Розподіл України на Прово- та Лівобережну

⇐ ПредыдущаяСтр 9 из 21Следующая ⇒

22 січня 1663 року на раді в Чигирині гетьманом Правобережної України став зять Б. Хмельницького П. Тетеря, якого підтримували Польща та кримські татари. На Лівобережжі боротьба за булаву розгорілася між кошовим отаманом Запорозької Січі, колишнім слугою Б. Хмельницького І. Брюховецьким, наказним гетьманом Я. Сомком та ніжинським полковником В. Золотаренком. Розуміючи, що без підтримки Москви посісти гетьманську посаду неможливо, вони надсилали цареві численні доноси один на одного. За згодою царя 17-18 червня 1663 року під Ніжином відбулася „чорна рада”, на якій гетьманом Лівобережжя обрали І. Брюховецького. Він пообіцяв приборкати апетити старшин, поліпшити життя простого люду. Я. Сомко та В. Золотаренко були страчені у вересні 1663 року.

Таким чином, перший етап громадянської війни 1658-1663 рр. завершився територіальним розколом України, що спричинило новий виток боротьби за владу і допомогло російській владі приєднати українські землі до складу Московської держави.

Гетьман І. Брюховецький на першому етапі свого правління в усьому підкорявся московським воєводам. Він здійснив візит до Москви й підписав дуже невигідний договір – Московські статті 1665 р., який суттєво обмежив автономію Гетьманщини. За ними українські міста визнавалися володіннями російських монархів, збільшувалася чисельність російських гарнізонів, вони вводилися до нових міст, воєводи дістали змогу втручатися в дії місцевої адміністрації. Брюховецький отримав статус боярина, а його наближені стали дворянами. Росло незадоволення населення московськими військами та державною монополією на виробництво й продаж алкоголю.

На Правобережжі спроби гетьмана П. Тетері об’єднати українські землі за допомогою поляків зазнали поразки. Він вирішив скласти з себе повноваження. Виїхав до Польщі, потім – до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Козацька рада обрала гетьманом генерального осавула П. Дорошенка. Спочатку намагався у своїй політиці спиратися на Польщу.

30 січня 1667 року в селі Андрусово було підписано польсько-російське перемир’я на тринадцять з половиною років. За його умовами Лівобережна Україна та Київ закріплювалися за Росією, Білорусь та Правобережну Україну залишала за собою Річ Посполита. Територія Запорозької Січі перебувала під управлінням обох держав.

Після цього Дорошенко бере у союзники Оттоманську Порту й Кримське ханство. Але їхні спільні виступи проти Польщі зазнали поразки.

На початок 1668 р. змінилися і погляди І. Брюховецького: він став прихильником П. Дорошенка, зокрема у сфері зовнішньополітичних пріоритетів. На Лівобережжі розпочалося широкомасштабне антимосковське повстання. Уряд Туреччини погодився взяти під свій протекторат Лівобережжя і Правобережжя. У червні 1668 р. війська Дорошенко переправилися на Лівобережжя. Розлюченні Лівобережні козаки вчинили самосуд над Брюховецьким та вбили його. 20 червня 1668 р. Козацька рада обрала гетьманом усієї України П. Дорошенка.

Але ситуація на Правобережжі залишалася нестабільною (вторгнення поляків, опозиційна боротьба), тому Дорошенко залишає наказним гетьманом Д. Многогрішного. У грудні старшини обрали його гетьманом, а у березні 1669 року московські воєводи ухвалили це рішення від імені царя та підписали з ним новий договір „Глухівські статті». Гетьманщина зберігала свою автономію, мала право на 30-тисячний реєстр, збирання податків, але не могла вести свою зовнішню політику, залишилися московські гарнізони в українських містах.

На Правобережжі козацька рада в березні 1669 р. ухвалила прийняття турецького протекторату, але на умовах якнайширшої автономії. У серпні 1671 р. польське керівництво розпочало воєнну кампанію з метою відновлення своєї влади на Правобережжі. На допомогу Дорошенкові прибула 100-тисячна армія султана Магомета IV. Польські війська були розгромлені. За умовами Бучацького миру від 18 жовтня 1671 року Подільське воєводство переходило під опіку Туреччини, а решта Правобережжя формально залишалося незалежним. Обидві сторони не збиралися притримуватися умов цього договору.

Відбулися зміни і на Лівобережжі: 13 березня 1672 року козацькі старшини заарештували Д. Многогрішного, звинувативши його у зраді Москві. Д. Многогрішний, як і Дорошенко, намагався обстоювати самостійність українських земель. Многогрішного закували у кайдани, відправили до Москви. Там його катували, але він не визнав провини. В останній момент смертний вирок йому замінили на заслання.

17 березня 1672 року гетьманом Лівобережжя обрали І. Самойловича.

У 1673 році політичний вплив і авторитет Дорошенка підупали. Цьому сприяли безчинства турецьких та татарських загонів, нескінченні воєнні дії. Українське населення Правобережжя масово переселялося під владу московського царя.

У 1676 році П. Дорошенко зрікається булави. Цар поставив ся до Дорошенка прихильно й наказав заслати його під Москву.

Турки знайшли Дорошенкові заміну. У 1677 році вони призначають гетьманом Лівобережжя Ю. Хмельницького. Він очолював турецько-козацькі походи на Лівобережжя, зокрема, на Чигирин. Ці походи виявилися невдалими. Ю. Хмельницький відрізнявся жорстокістю, за що населення його не любило. Врешті-решт турки самі відмовилися від цієї малосимпатичної фігури і стратили його у Стамбулі.

За умовами Бахчисарайського миру 1681 року між Росією, Туреччиною та Кримом, султан залишав за собою південь Київщини, Брацлавщину та Поділля, а землі між Південним Бугом і Дністром мали стати „Диким полем”.

У травні 1686 року Між Росією та Польщею було укладено „Вічний мир”, який узаконив більше ніж на 100 років двох Україн.

Тема 5. ГЕТЬМАНЩИНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Гетьман І. Мазепа

„Вічний мир” суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана Самойловича. В результаті старшинської змови його усунули від влади. Гетьманська булава у 1687 році дісталася І. Мазепі. Своє правління він розпочав як політик промосковської орієнтації. У серпні 1687 р. він підписав так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали Конотопські. Крім того, в них ухвалювалося, що гетьман не матиме права зміщувати старшину без волі і указу і забирати в неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей. Які передбачали згладження різниці у сферах підданства українців і росіян. Рекомендувалося, аби старшина усілякими засобами, в тому числі мішаними шлюбами сприяла зближенню двох народів. Так починалося 21-річне правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої залишається найбільш спірною в українській історії.

Гетьману присвятили свої твори такі поети і письменники, як Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький.

Народився він 20 березня 1639 р. у селі Мазепинцях Білоцерківської замкової округи в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта білоцерківської шляхти, підтримав козацьку революцію. Згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка постриглася у черниці, з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Як жінка освічена, розумна і владна мала великий вплив на сина до самої смерті у1707 р. Освіту хлопець дістав у Києво-Могилянській колегії, а далі – в єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомствам батька був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира. За королівські кошти впродовж 1656-1659 років вивчав військову справу у Німеччині, Італії, Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького (1660), Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, можливо у зв’язку з похилим віком батька.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця. Завдяки цьому шлюбу Мазепа досить близько сходиться з П. Дорошенком. Невдовзі стає генеральним осавулом і очолює важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки до Криму 1674 р. був захоплений у полон запорожцями. Ті нібито хотіли стратити Мазепу, але той настільки красномовно та переконливо виступав на свій захист, що кошовий Іван Сірко вирішив: Не вбивайте його, колись він стане в пригоді батьківщині.

Мазепу разом з Дорошенковими листами переправили до Лівобережного гетьмана І. Самойловича. Саме у 1674 р. багато хто з старшини Дорошенка перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа. Він настільки привернув до себе симпатії Самойловича, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р. – генеральним осавулом Війська Запорізького. Паралельно зростала прихильність до нього Московського двору. Куди він мало не щороку їздив від імені Самойловича. У 1680 р. він заприятелював із фаворитом царівни Софії Олексіївни князем Василієм Голіциним. Завдяки цьому обрання Мазепи на гетьманство на Коломацькій раді 1687 р. носило безконфліктний характер.

Мазепа мав унікальний дар приваблювати до себе людей. Вільно володів польською, російською, латинською, італійською, німецькою, можливо французькою та татарською мовами. У Мазепи була чудова колекція зброї та картин, добірна бібліотека, вона обіймала книжкові багатства, рівних котрим не було в Україні. У 1701 р. він купив Пересопницьке Євангеліє, яке подарував Переяславському кафедральному собору.

Гетьман був одним з найщедріших меценатів. 12 новозбудованих та 20 відреставрованих на його кошт храмів. Клопотався про Києво-Могилянську колегію, у 1701 р. отримала статус Академії.

У 1689 році московським царем стає Петро І. Мазепа зміг завоювати прихильність молодого монарха.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до збагачення. Мазепа заволодів 20 тис. маєтків, став одним з найбагатших феодалів Європи. Намагаючись об’єднати Україну та перетворити її на могутню державу, гетьман сприяє перетворенню козацької верхівки на шляхетську верству. Гетьман активно роздавав старшинам землю разом із залежними селянами (видав наказ про дводенну панщину). Земельна власність старшин існувала у вигляді рангових (гетьманські та царські дарування, надані на час перебування на певній посаді) та приватних володінь. Але все виразніше простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) маєтків на постійні. Це породжувало соціальне напруження. Народ називав гетьмана „вітчимом України”. Загалом селянство й козацтво не підтримувало гетьмана.

У 1689 – 1701 рр. війська Мазепи разом з російською армією брали участь в 11 походах проти Туреччини та Кримського ханства. У липні 1696 р. козаки і стрільці штурмом оволоділи турецькою фортецею Азов. У численних боях козацькі полки зазнали відчутних втрат, хоча реальної користі для населення Гетьманату від таких перемог не було.

18 серпня 1700 року розпочалася Північна війна. Петро І намагався „прорубати вікно в Європу” і великі надії покладав на українське козацтво. Українське козацтво зазнавало тяжких втрат у боях з першокласним військом Карла XII. Війна лягла важким тягарем на плечі українського народу, вона була зовсім непотрібною Україні, руйнувала її економічний потенціал.

У 1700 – 1702 рр. точилася війна у Прибалтиці. Разом із російськими військами козаки здобули там ряд перемог, зайняли майже весь Юріївський повіт.

У 1702 р. Швеція завдала кілька поразок польським військам і захопила обидві столиці – Краків і Варшаву. Польська шляхта розділилася на два табори. Одне шляхетське угруповання перейшло на бік Карла ХІІ, погодилось на брання на трон Станіслава Лещинського. Інше – не визнало цих рішень і разом з Росією продовжило боротьбу зі шведською агресією. Такий самий розкол намітився серед українського козацтва. Траплялися випадки переходу козаків на бік шведської партії польських магнатів. При поверненні з походу під Ригу 150 запорожців у 1702 р. приєднались в Бихові до прибічників С. Лещинського. Проти них лівобережний гетьман відрядив військо під командуванням стародубського полковника Михайла Миклашевського, яке і захопило місто. Вперше в Північній війні українські козаки підняли зброю один проти одного.

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 183; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!