ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ ЯК ГОЛОВНА ЛАНКА ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Лекція 7. Правове регулювання управління в галузі використання та охорони земель

1. Поняття управління в галузі використання та охорони земель

2. Моніторинг земель

3. Планування використання та охорони земель

4. Встановлення цільового призначення земельних ділянок

5. Нормування та стандартизація у сфері використання й охорони земель

6. Землеустрій

7. Ведення державного земельного кадастру

8. Державна реєстрація прав на землю

1. Поняття управління у галузі використання та охорони земель

Під державним управлінням у сфері використання та охоро­ни земель слід розуміти організаційно-правову діяльність уповноважених органів влади із забезпечення раціонального використання земель власниками та користувачами земельних ділянок, а також іншими суб’єктами земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства України.

Під функціями державного управління землями слід розу­міти види (напрями) діяльності уповноважених державою ор­ганів влади щодо забезпечення організації раціонального та ефективного використання й охорони земель. Згідно з чинним земельним законодавством до функцій державного управління землями належать: моніторинг земель, планування викори­стання земельних ресурсів, встановлення цільового призначен­ня земельних ділянок, нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель, землеустрій, ведення дер­жавного земельного кадастру, здійснення державної реєстрації прав на землю, здійснення державного контролю за викори­станням та охороною земель. Зазначені функції визначають зміст державного управління в галузі використання та охорони земель.

Суб’єктами державного управління в галузі використання та охорони земель є органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, які уповноважені здійснювати відповідну організаційно-правову діяльність щодо забезпечен­ня раціонального використання земельних ресурсів та їх охо­рони. До таких органів ЗК України відносить: Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах, міські, селищні та сільські ради, Кабінет Міністрів України, цен­тральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, центральний орган виконавчої влади з питань охорони навко­лишнього природного середовища, центральний орган виконав­чої влади з питань аграрної політики, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

 

2. Моніторинг земель

Відповідно до статті 191 ЗК України, моніторинг земель як функція державного управління зем­лями становить систему спостереження за станом земельного фонду з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

Залеж­но від охоплених спостереженнями територій моніторинг земель поділяється на такі види: глобальний (пов’язаний із міжнародни­ми науково-технічними програмами); національний (охоплює всю територію країни); регіональний (на територіях, що харак­теризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та еко­номічних умов); локальний (на територіях нижче регіонального рівня, зокрема окремих земельних ділянок та елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів).

Моніторинг земель передбачає ведення систематичних спостережень за станом усіх земель, виявлення змін в їхньому стані, а також оцінки: стану ви­користання угідь, полів, ділянок; процесів, пов'язаних зі змінами родючості ґрунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата гуму­су, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), за­ростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пе­стицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими ток­сичними речовинами; стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельовими потоками, зем­летрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об’єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранс­порту, захороненням токсичних промислових відходів і радіо­активних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

У процесі ведення моніторингу земель застосовуються різні види спостереження за станом земельних ресурсів. Залежно від строку та періодичності їх проведення вони поділяються на ба­зові, періодичні та оперативні. Базові спостереження здійснюють­ся на початковій стадії спостереження з метою фіксації стану об’єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу зе­мель. До періодичних належать спостереження, що здійснюються з періодичністю у 12 чи більше місяців. Оперативні спостережен­ня ведуться у випадку виявлення змін у стані земель з метою їх фіксації. Оперативні спостереження здійснюються, як правило, з меншим, ніж періодичні, інтервалом часу.

 

3. Планування використання та охорони земель

Планування використання та охорони земель як функція державного управління землями – це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробленні та затвердженні містобудівної доку­ментації, відповідно до якої здійснюється забудова та викори­стання земель населених пунктів і прилеглих до них земель.

В Україні така діяльність регулюється ЗК України, Законом Украї­ни «Про регулювання містобудівної діяльності» (2011 р.) та іншими правовими актами.

Відповідно до законодавства, планування територій у нашій країні здійснюється на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. На загальнодержавному рівні планування те­риторій здійснюється шляхом розроблення Генеральної схеми планування території України, якою визначаються основні на­прями раціонального використання території країни, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, здоров'я населення, пам'яток історії та культури, дер­жавні пріоритети розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Гене­ральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України та за­тверджується Верховною Радою України.

Чинна Генеральна схема планування території України за­тверджена Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. і розра­хована на період до 2020 р. Генеральна схема складається з тек­стових та графічних матеріалів, в яких зроблений аналіз стану використання території України, визначені основні напрями її використання на період до 2020 р., а також викладений механізм реалізації Генеральної схеми.

Важливим напрямом планування використання земель є їх природно-сільськогосподарське районування. Згідно зі статтею 179 ЗК України природно-сільськогосподарське районування земель – це поділ території з урахуванням природних умов та агробіо­логічних вимог сільськогосподарських культур. Тому викори­стання та охорона сільськогосподарських угідь повинні здійсню­ватися відповідно до природно-сільськогосподарського району­вання. Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування визначений постановою Кабінету Міністрів України

 

4. Встановлення цільового призначення земельних ділянок

Усі землі в межах території України незалежно від їх природ­ного стану складають одне ціле – землі України (ст. 18 ЗК України). ЗК України поділяє всі землі країни на дев'ять категорій, зокрема на: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначен­ня; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі проми­словості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 ЗК України).

Порядок встановлення цільового призначення земельних ділянок. Встановлення цільового призначення земельних діля­нок не є централізованою функцією, яка здійснюється одним ор­ганом влади. Згідно зі статею 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Встановлення цільового призначення земельної ділянки відбу­вається при прийнятті відповідним органом влади рішення про передання ділянки громадянинові чи юридичній особі у влас­ність, постійне користування чи оренду, а також при викупі ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної не­обхідності або вилученні її з постійного користування державної чи комунальної юридичної особи, а також у разі прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою чи про ство­рення об'єкта природно-заповідного фонду чи історико-куль­турного призначення.

Порядок зміни цільового призначення земельної ділянки. Незважаючи на віднесення функції встановлення цільового при­значення земельних ділянок до компетенції органів влади, певні права щодо встановлення цільового призначення надані також громадянам та юридичним особам. Зокрема, вони мають право ініціювати зміну цільового призначення ділянок, які перебува­ють у їх власності.

Прийняття рішення про зміну цільового призначення зе­мельної ділянки. За загальним правилом, якщо земельна ділян­ка розташована в межах населеного пункту, то рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки приймає сіль­ська, селищна або міська рада, якщо ж земельна ділянка знахо­диться за межами населених пунктів, то таке рішення прий­мається районною або обласною державною адміністрацією.

Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільо­вого призначення земельних ділянок. Встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок може здійснюватися виключно у викладеному вище порядку. Порушення цього по­рядку тягне за собою певні правові наслідки (стаття 21 ЗК України).

 

5. Нормування та стандартизація у сфері використання й охорони земель

Нормування та стандартизація у сфері використання й охоро­ни земель – функція державного управління земельними ре­сурсами, яка полягає у прийнятті та забезпеченні використання суб’єктами земельних відносин вимог щодо якості земель, родю­чості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та гос­подарського освоєння земель.

Згідно зі статтями 29, 30 Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування у сфері використання та охорони земель передбачає прийняття відповідними органами влади нормативних документів (терміни, поняття, класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, об­робки, збереження, аналізу інформації про якість земель, про­гнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель тощо) і стандартів.

Нормативні документи в галузі охорони земель розробляють­ся, затверджуються, перевіряються і переглядаються в поряд­ку, встановленому Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. Згідно із Законом стандартизація передбачає діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих зав­дань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповід­ності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-техніч­ному співробітництву.

Поряд зі стандартизацією в сучасних умовах застосувується ще один напрям забезпечення впорядкованості суспільних відносин у галузі охорони земель – нормування. Воно полягає у прийнятті нормативів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптимального співвідношення земельних угідь; б) якісного ста­ну ґрунтів; в) гранично допустимого забруднення ґрунтів; г) по­казники деградації земель та ґрунтів.

Згідно зі статтею 31 Закону України «Про охорону земель» норма­тиви оптимального співвідношення земельних угідь встановлю­ються для запобігання надмірному антропогенному, зокрема сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільськогосподарського призначення. До цих нормативів належать: а) нормативи оптимального співвідно­шення земель сільськогосподарського, природоохоронного, оздо­ровчого, рекреаційного призначення, а також земель лісового та водного фондів; б) нормативи оптимального співвідношення сільськогосподарських угідь інтенсивного (рілля) та ощадливого (багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) використання тощо (стаття 32 Закону).

 

Землеустрій

Землеустрій як функція державного управління земельними ресурсами становить сукупність організаційно-правових, соціа­льно-економічних та екологічних заходів, спрямованих на забез­печення встановлення меж території адміністративно-тери­торіальних утворень, меж охоронних зон, місцевостей, меж дії обмежень прав на землю та меж земельних ділянок.

Так, згідно зі статтею 184 ЗК України землеустрій передбачає: а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіаль­них утворень, землеволодінь і землекористувань; б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охо­рони земель; в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони зе­мель відповідних адміністративно-територіальних утворень; г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; ґ) складання проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових; д) складання проектів відведення земельних ділянок; е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок; є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею; ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а та­кож розроблення заходів щодо охорони земель; з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель; и) здійснення авторського нагляду за вико­нанням проектів з використання та охорони земель; і) проведен­ня топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геобота­нічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Здійснення землеустрою регулюється ЗК України, Законом України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., Законом України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р. та деякими іншими правовими актами. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про землеустрій» об'єктами землеустрою є: територія України; території ад­міністративно-територіальних утворень або їх частин; території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

Законом передбачено обов’язкове та добровільне здійснення землеустрою. В обов’язковому порядку землеустрій проводить­ся в разі: а) розробки документації із землеустрою щодо ор­ганізації раціонального використання та охорони земель; б) вста­новлення та зміни меж об'єктів землеустрою, зокрема визначен­ня та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; в) надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок; г) встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, об­межених у використанні й обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути); ґ) організації нових і впорядку­вання існуючих об'єктів землеустрою; д) виявлення порушених земель і земель, що зазнають впливу негативних процесів, та проведення заходів щодо їх відновлення чи консервації, рекуль­тивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вто­ринного засолення, висушення, ущільнення, забруднення про­мисловими відходами, радіоактивними і хімічними речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і малопро­дуктивних земель (стаття 20 Закону України «Про землеустрій»). В усіх інших випадках землеустрій може здійснюватися за бажанням власників та користувачів земельних ділянок.

Підставою для проведення землевпорядних робіт можуть бути рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою, укла­дені договори між юридичними чи фізичними особами (земле­власниками і землекористувачами) та розробниками докумен­тації із землеустрою, а також судові рішення. Проте в пере­важній більшості випадків землеустрій здійснюється саме за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування.

 

7. Ведення державного земельного кадастру

Законодавче визначення Державного земельного кадастру наведене у ч.1 статті 193 ЗКУ, статті 1 ЗУ «Про Державний земельний кадастр»:

Державний земельний кадастр – єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Державний земельний кадастр є функцією державного управління земельним фондом, за допомогою якою держава та­кож здійснює вплив на процес забезпечення раціонального вико­ристання та охорони земельних ресурсів.

Правові засади державного земельного кадастру визначені у статтях 193-204 ЗК України. Згідно зі статтею 194 ЗК України призначенням державного земельного кадастру є забезпечен­ня необхідною інформацією органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, заінтересованих підпри­ємств, установ і організацій, а також громадян з метою регу­лювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використан­ням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунту­вання бізнес-планів та проектів землеустрою. За змістом дер­жавний земельний кадастр включає відомості і документи про правовий режим земель, їх розподіл серед землевласників і землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями зе­мель, а також дані про якісну характеристику земель і їх на­родногосподарську цінність. Дані земельного кадастру вико­ристовуються у процесі законодавчого регулювання земель­них відносин, реалізації державою функцій державного управління земельним фондом, а також при вчиненні громадя­нами та юридичними особами дій щодо реалізації їхніх зе­мельних прав та обов'язків.

 

8. Державна реєстрація прав на землю

Важливою функцією державного управління земельними ре­сурсами є державна реєстрація прав на землю та іншу неру­хомість.

Державна реєстрація прав на землю – офіційне визнан­ня і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, зокрема права орен­ди землі, їх обмежень, земельних сервітутів тощо, що супрово­джується внесенням даних про зареєстровані права до Держав­ного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Указані відносини регулюють Закон України «Про Державний земельний кадастр» та Порядок ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою КМУ від 17 жовтня 2012 року.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку.

 

Теми для самостійного вивчення:

1. Контроль за використанням та охороною земель.

Лекція 8. Правове регулювання використання земель у межах населених пунктів

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 132; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!