Перехід українських земель під владу литовських князів
У 40-х рр. XIV ст. Галицько-Волинська держава розпадається та переходить під владу інших держав. Волинь відходить до Литви, а Галичина – до Польщі.
Литовці являють собою самостійну гілку індоєвропейської сім’ї народів. У ХІІ – ХІІІ ст. вони жили окремими родами, тобто держави в них не було. Правили ними дрібні князьки. Поклонялися литовці язичницьким богам.
У ХІІІ ст. у литовців з’явився грізний ворог – німецькі рицарі. У 1202 р. Лівонський Орден Мечоносців підкорив частину литовців і заснував місто Ригу. У 1230 р. Тевтонський Орден захопив землю прусів. Зовнішня загроза об’єднала інших литовців. Литовський князь Міндовг у середині ХІІІ ст. об’єднав племена литви та жмуді, щоб дати відсіч рицарям Тевтонського Ордену. На початку XIV ст. литовський князь Гедимін підкорив не тільки всю Литву та Жмудь, але й Чорну Русь, Мінщину, Турово-Пінське князівство. Гедимін одружив своїх синів – Ольгерда з вітебською князівною, а Любарта – з волинською. У 1340 рр. волинські бояри посадили Любарта Гедиміновича на княжий стіл (під християнським ім’ям Дмитро). Волинська й Берестейська земля були визнані династичною власністю Гедиміновичів.
Що стосується Київщини, то існує легендарний переказ про похід сюди литовсько-білоруських загонів у середині 20-х рр. XIV ст., але його достовірність досить спірна. Одначе перші спроби Литви опанувати Київську землю відносять до цього періоду. Впродовж кількох десятиліть територія Київщини знаходилась під двома сферами впливу: північного литовського й південного ординського. З середини 50-х рр. XIV ст. у Золотій Орді відбувається криза, тому Ольгерду вдається витіснити ординців з Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. У 1362 р. відбулася битва на Синіх Водах, у якій об’єднані литовсько-білорусько-українські війська під керівництвом Ольгерда розбили татар. До Литви відійшло Поділля. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Ольгерд та його наступники перестали надсилати данину в Орду.
|
|
|
Литовська держава являла собою неординарний політичний суб’єкт, в якому від народу завойовника залишилася фактично тільки назва. 90 % населення князівства складали русини, тобто білоруси та українці. Руська мова стала офіційною мовою, нею спілкувався великокнязівський двір. Литовські князі переймали традиції руського публічного побуту, державні інститути влади, православну віру. Литовці одружувалися з руськими князівнами, привчалися до місцевих звичаїв і не сприймалися як чужинці-завойовники.
Лишилися в силі руські закони, за боярами визнавалися їхні родові землі, зростали багатство та вплив церкви. До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося фактично федерацією земель-князівств. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, але мали фактично необмежену владу на місцях. Загалом литовське проникнення на Русь характеризують як оксамитове, оскільки головним гаслом литовської влади було: „Ми старини не рушимо, а новизни не вводимо”.
|
|
|
Ситуація складалася досить сприятливо для русинів, але у 1370 рр. помер без нащадка чоловічої статі польський король Казимир ІІІ Великий. У нього залишилася лише онука Ядвіга. За чоловіка для неї вирішили запросити литовського князя Ягайла Ольгердовича, який був найкращим союзником у боротьбі проти спільного ворога – німецьких рицарів. Платою за польську корону було визнання її зверхності над Литвою. Ягайло був молодшим сином Ольгерда, і це викликало велике незадоволення у Литві. Тому князь радо пішов на польську пропозицію. 14 серпня 1385 р. у місті Крево Ягайло підписав унію з Польщею, за якою зобов’язувався підпорядкувати землі Литви та Русі польському трону та привернути свій народ до Римської церкви.
У лютому 1386 р. під іменем Владислава Ягайло прийняв хрещення за католицьким обрядом, після чого одружився з Ядвігою і був коронований у Кракові. Кревська унія – приклад персональної унії, тому що єдиної держави не утворювалося, а одна людина визнавалася монархом двох держав.
|
|
|
Одначе вже через кілька років майбутнє унії стало проблематичним. У Литві утворилася могутня опозиція на чолі з двоюрідним братом Ягайла Вітовтом. Після кількарічної збройної боротьби у 1392 р. Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, а з 1398 р. Вітовт проголосив себе повновладним литовським князем під номінальною зверхністю польського короля. Фактично він розірвав Кревську унію.
Вітовт проводив жорстку централістську політику, спрямовану на ліквідацію автономії руських земель.
На початку 90-х років більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею і владу польського короля й литовського князя. Була зроблена спроба добитися політичної незалежності. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський – Дмитро Корибут, подільський – Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено й зазнали невдачі. Вітовт відібрав у повсталих князів князівства й роздав їх своїм прибічникам. Удільний устрій України було ліквідовано. Князівство стало централізованою державою.
|
|
|
Вітовт втрутився в міжусобну боротьбу монгольських ханів. 12 серпня 1399 р. війська Вітовта, серед яких було багато українців, було розгромлено на р. Ворскла. Це похитнуло авторитет Вітовта та литовської держави. Не судилося здійснитися планам Вітовта щодо поширення влади литовських князів на Північно-східну Русь. Смоленськ відокремився від князівства, німці активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Це змусило Вітовта йти на зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно литовським панам надавалась можливість в обранні польського короля після смерті Ягайла.
На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 14 (15) липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, у якій об’єднанні сили словен та литовців розбили німецьких рицарів та зупинили їхній наступ на схід.
Вітовт також розширив кордони Литовсько-Руської держави до Чорного моря (між Дніпром і Дністром), укріпив міста на Поділі та Дніпрі, заснував міста на Дністровському лимані.
Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Ягайло був змушений піти на поступки. У 1413 р. була підписана Городельська унія, яка визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання литовського князя мало контролюватися й затверджуватися королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися у правах із польськими у вирішенні державних справ. У пунктах Городельської унії сказано: „пани і також бояри-шляхта земель наших... привілеями... лише католики... користуються”. „Також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники”. Тобто православні зазнавали дискримінації, що викликало велике незадоволення в їхньому середовищі.
Намагаючись підвищити свій авторитет ще більше, Вітовт намагався коронуватися отриманою від папи Римського короною, але через суперечку з Ягайлом коронація не відбулася. Того ж 1430 р. Вітовт помер.
Після смерті Вітовта литовські та руські феодали обрали без згоди польського короля Свидригайла Ольгердовича (1430-1432), який негативно ставився до унії між Литвою і Польщею. Новий князь відразу взяв курс на державну незалежність Литви, а разом із нею України. Розпочалася війна між Ягайлом і Свидригайлом за Поділля. На провідне місце у дворі Свидригайла висувається руська знать, що особливо дратувало віленських католиків. Литовські князі і бояри організували змову й скинули Свидригайла. Оголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича (1432 – 1440). Він відновив унію між Литвою і Польщею. Розпочалася феодальна війна між Сигізмундом й Свидригайлом. Щоб позбавити Свидригайла підтримки української знаті, Сигізмунд видав привілей про зрівняння у правах православних бояр з боярами-католиками.
У 1440 р. від рук змовників Сигізмунд загинув. Великим князем Пани-Рада оголосила молодшого сина Ягайла Казимира. Той для стабілізації ситуації у князівстві був змушений відновити Київське та Волинське князівства, надати їм автономію. Потомки Володимира Ольгердовича повернулися у Київське князівство. Київським князем став Олександр (Олелько) Володимирович (1440-1470). Свидригайло отримав пожиттєвий титул Великого князя з уділом на Волині, де в оточенні своїх вірних союзників-русинів правив у Луцьку до самої смерті. У 1452 р. після смерті Ягайла Волинське князівство перестало існувати. У 1471 р. після смерті Семена Олельковича Київське князівство також було ліквідоване. Казимир IV призначив правити Києвом воєводу Гаштольда. Той зміг узяти Київ лише за допомогою війська. У літописі пишеться: „У Києві князі пересташа биті, а вместо князів воєводи насташа”. Автономія українських князівств була остаточно ліквідована.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 595; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!