад тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші і майно роздавали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями рос. уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію. Кармалюка 4 рази заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але кожного разу він втікав, повертався на Поділля й знову очолював повстанський рух. У жовтні 1835 був убитий із засідки шляхтичем Рутковським. Образ народного месника відобразили у своїй творчості М. Старицький, М. Вовчок та ін.
Наймасовішим виступом селян у середині ХІХ ст. стала Київська козаччина. Її початок спонукав царський Маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться у козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи зачитати царську грамоту про волю. У русі взяло участь понад 180 тис. чол. Заворушення розпочалося з Київщини й поширювалося на інші українські землі. Царський уряд кинув на його придушення війська. Криваві сутички відбулися в містечках Корсунь, Таганча, а також у селах Бикова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, й повстання захлинулося.
Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсонщини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в „похід у Таврію за волею”. 75 тис. чоловік цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігранти розганяли невеликі загони поліції. Тільки регулярні війська після кількох кровопролитних сутичок розігнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.
На боротьбу за свої права піднімалися й робітники промислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або відмовлялися виконувати роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817-1835), Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівський суконній мануфактурі (1823). Тільки з допомогою військової сили підприємці припинили стихійні виступи робітників, навели лад у приміщеннях і відновили роботу підприємств.
Незважаючи на поразки розрізнених селянських виступів, їх розгортання протягом першої половини ХІХ ст. і особливо грізні повстання в роки Кримської війни змусили царський уряд поставити на порядок денний питання про скасування кріпосного права в Росії.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 165; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!