Поняття та види конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Складовою конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Україні. Цей інститут слід розглядати в органічному зв'язку з інститутом громадянства, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають насамперед сутність і зміст правових зв'язків особи та держави.
Ідея природних і невідчужуваних прав людини як основи її правового статусу сягає своїми витоками ще часів античності. Так, наприкінці XIX ст. відомий російський правознавець Б.М. Чичерін, розмірковуючи в роботі «Загальне державне право» (1894 р.) над походженням прав людини, писав, що давні народи мало переймалися особистими правами людини, а за часів античності ці права зводилися переважно до можливості брати участь в управлінні державними справами. Водночас уже в давнину заява особи «я громадянин Риму» захищала її від свавілля з боку влади.
У подальшому ідея прав людини почала набувати свого звичного для сьогодення значення лише через призму реалізації ідеалів класичного європейського конституціоналізму під час буржуазно-демократичних революцій у Європі та війни за незалежність у США наприкінці XVIII - початку XIX ст. Хоча були й більш ранні спроби конституювання прав людини. Зокрема, права людини стали ідеологічним стрижнем Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка мала відомий вплив на розвиток європейської конституційно-правової думки.
Права людини стали основним гаслом і найбільшим здобутком тогочасних революцій і воєн за незалежність. Невипадково, що одним із перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, яку можна вважати предтечею Загальної декларації прав людини 1948 р.
|
|
|
Надалі, в ХІХ-ХХІ ст. розвиток конституціоналізму супроводжувався розширенням номенклатури унормованих прав людини й удосконаленням юридичних механізмів їх гарантування. На жаль, цей процес був зупинений і навіть повернутий у зворотному напряму під час Першої та Другої світової воєн, які продемонстрували вразливість гуманітарних ідеалів людства та прав і свобод людини за відсутності відповідних міжнародних гарантій.
Через це засновники ООН, приймаючи Статут цієї міжнародної організації на Конференції в Сан-Франциско в 1945 році, визначили принцип поваги до прав людини основною метою та завданням діяльності ООН. На виконання своїх статутних завдань уже в 1946 році ООН заснувала Комісію з прав людини - основний орган у межах системи ООН, що визначає політику цієї організації у сфері прав людини. Утім повоєнний світ очікував не лише на поновлення ідеалів гуманізму та людяності, втілених у правах людини, а й на їх визнання та гарантування на міжнародному рівні. Відповідна клопітлива робота була з успіхом здійснена членами Комісії.
|
|
|
Після ретельного вивчення підготовленого Комісією проекту Загальної декларації прав людини і 1400 етапів голосування практично по кожному його пункту і слову Генеральна Асамблея урочисто ухвалила Загальну декларацію прав людини. Ця визначна подія відбулася 10 грудня 1948 року в Парижі. Відтоді відзначення річниць із дня прийняття Декларації стало справедливо вважатися святом торжества прав і свобод людини та консолідації всіх правозахисників світу.
Не менш важливою для розвитку європейського гуманітарного простору в повоєнний період стала і підписана в Римі Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Права та свободи, що містяться у Конвенції, - це мінімальні європейські стандарти прав людини, які мають бути в основі діяльності держав-учасниць в галузі дотримання прав людини. Держави - учасниці Ради Європи мають застосовувати ці стандарти в своєму законодавстві та правозастосовчій практиці, однак за ними залишається свобода вибору засобів застосування цих стандартів.
|
|
|
Саме Конвенція започаткувала конституційні основи становлення в Україні якісно нової системи утвердження та захисту прав і свобод людини, що загалом позитивно вплинуло на демократизацію діяльності українських судових установ, правоохоронних органів, усіх структур органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. При прийнятті в 1996 році Верховною Радою України Конституції України основні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року було відтворено у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина».
Зокрема у Конституції України закріплено:
- право на життя (ст. 27);
- право на повагу гідності (ст. 28);
- право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29);
- недоторканність житла (ст. 30);
- таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
- невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
- свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33);
- право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35);
|
|
|
- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36).
До того ж Основний Закон утвердив європейські принципи національного та міжнародного судового захисту прав і свобод людини. Відповідно до статті 55 Конституції України, права та свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
У XXI ст. у новітніх конституціях, до яких належить і чинна Конституція України від 28 червня 1996 року, поряд із розширенням системи громадянських, політичних, економічних, культурних (духовних) прав і свобод закріплюються нові види прав і свобод – інформаційні, екологічні та ін. При цьому нині значна увага приділяється не лише розширенню прав і свобод людини, а й їх реальному змістовному наповненню та гарантованості.
З розвитком України як демократичної, соціальної, правової держави зростає потреба у вдосконаленні національних і міжнародних юридичних механізмів утвердження та забезпечення конституційних прав і свобод людини. Закономірно, що саме права і свободи людини, їх гарантії визначають нині гуманістичний вимір розвитку Української держави і громадянського суспільства, їх потенційні та реальні перспективи щодо подальшого розвитку на шляху до утвердження демократії та верховенства права.
Генезис прав і свобод людини одночасно сприяв і розвиткові знань про їх юридичну природу. В українській правовій науці сформувалася думка, що:
- права людини - це передусім її природні права, які потрібні для нормального існування і розвитку особи, певні невід'ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяльності в суспільстві;
- свобода людини - це також спосіб її можливої та дозволеної поведінки.
Отже, на практиці права людини та її свободи є схожими і часто визначаються як єдина категорія - права і свободи людини і громадянина.
Іще одним термінологічним нюансом є суб'єктний склад конституційних прав і свобод. У багатьох положеннях Конституції України суб'єктами прав і свобод виступають людина і громадянин.
Традиційно вважається, що людині властиві насамперед основоположні природні права (права на життя, право на свободу тощо), а громадянину - позитивно встановлені державою насамперед політичні та соціально-економічні права.
Водночас у XXI ст. більшість цивілізованих держав світу, зокрема держави - учасниці ЄС, відмовилися від політики «гуманітарного протекціонізму» і поширюють конституційні права та свободи не лише на власних громадян, а й на всіх фізичних осіб, які законно перебувають на їх території. Ця тенденція характерна й для України. Більшість установлених Конституцією України прав і свобод, за винятком виборчих прав, права на участь в управлінні державними справами та деяких інших політичних прав людини, поширюються і на громадянина, і на людину. Хоча правові режими реалізації цих прав і свобод можуть різнитися з огляду на особливості правового статусу людини (громадянин України, іноземець, особа без громадянства, біженець).
Отже, конституційні права та свободи людини - це встановлена Конституцією України та гарантована Українською державою міра можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх законних потреб і інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та інших сферах суспільного життя.
За своєю сутністю права і свободи людини є найвищою соціальною цінністю, пріоритетною сферою відповідальності держави перед людиною, найважливішою перемогою конституціоналізму щодо захисту людини від свавілля держави;
за своїм змістом - це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) й іншими цінностями;
за формою - є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб у суспільстві з метою задоволення своїх політичних, економічних, соціальних і культурних (духовних) потреб й інтересів.
На сьогодні конституційні права і свободи людини відрізняються своєю багатоманітністю, а питання їх класифікації та систематизації стали традиційними для юридичної науки і практики. Як правило, виділяють офіційну та неофіційну (доктринальну) класифікацію прав людини.
Перша з них передбачена чинними міжнародними договорами, а друга - здійснюється вченими-правознавдями.
Прийнято вважати, що першу групу прав і свобод на цивілізаційному рівні закріпила Загальна декларація прав людини 1948 року. Йдеться про унормування на міжнародному рівні права на:
- життя;
- свободу і недоторканність особи;
- свободу від рабства;
- заборону тортур або жорстокого, нелюдяного ставлення або покарання;
- рівність перед законом тощо.
Другу групу прав людини становили її особисті цивільні права:
- право особи на визнання її правосуб'єктності;
- свобода пересування та вибору місця проживання;
- право на притулок;
- право на громадянство;
- право володіння майном.
Третю і четверту групи прав людини складають політичні права і свободи, а також економічні, соціальні та культурні права.
Значна увага проблемам класифікації та систематизації прав і свобод людини приділяється в науці конституційного права. Ю.М. Тодика пропонував таку класифікацію конституційних права і свободи людини:
1) залежно від суб'єкта вони поділяються на права і свободи людини та права і свободи громадянина, останні з яких є більш поширеними;
2) залежно від виду суб'єкта вони поділяються на індивідуальні та колективні;
3) за генезисом - на природні та похідні;
4) за характером утворення - на основні (конституційні) та доповнювальні (такі, що конкретизують);
5) за черговістю включення до конституції - на права першого, другого і третього покоління;
6) за ступенем їх абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, й такі, що не можуть бути обмеженими;
7) за змістом - на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні.
Утім у конституційно-правовій науці існують і інші класифікації прав і свобод людини. Зокрема, права людини розрізняють за сферою суспільних відносин, в яких ці права існують, називаючи громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні й екологічні права. Така класифікація застосовується протягом багатьох років, ґрунтується на міжнародних документах. Іноді правознавці виділяють і так звані «новітні» права - «колективні» або солідарні - такі як права народу, національних меншин або інших соціальних груп чи асоціацій на самовизначення (правову самоідентифікацію), на розвиток, на здорове довкілля тощо. У сучасній юридичній науці поширено й інші погляди щодо системи прав і свобод людини та її складових.
Зокрема, права і свободи людини можуть бути класифікованими:
1) за сутністю, або ж за походженням - природні та позитивно унормовані державою права і свободи людини;
2) за предметом, або змістом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні;
3) за суб'єктами - це індивідуальні та колективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства;
4) за віковою приналежністю - права дитини; права молоді; права людей похилого віку тощо.
У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 438; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!