Лекція 11. Правова охорона земель

1. Поняття і зміст правової охорони земель

2. Суб’єкти й об’єкти правової охорони земель

3. Рекультивація земель

4. Консервація земель

5. Особливості правової охорони грунтів

6. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону та використання земель

 

1. Поняття і зміст правової охорони земель

Конституція України проголошує землю основним національ­ним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це положення Основного Закону країни знайшло відображення і деталізацію у ЗК України та інших актах земельного законодав­ства. Так, статтею 5 Кодексу встановлено, що земельне законодавство базується на таких «землеохоронних» принципах, як принцип забезпечення раціонального використання й охорони земель та принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це означає, що головним завданням ЗК України у галузі регулювання земель­них відносин є охорона земель. Інші завдання Кодексу, такі як приватизація земель та досягнення економічної ефективності землекористування, можуть досягатися за умови забезпечення охорони земельних ресурсів.

Викладені в ЗК України принципи охорони земельних ре­сурсів знайшли свою конкретизацію в інших законодавчих ак­тах, у першу чергу в Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. В цьому Законі визначені принципи державної політики у сфері охорони земель. Згідно зі статтею 3 Закону такими принципами є: 1) забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; 2) пріоритет ви­мог екологічної безпеки у використанні землі як просторового ба­зису, природного ресурсу й основного засобу виробництва; 3) від­шкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; 4) нормування і планомірне обме­ження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; 5) поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; 6) публічність у вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Держав­ного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

У процесі здійснення державою, власниками і користувачами земельних ділянок та громадськістю землеохоронної діяльності реалізуються правові приписи щодо охорони земель, внаслідок чого забезпечується виконання чотирьох основних функцій правової охорони земель: регулюючої, стимулюючої, контроль­ної та каральної.

Регулююча функція правової охорони земель полягає у вста­новленні правил раціонального використання земельних ре­сурсів. Перш за все такі правила встановлюються у формі обов’язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антро­погенного навантаження на земельні ресурси. Так, у статтях 91 та 96 ЗК України визначені обов'язки осіб, що використовують земельні ділянки. Власники землі і землекористувачі зобов’язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі, дотримуватися обмежень, пов’язаних зі встановлен­ням охоронних зон, зберігати протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем тощо.

Стимулююча функція правової охорони земель полягає в за­провадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів. Такі стимули передбачені у статті 205 ЗК України. Згідно зі статтею економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель спрямовано на підвищення заінтересованості власників і користувачів земель­них ділянок у виконанні вимог законодавства щодо охорони зе­мельних ресурсів. Економічне стимулювання раціонального ви­користання та охорони земель передбачає: а) надання податко­вих і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодер­жавними та регіональними програмами використання й охорони земель; б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини; в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподар­ського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами; г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів вна­слідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктив­них земель, що стали такими не з їх вини.

Контрольна функція правової охорони земель зводиться до здійснення відповідними органами державної влади та місцево­го самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель. Провідна роль у здійсненні такого контролю належить Державній інспекції з контролю за використанням та охороною земель – урядовому органу державного управління, який діє у складі Мінприроди України. Крім того, державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють Державний комітет лісового господарства України, Міністер­ство охорони здоров’я України та деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Каральна функція правової охорони земель проявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального вико­ристання й охорони земель та їх застосуванні до порушників зе­мельного законодавства. Санкції за порушення норм земельного законодавства застосовуються судами, а також державними інспекторами з контролю за використанням і охороною земель та деякими іншими посадовими особами.

 

2. Суб’єкти й об’єкти правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на орга­ни місцевого самоврядування загальний обов’язок забезпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів краї­ни. Виконання цього обов’язку забезпечується здійсненням орга­нами державної влади та органами місцевого самоврядування низки функцій управління землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає за­кони у галузі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодержавні програми щодо використання та охорони зе­мель (стаття 6 ЗК України).

Прийняті Верховною Радою України законодавчі акти та інші документи у галузі охорони земель реалізуються через діяль­ність органів державної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі статтею 13 ЗК України з метою забезпе­чення охорони земель Кабінет Міністрів України здійснює: 1) ре­алізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розроблення і забезпечення виконання загальнодер­жавних програм використання та охорони земель; 3) організацію ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою; 4) встановлення порядку проведення моніторингу земель; 5) роз­порядження землями державної власності в межах, визначених ЗК України, та деякі інші функції.

Підпорядковані Кабінету Міністрів України місцеві державні адміністрації також є суб’єктами правової охорони земель. Так, згідно зі статтею 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій, через виконання яких здійснюються покладені на ці органи завдання щодо охорони земель, належать: участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використан­ня та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; ко­ординація діяльності державних органів земельних ресурсів; розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них ЗК України, та деякі інші.

До суб’єктів правової охорони земель належать також органи місцевого самоврядування, які в межах наданих їм повноважень здійснюють землеохоронну діяльність. Так, обласні ради здійс­нюють: забезпечення реалізації державної політики в галузі ви­користання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території; затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родю­чості ґрунтів, охорони земель; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організація землеустрою; розпоря­дження землями, що знаходяться у спільній власності тери­торіальних громад, тощо (стаття 8 ЗК України).

Районні ради як суб’єкти правової охорони земель здійсню­ють: забезпечення реалізації державної політики в галузі охоро­ни та використання земель; організацію землеустрою та за­твердження землевпорядних проектів; координацію діяльності місцевих органів земельних ресурсів; розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад (стаття 10 ЗК України).

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі охорони земельних ресурсів на території сіл, селищ, міст нале­жать: розпорядження землями територіальних громад; ор­ганізація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земель­ного та екологічного законодавства; викуп земельних ділянок для суспільних потреб, пов'язаних з охороною земель та інших природних ресурсів, земель приватної власності в межах сіл, се­лищ, міст; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) викори­стання земель громадянами та юридичними особами у разі пору­шення ними вимог земельного законодавства (стаття 12 ЗК України).

Крім органів державної влади загальної компетенції та ор­ганів місцевого самоврядування, важлива роль у забезпеченні правової охорони земель належить галузевим органам держав­ної виконавчої влади – міністерствам, державним комітетам та іншим відомствам.

Обов’язок забезпечення охорони земель у процесі їх викори­стання закон покладає також на власників і користувачів зе­мельних ділянок. Тому суб’єктами правової охорони земель є громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності, праві постійного користування чи праві орен­ди.

Так, згідно зі статтями 91 і 96 ЗК України власники та кори­стувачі земельних ділянок зобов’язані: додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; дотримува­тися обмежень, пов'язаних зі встановленням охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних і осушувальних систем; своєчасно надавати відповід­ним органам виконавчої влади та органам місцевого самовряду­вання дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; забезпечувати ви­користання земельних ділянок за їхнім цільовим призначенням. А згідно зі статтею 14 Закону України «Про оренду землі» в договорах оренди земельних ділянок як їх обов’язкова умова повинні ви­значатися цільове призначення орендованої земельної ділянки, умови її використання та збереження якості землі. Законом та­кож встановлено, що орендодавець має право вимагати від орен­даря земельної ділянки додержання екологічної безпеки земле­користування та збереження родючості ґрунтів, державних стандартів, норм і правил, проектних рішень, а також додержан­ня режиму використання водоохоронних зон, прибережних за­хисних смуг, зон санітарної охорони територій, які особливо охо­роняються.

Згідно із законодавством України охороні підлягають всі землі в межах території нашої держави. Отже, об’єктом пра­вової охорони земель є всі землі, на які поширюється сувере­нітет України. Однак суб’єкти правової охорони земель мають різний правовий статус і, відповідно, різну компетенцію у сфері охорони земель. Крім цього, земельний фонд країни поділяється на дев’ять категорій земель, кожна з яких має особливий право­вий режим і потребує вжиття різних за змістом заходів щодо їх охорони. Відповідно до цього, землі як об'єкт правової охорони за суб’єктами такої охорони та специфікою охорони земель можна поділити на дві групи.

За суб’єктами правової охорони можна виділити землі, охо­рона яких є обов’язком того чи іншого суб'єкта.

Так, об'єктом охо­рони власників та користувачів землі є окремі земельні ділянки, що знаходяться у власності чи користуванні громадянина чи юридичної особи. Об'єктом охорони земель, яку здійснюють сільські, селищні та міські ради, є землі в межах відповідних на­селених пунктів. Об'єктом охорони земель, здійснення якої по­кладено на районні та обласні органи влади (районні ради, рай­онні державні адміністрації, обласні ради, обласні державні адміністрації), є землі в межах району чи області. Нарешті, об'єктом охорони земель, яку здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Мінприроди України, Держкомзем України, є весь земельний фонд нашої держави. Однак компетенція органів влади щодо охорони земель не зав­жди поширюється на весь земельний фонд країни чи землі в ме­жах тієї чи іншої адмістративно-територіальної одиниці. Так, наприклад, об'єктом охорони земель, яку здійснює державний комітет лісового господарства України, є землі лісового фонду, межі якого не збігаються з адміністративно-територіальним уст­роєм країни.

За специфікою охорони об'єкти охорони землі класифіку­ються за їх категорійною приналежністю та цільовим призна­ченням.

Так, відповідно до статті 19 ЗК України у складі земель на­шої держави виділяють такі категорії земель: а) землі сільсько­господарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного при­значення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення.

 

3. Рекультивація земель

Рекультивація земель – це комплекс організаційних, техніч­них, біотехнологічних та правових заходів, здійснюваних з ме­тою відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та про­дуктивності порушених земель.

Запровадження рекультивації земель пов’язане з розширенням видів та масштабів суспільної діяльності, здійснення яких супроводжується порушенням ґрунтового покриву земельних ділянок.

Рекультивація порушених земель, площа яких в Україні ста­новить понад 190 тис. гектарів, відновлення їх ґрунтового покри­ву і повернення у сферу народного господарства є однією з най­важливіших проблем. Рекультивація земель має здійснюватися на ландшафтно-екологічних принципах, що передбачають опти­мальне співвідношення різних напрямів відновлення порушених територій, створення високопродуктивних ценозів, підвищення і відтворення родючості рекультивованих ґрунтів і запобігання негативному впливу техногенних утворень на довкілля.

За відсутності в Україні спеціального правового акта з питань рекультивації земель остання здійснюється відповідно до зако­нодавства колишнього СРСР, яке не суперечить законодавству України. Зокрема, технологічні питання здійснення рекульти­вації земель регулюються державними стандартами, до яких на­лежать ГОСТ 17.4.2.01-81 «Охорона природи. Ґрунти. Номенкла­тура показників придатності порушеного шару ґрунтів для зем-лювання»; ГОСТ 17.5.3.04-83 «Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель»; ГОСТ 17.5.1.02-85 «Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекульти­вації»; ГОСТ 17.5.3.-06-85 «Охорона природи. Землі. Вимоги до ви­значення норм зняття родючого шару ґрунту при здійсненні зем­ляних робіт».

Згідно із зазначеними державними стандартами рекульти­вація земельної ділянки складається з двох частин: технічної рекультивації та біологічної рекультивації. Технічна рекульти­вація є першим етапом відновлення ґрунтового покриву зе­мельних ділянок. Вона передбачає здійснення таких робіт, як засипання деформованої поверхні материнськими породами, планування, очищення, вирівнювання поверхні порушеної ділянки та деяких інших. Біологічна рекультивація є завер­шальним етапом відновлення ґрунтового покриву земельної ділянки. В межах біологічної рекультивації проводяться роботи щодо нанесення знятого раніше шару родючого ґрунту на пору­шену земельну ділянку в певній послідовності, визначеній про­ектом рекультивації земельної ділянки. Кінцевим результатом рекультивації порушеної земельної ділянки має бути приве­дення її в стан, придатний для використання в сільському, лісо­вому господарстві або інших галузях економіки.

 

4. Консервація земель

Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарського призначення України є консервація деградованих, малопродук­тивних і техногенно забруднених угідь. Згідно із ЗК України (стаття 171) до деградованих земель належать: а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карсто-утворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими ґрунтами, ґрунтами з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудне­ними хімічними речовинами ґрунтами тощо. Малопродуктивни­ми землями вважаються сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостя­ми, низькою родючістю, а їх господарське використання за при­значенням є економічно неефективним. Техногенно забруднени­ми є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності люди­ни, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До техногенно забруднених земель належать також землі радіаційно небезпечні та радіоактивно за­бруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічни­ми елементами тощо (стаття 169 ЗК України).

Консервація земель передбачає тимчасове виведення деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сільсько­господарських угідь із сільськогосподарського використання, проведення на таких угіддях комплексу робіт з відновлення їх родючості (головним чином, залуження або заліснення) та повер­нення їх у сферу сільськогосподарського виробництва.

Земельне законодавство зобов’язує власників і користувачів земельних ділянок вживати заходів щодо збереження якості сільськогоспо­дарських угідь та підвищення їх родючості у процесі викори­стання таких земель. Тому консервація земель здійснюється лише щодо тих земель, відновлення продуктивних та еко­логічних властивостей яких у процесі їх сільськогосподарського використання неможливе. Тому консервації підлягають лише ті деградовані і малопродуктивні землі, господарське використан­ня яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним. А що стосується техногенно забруднених земельних ділянок, то консервації підлягають землі, на яких неможливо одержати еко­логічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров’я (стаття 172 ЗК України).

З метою конкретизації норм ЗК України щодо консервації зе­мель Держкомзем України видав наказ від 17 жовтня 2002 р. №175, яким затвердив Порядок консервації земель. Порядок обов’язковий для керівництва в роботі державними органами виконавчої влади, розповсюджується на власників землі, земле­користувачів, зокрема орендарів, і має рекомендаційний харак­тер для органів місцевого самоврядування.

 

5. Особливості правової охорони грунтів

Ґрунтом називають видозмінені під впливом живих організмів поверхневі шари земної кори (суходолу), котрі відрізняються від гірських порід своїм складом, перш за все значним вмістом органічних речовин (гумусу) і мають важливу відмінність – родючість, тобто здатність постачати рослинам необхідні для їх росту поживні ре­човини, воду і повітря.

Правова охорона ґрунтів є складовою правової охорони зе­мель. Всі передбачені земельним законодавством вимоги щодо раціонального використання та охорони земель стосуються ви­користання та охорони ґрунтів. Однак охорона ґрунтів має ряд особливостей, які знайшли відображення у правовому регулю­ванні їх охорони та використання. Наявність таких особливостей проявляється, по-перше, у забезпеченні підвищеної правової охорони земель, покритих цінними в екологічному, економічно­му, сільськогосподарському та соціальному аспектах видами ґрунтів, та, по-друге, у правовій регламентації використання зе­мель, пов'язаного з відокремленням ґрунтового покриву від материнської основи та його перенесенням на інші землі.

Перша особливість правової охорони ґрунтів проявилася у введенні в земельне законодавство категорії особливо цінних зе­мель. Згідно зі статтею 150 ЗК України до особливо цінних земель на­лежать: 1) ділянки сільськогосподарського та іншого призначен­ня з особливо цінними видами ґрунтів, а саме: чорноземи нееро-довані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзо-лені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра й осушені незалежно від глибини; ко­ричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; 2) землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; 3) землі природно-заповідного фонду; 4) землі історико-культурного призначення.

Друга особливість правової охорони ґрунтів обумовлена тим, що ґрунти як природна субстанція може бути відділена від материнської основи, що, ймовірно, негативно позначиться на їх природних властивостях, перш за все на виконанні ґрунтами еко­логічної, сільськогосподарської та інших функцій. У зв'язку з цим ЗК України (стаття 168) проголосив ґрунти об’єктом особливої охоро­ни та встановив спеціальний порядок проведення діяльності, пов'язаної з порушенням ґрунтового покриву земель.

 

6. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону та використання земель

Порушення земельного правопорядку, невиконання або нена­лежне виконання земельно-правових вимог негативно познача­ються на використанні та охороні земель. Найважливішим еле­ментом правового забезпечення раціонального використання та охорони земель, захисту прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, зокрема й орендарів, є застосування правових засобів впливу, спрямованих на усунення порушень земельного законодавства і припинення їх появи в майбутньому, відновлення порушеного права та притягнення винних у вчи­ненні земельних правопорушень до юридичної відповідальності.

Правовою підставою для застосування заходів впливу та при­тягнення до юридичної відповідальності є вчинення земельного правопорушення, яке передбачає винну протиправну дію або бездіяльність.

Суб’єктами земельних правопорушень можуть бути громадя­ни, юридичні і посадові особи незалежно від форми власності і підпорядкованості. Ними можуть бути як особи, які є суб'єктами земельних правовідносин (власники землі, землекористувачі, орендарі), так і особи, що, не будучи суб'єктами земельних відно­син, допустили порушення земельного законодавства (наприк­лад, особи, що самовільно захопили земельну ділянку).

Об’єктом земельних правопорушень є земельний правопоря­док, права і законні інтереси власника землі, землекористувачів, орендарів, а також інтереси Українського народу.

Суб’єктивна сторона земельного правопорушення характери­зується обов'язковою наявністю вини, що може виявлятися у формі прямого наміру (навмисне самовільне захоплення земель­ної діялянки) або у формі недбалості (нераціональне використан­ня землі).

Об’єктивна сторона земельного правопорушення полягає у протиправності поведінки, порушенні вимог земельного законо­давства. Земельне правопорушення може бути вчинене як шля­хом активних дій (знищення межових знаків), так і в результаті бездіяльності (невиконання заходів щодо охорони земель). Зе­мельні правопорушення можуть також одночасно бути наслід­ком дії або бездіяльності: втрата ґрунтової родючості внаслідок неправильного обробітку землі (дія) і невжиття заходів щодо охорони земель від руйнівних процесів (бездіяльність).

Всі земельні правопорушення можна об’єднати у дві групи: земельно-правові порушення, позбавлені екологічного забарв­лення і не пов’язані із заподіянням шкоди землі як складовій навколишнього природного середовища, і земельні правопору­шення, скоєння яких пов’язане із заподіянням шкоди землі та які є водночас екологічними правопорушеннями.

До суто земельних правопорушень, що порушують вимоги раціонального використання земель, законних інтересів і прав власників землі, землекористувачів, зокрема орендарів, нале­жать такі правопорушення, як нераціональне використання сільськогосподарських земель; використання земельних ділянок не за цільовим призначенням; невиконання обов'язків з приве­дення земель у стан, придатний для використання їх за цільовим призначенням; самовільне захоплення земель і самовільне будівництво, не пов'язане із заподіянням шкоди землям; зни­щення межових знаків; порушення містобудівної документації при відводі земель; порушення строків розгляду заяв про надан­ня земельних ділянок та термінів повернення тимчасово займа­них земель; систематичне невнесення плати за землю; перекру­чення даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу; приховування або пере­кручення відомостей про стан екологічної, зокрема радіоаційної обстановки; відхилення або невчасне виконання вимог органів державного контролю за використанням і охороною земель з усунення порушень земельного законодавства.

До земельних правопорушень з екологічним забарвленням на­лежать: псування сільськогосподарських та інших земель, за­бруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробни­чими відходами та стічними водами; використання земель спосо­бами, що призводять до зниження родючості ґрунтів та погіршення екологічної обстановки; земель; проектування, розміщення, бу­дівництво і введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання обов'язкових заходів щодо поліпшення земель та охороні ґрунтів від водяної і вітрової ерозії, а також за­побіганню інших процесів, що погіршують стан земель; порушення встановленого природоохоронного режиму використання земель.

Будучи одним із видів соціальної відповідальності, юридична відповідальність наступає за фактом вчинення правопорушення і полягає в покладанні на правопорушника обов’язку перенесен­ня несприятливих наслідків особистого і майнового характеру. Як система заходів державного примусу, застосовуваних до вин­них у випадку невиконання вимог законодавства, юридична відповідальність за порушення земельного законодавства спря­мована на стимулювання дотримання земельно-правових норм, відновлення порушених земельних прав, а також попередження вчинення нових правопорушень.

Санкції, що накладаються за земельні правопорушення, роз­поділяються на каральні (накладення штрафу, вилучення земельної ділянки), правовідновлювальні (повернення самовіль­но зайнятої ділянки, скасування незаконного акта із земельного питання) та компенсаційні (відшкодування шкоди).

Правова відповідальність за земельні правопорушення за­лежно від застосовуваних санкцій поділяється на адміністратив­ну, кримінальну, цивільну та дисциплінарну. Деякі спеціалісти у галузі земельного права виділяють як окремий вид відповідаль­ності за порушення земельного законодавства і земельно-право­ву відповідальність.

Адміністративна відповідальність наступає за такі проти­правні порушення земельного законодавства, винні недоліки і недбалість у використанні й охороні земель, що за ступенем своєї небезпеки не потребують кримінального переслідування.

Так, Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) встановлені такі підстави притягнення до адміністративної відповідальності:

1) псування сільськогосподарських та інших земель, забруд­нення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою і наф­топродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами, а також невжиття заходів з боротьби з бур'янами (ст. 52 КпАП);

2) використання земель не за цільовим призначенням, неви­конання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуа­тація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехніч­них споруд та захисних лісонасаджень (ст. 53 КпАП);

3) самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-1 КпАП);

4) приховування або перекручення даних земельного кадаст­ру (ст. 53-2 КпАП);

5) несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призна­ченням (ст. 54 КпАП);

6) самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою (ст. 55 КпАП);

7) знищення межових знаків (ст. 56 КпАП);

8) незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63 КпАП);

9) знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень (ст. 651 КпАП);.

10) пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях дер-
жавного лісового фонду (ст. 69 КпАП).

Встановивши види земельних правопорушень, норми ад­міністративного і земельного законодавства визначають і санкції за їх скоєння. Відповідно до інфляції, що відбувається в країні, розміри грошових штрафів, що накладаються на винних за вчи­нення земельних правопорушень, встановлюються в кратному відношенні до неоподатковуваного мінімуму доходу громадян, що діє в Україні на момент вчинення правопорушення. Грошовий штраф, що накладається на громадян, коливається від одного до п'ятидесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, поса­дових осіб – від трьох до ста неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Кримінальна відповідальність за порушення земельного за­конодавства наступає у випадках вчинення дій, що зазіхають на встановлений земельний правопорядок і становлять суспільну небезпеку.

До суспільно небезпечних дій, що тягнуть застосу­вання заходів кримінальної відповідальності, за КК України на­лежить: а) забруднення або псування земель (забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріала­ми, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, вна­слідок порушення спеціальних правил, якщо це створило не­безпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, ст. 239 КК України); б) безгосподарське використання земель, якщо це спричинило тривале зниження або втрату їх родючості, виве­дення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гу­мусного шару, порушення структури ґрунту (ст. 254 КК Украї­ни); в) самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197^і КК України). Крім того, до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті особи за ст. 236 КК України (порушення порядку проведення екологічної експерти­зи, правил екологічної безпеки під час проектування, розміщен­ня, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експ­луатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки) та ст. 238 КК України (приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, зокрема радіацій­ний, стан, який пов'язаний із забрудненням земель, водних ре­сурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров’я людей, рос­линний та тваринний світ, а також про стан захворюваності насе­лення в районах з підвищеною екологічною небезпекою).

Цивільна відповідальність наступає за фактом порушення земельного законодавства, пов’язаного із заподіянням шкоди землям, що охороняються законом, правам і інтересам власників землі, землекористувачів, зокрема орендарів, незалежно від притягнення винних до інших видів правової відповідальності.

Цивільну відповідальність за шкоду, що є прямим наслідком порушення земельного законодавства, варто відрізняти від еко­номічної відповідальності за правомірну шкоду, викликану об'єктивними причинами і яка підлягає відшкодуванню лише у випадках, спеціально передбачених законом. Відповідно до зако­нодавства правомірна шкода відшкодовується у встановленому порядку при вилученні (викупі) земельних ділянок для суспіль­них потреб чи з мотивів суспільної необхідності (статті 146, 147 ЗК України) або тимчасовому їх зайнятті, обмеженні прав влас­ників землі, землекористувачів, зокрема орендарів, у передба­чених законом випадках.

Теми для самостійного вивчення:

1. Особливості юридичної відповідальності за самовільне заняття земельної ділянки.

 

ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ

1. Поняття і предмет земельного права.

2. Методи регулювання в земельному праві.

3. Принципи земельного права.

4. Система земельного права.

5. Співвідношення земельного права з суміжними галузями права.

6. Поняття та основні ознаки права власності на землю.

7. Земля як об’єкт права власності.

8. Суб’єкти права власності на землю.

9. Форми власності на землю в Україні.

10. Підстави та порядок виникнення і припинення права власності на землю.

11. Право приватної власності на землю.

12. Право комунальної власності на землю.

13. Право державної власності на землю.

14. Право власності на землю іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав.

15. Право спільної власності на землю.

16. Зміст права власності на землю, права й обов’язки власників земельних ділянок.

21. Поняття і принципи права землекористування.

22. Право постійного землекористування.

23. Право орендного землекористування.

24. Право концесійного землекористування.

25. Права і обов’язки землекористувачів.

26. Поняття та види земельних сервітутів.

27. Поняття і зміст добросусідства в земельному праві.

28. Поняття та суб’єкти добросусідства.

29. Загальні обов’язки суб’єктів добросусідства.

30. Попередження шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку.

31. Наслідки проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев.

32. Обов’язки сусідів щодо визначення спільних меж.

33. Межові знаки та відновлення меж.

34. Поняття і види обмежень прав на землю.

35. Правовий режим зон, які підлягають спеціальній охороні.

36. Основні підстави й умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами.

37. Особливості набуття прав на землю територіальними громадянами і державою.

38. Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам.

39. Умови і порядок надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування та в оренду.

40. Виникнення та посвідчення прав на земельну ділянку.

41. Поняття та особливості цивільно-правового обігу земельних ділянок.

42. Види та зміст цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.

43. Правові засади купівлі-продажу земельних ділянок.

44. Право дарування, успадкування, обміну та застави земельних ділянок.

45. Продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

46. Окремі види договорів щодо земельних ділянок.

47. Поняття, зміст і функції управління у галузі використання та охорони земель.

48. Правове регулювання застави земельних ділянок.

49. Земельний фонд України як об’єкт правового регулювання.

50. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян.

51. Особливості спадкування земельних ділянок.

52. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах.

53. Загальні підстави припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою.

54. Способи і порядок припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою.

55. Особливості застосування спеціальних підстав припинення права власності на землю.

56. Умови припинення права постійного землекористування.

57. Порядок погодження вилучення та викупу земельних ділянок.

58. Загальна характеристика гарантій прав на землю.

59. Способи захисту прав на земельні ділянки.

60. Поняття гарантій прав на землю

61. Правове забезпечення відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

62. Умови та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

63. Причини виникнення, визначення видів та правові засади вирішення земельних спорів.

64. Органи, що вирішують земельні спори, умови та порядок їх розгляду і вирішення.

65. Правове забезпечення відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам.

66. Вирішення земельних спорів.

67. Система органі в управління у галузі використання та охорони земель і їхні повноваження.

68. Поділ земельного фонду на категорії земель.

69. Землеустрій.

70. Державний земельний кадастр.

71. Контроль за використанням та охороною земель. Моніторинг земельних ресурсів та його значення.

72. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення.

73. Земельне правопорушення як підстава юридичної відповідальності.

74. Види юридичної відповідальності за земельні правопорушення.

75. Кримінальна відповідальність за земельні правопорушення.

76. Адміністративна відповідальність за земельні правопорушення.

77. Цивільно-правова відповідальність за земельні правопорушення.

78. Дисциплінарна відповідальність за земельні правопорушення.

79. Майнова відповідальність за земельні правопорушення.

80. Суб’єкти земель сільськогосподарського призначення.

81. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення.

82. Які землі належать до земель сільськогосподарського призначення?

83. Кому і з якою метою передаються у власність і користування землі сіль-

ськогосподарського призначення?

84. Підстави визначення земель придатних для сільського господарства.

85. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення.

86. Правовий режим земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.

87. Порядок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.

88. Склад земель фермерського господарства.

89. Особливості використання земельних ділянок для садівництва.

90. Особливості використання земельних ділянок для городництва.

 

Електронні ресурси:

1. Офіційний сайт Верховної Ради України – http://rada.gov.ua.

2. Офіційний веб-сайт Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру – http://land.gov.ua.

3. Сайт Мірошниченка Анатолія – http://www.amm.org.ua.

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 344; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!