Політизація національного руху в першій половині ХІХ ст.
Після Вітчизняної війни 1812 р. активізувалася діяльність масонських лож. Поряд із завданням духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його „корисним і приємним для всіх”. Такі настрої були опозиційними соціальній політиці царизму.
Кількість масонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі стала діяти організація „Понт Євксинський” на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, брав участь у війні Сполучених штатів за незалежність, бачив відсталість Росії від передових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків з соціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб – військові, чиновники, поміщики. Певного національного забарвлення масонським зібранням надавали відомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який служив у той час у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай. В іншій одеській масонській ложі „Три царства природи” національні сили представляли онуки останнього гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. На засіданнях лож обговорювалися й політичні питання. Про це властям донесли, це стало відомо масонам і ложі саморозпустилися.
Чіткіше національне забарвлення мала діяльність київської масонської ложі „З’єднаних слов’ян” (1818-1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, що проявилось і в масонському символі. По хресту йшов напис польською мовою: „Єдність Слов’янська”. Ідея Слов’янської єдності була близькою інтелігенції інших національностей, тому в організацію вступило багато українців і росіян. Всього у ложі було 80 чоловік. Основною темою масонських зібрань була ідея національного визволення слов’янських народів, які страждали під владою Австрійської та Російської імперій.
|
|
|
Зате полтавська масонська ложа „Любов до істини” (1818-1819) основний наголос робила на національні проблеми України. Керівником ложі був Михайло Новиков, небіж російського просвітителя Миколи Новикова. В організації було понад 20 осіб. Серед них виділялися Іван Котляревський, Григорій Тарнавський та інші. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив її особистим наказом.
Поступово частина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина членів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне „Малоросійське товариство”, душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич. Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідеї французької буржуазної революції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики і чиновники Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умов посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. про закриття всіх масонських організацій на території Російської імперії. Збираючись у різних місцях, члени товариства виступали за пропаганду традицій і славних сторінок минулого України.
|
|
|
Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України. „Малоросійське товариство” справило помітний вплив на пробудження національної свідомості.
Діяльність декабристів в Україні
Вітчизняна війна 1812 р. національне відродження в Росії революціонізували частину офіцерського корпусу російської армії. Розчарувавшись у власних сподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком, група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити в Росії конституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме воно негативно позначилося на декабристському русі.
|
|
|
Перша відома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла в Кам’янці-Подільському під назвою „Залізні персні” (1815-1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширення волелюбних ідей серед офіцерства ставало небезпечним, і організація саморозпустилася.
Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у інших місцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація „Союз порятунку”. Вона налічувала близько 30 осіб і становила за мету з допомогою військової сили здійснити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію і скасувати кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. стало питання про фізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололася від організації і та розпалася.
Радикально настроєні члени „Союзу порятунку” створили іншу таємну організацію – „Союз благоденства” (1818 – 1821). Її очолювала так звана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органу входили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой та ін. Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та ін. гарнізонних містах. До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчої інтелігенції.
|
|
|
Активно діяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько 30 чол. Її очолював ад’ютант головнокомандуючого Другою армією полковник Павло Пестель. Він брав участь ще в діяльності „Союзу порятунку”, був основним автором його статуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координувала дії місцевих осередків, створених активними діячами руху в Кам’янці, Києві, Яготині. Хомутці, Обухівці.
Основним напрямом діяльності „Союзу Благоденства” була пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правління. Ставилося завдання перетворити державу із захисника інтересів окремих станів на гаранта громадського порятунку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота „Союзу благоденства” не дала бажаних результатів у здійсненні програми й здійсненні стратегічної мети. У союзі посилились відцентрові тенденції, а також суперечності між радикально та помірковано настроєними його членами.
У березні 1821 р. „Союз благоденства” почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили створення Південного товариства з центром у Тульчині. Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським. Для координації дій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. У свою чергу восени 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний орган – Думу – в складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Євгена Оболенського (члени). Обидва товариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105 членів, а Південного – до 101. Активними діячами Північного товариства стали Михайло Лунін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін., Південного – Сергій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та ін. Обидва товариства мали спільну мету – шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко виявилося в Ії програмних документах.
Учасники Київського з’їзду 1823-1824 рр. схвалили написану Пестелем програму „Руська правда”. Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян на громадян з однаковими політичними правами, недоторканість приватної власності та особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та право громадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством, обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин. Росія мала стати республікою з поділом власті на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор). В національному плані програми містила як прогресивні, так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.
Дещо інший підхід до вирішення національної проблеми мала таємна організація „Товариство об’єднаних слов’ян”, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами офіцерами Андрієм і Петром Борисовими, за активною участю польського шляхтича Юліана Люблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. У програмних документах товариства „Правила об’єднаних слов’ян” та „Клятва об’єднаних слов’ян” ставилася мета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов’янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та ін. країн. Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об’єкт майбутньої федерації народів. У вересні 1825 р. Товариство об’єднаннях слов’ян об’єдналося з Південним товариством.
З ініціативи Пестеля, Бестужева-Рюміна та Муравйова-Апостола з 1823 р. розпочалося зближення Південного товариства з Патріотичним товариством (1821 – 1826) польських революціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також Маврицій Мохнацький, Северин Крижанівський та ін. ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 р. про спільні дії поляки зобов’язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя Костянтина Павловича.
З програмними документами Південного товариства дисонували положення проекту „Конституції” Північного товариства, складеного Муравйовим. Він передбачав встановлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Планувалося утворити Українську й Чорноморську федерації з центром у Харкові і Києві.
Україна була обрана місцем державного перевороту. „Південне” та „Північне” товариства узгодили час спільного виступу – літо 1826 р. (час перебування Олександра І на військових маневрах). У листопаді 1825 р. цар несподівано захворів і за загадкових обставин помер у Таганрозі. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату Миколі І члени Північного товариства організували повстання. План передбачав захоплення Зимового палацу та арешт царської сім’ї, оволодіння Петропавловською фортецею, встановлення контролю над Сенатом та сенаторами.
Але сенатори присягнули імператорові рано-вранці і роз’їхалися по домівках. Загони Якубовича та Булатова не наважилися штурмувати Зимовий палац та Петропавловську фортецю. Повстання на Сенатській площі таким чином вже не мало значення. Серед повстанців не було єдності, й до вечора повстання було придушене.
Напередодні повстання у Петербурзі був заарештований Пестель. Незважаючи на це повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 р., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арешту Муравйова-Апостола. Того ж дня до повсталих приєдналась рота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. Полк рушив на Білу Церкву. 3 січня 1826 р. полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматним вогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів.
Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Півроку тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п’ятьох найактивніших декабристів: Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського. 13 липня 1826 р. їх повісили у Петропавлівський фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на каторгу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями.
Причини поразок декабристів. Ізольованість дій декабристів, відсутність підтримки народних мас, нерішучість дворян, які очолювали повстання.
Польський визвольний рух
Як ми знаємо, польське патріотичне товариство стало союзником Південного товариства декабристів. Поразка їхнього повстання мала тяжкі наслідки й для польського визвольного руху: Патріотичне товариство було розгромлене, а його учасники заарештовані і заслані. Однак царизму не вдалося припинити польський визвольний рух. Демократичні сили очолив відомий учений і революціонер Йоахим Лелевель – професор Віленського і Варшавського університетів з 1819 по 1824 р.
Під час польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. відновилась діяльність очолюваного Лелевелем Патріотичного товариства, програма якого передбачала національне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпацтва. Боротьба велася під гаслом: „За нашу і вашу свободу!”, тобто свободу польського й російського народів, поневолених самодержавством.
За пропозицією Лелевеля польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Туди було послано кавалерійський полк генерала Дверницького. Однак загального повстання правобережна шляхта підняти не змогла, а її окремі загони зазнавали поразки від царських військ. Корпус Дверницького у квітні 1831 р. перейшов австрійський кордон, де був роззброєний. Найзначніші сили повстанців очолив відставний генерал Колишко. У травні 1831 р. на поділлі його військо зазнало поразки. Українське селянство, пригноблене польськими поміщиками, не підтримало повстання, вважаючи його панською справою.
Тисячі повстанців, рятуючись від розправи царського уряду, втекли за кордон. Лелевель очолив прогресивні сили емігрантів.
У 30-х роках на Україні діяло кілька таємних організацій польських революціонерів. Найзначнішим було товариство „Співдружність польського народу” (1835-1839), центр якого спочатку перебував у Львові, а потім перемістився у с. Лісов на Волині. Товариство очолював соратник Лелевеля Шимон Конарський. У 1835 р. він таємно прибув на Україну й приєднав до „Співдружності польського народу” місцеві організації – „Товариство, створене для блага людства і вітчизни”, яке діяло на Волині, гурток студентів Київського університету на чолі з учителем Петром Боровським і „Демократичне товариство” (Одеса), яким керував купець Гнат Млодецький.
Ідейні та організаційні засади „Співдружності польського народу” викладалися в статуті під двома девізами: „Через народ для народу” і „Свобода, рівність, братерство”. Перший девіз означав орієнтацію на участь народу в революції та суспільних реформах, а другий запозичено від Великої французької революції. Головними напрямами діяльності товариства визначалися повалення деспотизму, відновлення самостійності Польщі, внутрішні реформи суспільного ладу. Товариство готувало сили для збройного повстання проти царського самодержавства.
Царському уряду вдалося викрити і розгромити товариство. Шимона Конарського засудили до смертної кари. Репресій зазнав і Київський університет: на початку 1839 р. його закрили, студентів і викладачів звільнили. Лише восени університет відновив роботу, але під урядовим наглядом.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 158; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!