Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.)
Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських земель. Внаслідок першого 1772 р. та третього 1795 р. поділів Польщі Галичина, а згідно Константинопольської австро-турецької конвенції 1775 р. і Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. Км з населенням понад 2,5 млн. чоловік, у тому числі 2 млн. українців.
Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий край – „королівство Галіції і Лодомерії” з центром у Львові. Королівство складалося з 19 округів, 12 з яких становили українську східну Галичину. 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття, як і раніше входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.
Адміністративний апарат в королівстві очолював губернатор, в округах – старости. На місцях адміністративні й судово-поліційські функції здійснювали поміщики або спеціально утримувані ними, але затверджувані старостами мандатори. Містами управляли магістрати, склад яких також затверджувався урядовими органами.
Допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники магнатів, шляхти, духовенства та міщанства. На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани, періодично скликались збори дворянства.
|
|
|
Соціально-економічний розвиток краю. Підкорення західноукраїнських земель Австрією призвело до змін в економічному, політичному і соціальному розвитку. Хронологічно воно співпало з початком реформ у дусі просвіченого абсолютизму, здійснюваних Марією-Терезою та Йосифом ІІ у 70 – 80-х рр. XVIIІ ст. Однак ліквідація найвідсталіших форм експлуатації відповідала лише інтересам найзаможнішого селянства. Аграрні реформи не поліпшили становища основної маси малоземельної та безземельної бідноти.
У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами по-людськи. Її спадкоємець Йосиф ІІ у 1782 р. своїм патентом скасував особисту залежність селян від поміщиків, надав їм право обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. 1784 р. сільським громадам було надано право самоврядування, 1786 р. запроваджено триденну панщину.
Серйозні зміни відбулися й у релігійній сфері: по-перше, церква підпорядковувалася державі, по-друге, змінився статус священиків – вони стали державними службовцями, по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.
|
|
|
Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї просвіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту, створили в містах і селах цілу мережу навчальних закладів, перевели шкільну освіту на державний кошт. 1784 р. відкрили на місці закритої єзуїтської академії Львівський університет. Дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.
Після смерті Йосифа ІІ його наступники згорнули реформи й відмовилися від модернізації. Поміщики розпочали відновлення втрачених позицій в аграрному секторі. Вони захоплювали селянські землі, збільшували повинності, насамперед панщину.
Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Але і фільварково-панщинні господарства не вписувалися у нові ринкові відносини, деградували й занепадали.
Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, але й промислового виробництва. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту й джерело сировини й дешевої робочої сили. Це призвело до того, що в середині ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було у 5 разів нижчим, ніж у чеських та німецьких землях імперії.
|
|
|
Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення експлуатації їхньої праці у комбінації зі сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві.
Антифеодальна боротьба на західноукраїнських землях
У Північній Буковині одним з найбільш масових і активних був виступ селян Русько-Довгопольської дільниці у 1843 -1844 рр., очолений селянином Лук’яном Кобилицею (1812-1851). 1839 р. обраний селянами уповноваженим, якому доручалося відстоювати громадські інтереси. Проте звернення Л. Кобилиці та інших уповноважених в державні установи щодо утисків православного українського населення залишалися без наслідків. 1943-1844 р. Кобилиця очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовилися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 р. повстання було придушено за допомогою урядових військ, а кобилицю заарештовано і ув’язнено. Під час революції 1848-49 рр. в Австрійській імперії селяни Буковини обрали Кобилицю депутатом парламенту. В парламенті К. виступив за надання політ. Автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 р. на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Сел. Виступи під. Кер. К. тривали до літа 1849 р. У квітні 1850 р. К. був заарештований. Після катувань в ув’язненні тяжко захворів. Його заслали у м. Гура-Гумора (Румунія), де він і помер.
|
|
|
Особливо великий резонанс викликало селянське повстання в Галичині 1846 р. Почавшись після поразки польського повстання в лютому 1846 р., воно охопило головним чином Західну Галичину та частково Сяноцький та Самборський округи Східної Галичини. Селяни організовувались у збройні загони, громили панські двори та виловлювали польських повстанців-шляхтичів, припиняли виконання повинностей. Лише запровадженням надзвичайного стану та застосуванням військової сили владі вдалося опанувати становищем. Але навесні та влітку 1846 р. уже понад 150 громад знову відмовилося виконувати панщину.
Селянський рух тримав панівний клас і правлячі кола у стані постійної тривоги та змушував їх іти на певні компроміси. У 1836 р. Угорський сейм прийняв так званий урбаріальний закон, згідно з яким селяни одержали право непорушного користування наділами, вільного відходу від поміщика за умови погашення усіх повинностей, податків і боргів. Після селянського повстання 1846 р. законом від 13 квітня в Галичині було скасовано роботи за примусовим наймом („літні допоміжні дні”), гужову повинність, спрощено процедуру оскарження дій поміщиків. Циркуляри 1946 р. розширили права селян щодо земельних наділів, передбачали часткове зменшення панщини.
На кінець 40-х років гострота соціальних антагонізмів досягла критичної межі. Потрібні були радикальні зміни.
Національне відродження .
Специфіка національного відродження в цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – „Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою „Розвідка про руську мову” (1829), в якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської.
На початку 30-х років ХІХ ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання „Руська трійця”. Його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови.
Перебуваючи під впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Бантиш-Каменський), етнографів (Максимович) та літераторів (Котляревський) з Наддніпрянської України, члени „Руської трійці” своє головне завдання вбачали у піднесенні авторитету та статусу української мови, розширенні сфери її впливу, прагненні „підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини й Закарпаття. Наслідком цих експедицій стали численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а також знання реального становища українського народу під іноземним гнітом.
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів „Син Русі” (1833), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком „Руської трійці став підготовлений до друку збірник „Зоря”, який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування народних ватажків Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці й заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книги було заборонено і Віденською, і Львівською цензурою.
Для молодих авторів розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень. Проте гуртківці не припинили активної діяльності. Вони прочитали водночас у трьох церквах Львова лекції українською мовою. Гуртківці енергійно виступали проти латинізації письменства, підтримували повернення української мови у побут інтелігенції. У !836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – „Читанку”, написаний живою розмовною укр. Мовою (термін „читанка” належить М. Шашкевичу).
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ „Русалка Дністровая”. І хоча ідеї визволення прозвучали у ній із значно меншою силою, ніж у „Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Це був новаторський твір, написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, „гражданським” шрифтом. Це робило збірку близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст „Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу та заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.
„Русалка Дністровая” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності „Руської трійці”. Незабаром це об’єднання розпадається. Переслідуваний світською та церковною владою на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає пропагувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше всіх обстоював ідеї „Руської трійці” Я. Головацький. Але згодом він приєднується до москвофілів і в 1867 р. емігрує до Росії.
Революція 1848 – 1849 р. Наприкінці першої половини ХІХ ст. Австрійська імперія була змушена повернутися до політики реформування. На початку 1848 р. в ряді європейських країн розпочалися буржуазні й буржуазно-демократичні революції. Їх полум’я охопило й Австрійську імперію. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні. Імператор Фердинанд І був змушений декларувати буржуазно-демократичні свободи та пообіцяти конституцію.
З початком революції широкого розмаху набрав національно-визвольний рух у слов’янських провінціях. Побоюючись повторення подій 1846 р., уряд 17 квітня 1848 р. оголосив про скасування феодальної залежності селян і панщини в Східній Галичині. Скасування кріпацтва відбулося майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть реформи зводилася фактично до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами вартості кріпосних повинностей поміщикам.
Формально селяни зберігали за собою землі, якими вони користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були виділені найкращі землі, а частина селянських – відрізана. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридично свободний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за „визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму у три рази більшу, ніж чеський, і у п’ять разів більшу, ніж німецький.
Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав сприяли перетворенню селянства на самостійну політичну силу.
Під впливом революції 1848-1849 рр. зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор проголосив демократичні свободи та проголосив конституцію. Ці радикальні зрушення пожвавили суспільний рух на західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація – Головна Руська Рада, на чолі якої спочатку стояв Григорій Яхимович, а згодом Михайло Куземський.
Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:
- вказувалося на те, що українці Галичини й Наддніпрянщини є єдиним народом;
- підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який „рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”;
- висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції – польську й українську з окремими адміністраціями;
- ставили питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння у правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади.
Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: „Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом!” Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету – Руського собору. Що стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності було видання першої у Львові газети українською мовою – „Зорі Галицької” (1848 – 1852), скликання з’їзду діячів науки і культури – „Собор руських учених” (1848), заснування культурно-освітнього товариства „Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848), відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848), створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).
У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них – селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).
Але революційна хвиля досить швидко пішла на спад. Почався наступ реакції: консервативні сили намагалися відвоювати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено парламент, невдовзі скасовано конституцію. У 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 243; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!