Скасування кріпацтва в Російській імперії
Матеріальне становище населення було незадовільним через майже безперервну участь Росії у великих й малих війнах. Протягом ХІХ ст. Росія воювала 70 років, прибутки бюджету витрачалися на армію і флот, на мирні потреби не залишалося коштів.
Після поразки царської армії у Кримській війні 1853-1856 рр. у зв’язку з бурхливим зростанням селянських виступів нагальною потребою стало скасування кріпацтва. Кріпацтво сповільнювало темпи економічного розвитку. Уряд і цар добре розуміли необхідність проведення реформ, але були змушені зважати на ставлення до них дворянства – опори панівного ладу. Боротьба між урядом і дворянством тривалий час велася на рівні вироблення відповідних законопроектів. З початку 1857 р. їх підготовкою займався спеціальний Таємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний комітет у селянських справах. Через губернські комітети до вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучалося майже все дворянство. Існували різні, часто протилежні точки зору на розв’язання проблеми. В Україні їх представляли Григорій Галаган, послідовний противник кріпацтва, та Михайло Позен, захисник панівного ладу. Більшість дворян розуміла необхідність скасування кріпацтва, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Чимало поміщиків Правобережної України ратували за звільнення селян без землі. Інші пропонували звільнити з наділом, але за умови викупу землі і волі. Поміщики пропонували встановити такі малі наділи, що державна комісія мусила їх збільшити. Уряд балансував між кріпаками й кріпосниками.
|
|
|
Основні положення про скасування кріпацтва викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і „Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності”. У цих документах звільнення селян подавалося як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду. За цими документами селяни становилися особисто вільними, проте право власності на землю залишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалися садиба і польовий наділ, за який вони мусили відбувати панщину або платили оброк. Таке становище вважалось тимчасовим, протягом якого між селянином і поміщиком укладалась угода про викуп землі.
На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами: купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити фабрики. Крім цього, селяни отримували право збиратися на сходи і обирати на три роки органи селянського самоврядування.
Проте разом із прогресивними моментами реформи, зберігався цілий ряд положень, за якими селянство залишалося нижчим станом з обмеженим правом пересування. Селяни отримували не безстрокові паспорти, а терміном лише на рік. Найсильнішим оплотом кріпосницьких традицій залишалося збереження великого поміщицького землеволодіння.
|
|
|
На відміну від інших селяни вважалися податним станом, мусили платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність.
При проведенні реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків, і тільки в окремих випадках – селян. Це проявлялося у встановленні неоднакових розмірів селянських наділів. Там, де земля була родючою, вони були меншими, там де ні – більшими. Конкретні розміри селянських земель визначали місцеві положення. У Херсонській, Катеринославській, частково Таврійській губернії встановлювався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У Харківській і Чернігівській – від 1 до 4,5 дес. Поміщикам надавалося право відчужувати надлишки селянських наділів, якщо вони перевищували дореформені, насильно обмінювати свої угіддя, переносити селянські двори. Певна специфіка передбачалася при реалізації земельної реформи на Правобережжі. Згідно з „Місцевим положенням” правобережний селянин мав право одержати той розмір наділу, який закріплювали за ним „Інвентарні правила 1847 – 1848 рр.
|
|
|
Поміщикам за одержану землю платили не селяни, а казна п’ятивідсотковими державними банківськими білетами та викупними свідоцтвами. Переважно вони йшли на погашення боргів поміщицьких господарств. Селяни мали компенсувати державну позику протягом 49 років з відповідними річними відсотками.
З весни 1861 року 5,3 млн. українських селян дістали юридичну свободу, право займатися будь-яким ремеслом чи торгівлею. Але внаслідок реформ вони втратили 1 млн. десятин землі. Одержані наділи не могли забезпечити сім’ї навіть прожитковим мінімумом. Крім того, за землю треба було сплатити грабіжницькі викупні платежі. За одержану землю селянство України сплатило до 1906 р. 382 млн. карбованців при її ринковій ціні 128 млн.
Суттєвим наслідком реформи стало перетворення робочої сили на товар, що сприяло розвитку капіталістичних відносин.
Капіталістична модернізація в Російській імперії
У ХІХ ст. в Російській імперії проходить промисловий переворот – перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів та системи машин і верстатів. Якщо у першій половині століття технологічні новації спостерігалися у винокурінні, цукровому, борошномельному, олійному виробництві, то у другій половині активно розвивалися такі галузі, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Наприклад, видобуток кам’яного вугілля до початку ХХ ст. збільшився у 116 разів і становив майже 70 / . Більшість металургійних заводів була побудована на кошти іноземців. Загалом ключові позиції в економіці регіону захопив бельгійський, французький, німецький та британський капітал. На початку ХХ ст. іноземним підприємцям належало понад 90 / акціонерного капіталу монополістичних об’єднань. Іноземці експлуатували дешеву працю місцевих робітників, а прибуток вивозили на батьківщину. Тільки Дж. Хьюз за 25 років своєї діяльності на Півдні України вивіз до Англії капітал у розмірі 25 млн. карбованців. Разом із синами він заснував робітниче поселення Юзівку, збудував 10 шахт та металургійний завод.
|
|
|
Умови життя та праці у робітників таких підприємств були жахливими. Система соціального захисту робітників знаходилася у зародковому стані.
Індустріалізація краю поклала початок екологічним проблемам: вирубувалися ліси, зникали представники флори та фауни, пересихали річки.
Розвиток транспорту.
Одну з найважливіших передумов індустріалізації господарства стала модернізація традиційних видів транспорту. Виникає новий вид перевезення людей і вантажів – залізничний. Першою почала працювати залізниця між Одесою і Балтою, відкрита у 1865 р. Майже одночасно будівництво велося в інших напрямках. До 80-х рр. ним займалися переважно іноземні акціонерні компанії. У 1869 р. стала до ладу Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. Наступного року вступила в дію Курсько-Київська, а ще через рік пішли перші поїзди по колії Київ – Одеса. У 1873 р. відкрився рух залізницею Київ – Брест. У 1875 р. встановилося залізничне сполучення між Лозовою і Севастополем, Києвом і Фастовом.
У зв’язку із загальною кризою і депресією 80-х – першої половини 90‑х рр. темпи залізничного будівництва уповільнилися. У 1884 р. почала працювати Катеринославська залізниця. Вона з’єднала Криворізький залізорудний район з Донецькою залізницею (відкрита 1879 р.).
Важливу роль відігравав водний транспорт. На Дніпро та його притоки припадав 91 / судноплавних шляхів України. Помітно збільшилась кількість пароплавів.
Виняткове значення в економіці України мав морський торговий флот. Через азово-чорноморські порти Україна підтримувала зв’язки з азійськими та європейськими країнами. Найбільшим портом стала Одеса. Через неї вивозилося багато різноманітної продукції, особливо пшениці. Тому Одесу стали називати „пшеничним містом”.
Гірничодобувна промисловість.
Протягом 60-80-х років в Україні завершився промисловий переворот. Цей процес чітко простежувався і в Донецькому гірничозаводському басейні. У перше пореформене десятиріччя в ньому переважали дрібні вугільні розробки місцевих поміщиків, козацької старшини й заможних селян. Зі своїми дрібними капіталами вони не могли підняти вугільну промисловість на той рівень, який би відповідав вимогам часу. Цю роль виконали акціонерні товариства із залученням іноземного капіталу. Протягом 1872-1899 р. у Донбасі з’явилося 20 великих кам’яновугільних акціонерних компаній. Прискорене видобування вугілля здійснювалося завдяки активному впровадженню парових машин. У Донбасі вироблялося 69/ загальнодержавного видобутку вугілля і вироблялося 100/ коксу.
Розпочалася розробка відомих раніше родовищ залізних, марганцевих та інших руд. Іноземці активно вкладали свої кошти у розвиток промисловості Катеринославської губернії. Видобуток залізної руди в районі Кривого Рога в 1900 р. становив 57/ відсотків загальнодержавного. Україна давала в 1899 р. 45/ загального видобутку марганцевої руди. Швидкими темпами розроблялися родовища марганцевої руди в Нікополі, ртуті і соди – в Донбасі, солі – в Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях.
Становлення металургійної промисловості.
Центр металургії перемістився з Полісся у Донбас і на Катеринославщину. Англійський капіталіст Джон Хьюз створив „новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, сталевого й рейкового виробництва”. Маючи значні пільги від держави, він досить швидко збудував крупний металургійний завод. Навколо нього незабаром з’явилося робітниче містечко Юзівка. У 1871 р. завод дав першу плавку чавуну. Згодом став виробляти залізо та сталь.
Машинобудування.
Капіталістичні реформи дали поштовх розвитку вітчизняного машинобудування. Майже всі великі машинобудівні заводи належали іноземцям. Завод Грієвза в Бердянську вважався одним з найбільших в Європі за випуском жниварок. У Києві в 90-х роках діяло 8 машинобудівних заводів.
Харківський паровозобудівний та Луганський машинобудівний заводи в 1900 р. випустили 233 паротяги, або 23,3/ їх загальноросійського виробництва. Одним з визнаних центрів суднобудування поступово ставав Херсон. У Києві в 1873 р. розпочалося будівництво майстерень „Акціонерного товариства пароплавства по Дніпру і його притоках”. З пуском у 1897 р. великого суднобудівного й судномеханічного заводу в Миколаєві там почав формуватися центр суднобудування.
Капіталізація харчової та легкої промисловості.
Після економічної кризи 1873 -1876 рр. досить швидкими темпами стала розвиватися цукрова промисловість. Головна заслуга в цьому належала місцевим підприємцям, які з метою концентрації капіталу для одержання великих прибутків об’єднувалися в акціонерні товариства. На їх базі в 1887 р. було створено синдикат цукрозаводчиків, що контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Найбільший вплив у ньому мали Бобринські, Браницькі, Береденко. Виробництво цукру до кінця століття збільшилося майже вп’ятеро. Україна в середині 90-х давала приблизно 84\ цукрової продукції.
Значні зрушення відбувалися в борошномельній промисловості. Парові млини приходили на зміну вітрякам і водяним млинам. Концентрація та капіталізація виробництва відбувалася у винокуренній промисловості. Розвивалося олійництво та тютюнова промисловість(Полтавська та Чернігівська губернії). Найменш розвиненою була легка промисловість. Значна кількість текстилю вироблялася в домашніх умовах. Виняток становив центр суконного виробництва в Клинцях Чернігівської губернії.
Розвиток міст.
Зросла кількість міських поселень у Донецько-Криворізькому промисловому регіоні. З’явились Юзівка, Камянське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та ін. Розвивалися залізничні станції – Лозова, Ясинувата, Люботин, Бахмач, Коростень, Козятин, Жмеринка. За загальним переписом 1897 р. кількість українських міст залишалася майже незмінною – 130. за цей час скоротилася кількість невеликих містечок з населенням до 10 тис. чол., проте зросла кількість більших міст. Особливо швидкими темпами розвивалися промислові та торговельно-адміністративні центри. Населення Катеринослава становило 113 тис. чол., Харкова – майже 174 тис., Києва – 247,7 тис., Одеси - 403,8 тис. чол. Чисельність міських жителів становила в 1897 р. 13/ всього населення.
Розвивалося комунальне господарство. У великих містах забруковувалися центральні вулиці, здійснювалося їх озеленення, закладалися парки. Протягом 80-90-х років побудовані електростанції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. У 1892 р. в Києві пущено перший в Росії трамвай. За ним пішли трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. В окремих містах вулиці стали освітлювати газовими або електричними ліхтарями. Будувалися водогони. На початку 80-х років запроваджується телефонний зв’язок в Одесі, дещо пізніше – в Києві, Харкові, Маріуполі.
Торгівля.
Активізувався внутрішній ринок. У 60 – 70-х роках була запроваджена кредитна система. У 1860 р. було засновано Державний банк. Він надавав позики торгівцям. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк. Діяли товарні біржі.
Найбільшими на Лівобережжі були 4 Харківські ярмарки, Іллінський у Полтаві, 3 – у Ромнах, Воздвиженський у Королевці. На Правобережжі – Контрактовий у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях, Троїцькій у Балті. На Півдні – ярмарки у Катеринославі, Миколаєві, Каховці. Головною статтею експорту став хліб.
Демократичні реформи в Російській імперії
Скасування кріпацтва вимагало перетворень в інших сферах суспільного життя й розпочало серію реформ. У 1864 р. була проведена земська реформа. Вона передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Земства контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення. В Україні земства не вводилися лише на Правобережжі, з остраху, що польські шляхтичі захоплять собі всю владу в регіоні.
Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність суддів від адміністрації. Суд став гласним, всестановим, змагальним (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного) Крім того, було засновано суд присяжних у карному судочинстві.
Реформа освіти 1864 р. запровадила єдину систему початкової, середньої та вищої освіти. „Положення про народні училища” 1864 р. запроваджувало єдину систему початкової освіти. До неї належали усі початкові школи, які підпорядковувалися Міністерству народної освіти. Серйозні зміни відбулися в середній школі. Згідно зі статутом 1864 р. встановлювалося 2 типи гімназій: класична (з викладанням латини і грецької мови) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих наук). Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичних могли продовжити навчання в усіх вищих навчальних закладах, а реальних – тільки технічних і сільськогосподарських. Гімназії оголошувалися безстановими. Скасовувалися тілесні покарання. Реформи у галузі освіти відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Статут 1868 р. надав університетам більшу автономію.
Але незабаром уряд перейшов у наступ проти прогресивних нововведень. За статутом 1871 р. всі реальні гімназії ліквідовувалися. Основний наголос у викладанні робився на мови. Менше вивчалися природничі науки. У 1872 р. був обнародуваний статут реальних училищ – неповноцінної середньої школи з 6-7-річним терміном навчання.
Одночасно з лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За новим цензурним законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.
Була удосконалена система міського управління. Згідно із законом 1870 р. у містах створювалися міські думи з числа обраних від міщан гласних. Право обрання надавалося особам від 25 років, власникам нерухомості та російським підданим і тим, хто не мав заборгованості з міських податків. За майновим цензом виборці поділялися на три курії. Виконавчим органом дум були міські управи.
Військова реформа 1864 р. запроваджувала поділ країни на військові округи. На території України створювалися Київський, Одеський та Харківський округи. У 1888 р. останній було ліквідовано. За військовим статутом 1874 р. скорочувався термін служби з 25 до 6-7 років.
Одначе цей ряд реформ не був завершений створенням конституції та скликанням парламенту, тому спроби демократизувати суспільство мали половинчастий характер.
Громадівський рух
У другій половині 50-х років центром українства стає Петербург. Активізувалося життя української громади після приїзду до нього Білозерського, Костомарова, Шевченка. Значним успіхом української громади стало видання щомісячного журналу „Основа”(1861-1862). Журнал відмовився від радикалізму, зосередився на захисті української мови, літератури, освіти. Під впливом переслідувань журнал самоліквідувався.
Перший етап громадівського руху.
Найбільшу активність в пробудженні самосвідомості народу виявили студенти Київського університету. На сходках у студентському помешканні, так званій „Месопотамії” з 1859 р. велися жваві дискусії про місце українського народу серед слов’ян. В ході дискусій загострилися відносини серед гуртка польських студентів „Українська гміна”. З ініціативи Костя Михальчука навесні 1860 р. 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну „Українську громаду”. Очолив громадівців Володимир Антонович, одним з найвпливовіших став Тадей Рильський.
Під керівництвом Каленика Шейковського група студентів затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян українець має ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.
До громадівців стали приєднуватися свідомі українці з Право- та Лівобережжя. На рубежі 50-х – 60-х рр. почався масовий громадівський рух, названий властями українофільством.
Одну з течій в ньому представляли так звані хлопомани. Це були молоді люди польського та українського походження. Ідеологом і керівником хлопоманів став студент випускного курсу В. Антонович. Його підтримували Рильський, Михальчук, Борис Познанський, Павло Житецький. Щоб продемонструвати свою єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувались народних звичаїв і обрядів. Спочатку вони надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час канікул вони мандрували селами, збирали пісні, казки, вивчали побут, обряди. Також вони розповідали людям про минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом 1860 р.
Діяльністю хлопоманів зацікавилися власті. У січні 1861 р. заарештували братів Рильських. Навесні заарештували Познанського. Вони були звільнені під нагляд поліції.
Хлопомани були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до міських громад. У Києві в громаді діяли Федір Вороний, брати Синьогуби, Михайло Костомаров. Їхня діяльність мала культурно-просвітницький характер. Члени громад відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції і бібліотеки. Поширювали твори українських письменників і поетів. Чернігівська громада започаткувала видання щотижневика „Чернігівський листок”. Після поразки польського повстання 1863-64 рр. Російською імперією прокотилася хвиля реакції. Навіть поміркована діяльність українофілів сприймалася як загроза самодержавству. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив циркуляр, в якому заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому писалося, що „ніякої української мови не було, немає і бути не може”. Дозволялося писати „українським наріччям” тільки художні твори. Репресії посилилися, прокотилася нова хвиля арештів і висилки громадівців, було закрито „Чернігівський листок”, фактично розгромлено чернігівську й полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половні 60-х років припинився.
Другий етап. Наприкінці 60-х громадівський рух став поступово відновлюватися. Засідання громад відбувалися таємно. Помірковане крило громадівців очолив В. Антонович. У групу радикального спрямування входили Житецький, Сергій Подолинський та ін. Київські громадівці почали приводити до ладу зібраний раніше етнографічний і лексикографічний матеріал. Житецький вивчав правописну систему української мови.
У січні 1873 р. вони створили Історичне товариство Нестора-Літописця. Наступного місяця став працювати Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який ставив завдання всебічного вивчення рідного краю. Серед його засновників – Лисенко, Русов, Вовк, Чубинський, Житецький. Відділ зібрав і видав величезний різноманітний матеріал з історії, географії, природознавства, статистики, економіки краю. Було видано два томи „Записок” (1875, 1876). У 1874 відділ провів у Києві ІІІ Археологічний з’їзд. Фактично друкованим органом київської громади в 1874-75 рр. стала газета „Киевский телеграф”. Друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Громадівський рух знову набув всеукраїнського звучання. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія. Результатом її роботи стало видання Емського указу 1876 р. Ним заборонялося українське слово, закривався Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати, грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати на українську мову твори класиків літератури. Було закрито „Киевский телеграф”. Стали переслідувати громадівців. Вовк, Зібер, Подолинський і Драгоманов виїхали за кордон. Антонович, Житецький та деякі інші українофіли зосередилися на науковій, викладацькій, літературній праці. Антонович з соратниками на кошти мецената Василя Симиренка заснували в Києві журнал „Киевская старина”. Реалізовувалася і давала свої результати ідея „неполітичної культури”.
Михайло Драгоманов
У Західній Європі починається новий етап в діяльності Драгоманова (1841 – 1895). Він організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури. З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання збірника, а згодом разом з Подолинським та Михайлом Павликом журналу „Громада”. В журналі Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого устрою українського народу. (виходив до 1882 р.)
Програма громадівського руху М. Драгоманова.:
- демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод)
- федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна – автономія у складі Російської федерації)
- європеїзм (зв’язки країни з західною Європою)
- культурництво (визвольна боротьба має вестися виключно просвітницькими формами та методами)
- еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу)
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 650; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!