Земельні правовідносини мають свою історію.

Стр 1 из 16Следующая ⇒

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

КАФЕДРА ТЕОРІЇ, ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

ЛАТИШЕВА ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО»

Напрям підготовки 6.080101 –

«Геодезія, картографія та землеустрій»

КРЕМЕНЧУК – 2015

УДК 349.41

ББК 67.3

Рекомендовано до друку кафедрою теорії, історії держави та права

(Протокол № 1 від 31 серпня 2015 року)

Рецензенти:

Шаповал В.Д. – доцент, кандидат юридичних наук, завідувач кафедри теорії, історії держави та права Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського;

Скрипник В.Л. – кандидат юридичних наук, доцент кафедри галузевих юридичних наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського.

Укладач:

Латишева В.В.

Земельне право: конспект лекцій / В. В. Латишева. – Кременчук, 2015. – 129 с.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….	4
Змістовний модуль 1. Основи земельного права…………………………	5
Лекція 1. Основи земельного права……………………………………….......	5
Лекція 2. Правове забезпечення земельної реформи в України…………….	20
Лекція 3. Право власності на землю…………………………………………..	25
Лекція 4. Право землекористування…………………………………………..	34
Лекція 5. Правові засади угод щодо земельних ділянок…………………….	43
Лекція 6. Обмеження та обтяження прав на землю………………………….	55
Змістовний модуль 2. Земельний кодекс України як головні ланка земельного законодавства …………………………………………………..	64
Лекція 7. Правове регулювання управління в галузі використання та охорони земель…………………………………………………………………	64
Лекція 8. Правове регулювання використання земель у межах населених пунктів…………………………………………………………..........................	74
Лекція 9. Правовий режим використання земель за категоріями……….......	83
Лекція 10. Формування та державне регулювання ринків землі……………	100
Лекція 11. Правова охорона земель…………………………………………...	110

ВСТУП

Важливою і невід’ємною складовою частиною під час здобуття спеціальності інженера-землевпорядника є вивчення земельного права України. Особливого значення оволодіння знаннями з цієї дисципліни набуває в сучасний період, коли йде активне становлення землеволодінь і землекористувань різних форм власності та форм господарювання; коли вирішуються питання щодо правомірності надання чи вилучення земельних ділянок та захисту прав землевласників і землекористувачів, а також коли в державі робиться наголос на екологічному землекористуванні.

Мета – формування системи знань у сфері правового регулювання відносин з ефективного використання та охорони земель, земельних ділянок, що належать суб’єктам земельних правовідносин на різних юридичних титулах, управління у галузі використання та охорони земель, регулювання плати за землю тощо.

Завдання – формування у студентів практичних навичок щодо самостійного розв’язання проблем, пов’язаних з реалізацією норм земельного законодавства, оскільки підготовка кваліфікованого фахівця передбачає опанування ним певних правових знань, як обов’язкову умову подальшої успішної професійної діяльності.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен:

знати: положення Конституції України, Земельного кодексу України, Законів України «Про державний земельний кадастр», «Про землеустрій», «Про оренду землі», та підзаконних актів, які спрямовані на регулювання правовідносин щодо ефективного використання та охорони земель, відповідальності за порушення земельного законодавства, правового режиму окремих категорій земель тощо;

уміти: відрізняти земельні правовідносини від інших відносин, що виникають у суспільному житті, давати визначення основних категорій земельного права; набути навичок застосування теоретичних знання і приписів нормативно-правових актів земельного законодавства у практичній діяльності.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1. ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

Лекція 1. Основи земельного права

1. Поняття і предмет земельного права

2. Методи регулювання в земельному праві

3. Поняття і основні принципи земельного права

4. Система земельного права

5. Місце земельного права в системі права

1. Поняття і предмет земельного права

Згідно зі статтею 4 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) завданнями земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Земельні правовідносини мають свою історію.

В попередні історичні періоди земля як об'єкт права належала до речового права, земельні відносини регулювалися нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель – нормами публічного права. До предмета цивільного права належали власне земельні ділянки, а також земельні ділянки разом із побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі з земельними ділянками називалися нерухомістю і розглядалися як єдиний об'єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

Після Жовтневої революції 1917 р. декретом «Про землю», прийнятим Другим Всеросійським з’їздом рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., всю землю – державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння – було перетворено у всенародне добро: націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Згідно зі ст.. 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у користування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здавання в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запроваджено в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїнського з’їзду рад. Декретом РНК РСФСР «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку земельні ділянки як збудовані, так і не збудовані, як ті, що належали приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень (ст.1).

З того часу на всій території СРСР, зокрема і в УРСР, всі землі були вилучені з торгового обігу, земельні відносини перестали бути предметом цивільного права і були віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.

Після проголошення незалежності 30 січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про форми власності на землю», яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю. 13 березня 1992 р. було прийнято ЗК України в новій редакції, який підтвердив всі три форми власності на землю.

З дня прийняття Закону України «Про форми власності на землю», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. і внесення 5 травня 1993 р. поправок до Закону України «Про власність» земельні відносини, що складаються в частині приватної і колективної власності на землю, стали предметом цивільного права України. Відповідні правові норми щодо регулювання земельних відносин передбачені в новому Цивільному кодексі України 2003 р.

Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призначення землі як об’єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об’єктів матеріального світу і вимагає від людей і від держави особливого ставлення до неї. Якщо розглядати землю з цих позицій, то вона є надбанням всього людства. У статті 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Статтею 14 Конституції України проголошено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Незважаючи на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить ґрунтовно врегульовані ЗК України, прийнятим 25 жовтня 2001 р. та введеним у дію з 1 січня 2002 р.

Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку специфіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами земельного права.

Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю; права та обов’язки власників земельних ділянок і землекористувачів; порядок та умови використання земель сільськогосподарського та іншого призначення; організація раціонального використання та охорони земель; встановлюється порядок та умови ведення державного земельного кадастру і землеустрою, вирішення земельних спорів і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, втрат сільськогосподарського виробництва.

Це означає, що

Предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об’єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право – це сукупність земельно-правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин в Україні, які стосуються права власності на землю, використання земельних ділянок за цільовим призначенням, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції з додержанням екологічних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з урахуванням категорії земель, до якої вони належать, створення умов для раціонального використання та охорони земель, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Українського народу.

2. Методи регулювання в земельному праві

Під методом правового регулювання суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини, на поведінку людей у процесі цих відносин.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правовому регулюванні застосовується два методи: імперативний і диспозитивний.

Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов’язків суб’єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.

Диспозитивний метод означає такий спосіб правового впливу, за якого суб’єктам правовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу правового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делегований.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов’язкових приписів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. Наприклад, віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в користування, а в інших випадках – органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Згідно зі статтею 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників земельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покладається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України подано вичерпний перелік земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передбачено для громадян і юридичних осіб України та іноземних держав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статтею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гектари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського господарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (методи дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто земельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регулювання земельних відносин можна підтвердити низкою прикладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: рекомендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних правовідносин, коли учаснику надається можливість, скориставшись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі добровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, передбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекористувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетентними органами питання про вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб’єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогосподарських підприємств, інших сільськогосподарських підприємств та організацій, у користуванні яких були землі сільськогосподарського призначення). У пункті 2 записано: «Рекомендувати місцевим радам за участю Державного комітету України по земельних ресурсах ужити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам...»

Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації земельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоплатно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Делегований методправового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути стаття 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаманний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршення екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього суспільства з урахуванням соціальної функції землі – її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучасному земельному праві спостерігається поєднання диспозитивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

3. Поняття і основні принципи земельного права

Принципи права виводяться як його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права.

Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основоположних засад у земельному законодавстві, пронизують його систему і вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього, принципи земельного права можна класифікувати на конституційні принципи, загально-правові принципи, спеціальні принципи.

Конституційні принципи притаманні всім галузям права.

Цей принцип означає, що: а) Конституція України має найвищу юридичну силу; б) закони та інші нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй; в) норми Конституції України є нормами прямої дії; г) можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі
Конституції України гарантується; ґ) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України); д) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність; е) утвердження і забезпечення прав і свобод людини є обов’язком держави; є) у Конституції України закріплено, що земля є об’єктом права власності Українського народу (стаття 13) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, що кожний громадянин має право користуватися землею як природним об’єктом відповідно до закону, що право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (статті 13, 14 Конституції України).

Будучи відтвореними у статті 5 ЗК України, в інших нормативно-правових актах про землю, конституційні принципи трансформуються в загально-правові. До загально-правових належать такі принципи земельного права: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису природного ресурсу й основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) пріоритет екологічної безпеки.

Система спеціальних принципів земельного права структурно побудована за схемою системи земельного права. Ряд спеціальних принципів земельного права є пріоритетними, які займають більш високе становище порівняно з рештою принципів («ієрархія принципів»). Виходячи з ієрархії спеціальних принципів, можна зробити таку наукову класифікацію спеціальних принципів земельного права:

1. Пріоритет екологічного благополуччя навколишнього середовища в процесі використання земель. Цей принцип проявляється в такому: а) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища; б) система раціонального використання земель повинна мати
природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер і передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на рослинний і тваринний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища; в) розроблення прогнозів державної і регіональної програм використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів є основним призначенням землеустрою. Одним із найбільш важливих завдань землеустрою є складання його схем, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земельних ресурсів, обґрунтування і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; г) встановлення нормативів гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті, а також екологічних і санітарно-технічних вимог щодо розміщення нових і реконструйованих об'єктів, будівель і споруд, впровадження нових технологій; ґ) встановлення державних заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, спрямованих на підвищення заінтересованості власників і землекористувачів, зокрема орендарів, у збереженні та відтворенні родючості ґрунтів, на захист від негативних наслідків виробничої діяльності; д) встановлення юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства, зокрема за псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами; за відхилення від умов розміщення проектування будівництва і введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; за невиконання вимог природоохоронного режиму використання
земель тощо.

2. Пріоритет інтересів Українського народу як суб'єкта права власності на землю закладено у статтях 13, 14 Конституції України. Цей принцип є не тільки конституційним і загальноправовим, а й спеціальним принципом земельного права як такий, що стосується основних конкретних засад права власності на землю і права землекористування в Україні. У ЗК України закріплено, що право на одержання у власність земельних ділянок мають громадяни України. Це правило поширюється і на землю, яка може належати громадянам на праві спільної власності. Іноземні громадяни, іноземні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні об’єднання й організації з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, можуть бути суб'єктами права власності, постійного чи тимчасового користування відповідно до договору. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи не можуть бути суб'єктами права власності лише на землі сільськогосподарського призначення.

3. Цільове і раціональне використання земель. Земельне законодавство України визначає не лише право власності на землю і право землекористування, не лише категорії земель, але й забезпечує принцип цільового і раціонального їх використання. Питанням використання земель у ЗК України відведено спеціальну главу 4, яка охоплює чотири статті. В них закладені такі основні положення: а) з метою цільового і раціонального використання всі землі в Україні розподілені на дев’ять категорій, зокрема землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 ЗК України); б) переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення за правилами, встановленими ЗК України. Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої проводиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках – органами, які
затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення; в) для кожної категорії земель встановлено спеціальний правовий режим, спеціальне цільове призначення. З цією метою землі кожної з категорій розподіляються на угіддя, ділянки тощо.

4. Державний контроль за використанням та охороною земель як принцип випливає зі статтею 14 Конституції України: земля перебуває під особливою охороною держави. Він передбачає ряд організаційно-правових заходів, спрямованих на забезпечення конституційних прав громадян і юридичних осіб на землю, на використання та охорону земель з метою забезпечення додержання всіма державними і громадськими органами, а також підприємствами, установами організаціями і громадянами вимог земельного законодавства з питань ефективного використання та охорони земель.

5. Нормативне встановлення правового режиму земель відповідних категорій як принцип, спрямований на правове забезпечення раціонального та ефективного використання всіх земель України, виходить з того, що землі – це найцінніше надбання Українського народу, які перебувають під особливою охороною держави. З цією метою ЗК України (стаття 19) усі землі України відповідно до їх цільового призначення поділяються на землі:

1) сільськогосподарського призначення;

2) житлової та громадської забудови;

3) природно-заповідного та іншого природоохоронного;

4) оздоровчого;

5) рекреаційного;

6) історико-культурного призначення;

7) лісогосподарського призначення;

8) водного фонду;

9) промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

6. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення порівняно з іншими землями. Землі сільськогосподарського призначення є основним засобом виробництва у сільському господарстві. Вони виділені в окрему категорію земель, для яких встановлено особливий правовий режим, спрямований на організаційно-правове забезпечення їх раціонального та ефективного використання, збереження та охорону.

Принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення передбачає таке: а) землі, придатні для потреб сільського господарства повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, передаватися у власність чи в користування лише для ведення сільського господарства чи лісового господарства, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції, лісівництва, для ведення особистого селянського господарства, садівництва та огородництва; б) для інших цілей надаються землі несільськогосподарського призначення, які не придатні для ведення сільського господарства або сільськогосподарські угіддя гіршої якості; в) визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру; г) встановлення особливого порядку вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, а також лісів першої групи та лісів з особливим режимом лісокористування. Вилучення таких земель для державних та громадських потреб допускається, як виняток, за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування під контролем спеціальних органів державної влади та громадськості; ґ) недопустимість вилучення особливо цінних продуктивних земель; д) законодавчого встановлення обов'язку власників земельних ділянок і землекористувачів забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення та умов її надання. ЗК України передбачено, що право користування землею припиняється за рішенням суду в разі використання її не за цільовим призначенням.

7. Реальність і гарантування прав суб’єктів права на землю. Реальні права власності громадян та юридичних осіб України на землю, право власності на земельні ділянки і користування земельними ділянками іноземних фізичних і юридичних осіб проголошені Конституцією України і земельним законодавством України, за винятком земель сільськогосподарського призначення щодо іноземних громадян і юридичних осіб. Але важливо не тільки проголосити, а й забезпечити їх гарантування і реальне здійснення.

Гарантії земельних та інших прав громадян України закріплені у Конституції України. Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, гарантується право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо, право власності на землю. Право приватної власності є непорушним, а тому ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності, зокрема й на землю, може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Система земельного права

Земельне право є самостійною галуззю права в системі права України і розглядається у сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системами науки і навчальної дисципліни земельного права.

Система земельного права розглядається як науково обґрунтоване послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, що об'єднані в інститути, залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів їх реалізації, які обумовлені характером та особливостями суспільних земельних відносин, що ними регулюються, зокрема земельних матеріальних і процесуальних норм.

Наведене вище дає підстави побудувати систему галузі земельного права України за структурою ЗК України. Вона складається з норм права, якими є статті, що безпосередньо предметно регулюють певні земельні відносини. Статті ЗК України за предметом і змістом логічно об’єднані в певну групу земельно-правових норм, якими регулюється відповідна однорідна група земельних відносин. Кожна група таких правовідносин розподілена на глави і становить інститут земельного права. Інститути земельного права (глави ЗК України) групуються в окремі розділи, кожний із яких можна розглядати як підгалузь земельного права або ж як укрупнений інститут земельного права, якщо у розділі міститься невелика кількість глав.

Структурно система галузі земельного права складається з 10 розділів, 37 глав, 212 статей і 23 пункти (Прикінцевих і Перехідних положень, викладених у двох останніх розділах ЗК України), зокрема:

Розділ і. Загальна частина;

Розділ II. Землі України;

Розділ III. Права на землю;

Розділ IV. Набуття і реалізація права на землю;

Розділ V. Гарантії права на землю;

Розділ VI. Охорона земель;

Розділ VII. Управління в галузі використання і охорони земель;

Розділ VIII. Відповідальність за порушення земельного законодавства;

Розділ IX. Прикінцеві положення;

Розділ X. Перехідні положення.

Земельне право як навчальна дисципліна розподіляється на три частини: загальну, особливу і земельного права зарубіжних держав. У загальній частині розглядається теорія земельного права (предмет і система, історія і витоки земельного права, земельно-правові норми і земельно-правові відносини, право власності на землю і землекористування, державне управління земельним фондом і правова охорона земель, а також земельне процесуальне право щодо реалізації прав на землю.

Особливу частину становлять розділи щодо реалізації права на землю. У ній висвітлюється правовий режим земель сільськогосподарського призначення, земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення і водного фонду, земель, наданих для використання надр.

У третій спеціальній частині викладається земельне право зарубіжних країн, досвід яких має як пізнавальне значення, так і сприяє використанню його у законотворчій і правозастосовчій діяльності в Україні. Особливо важливо вивчати досвід формування і реалізації земельного права зарубіжних країн, коли Україна вирішує основні напрями розвитку земельного права і земельно-правових відносин у контексті адаптації його до земельного законодавства ЄС і СОТ, співробітництва у системі Єдиного економічного простору (ЄЕП).

5. Місце земельного права в системі права

Земельне право регулює земельні відносини, які в окремих випадках стикуються, поєднуються чи переплітаються з державними, організаційно-адміністративними, цивільними, фінансовими, екологічними, аграрними, трудовими, процесуальними та іншими відносинами. Проте це не означає, що норми земельного права дублюють норми інших галузей права, що має місце паралелізм у правовому регулюванні. Річ у тім, що на практиці немає чіткої межі між нормами різних галузей права, водорозділу у разі застосування. Так, земля може розглядатися як об’єкт купівлі-продажу, оренди, міни. Вона може бути об’єктом охорони навколишнього природного середовища, просторовим базисом і засобом виробництва сільськогосподарської продукції. У кожному з цих напрямів використання землі складаються різні досить специфічні суспільні відносини, які є предметом правового регулювання нормами земельного, цивільного, екологічного, господарського, адміністративного чи аграрного права. Земельне право не втручається у сферу інших галузей права. У своїй сукупності земельні відносини, об’єктом яких також є земля, мають власну специфіку, предмет регулювання, власний правовий режим.

Оскільки земля є об’єктом багатоманітних суспільних відносин, має різний за своїм змістом правовий режим і цільове призначення, природним є те, що багато питань, котрі стосуються землі, вирішуються адміністративним правом, для якого характерним будуть відносини влади і підпорядкування. Так, в адміністративному порядку вирішується питання відведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її межі, видаються правовстановлюючі документи про право власності на земельну ділянку чи землекористування, здійснюється контроль за додержанням земельного законодавства. Проте можливості владного втручання у земельні відносини досить обмежені.

Лекція 2. Правове забезпечення земельної реформи в України

Реформа (від лат. перетворювати, змінювати). Легального визначення поняття земельна реформа не існує. Постанова ВРУ від 18 грудня 1990 р. Про земельну реформу: земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. В основу земельної реформи в Україні було покладено принцип денаціоналізації земель шляхом роздержавлення і приватизації. Земельна реформа спрямована на перерозподіл земель з передачею її в комунальну та приватну власність з метою створення умов раціонального використання і охорони земель.

ЗУ від 30 січня 1992 р. «Про форми власності на землю», 13 березня 1992 р. нова редакція ЗК, Постанова ВРУ Про прискорення земельної реформи та приватизації землі мета реформування земельних відносин була частково змінена. Була додаткова передбачена необхідність у визначенні потреб жителів населених пунктах (не тільки сіл, а й міст) у земельних ділянках.

Принципи, які панували у земельному праві на той час:

1. Непорушність права приватної власності на землю;

2. Включення землі у ринковий обіг

3. Соціальна справедливість при розподілі земель державної та колективної власності

4. Узгодженості темпів реформування земельних відносин;

5. Непорушність норм екологічного права.

Земельна реформа – це урегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між відповідними суб’єктами, у зв’язку з необхідністю проведення комплексу економічних, організаційно-правових, екологічних, землевпорядних, фінансових та інших заходів, з метою створення якісно нового земельного ладу.

Предметом сучасної земельно-правової науки є з’ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи. Оскільки на законодавчому рівні держава своєчасно не визначила стратегію, основні завдання та пріоритети земельної реформ, в земельно-правовій науці відсутня єдність поглядів з цього приводу. Основні завдання та мета земельної реформи були сформульовані представниками земельно-правової науки, більшість з яких поділяють думку про те, що головний принцип земельної реформи полягає в ліквідації монополії держави на землю шляхом перерозподілу земель.

Як відомо, проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлене необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює. У зв’язку з цим майже всі сільськогосподарські угіддя України, які були виключною власністю держави, були передані у власність селянам. У процесі реформування аграрного сектора економіки виділено наступні етапи реформування майнових і земельних правовідносин.

Є достатньо обґрунтованим поділ земельної реформи в Україні в останній декаді ХХ століття на три етапи, який запропонував
П. Ф. Кулинич. Головним підсумком земельної реформи після проголошення незалежності України було обмеження монопольного права держави на землю, впровадження приватної і колективної форм власності на землю, створення умов для реформування колгоспів і на цій основі для розвитку селянських (фермерських) та інших господарств.

Перший етап полягає у роздержавленні земель, створенні земель запасу, передачі земель у колективну власність, проведенні оцінки земель, виготовленні і видачі сільськогосподарським підприємствам державних актів на колективну власність. З метою створення умов для цього етапу у 1992 році поряд з державною, були введені колективна і приватна форми власності на землю. Відповідно до законодавства України, приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здійснювалась двома шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність с/г угідь із земель запасу та земель резервного фонду для ведення фермерського господарства. По-друге, держава ініціювала здійснення комплексу заходів з надання членам с/г підприємств статусу власників земель, що знаходились у користуванні цих підприємств. У результаті завершення цього етапу у колективну власність сільськогосподарським підприємствам недержавної форми власності було передано 63% усіх земель України. У приватній власності громадян та фермерів знаходилося 17% сільськогосподарських угідь. Решта земель залишено у власності держави для розширення діючих і створення нових особистих підсобних і фермерських господарств.

Таким чином, результатом першого етапу земельної реформи радгоспи та колгоспи були перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), які стали власниками сільськогосподарських земель та майна. На першому етапі земельної реформи в Україні робилася спроба реалізації цієї ідеї через передачу землі у колективну власність.

На другому етапі кожний член КСП, який мав право на земельну частку (пай) та на майновий пай, отримав відповідні сертифікати, що підтверджували його право власності на певну кількість кадастрових гектарів (тобто умовних, а не в натурі) землі, а також на майно певної вартості.

На реалізацію положень ЗK України 1992 року на умовах та в порядку, встановлених указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 р., були здійсненні заходи щодо паювання між членами колективних сільськогосподарських підприємств (надалі КСП) земель, що належали цим підприємствам на праві колективної власності.

Власники земельних часток (паїв) отримали право розпоряджатися ними аж до виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки на місцевості, право на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю.

Отже, другий етап реформування закінчився розпаюванням сільськогосподарських земель, що знаходились у колективній власності. В результаті цього етапу майже 6 млн. громадян України, які були членами близько 11000 КСП, отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). Правовою підставою цього етапу був Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11. 1994 р.

Третій етап реформи був пов’язаний з видачею державних актів на право приватної власності на землю та реструктуризація КСП із створенням підприємств ринкового типу. В основу цього етапу було покладено Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.121999 р.

Отже, КСП були реорганізовані у форми господарювання приватного типу або ж ліквідовані. У процесі проведення цих заходів КСП перестали існувати, а питання про передачу членам КСП земельних ділянок у розмірах земельних паїв у приватну власність не було вирішено до кінця. Розв’язання цієї проблеми було покладено на Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 р. Цим Законом сільські, селищні міські ради та районі державні адміністрації наділені повноваженнями щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв). Вони приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв). При цьому сільські, селищні міські ради приймають рішення щодо земельних ділянок у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - щодо земельних ділянок за межами населених пунктів.

Процеси цього етапу показали, що паювання земель ще не перетворило членів КСП у власників, господарів землі і майна своїх підприємств. Адже члени КСП навіть після розпаювання залишилися найманими працівниками. Для того, щоб забезпечити передачу землі і майна у приватну власність членів КСП, необхідна була реструктуризація КСП та створення на його основі одної чи декількох господарських структур ринкового типу на нових правових принципах.

Слід відмітити, що з прийняттям 28.06.1996 р. Конституції України розпочався новий етап у розвитку земельної реформи взагалі, і права власності на землю зокрема. Це пов’язано з тим, що Конституція України містить норми, що регулюють відносини земельної власності.

З перших днів після набуття Конституцією чинності виникли різні погляди на земельну реформу, на проблеми приватної і колективної власності на землю, на роздержавлення, приватизацію і паювання земель. В аграрній і юридичній літературі ще до цього часу точиться дискусія з приводу правильності тлумачення статей 13, 14 та 41 Конституції України, присвячених питанням права власності на землю. Так, у статті 13 записано, що земля та інші природні ресурси в межах території України є об’єктами права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Встановлено також, що кожний громадянин має право користування природними як об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 150; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!