Перехід українських земель під владу Польщі
Скориставшись політичною і династичною кризою в Галицько-Волинському князівстві, Польща у 1340 р. включається у боротьбу за Галицько-Волинську спадщину. У результаті цієї боротьби Галичина та Західна Волинь відійшли Польщі (1387). За ініціативи польського короля тут починають роздавати землі дрібній польській шляхті під умовою несення військової служби. Разом із шляхтою сюди переселявся і простий люд – селяни, ремісники, торговці, причому не тільки поляки, але й німці, євреї.
Прийшлі шляхтичі прагнули до надання своїй новій батьківщині статусу внутрішнього регіону Польщі, тобто до поширення на Русь прав і Вольностей, здобутих польською шляхтою. Польські магнати та шляхта захопили величезні земельні маєтки. Українські бояри і шляхта, щоб зберегти свої маєтки і статус мали ополячуватися, переходити у католицтво й нести збройну службу польському королю. Зрештою у 1434 р. король Владислав ІІІ запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали права шляхетства. Дрібне боярство поступово злилося з селянством У 1435 р. галицькій шляхті надали право самоврядування. У 1434 р. замість Галицького князівства було утворено Руське воєводство з центром у Львові, до якого увійшли Львівська, Сяноцька, Галицька, Перемишльська та Холмська землі. На Західній Волині утворилося Белзьке воєводство (1462) з центром у Белзі, У 1434 – 1447 утворилося Подільське воєводство з центром у Кам’янці.
|
|
|
Утворення Кримського ханства
Під час монгольської навали під владою завойовників опинився Крим. Якщо руські землі знаходилися у васальній залежності від монголів, то південні землі й Крим увійшли до складу Золотої Орди. Був створений улус із центром у місті Солхаті (зараз Старий Крим). Послаблення центральної влади у Золотій Орді призвело до її розпаду на окремі ханства. Протягом 20-х – 30-х рр. XV ст. під керівництвом нащадків Чингізхана – Гіреїв – від Золотої Орди відокремилось Кримське ханство. Його першим ханом став Хаджі-Гірей, а столицею з 1432 р. – Бахчисарай. Одначе з 1478 р. хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом Османської імперії. Перший великий напад на українські землі татари здійснили у 1479 р. (Брацлавщина та Поділля). У 1482 р. кримський хан на прохання московського царя захопив київ, спалив замок, захопив велику здобич. У 1450 – 1556 рр. війська кримських ханів здійснили 86 великих походів на українські землі. За своїми демографічними наслідками ці набіги були не менш руйнівними, ніж монголо-татарська навала.
Соціальна структура
Наприкінці XІV – у першій половині XVІ ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну чи грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.
|
|
|
З розвитком внутрішнього та зовнішнього ринку зростала потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову.
З кінця XV ст. і протягом першої половини XVІ ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно у Галичині і Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських і відроджувати панщину. Селяни були змушені відробляти 14-денну панщину як річну норму.
Основну масу залежних селян становили „данники” і „тяглові”. Перші платили державі данину натурою, другі – відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані між ними поступово стиралися. Наприкінці XV ст. і протягом першої половини XVІ ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі з селянами, почали відбувати повинності й сплачувати оброки.
Поширення феодального землеволодіння вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося у все більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина, припиненні громадської дієспроможності селянина.
|
|
|
Наприкінці XІV ст. – першої половини XVІ ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні групи: „непохожих” (або „отчичів”) і „похожих” (або „вільних”). Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. Із часом прошарок непохожих зростав унаслідок обмеження державою права переходу (встановлювалися певні дні року, в які можна було переходити, від селян вимагалися значні викупи) У 1435 р. В Галичині було визначено певний строк переходу – тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох „руських” сирів...). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг залишити маєток пана, не посадивши на свій наділ іншого господаря. Втеча селянина від пана сурово каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів на втечу.
Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над закріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування. Копний суд (копа – сход громади) був замінений феодальним.(вотчинний суд). На початку XVІ ст. селянин був позбавлений права навіть скаржитися великому князю або королю на своїх панів. Закони Першого Литовського Статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянинові („кметю”) при відході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, реманент. Це прив’язувало селянина до свого пана більше усіх інших урядових заходів. Третій Литовський статут завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні.
|
|
|
Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку складала міська аристократія – патриціат. У його руках зосереджувалася уся влада. Другу групу складало бюргерство – цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торговці та селяни. На їхні плечі лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги та ін. Вони сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість воїнів.
Привілейованим станом, що не платив податки, але ніс військову службу, була шляхта. Тільки цей суспільний стан брав участь у політичному житті суспільства й мав привілеї. Одержувати державні посади могли лише люди привілейованого стану. Окрім привілеїв, шляхтичі мали й обов’язки – захищати батьківщину, виступати на боці свого сюзерена. Шляхтич не мав права займатися торгівлею або ремеслом, бо за це його позбавляли привілеїв. Шляхта не була однорідною. Вона поділялася на дрібну, середню та велику .Дрібна й середня шляхта отримували землю за несення служби. Магнати мали князівське або боярське походження. Вони володіли вотчинними землями, брали участь у великокнязівській раді.
На економічний розвиток України XV ст. - XVІ ст. визначний вплив справила ситуація в Європі. У цей час зростає попит на сільськогосподарську продукцію у зв’язку з відкриттям Америки та морського шляху до Індії. Втягуючись у торгівлю із Західною Європою, шляхта все більше проявляє зацікавленість в українських землях.. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. В Україні засновуються так звані фільварки – багатогалузеві сільськогосподарські маєтки, орієнтовані на ринкове виробництво та засновані на експлуатації залежних селян. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, була проведена аграрна реформа, відома як „Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі у 16-21 га. Під фільварок виділялися кращі землі в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях, передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Селянин мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалася мостова, візницька, сторожова та інші повинності.
За своїми соціально-економічними наслідками „Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю. Запровадження панщини вело до занепаду селянського господарства. У той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і реманентом, супроводжувалася піднесенням фільваркового господарства. Панщина і фільварок перетворили Україну на годувальницю Європи.
Економічний розвиток українських земель поліпшила і зовнішня та внутрішня торгівля. Розвивалося ремесло, яке поділялося на цехове й позацехове. Ремісники-міщани об’єднувалися в цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри – власники майстерень., підмайстри та учні. До позацехових ремісників („партачів”) відносилися ті, хто не міг вступити в цех через брак коштів, приїжджі селяни.
Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одержували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування – так зване Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебург, „хартія” якого правила за зразок). У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1432 р. – Луцьк, у 1494 р. – Київ, протягом XV – у першій половині XVІ ст. – більшість значних міст України.
Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії – лаву (суд) і раду (адміністративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства). Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом. Головна маса міського трудового населення („плебс”) була усунена від управління. З посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало боротьбу за ліквідацію обмежень.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 165; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!