ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЯК СУБ’ЄКТІВ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ІНВАЛІДАМИ
Історія розвитку соціальної роботи з інвалідами
Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак, у відношенні до інвалідів склалося багато специфічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і жах – ці соціальні фактори ізолювали інвалідів та затримали їх розвиток, про це свідчить історія.
Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.
Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров’я культури, освіти.
В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство [32, с. 227].
1. Монастирський етап (Х – середина ХVIII ст.). Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку на території сучасної Україні сягає давніх часів.
|
|
|
2. Медичний етап (XVIII – XIX ст.). Медичний етап соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів; організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків та рідних [32, с. 229].
3. Лікувально-педагогічний етап (XX ст.). На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими людьми.
4. Сучасний етап – від ізоляції до інтеграції . Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправністі. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.
|
|
|
Ще в стародавні часи держави застосовували різноманітні заходи для опіки над військовими інвалідами. У Давній Греції військові інваліди разом із сім’ями утримувалися за рахунок республік.
Римляни надавали їм земельні ділянки, а згодом – грошову допомогу. Так, Солону (640-559 рр. до н.е.) приписують закон, згідно з яким усі громадяни, понівечені на війні, утримувалися за рахунок держави. Розмір допомоги (1-2 оболи на день) призначався народними зборами. При цьому слід зазначити, що до інших осіб з інвалідністю ставилися у ті часи вкрай негативно – їх фізично або юридично (не мали громадянства) знищували.
Перші офіційні документи про опіку над хворими людьми, які не могли себе самостійно обслуговувати та потребували сторонньої допомоги датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов’язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні особи (глухі, сліпі, недоумкуваті) [32, с. 228].
|
|
|
З прийняттям християнства в Київській Русі було запозичено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища «сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних» у сім’ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом [32, с. 228].
Таким чином, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.
В епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували «богадільні-шпиталі», які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділен не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо [32, с. 228].
|
|
|
У середні віки в Іспанії, а потім в Англії та Голландії пораненим та скаліченим військовим інвалідам почали призначати пенсії й одноразові допомоги. Обов’язок піклування про військових інвалідів був покладений на монастирі (спочатку у Франції, Англії). З XVІ ст. у Франції монастирям з державної казни видавалися спеціальні допомоги за опіку над інвалідами. Але після відкриття інвалідних будинків допомоги монастирям були припинені, а гроші спрямовані на утримання інвалідів у цих будинках.
У Росії указом від 3 травня 1720 р. Петро І повелів усіх офіцерів і солдат нижніх чинів, які, згідно з посвідченням Військової колегії, виявилися нездатними до служби через рани, каліцтва або старість, призначати на проживання до монастирів та богоділень, їм також видавали довічне утримання у розмірі гарнізонних окладів.
Щодо інших категорій інвалідів, то більш-менш організована допомога в зазначений період надавалася сліпим та глухонімим. Вона еволюціонувала від неприйняття до навчання осіб із сенсорними порушеннями. За середньовічним правом сліпі, особливо сліпонароджені, були суттєво обмежені у своїх правах. Майно сліпого ще за його життя переходило до спадкоємців, і він міг вимагати у своїх родичів лише їжу.
Особливі установи для дорослих сліпих згадувалися вже на початку XІІ ст. у Меммінгені (Баварія); у тому ж столітті в Парижі з’явився Hospіce de Quіnze-Vіngts. Його заснування відносять до 1260 р. та приписують Людовіку Святому (1214-1270), який нібито заснував цей шпиталь для 300 лицарів із числа тих, що супроводжували його у хрестовому поході і втратили зір під час походу [31, с. 472].
Установи для виховання й навчання сліпих дітей з’явилися наприкінці XVІІІ ст., хоча й раніше були відомі окремі спроби навчити їх. У 1784 р. У Парижі Валентин Гаюї (1745-1822) заснував перший навчальний заклад – школу для сліпих дітей, яка мала назву «Майстерня працюючих сліпих».
У Російській імперії безпорадні й бідні сліпі в зазначений час користувалися підтримкою громадських установ двох типів: бідні невиліковні дорослі сліпі одержували їжу й призріння в особливих установах, сліпі діти виховувалися й навчалися у спеціальних школах. Інститут для сліпих був відкритий у Санкт-Петербурзі в 1807 р. і розрахований на 15 дітей [31, с. 474]; у ньому навчали читанню, письму, музиці й співам, типографській справі, плетінню кошиків, стільців тощо.
Душевнохворі стали об’єктом піклування й захисту лише близько середини ХІХ ст. Заснування спеціальних закладів для призріння й лікування душевнохворих було прерогативою держави, або цей обов’язок покладали на провінції, земства й міста. Для душевнохворих із заможних класів існували приватні лікарні, однак держави суворо контролювали їх діяльність через можливість зловживань.
Поряд із піклуванням у «закритих закладах» існувало «вільне або відкрите піклування», яке могло мати дві форми: колонії для душевнохворих і сімейне піклування. У колонії душевнохворі займалися сільськогосподарськими роботами, які позитивно впливали на їхнє здоров’я. Сімейне піклування, тобто розміщення одного або кількох душевнохворих у сім’ю, виникло в с. Геєль у Бельгії, біля Антверпену. Селяни тут здавна приймали до себе душевнохворих. У Шотландії у такий спосіб призрівалося 2270 осіб [29, с. 282]. Душевнохворий міг бути розміщений у закритий заклад проти його волі лише з дозволу судової влади.
Таким чином, у ХІХ – на початку ХХ ст. основним об’єктом допомоги були військові інваліди, люди з сенсорними обмеженнями, душевнохворі.
У ХІХ – на початку ХХ ст. під інвалідами розуміли осіб, які стали нездатними до праці через якісь причини. При цьому розрізняли напівінвалідів, тобто таких, які могли виконувати якісь роботи й не потребували стороннього догляду, та повних інвалідів, які не були здатними до роботи взагалі і не могли обходитися без сторонньої допомоги [30, с. 44].
В ті роки з поняттям «інваліди» асоціювалися, перш за все, військові інваліди, яких визначали як військовослужбовців (переважно нижні чини), які були нездатними до служби через рани, каліцтво, хворобу або старість [30, с. 44]. Причому в той час вважалося, що держава зобов’язана піклуватися лише про тих військовослужбовців, які втратили здатність до праці на війні або у мирний час при виконанні обов’язків військової служби, внаслідок ран, каліцтва і рідко через розлади здоров’я.
Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку людей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать [32, с. 231].
З метою поліпшення соціального захисту дітей-інвалідів 16 листопада 2000 р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Цим законом передбачені заходи, спрямовані на поліпшення матеріального забезпечення дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, зокрема цим категоріям інвалідів надається право на державну соціальну допомогу, яка виплачується замість пенсії.
Правові аспекти щодо освіти інвалідів містяться в Законах України «Про освіту», «Про дошкільне виховання», «Про загальну середню освіту» тощо. Значну увагу приділено вирішенню проблем дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку в Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347.
Законодавством України про працю передбачена система пільг для працюючих інвалідів, працівників, які мають дітей-інвалідів. Встановлення цих пільг спрямовано на створення умов для реалізації інвалідам повною мірою свого конституційного права на працю, на створення умов для продуктивної та безпечної праці інвалідів під час прийому на роботу та звільнення з неї.
Нормативно-правова база з питань соціального захисту інвалідів була значно розширена в останні роки. Протягом 2000 – 2001 p.p. до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» були внесені суттєві зміни і доповнення щодо оподаткування, створення належних умов для соціально-трудової та професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення умов для працевлаштування та ін.
Отже, історія розвитку соціальної роботи з інвалідами охоплює часи Х століття до сучасних років. Можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство. Соціальна допомога інвалідам розпочалася надаватися ще при монастирях, а згодом з заснуванням притулків для людей з обмеженими фізичними можливостями. В X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, що надавали допомогу, в епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували «богадільні-шпиталі». На початку XX ст. почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи, інтернати. В сучасні роки діє законодавство, що регулює права та обов’язки інвалідів. Але в різних країнах порізному відбувається захис людей обмеженими фізичними можливостями.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 246; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!