Лекція 4. Право землекористування

1. Поняття і зміст права землекористування

2. Суб’єкти та об’єкти права землекористування

3. Види права землекористування

4. Особливості права постійного землекористування

5. Набуття та припинення права землекористування

6. Права та обов’язки землекористувачів

1. Поняття і зміст права землекористування

У сучасних умовах використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації зе­мель виступає право власності на земельні ділянки, у другому – право землекористування.

Право землекористування – це права та обов’язки суб’єктів прав на землю щодо володіння та користування землею.

Правові приписи, присвячені регламентації відно­син щодо використання землі, зосереджені у главі 15 ЗК України.

Сутність права землекористування як правовідносин, які ви­никають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов’язків, пов’язаних зі здійсненням права землекористування.

Отже, праву землекористування притаманний комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і, по-перше, об’єднує їх у земельно-правовий інститут, по-друге, охоплює правомочності (право володіння та право користування земель­ною ділянкою) суб’єктів – користувачів конкретних земельних ділянок, по-третє, регламентує права й обов’язки землекористу­вачів, які реалізуються у правовідносинах.

 

2. Суб’єкти та об’єкти права землекористування

Суб’єктами права землекористування виступають юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні земельні права та обов’язки.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та ор­ганізацій виступати як самостійний суб’єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність зав­жди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені у статутних документах.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб’єктів, які здійснюють землекористування.

Певні особливості притаманні фізичним особам як суб’єктам права землекористування. Серед них чинне земельне законодав­ство розрізняє громадян України, іноземців та осіб без громадян­ства. Ця категорія суб’єктів може здійснювати використання землі на умовах оренди, обмежено користуватися чужою зе­мельною ділянкою тощо.

Самостійне значення для громадян має поняття земельної дієздатності. Оскільки вона припускає свідому поведінку особи, яка викликає юридичні наслідки, то така поведінка вимагає пев­ного життєвого досвіду і правильного розуміння значення своїх учинків. У зв’язку із цим земельна дієздатність може бути ви­знана за громадянами не в однаковому обсязі.

Об’єкт права землекористування – це те, з приводу чого фор­муються й існують відповідні земельні правовідносини. Таким об’єктом виступає певна індивідуально визначена та юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній, комунальній або приватній власності, що закріплена за конкретним суб’єктом для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійсню­ються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб’єктивного права, а також відповідні повноваження земле­користувача: право володіння та право користування земельною ділянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об’єктом є земельна ділянка, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.

 

3. Види права землекористування

На зміст права землекористування суттєво впливають стро­ки, на які надаються земельні ділянки. З урахуванням цього кри­терію раніше традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавство не передба­чає тимчасового використання землі. Разом із тим, Перехідними положеннями ЗК України встановлено, що суб’єкти, які одержа­ли до введення в дію чинного ЗК України на певний строк, тобто в тимчасове користування, зберігають право на ці ділянки до закінчення строку.

Важливе місце серед видів права землекористування посідає використання земельних ділянок на умовах оренди – строкове платне володіння і користування землею на підставі договору. Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є достатньо розвинутим правовим інститу­том земельного права.

Певні особливості прав і обов’язків землекористувачів існу­ють при первинному і вторинному користуванні землею. Права первинного землекористувача походять безпосередньо від права власності на землю. Відповідно й обов’язки, що стосуються вико­ристання землі, цей суб'єкт несе тільки перед власником земельної ділянки. Вторинний же землекористувач отримує зе­мельну ділянку або її частину, яка раніше була надана первин­ному землекористувачу. Тому права вторинного землекористу­вача похідні і залежні як від права власності на землю, так і відповідних прав первинного землекористувача. Водночас вто­ринний землекористувач несе обов'язки щодо використання землі не тільки перед власником, а й перед первинним земле­користувачем. Прикладом співвідношення первинного і вторин­ного землекористування може виступати оренда земельної ділянки та її суборенда. Первинним землекористувачем тут є орендар, а вторинним – суборендар.

Чинне земельне законодавство регулює право концесійного землекористування, яке слід розглядати як самостійний вид викори­стання земель. Концесією земельної ділянки іноді обґрунтовано вва­жають сукупність правовідносин, змістом яких є надання вітчизня­ним або іноземним суб’єктам господарювання – концесіонерам державою або територіальною громадою – концесієдавцем на під­ставі договору виключного права на земельну ділянку для здійснен­ня концесійної діяльності з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку на платній та строковій основі, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань з реалізації суспіль­ного інтересу, раціонального використання та охорони землі.

Певна специфіка прав та обов’язків землекористувачів при­таманна загальному, відособленому та сумісному користуванню землею.

Характерною рисою загального землекористування є те, що його може здійснювати необмежене коло осіб, які не пов’язані між собою взаємними правами та обов’язками. Таке право здійснюється щодо використання вулиць, доріг, площ у населе­них пунктах, берегових смуг тощо. Об’єкти цього права не закріплюються за конкретними землекористувачами, а перебу­вають в управлінні відповідних органів чи юридичних осіб, які поряд з іншими суб'єктами користуються або можуть користу­ватися цією землею.

У тих випадках, коли земля закріплюється за однією особою, має місце відособлене землекористування. Ця категорія вжи­вається лише як протиставлення загальному чи сумісному зем­лекористуванню.

Право сумісного землекористування характеризується тим, що на відміну від загального коло сумісних користувачів чітко ви­значене, а самі вони відносно один одного мають певні права та обов’язки. Водночас права та обов’язки одного з них не є джере­лом прав та обов’язків іншого сумісного землекористувача, тобто вони рівноправні. Це право належить, наприклад, власникам різних об’єктів нерухомості, нерозривно пов’язаних із землею, зокрема, громадянам – співвласникам індивідуальних будівель, належних їм на праві спільної власності.

4. Особливості права постійного землекористування

Відповідно до ч. 1 статті 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або кому­нальній власності, без встановлення строку.

Особливості цього виду землекористування полягають у його суб’єктному та об’єктному складі, а також стосуються характеру постійного землекористування.

Суб’єктами права постійного землекористування є лише юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні земельні права та обов’язки. Відповідно до статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності та гро­мадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єд­нання), установи та організації.

Об’єктами права постійного землекористування можуть ви­ступати лише земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що перебувають у державній чи комунальній власності.

Право постійного землекористування характеризується без­строковістю. Відсутність заздалегідь встановленого строку пра­ва постійного землекористування, з одного боку, надає цьому виду землекористування сталого характеру, а з іншого – підви­щує ступінь стабільності правомочностей постійного землекори­стувача.

Праву постійного землекористування притаманна певна спе­цифіка його виникнення. Це право може виникати лише в ре­зультаті відведення земельних ділянок. Так, статті 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проек­тами відведення цих ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його держав­ної реєстрації.

 

5. Набуття та припинення права землекористування

Виникнення права землекористування значною мірою зале­жить від виду цього права. Так, право постійного землекористу­вання юридичних осіб виникає в результаті дій, які становлять акт розпорядження землею державної чи комунальної влас­ності. У зв’язку з цим земельні ділянки надаються на підставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористування вини­кає також при переході права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.

В цьому випадку якщо об’єкт нерухомості розміщений на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі його відчу­ження до набувача переходить право користування тією части­ною земельної ділянки, на якій він розміщений, та частиною ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Перехід права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання обумовлює перехід права на зе­мельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Якщо право власності на будівлю та споруду перехо­дить до кількох осіб, то право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. На­решті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (стаття 120 ЗК України). Відповідні положення, що стосуються співвідно­шення майнових і земельних прав та забезпечують пріоритет майнових прав у цьому співвідношенні, закріплені і цивільним законодавством (стаття 377 ЦК України).

Виникнення права землекористування громадян закон також пов’язує з набувальною давністю. Так, відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно ко­ристуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не ма­ють документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть претендувати на передачу цієї ділянки як у власність, так і в користування на підставі набувальної дав­ності. Розмір земельної ділянки встановлюється в межах норм, визначених Кодексом.

Окрім наведених підстав виникнення права землекористу­вання чинне земельне законодавство передбачає набуття права землекористування на договірних засадах. Ця підстава та поря­док виникнення, наприклад, орендного чи сервітутного земле­користування характеризується суттєвою специфікою. Тому до­говірні підстави набуття права землекористування потребують свого спеціального аналізу.

У процесі здійснення суб’єктивного права землекористування можливе його припинення, яке може настати як за бажанням землекористувача, так і у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ділян­кою передбачені у статті 141 ЗК України. Так, за бажанням земле-, користувача його право на використання земельної ділянки при­пиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекори­стування припиняється у примусовому порядку за наявності та­ких підстав: вилучення земельної ділянки у випадках, передба­чених ЗК України; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Серед підстав припинення права землекористування са­мостійне місце посідають ті з них, які пов’язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства. Йдеть­ся, зокрема, про використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання її не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.

 

6. Права та обов’язки землекористувачів

Право користування земельною ділянкою – це юридично за­безпечена можливість суб’єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріаль­ного характеру від корисних властивостей землі.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки пе­редбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб’єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим при­значенням земельної ділянки. Згідно зі статтею 95 ЗК України земле­користувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшко­дування збитків у випадках, передбачених законом; споруджу­вати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обме­ження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.

Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи – права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.

До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корис­них копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав земле­користувачів становлять такі права: власності на посіви і наса­дження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих бу­динків, виробничих та інших будівель і споруд.

За змістом усі обов’язки землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охо­рони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов’язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).

 

Теми для самостійного вивчення:

1. Особливості виникнення права земелекористування на умовах оренди.

2. Особливості використання земельної ділянки для здійснення концесійної діяльності.

3. Правові положення плати за землю.

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 767; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!