Особливості виникнення права на забудову земельної ділянки

Будівельний паспорт забудови земельної ділянки (далі – будівельний паспорт) визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів інженерного захисту, благоустрою та озеленення земельної ділянки.
Параметри житлових будинків визначаються з урахуванням державних будівельних норм ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення" ( n0007509-05 ) та ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень".

За наявності плану зонування території (зонінгу) розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі.

Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень.

Для об’єктів будівництва, на які надається будівельний паспорт, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника.

Для отримання будівельного паспорта забудовник звертається до відповідного спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури з письмовою заявою щодо намірів забудови земельної ділянки.
Органи містобудування та архітектури визначають відповідність намірів забудови земельної ділянки чинній містобудівній документації (генеральному плану населеного пункту, плану зонування та детальному плану території, схемі планування території району) у частині функціонального, цільового, будівельного та ландшафтного використання земельної ділянки.

Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів, що готуються за інформацією з містобудівного кадастру або відповідної містобудівної документації, будівельних норм, державних стандартів та правил.

До складу будівельного паспорта входять:

вимоги до забудови земельної ділянки;

схема забудови земельної ділянки;

технічні умови (визначені у вимогах про забудову земельної ділянки);

проект будівництва (за наявності).

У схемі забудови земельної ділянки визначається місце розташування запланованих об’єктів будівництва, червоні лінії, лінії регулювання забудови, під'їзди до будівель і споруд, відстань від об’єкта будівництва до вулиць (доріг), мінімальні відстані від об'єкта будівництва до меж земельної ділянки, а також
будівель і споруд, розташованих на суміжних земельних ділянках, місця підключення до інженерних мереж (за наявності).

 

 

Теми для самостійного вивчення:

1. Дозволене використання земельних ділянок як елемент цільового призначення.

2. Самочинне будівництво: поняття та земельно-правові наслідки.

 

 

Лекція 9. Правовий режим використання земель за категоріями

 

1. Землі сільськогосподарського призначення

2. Землі житлової та громадської забудови

3. Землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення

4. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення

5. Землі оздоровчого призначення

6. Землі рекреаційного призначення

7. Землі історико-культурного призначення

8. Землі лісового фонду

9. Землі водного фонду

 

1. Землі сільськогосподарського призначення

У складі земель України відповідно до цільового призначення землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце.

Визначення земель сільськогосподарського призначення пода­но у ЗК України.

Відповідно до статті 22 ЗК України землями сіль­ськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяль­ності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

Як об’єкти права земельні ділянки сільськогосподарського призначення поділяються на:

а) сільськогосподарські угіддя;

б) несільськогосподарські угіддя.

До сільськогосподарських угідь належать: рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, перелоги. Рілля – це землі, що розорюються за правилами агротехніки, для вирощування зер­на, цукрових буряків, соняшника, овочевих, баштанних та інших сільськогосподарських культур. Багаторічні насадження – земельні ділянки, на яких вирощуються плодово-ягідні дерева і кущі, що плодоносять протягом тривалого періоду (сади, вино­градники, хміль, смородина, аґрус та інші). До багаторічних на­саджень належать також земельні ділянки, засаджені деревами і чагарниками з метою боротьби з суховіями, снігозатримання тощо. їх основне призначення – збереження корисних власти­востей землі, сіножатей і створення сприятливих умов для ве­дення сільського господарства на землях, які охороняються.

До сіножатей належать сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність для відгодівлі худоби. Па­совища – природні і штучні сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність з метою випасання худоби. Перелоги – це сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарсько­го обробітку (розорювання) з метою природного відновлення ро­дючості ґрунтів.

До земель сільськогосподарського призначення належать та­кож несільськогосподарські угіддя. Їх складають шляхи і прогони, полезахисні смуги та інші захисні насадження, крім тих, що відне­сені до земель сільськогосподарського призначення, землі під гос­подарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації.

За конкретними цілями використання землі сільськогоспо­дарського призначення поділяються на землі:

а) для ведення громадянами особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби;

б) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового
досвіду і ведення у зв'язку з цим сільського господарства;

г) для ведення підсобного господарства несільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, громад­ськими об'єднаннями та релігійними організаціями;

ґ) для ведення сільського господарства іншими організаціями.

Суб’єктами права приватної власності на землі сільсько­господарського призначення можуть бути громадяни та юри­дичні особи України (стаття 22 ЗК України). Для ведення особисто­го селянського господарства громадянам можуть передава­тися у приватну власність земельні ділянки розміром не більше двох гектарів (стаття 121 ЗК України). Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для веден­ня особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

 

2. Землі житлової та громадської забудови

Землі житлової та громадської забудови самостійна катего­рія серед земель України. Вона з’явилася замість земель населе­них пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законо­давства теж характеризувалися самостійним правовим режимом.

Згідно зі статтею 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забу­дови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

При визначенні поняття цих земель законодавець бере за основу два взаємопов'язаних критерії: їх місце розташу­вання – у межах населених пунктів та цільове призначення – використання для розміщення забудови.

Всі населені пункти в Україні виконують у системах розсе­лення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним законо­давством серед них виділяють дві категорії – міські та сільські поселення. Міські поселення – це міста (республіканського, об­ласного і районного значення), а також селища. Сільські поселен­ня включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.

Залежно від характеру забудови серед земель житлової та громадської забудови можна виокремити земельні ділянки, які призначені та використовуються для житлової чи громадської забудови, а також розміщення інших об'єктів загального кори­стування. У свою чергу, з урахуванням поділу житлової забудо­ви на садибну і несадибну можна розрізняти відповідні земельні ділянки.

На відміну від житлової, громадську забудову становлять об’єкти соціально-культурного та комунально-побутового при­значення, які розташовані на відповідних земельних ділянках. До таких об’єктів, зокрема, належать: заклади освіти, установи охорони здоров’я і соціального забезпечення, відпочинку, фіз­культурно-спортивні споруди, культурно-освітні заклади, ми­стецькі установи, підприємства торгівлі, громадського харчу­вання та побутового і комунального обслуговування тощо. Пра­вовий режим земельних ділянок, на яких розташовані ці об'єкти, теж характеризуються певними особливостями.

До земель житлової та громадської забудови мають належати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями, спорудами та об’єктами загального користування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відповідно до місто­будівної документації підлягають забудові житловими, кому­нально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спо­рудами, а також іншими об'єктами загального користування.

 

3.Землі промисловості, транспорту, зв ’ язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення

Вони займають площу 2,03 млн гектарів. Їх правовий режим визначається нормативними приписами, які зо­середжені в ЗК України (глава 13) та низці інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріплені в окремих правових актах, при­свячених в основному спеціальній діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій, зокрема у Повітряному ко­дексі України (далі – ПК України), законах України «Про дер­жавний кордон», «Про оборону України», «Про транспорт», «Про зв’язок», «Про залізничний транспорт», «Про трубо­провідний транспорт», «Про електроенергетику», «Про авто­мобільний транспорт», «Про використання земель оборони» тощо.

 

До цих земель стаття 65 ЗК України відносить земельні ділянки, надані у встановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підкатегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв’язку, землі енергети­ки, землі оборони, землі іншого призначення.

Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.

Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення відповідно до статті 65 ЗК України встановлюється законом. Це означає, що лише Верховна Рада України може на рівні закону визначити вимоги щодо використання земель конкретного виду в межах єдиної категорії. Так, наприклад, Закон України «Про використання земель оборони» визначає правові засади і порядок вико­ристання відповідних земель.

Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення відрізняються від інших категорій зе­мель України своїм основним цільовим призначенням, яке обу­мовлює й особливості їх правового режиму. Використання цих земель пов’язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто вони виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призначення окремих підкатегорій зазначених земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.

Правовий режим всіх видів (підкатегорій) цих земель базу­ється на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спе­ціальних завдань використання таких земель тощо.

Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціо­нального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об’єктів. Особли­вості ж правового регулювання використання та охорони окре­мих видів земель, що входять до складу цієї категорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.

Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати, як правило, підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих земель є державні підприємства, установи та організації проми­словості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших га­лузей суспільного виробництва.

 

4. Землі природно-заповідного фонду й іншого природоохоронного призначення

Площа земель природно-заповідного фонду та іншого приро­доохоронного призначення становить 2 757,4 гектара, або 4,57% території України. Разом із тим, частка земель природно-запо­відного фонду більшості країн Європи становить від 10 до 25 %.

 

Згідно з главою 7 ЗК України землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення виділені в ок­рему категорію земель. Однією з основних ознак кожної кате­горії земель є наявність особливого правового режиму, який встановлений законодавством України. Основним завданням правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншо­го природоохоронного призначення є забезпечення їх консервативної охорони, яка здійснюється шляхом встановлення відповідного режиму заповідності.

Цією главою також встановлено, що землі природно-заповід­ного фонду та іншого природоохоронного призначення поділя­ються на дві підкатегорії, а саме: землі природно-заповідного фонду та землі іншого природоохоронного призначення. Перелік земель природно-заповідного фонду та їх правові ознаки чітко визначені в законі. Що стосується земель іншого природоохорон­ного призначення, то згідно зі статтею 46 ЗК України до них належать земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

Поняття та склад земель природно-заповідного фонду.

Зем­лями природно-заповідного фонду є ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особ­ливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекре­аційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 43 ЗК України).

Порядок надання таким природним комплексам та об'єктам статусу об’єктів природно-заповідного фонду встановлений Законом України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. Згідно зі статтею 3 цього Закону об’єкти природно-заповідного фонду України поділяються на природні території й об’єкти та штучно створені об’єкти. До природних територій та об’єктів належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, за­казники, пам’ятки природи і заповідні урочища. Групу штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду утворюють ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садовопаркового мистецтва. Отже, землі природно-заповідного фонду складаються з земельних ділянок, на яких розташовані зазначені вище об'єкти.

Об’єкти природно-заповідного фонду мають різний заповід­ний режим, що зумовило встановлення законодавством України відповідного режиму охорони і використання також земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти.

До основних законодавчих актів, які регулюють зазначені суспільні відносини, належать ЗК України, Закон України «Про державний контроль за використанням і охороною земель» від 19 червня 2003 р., Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 р., Закон України «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 р. тощо.

Право власності на землі природно-заповідного фонду. Особ­ливість правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду полягає у домінуванні у їх власнісному статусі права державної власності. Хоча згідно зі ст. 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Так, згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність, нале­жать землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що ма­ють особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

 

5. Загальна характеристика земель оздоровчого призначення та їх правового режиму

Займаючи всього 0,01 % території України (близько 8,6 тис. гектарів), землі оздо­ровчого призначення відіграють надзвичайно важливу роль як природний ресурс, що має природні лікувальні властивості. До таких при­родних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об’єкти і комплекси зі сприятливими для лікуван­ня кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (стаття 6 Закону України «Про курорти»).

Згідно зі статтею47 ЗК України до земель оздоровчого призна­чення належать землі, що мають природні лікувальні власти­вості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

 

Склад земель оздоровчого призначення. У частині 2 статті 48 ЗК України зазначається, що на територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Отже, з наведеної норми випливає, що до складу земель оздоровчого призначення входять ліку­вально-оздоровчі місцевості та курорти.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про курорти»

лікувально-оздоровча місцевість є природною територією, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу ли­манів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

 

 

курорт – це освоєна природна територія на землях оздоровчо­го призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їхньої експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраст­руктури, використовується з метою лікування, медичної реа­білітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Законодавство про землі оздоровчого призначення. Основними земельно-правовими актами, які регулюють відносини щодо охорони та використання цієї категорії земель, є ЗК України та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку розроблення проектів землеустрою з організації та вста­новлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» від 25 серпня 2004 р., Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р., Закон України «Про оголошення природних територій міста Бердянська Запорізької області курортом державного значення» від 11 січня 2005 р., Постанова Верховної Ради України «Про оголошення природних територій міста Саки Автономної Республіки Крим курортом державного значення» від 11 січня 2005 р., а також постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Положення про курорт Сатанів» від 16 жовтня 1992 р., «Про затвердження Положення про Всеукраїнську дитячу оздоровницю – курорт Євпаторія» від 14 липня 1999 р. та деякі інші.

Ос­новне цільове призначення цієї категорії земель полягає в їх ви­користанні в інтересах курортної справи. Курортна справа – це сукупність усіх видів науково-практичної та господарської діяльності, спрямованих на організацію та забезпечення ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань із використанням природних лікувальних ресурсів (стаття 1 Закону України «Про курорти»).

Підстави та порядок відведення земель для створення та розвитку курортів. Підставою для відведення земель для ство­рення та розвитку курортів є оголошення курортною природної території, на якій наявні природні лікувальні ресурси та не­обхідна інфраструктура для їх експлуатації та організації лікування людей (стаття 7 Закону України «Про курорти»). У свою чергу, оголошення природних територій курортними проводиться на підставі клопотань відповідних органів влади або заінтересова­них підприємств, установ, організацій та громадян. У таких кло­потаннях мають міститися: обґрунтування необхідності оголо­шення природних територій курортними; характеристика при­родних лікувальних ресурсів, їх лікувальних факторів, кліматичних, інженерно-геологічних та інших умов, сприятли­вих для лікування, медичної реабілітації та профілактики захво­рювань, інших цінностей природних територій, що пропонують­ся для оголошення; відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання та про власників і користувачів природ­них територій, а також відповідний картографічний матеріал (стаття 8 Закону України «Про курорти»).

Право власності на землі оздоровчого призначення. Право­вий режим земель оздоровчого призначення передбачає мож­ливість їх перебування у державній, комунальній та приватній власності (стаття 49 ЗК України). ЗК України (стаття 84) містить заборо­ну на передачу у приватну власність лише частини земель оздо­ровчого призначення, а саме тих, на яких розташовані об'єкти оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

 

6. Поняття та склад земель рекреаційного призначення

 Термін «рекре­ація» у перекладі з латинської  означає відновлення сил, одужання.

Частка земель України, придатних для здійснення рекре­аційної діяльності, складає близько 9,1 млн гектарів, або майже 15 % території країни.

В Україні рекреаційна діяльність здійснюється на землях різних категорій. Так, згідно зі статтею 64 ВК України, важливим рек­реаційним ресурсом є води, що передбачає здійснення рекре­аційної діяльності на землях водного фонду. ЛК України перед­бачає можливість надання земель лісогосподарського призна­чення у довгострокове користування для рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей (стаття 18).

Згідно зі статтею 50 ЗК України до земель рекреаційного призна­чення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних за­ходів.

Однак це не означає, що до категорії земель рекреаційного призначення входять всі земельні ділянки, які використовують­ся в рекреаційних цілях. ЗК України проводить чітку лінію між землями, які використовуються в рекреаційній діяльності, та землями рекреаційного призначення як окремої категорії зе­мель. Згідно зі статтею 51 Кодексу до земель рекреаційного призна­чення належать земельні ділянки зелених зон і зелених наса­джень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зай­няті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих табо­рів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а та­кож земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації. Отже, земельні ділянки водного фонду, лісогосподарського, сільськогосподар­ського, природоохоронного та оздоровчого призначення, які ви­користовуються в рекреаційних цілях, не належать до земель рекреаційного призначення.

Склад земель рекреаційного призначення. Незважаючи на єдине цільове призначення, землі рекреаційного призначення охоплюють земельні ділянки, які істотно відрізняються за своїм функціональним використанням. Так, з аналізу статті 51 ЗК Украї­ни випливає, що до складу цієї категорії земель входять три гру­пи земельних ділянок, а саме: землі, зайняті природними рекре­аційними об’єктами, землі фізкультури та спорту, а також землі, на яких побудовані об’єкти стаціонарної рекреації.

Законодавство про землі рекреаційного призначення. Ос­новні положення про землі рекреаційного призначення містять­ся в ЗК Україні (глава 9), ЛК України, а також в законах України «Про благоустрій населених пунктів» від 6 вересня 2005 р., «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р., «Про туризм» від 15 вересня 1995 р., прийнятих в їх розвиток підзаконних нормативно-правових актах, а також у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку роз­роблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурно-го призначення» від 25 серпня 2004 р.

 

7. Поняття та склад земель історико-культурного призначення

В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону культурної спад­щини» об’єкти культурної спадщини поділяються на нерухомі об’єкти культурної спадщини та пов’язані з ними рухомі предме­ти. До нерухомих об’єктів культурної спадщини Закон відносить ті об’єкти культурної спадщини, які не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, науко­вого чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.

Перелік земель історико-культурного призначення, тобто зе­мель, на яких розташовані об’єкти культурної спадщини, визна­чений у ЗК України саме шляхом позначення об’єктів культурної спадщини, які розташовані на відповідних земельних ділянках. Так, статтею 53 Кодексу визначено, що до земель історико-куль­турного призначення належать землі, на яких розташовані: 1) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіа­льні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, моги­ли, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями; 2) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зоб­раження, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріп­лень, виробництв, каналів, шляхів; 3) архітектурні ансамблі і ком­плекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавньо­го планування і забудови міст та інших населених пунктів, спору­ди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

до земель історико-культурного призначення нале­жать земельні ділянки, на яких розташовані занесені до Дер­жавного реєстру нерухомих пам’яток України об’єкти культур­ної спадщини, а також земельні ділянки, на яких встановлені зони охорони об’єктів культурної спадщини та охоронювані ар­хеологічні території.

Цільове призначення земель історико-культурного при­значення полягає в їх використанні для забезпечення збережен­ня предмета охорони об’єктів культурної спадщини, яким є ха­рактерна властивість кожного з таких об’єктів, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої той чи інший об’єкт культурної спадщини й визнається пам’яткою.

Законодавство про землі історико-культурного призначен­ня. Статус та правовий режим земель історико-культурного призначення визначається ЗК України та Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини».

Порядок віднесення земельних ділянок до земель історико-культурного призначення. Основною кваліфікуючою ознакою земель історико-культурного призначення є наявність на них об'єктів культурної спадщини. Тому віднесення земельних діля­нок інших категорій земель до земель історико-культурного призначення може здійснюватися за умови виявлення на них об’єктів, які відповідають вимогам, встановленим законодав­ством України до об’єктів культурної спадщини. Порядок вияв­лення об'єктів культурної спадщини визначає центральний ор­ган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (стаття 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Занесення об’єкта культурної спадщини до Реєстру та вне­сення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам’ят­ки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки: а) пам’ятки національного значення – постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; б) пам’ятки місцевого зна­чення – рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Україн­ського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

 

8. Поняття та склад земель лісогосподарського призначення

Загальна площа земель лісового фонду України становить 10,8 млн гектарів, з яких лісовою рослинністю вкрито 9,5 млн гек­тарів, що становить 15,7 % території України. За останні 50 років лісистість зросла майже в 1,5 раза. Половина лісів України нале­жить до штучно створених.

Як визначено у статті 2 ЛК України, об’єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки. Однак лісовий фонд як сукупність усіх лісів у межах території Ук­раїни не може бути об'єктом будь-чиїх прав, окрім права Ук­раїнського народу. Суть цього права полягає у визначенні через систему державно-правових інститутів змісту і механізму реа­лізації державної лісової політики, що виражає волю Україн­ського народу.

Згідно зі статтею 1 ЛК України ліс – це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рос­линність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тва­ринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компо­нентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Згідно зі статтею 4 ЛК України лісовий фонд охоплює не всі землі з деревними насадженнями. До нього належать лише лісові ділян­ки, зокрема захисні насадження лінійного типу, площею не мен­ше 0,1 гектара. Разом з тим, до лісового фонду України не нале­жать земельні ділянки більшого ніж 0,1 гектара розміру, якщо на них знаходяться: 1) зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; 2) окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дач­них і садових ділянках.

Лісова земельна ділянка — це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відпо­відно до ЛК України для ведення лісового господарства та вико­ристання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі (стаття 1 ЛК України).

Лісові земельні ділянки у сукупності складають землі лісового фонду. Разом з тим, за екологічним і соціально-економічним зна­ченням та залежно від основних виконуваних ними функцій ліси України поділяються на такі категорії:

1) захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунто­захисні та інші захисні функції);

2) рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекре­аційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції);

3) ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо);

4) експлуатаційні ліси.

Розпорядження землями лісогосподарського призначення здійснюють органи влади, визначені ЗК України. Так, згідно зі статтями 123, 149 та 150 ЗК України та статтею 31 ЛК України вилу­чення та надання вкритих лісами земель державної власності у постійне користування державним та комунальним юридичним особам здійснюється за рішенням обласної державної адмініст­рації. Однак, якщо лісова земельна ділянка надається для нелісогосподарських потреб, а її площа перевищує 1 гектар, то вилучення та надання таких ділянок здійснюється виключно на підставі постанов Кабінету Міністрів України. Порядок управ­ління й контролю у сфері охорони та використання лісів і земель лісового фонду, а також компетенція державних органів у цій га­лузі визначені також у статтях 25-33 ЛК України.

Цільове призначення лісових земельних ділянок. За своїм змістом цільове призначення земель лісогосподарського призна­чення являє собою встановлені законодавством та конкретизо­вані відповідними органами влади допустимі межі використання лісових земельних ділянок громадянами та юридичними особа­ми. Землі лісогосподарського призначення повинні використову­ватися для закладення, вирощування, відновлення та охорони лісових насаджень, а також для використання інших лісових ре­сурсів. Тому і ЗК України, і ЛК України вимагають від власників та користувачів лісу дотримання вимог законодавства про цільо­ве використання лісових земельних ділянок як обов'язкової умо­ви здійснення всіх без винятку лісових прав.

 

9. Поняття та склад земель водного фонду

Згідно зі статтею 1 ВК України води становлять усі поверхневі, підземні, морські води, що вхо­дять до складу природних ланок кругообігу води. Відповідно, до вод не належить вода, яка відділена від свого природного місце­знаходження, перестала бути частиною природних ланок круго­обігу і використовується людиною в питних, продовольчих, рибогосподарських, комунальних, промислових цілях тощо.

Води як частина навколишнього природного середовища ма­ють різне місце розташування в ньому. Залежно від місця при­родного розташування всі води поділяються на водні об’єкти. Водний об’єкт – це природний або штучно створений елемент довкілля, в якому зосереджуються води. До водних об'єктів на­лежать море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, підзем­ний водоносний горизонт.

Відповідно до статті 3 ВК України усі води (водні об’єкти) на тери­торії України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать:

1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Площа земель водного фонду України є невеликою і стано­вить близько 3 370 тис. гектарів або 5,5 % території країни.

Склад земель водного фонду. До земель водного фонду належать земельні ділянки, на яких розміщені такі водні об’єкти, як: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; внутрішні морські води та територіальне море; інші водні об’єкти, розташо­вані на земній поверхні.

Суть цільового призначення земель водного фонду по­лягає в забезпеченні охорони та раціонального використання водних об’єктів, які розташовані на таких землях. Тому завдан­ням земельного законодавства у сфері охорони земель водного фонду є: збереження унікальних природних комплексів водно-болотних угідь та включення їх до складу екомережі; створення та упорядкування водоохоронних зон і прибережних захисних смуг; підтримання встановленого режиму на територіях водо­охоронних зон та прибережних захисних смуг; зменшення тех­ногенного навантаження; реалізація заходів щодо: захисту зе­мель від негативних геологічних процесів при розміщенні водо­господарських об’єктів; очищення балок, малих річок та їх долин від продуктів ерозії.

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 260; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!