ТЕМА 8. Акторське мистецтво українського театру І пол. ХХ ст.
План
1. Акторське мистецтво А. Бучми.
2. Акторське мистецтво Н. Ужвій.
3. Акторське мистецтво І. Мар’яненка.
Амвросій Максиміліанович Бучма(1891-1957).Видатний український актор, режисер, педагог і громадський діяч, народний артист СРСР з 1943 року. Народився у м. Львові в сім’ї залізничника. Дитинство було його тяжким, постійна бідність. Він ще дитиною почав працювати чорноробочим, муляром, каменярем, музикантом та іншими працями, щоб заробити гроші на життя. В 1905 році був прийнятий хористом, а потім актором в український драматичний театр товариства «Руська бесіда» у Львові. Театром керував талановитий актор, режисер і перекладач Йосип Стадник. В цьому театрі грав багато різноманітних ролей у драмах, комедіях, трагедіях, водевілях, операх і оперетах. Зіграв такі ролі як Хлестаков («Ревізор»), Гурман і Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Базіліо («Одруження Фігаро» Бомарше), Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Омелько («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого) і багато інших. Незабаром наполеглива праця і природний талант зробили Бучму одним із популярніших акторів Західної України. Під час першої світової війни в 1914 році був мобілізований в австрійську армію. В 1915 році вже як австрійський військовополонений попав в Росію. Працював шахтарем, наймитом і іншими робітничими професіями. І тільки після Жовтневої революції (1917), повернувся до сценічної діяльності.
|
|
|
Бучма став одним із активних будівників радянського українського театру. Вчився в музично-драматичному інституті ім. Лисенка в Києві. Деякий час працював в театрах М. Садовського і Ів. Рубчака. В 1919 році очолив товариство «Новий Львівський театр». А в 1920 в результаті об’єднання цього колективу з групою Молодого театру, яким керував Гнат Юра, в Вінниці був створений театр ім. Франка. Бучма грав переважно комедійні ролі в п’єсах Мольєра, Бомарше і Гольдоні. Він недовго працював тут і в 1922 році був прийнятий в створений театр «Березіль» (Київ), керівник театру Лесь Курбас. Створює ряд значних образів: Хіггінса («Джиммі Хіггінс» за Сінклером, 1923), Шута («Макбет» Шекспіра), Лейба («Гайдамаки» за Шевченком).
З 1926 по 1930 роки працював актором і режисером Одеської кіностудії. З його іменем пов’язані великі досягнення українського кіно тих років. В кіно він створив такі образи, як Тарас Шевченко, Микола Джеря, Гордій Ярощук та інші. Вони увійшли в золотий фонд німого кіно.
З 1930-36 роки Бучма знову працює в театрі «Березіль» (з 1933 р. Харківський театр ім. Шевченка). Серед кращих ролей цього періоду Гайдай («Загибель ескадри» О. Корнійчука), Платон («Платон Кречет» О. Корнійчука), Павло Желєзнов («Васса Желєзнова» М. Горького).
|
|
|
З 1936 року 21 рік віддав театру ім. Франка м. Київ. На сцені цього театру Бучма створив низку видатних сценічних образів, такі як Терентій Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Іван Коломойцев («Останні» М. Горького), Макар Діброва (однойменна п’єса О. Корнійчука).
В 1937 році виконав роль В. Леніна у виставі «Правда» О. Корнійчука. Творчість Бучми відзначалась великою внутрішньою правдою, найбільшою щирістю, багатством інтонацій, виразністю жестів і міміки. Це був майстер перевтілення, відточеної форми характерів. Глибоко розкривав ідейний зміст драматичних творів, був справжнім художником своїх образів.
Одночасно продовжував зніматися в кіно. Створив такі видатні ролі як: Кичатий («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Тарас Яценко («Нескорені»), Олексій Басманов («Іван Грозний»), Задорожний («Украдене щастя») та інші.
Як режисер здійснив постановки п’єс «Молодість» Хальбе, «Мірандоліна» Гольдоні, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Шевченка, «Партизани в степах України» О. Корнійчука і інші. Вів педагогічну діяльність в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (з 1940 року) професор інституту. Двічі лауреат Сталінських премій (1941, 1949).
|
|
|
А. Бучма майстерно використовував такі засоби виразності, як, наприклад знамениті бучмівські паузи. Цьому сприяло те, що Бучма був не просто виконавцем, а й творцем образу – і на екрані, і на сцені: «Я люблю заповнювати паузи дією, люблю працювати з речами, люблю мовчати на сцені і вважаю, що в цьому і є особлива радість акторської творчості, в якій актор виступає не тільки як співавтор, як інтерпретатор літературного матеріалу, а й як самостійний художник».
Підтвердженням слів Бучми може бути його театральна роль Макара Діброви в однойменній виставі за п’єсою Корнійчука. Тут актор діє за принципом скульптора, відтинаючи все зайве. За п’єсою, після вбивства сина мав бути довгий монолог Макара. Однак Бучма побачив цю сцену по-своєму: він бере до рук простріляну одежину свого сина, гладить рукою тканину, і здається, ніби то малий Петрусь заснув на руках у батька. Пальці натрапляють на дірки від куль. І враз його очі, повні скорботи і жалю, розплющуються, так наче ці кулі влучили в самого Макара. Він іде до хати, але, не доходячи до ґанку, піднімає одежину вгору і з нелюдською силою горя і любові глухо промовляє: «Сину мій, сину...» і ридає. Ця мовчазна сцена тривала чотири хвилини, але вона виявилася промовистішою і сильнішою, аніж найдраматичніший монолог. Як згадували сучасники, жінки в залі починали ридати разом з героєм, а чоловіки нервово закурювали у партері.
|
|
|
Наталія Михайлівна Ужвій (1898-1986). Видатна українська радянська актриса, народна артистка СРСР, Герой соціалістичної праці (1973). Це поетеса української сцени. Чому поетеса? Адже вона за своє довге, плідне життя зіграла ролі різного плану: високодраматичні, комедійно-характерні і загострено сатиричні. В «Дядечків сон» Достоєвського грала Москальову з таким сарказмом, що портрет її героїні набрав буфонних рис. Багато героїнь мали позитивний, опоетизований характер, тобто вона скрізь користувалася поетичними засобами, грала з натхненням співця і впевненістю майстра, завжди дбала про життєву і художню правду. Поетами слова народжуються, поетами сцени також. Творче життя вона почала в 1918 році в самодіяльному театрі в Золотоноші (Черкащина), до цього працювала вчителькою (з 1916 р. 6 років). Працювала і на сцені в тяжкі часи громадянської війни. Грала головні ролі в п’єсах Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького. В 1922 році до 1925 вона була прийнята в трупу першого українського державного драматичного театру ім. Шевченка (нині Дніпропетровський театр). Тут вона грала з майстрами українського театру І. Мар’яненком, О. Загаровим і іншими. В основі тут зіграла ролі в п’єсах: «Вигаданий хворий» Жана Батиста Мольєра Туанетту, «Шахрайство (плутни) Скапена» – Гіацинту, в комедії Шекспіра «Приборкання норовливої» – Катаріну, в п’єсі Бомарше «Весілля Фігаро» – Сюзанну.
Її гру цінили не тільки глядачі, а й режисери, які ставили вистави – І. Мар’яненко, Л. Курбас, Г. Юра. Її поезія, казали вони, є витвір серця і розуму, натхнення і вміння, її поезія – талант і праця. (Тричі лауреат Державної премії Радянського Союзу, лауреат республіканської премії імені Шевченка, нагороджена чотирма орденами Леніна, трьома орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів тощо). Грала жінок всього світу: італійок, англійок, іспанок, польок тощо. У Ужвій були мудрі вчителі: Юра, Курбас, Мар’яненко, Василько, Бучма, Крушельницький, Сердюк та інші, які і вчили її, і грали з нею. В 1925 році Ужвій запросили на провідні ролі в знов організований театр «Держдрама» український драматичний театр (нині Одеський український драматичний театр ім. Жовтневої революції). На відкритті театру йшла п’єса А. Луначарського «Полум’я», де Н. Ужвій зіграла роль Діани. Ставив п’єсу Б. Глаголін. Вистава була ефектною (автомобіль на сцені, трапеції, біомеханіка); акторам треба було володіти і тілом, і жестом, і словом, і інтонацією при виконанні ролей.
Головним режисером театру був Марко Терещенко, який поставив «Марусю Богуславку», і де Ужвій грала Марусю, а також в п’єсі «Мазепа» Ю. Словацького, Амалія – Ужвій покоряла зал своєю грою. Це була перлина ролей актриси.
Пробувши в цьому театрі лише один сезон і вдало зігравши багато ролей, вона прийняла запрошення до Харківського театру ім. Шевченка («Березіль»), де працювала 10 років до 1936 р. Тут зіграла більш 20 ролей. В театрі, творча практика якого відмічалась вірною до реалістичної природи свого дарування, найбільш значні ролі цього періоду у Ужвій: Магелона («Король бавиться» В. Гюго), Графиня Джулія («Змова Фіаско в Генуі» Ф. Шиллера). Тут вона показала багатющий арсенал своїх пластичних і інтонаційних можливостей. Це була творча перемога Ужвій. Однією з творчих вдач Ужвій на сцені «Березоля» була роль Маклени Граса в однойменній п’єсі М. Куліша (режисер Курбас, 1933). То було перше звертання до зарубіжної теми. Її героїня, тринадцяти років, боролася як доросла людина з фабрикантами (їй пропонують вбити людину). В ній відчувалась іронія, зневага, лють, твердість у жестах, міміці, ході. Цей спектакль, за словами Л. Курбаса, був мостом переходу на реалістичні позиції, так як театр не задовольняв глядача режисурою Курбаса, який був захоплений абстрактною умовністю, формотворчістю.
Роль Оксани в виставі «Загибель ескадри» О. Корнійчука (1933) стала етапною в творчому житті Ужвій. З Оксани починається довга і нерозлучна дружба актриси з героїнями О. Корнійчука. Вона грала майже у всіх п’єсах драматурга, які йшли на сцені театрів «Березіль» і Франка. Це – Ліда Коваль («Платон Кречет»), Марина Тайга («Банкір»), Наташа («Правда»), Ольга («Макар Діброва»), Наталка Ковшик («Калиновий гай») і інші. Ролі різні за віком, долею, інтелектом, психологією, проте їх об’єднувала духовна спорідненість творів нового світу. З успіхом йшла на сцені «Березіль» (т-р ім. Шевченка) п’єса «Платон Кречет», де в ансамблі прекрасних майстрів Бучми (Платон), Мар’яненко (Берест), Крушельницький (Бублик) Ужвій в образі Ліди вклала весь жар своєї душі, свій хист і майстерність. Останньою роботою Н. Ужвій в Харківському театрі ім. Шевченка (Березіль) була Маруся з драми М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» (постановник М. Крушельницький). Вона цю роль виконала майстерно. 10 років перебувала Ужвій в колективі «Березоля», для неї це була корисна творча школа. Вона черпала уроки сценічної майстерності не лише з досвіду режисерів, і, насамперед, Курбаса, але й з праці талановитих колег.
І це був третій етап творчого шляху Ужвій, етап найзначніший і найважчий після Київського театру ім. Шевченка і Одеської держдрами. Харків збагатив її творчий досвід різноманітним репертуаром, розвинув обдарованість, сценічну культуру, поглибив духовні обрії. Коли театр ім. Франка, після переведення столиці України з Харкова до Києва, став столичним театром, її запросили працювати в цьому театрі. Їй була близька режисерська палітра Гната Юри. В 1936 році Ужвій перейшла в цей театр, де працювали блискучі майстри сцени: Гнат Юра, Бучма, Борисоглібська, Шумський, Мілютенко, Ватуля, Добровольський та інші актори. Їй імпонував реалістичний напрям театру, його революційно-романтична лінія, якому виповнилось 15 років з дня створення. Значну роль в становленні театру зіграли такі сучасні драматурги, як Микитенко і Корнійчук. Їх твори були дуже близькі народу своєю правдивістю показу дійсності, прекрасно виписаними дійовими особами. Перша роль тут: це Марина Тайга («Банкір» 1937 реж. Юра), потім Наталя Рижова («Правда», 1937).
У роки війни, під час евакуювання в Тамбов, Ташкент і інші міста, колектив театру не припиняв своєї творчої діяльності, а поставив «Назар Стодоля» Шевченка, «Фронт» і «Партизани в степах України» О. Корнійчука, «Російські люди» К. Сімонова і показував їх бійцям Червоної Армії. В цей час вона знімається в кіно в таких ролях: Палажка Часник «Партизани в степах України» і Олена Костюк у фільмі «Райдуга». Брала участь у мітингах, зустрічах, зборах. Не раз виступала з полум’яними статтями в газетах. Головне бити ворога до кінця – був її заклик. Потім виступала по радіо.
Після війни знову активно грає в п’єсах Корнійчука. «Макар Діброва» (Г. Юра, 1948), роль Ольги Діброви, дружини Павла. Це і ніжна, і в той же час безкомпромісна, мужня жінка, яка не терпить в чоловіка негативні якості, хоча й любить його, і з ним на час розлучається. Наступна роль – Наталка Ковшик з «Калинового гаю» п’єси Корнійчука, реж. Г. Юра. Ковшик – одна із найвдаліших жіночих образів у радянській драматургії. Дія відбувається на селі, де відбулися зміни, люди стали духовно багатіше. Ковшик – голова сільради, борець за добробут і щастя людини. Вона бува і груба, і різка, але за цим вкривається добра і чутлива душа. Грає вона природньо, правдиво. Образ Ковшик змінювався, набирав різних барв залежно від того, з ким вона мала справу. Роль невелика, але скільки фарб, Ужвій зробила свою героїню змістовною і яскравою. Образ створений Ужвій приніс їй гучний успіх, а глядачам – велику радість.
Творчий діапазон артистки широкий: від трагедії і драми до комедії і фарсу. Різні ролі – різна виразність, тонкий психологічний малюнок внутрішнього життя ролі, в неї і емоціональність, і жарт, і сатира, філософія і публіцистика. Корнійчук – любимий драматург Ужвій, а Ужвій – найулюбленіша артистка Корнійчука. Майже у всіх його п’єсах вона грала головні або другорядні, гарно виписані ролі. Після війни вона вдало грала Лізу Муравйову в п’єсі «Переможці» Б. Чирскова, реж. Юра (1946), Любов Ярову (1951) К. Треньова і багато грала матерів: Ана фон Ріхтер («Зупиніться» І. Рагади), Мати («Фауст і смерть» О. Левади), Мати («Вірність» М. Зарудного), Мати («За дев’ятим порогом» О. Коломійця).
З класичних п’єс виділяються такі ролі як Варка («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Маруся («Ой, не ходи Грицю» М. Старицького), Юлія Тугіна («Остання жертва» О. Островського), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Раневська («Вишневий сад» А. Чехова), Анна («Украдене щастя» І. Франка). Подібно до того, як Наталка Ковшик була вершиною художніх досягнень в сучасних п’єсах, так Анна Задорожна в «Украденому щасті» стала найвидатнішою роботою в п’єсах української класики. Вистава була поставлена Г. Юрою в 1940 році, і на протязі всього свого життя вона грала цю роль. Ще одна роль, яку дуже любила сама Ужвій, це Олена Кручініна в п’єсі О. Островського «Без вини винуваті» (1948) – образ, створений Ужвій – це блискуча художня перемога артистки, яка засяяла новими гранями свого яскравого таланту. Ужвій духовна послідовниця великих майстрів сцени – Заньковецької, Єрмолової. В останні роки дуже багато читала на радіо, виступала по телебаченню. Для неї характерні: реалістичне розкриття психології людини, поетичність, глибокі почуття і висока пластика.
Іван Олександрович Мар’яненко (1878-1962) народився у 1878 році в сім’ї бідного селянина на хуторі Сочеванов поблизу села Мар’янівка Херсонської губернії (нині Бобринецький район Кіровоградської області). Так сталося, що з дитячих років видатний актор і режисер був пов’язаний з Харківщиною. Його дядько, видатний український актор і драматург Марко Кропивницький допоміг Івану та його молодшому братові Марку закінчити Куп’янське повітове училище.
1895 року брати Петлішенки стали акторами трупи дядька. Іван почав виступати під псевдонімом Мар’яненка.
Перший успіх до актора прийшов з роллю Власа в п’єсі Кропивницького «Олеся». У 1899 році Мар’яненко переходить у трупу Суслова, де стверджується в амплуа ліричного коханця (1899-1906). З трупою Суслова Іван Мар’яненко гастролює в Москві і Санкт-Петербурзі.
У 1907 році Мар’яненко вступив у перший постійний український театр, відкритий у Києві Миколою Садовським, де працював до 1914 року. Грав ролі у п’єсах українських і російських авторів.
1915 року Іван Мар’яненко сформував власну трупу під назвою товариство українських акторів, до складу якого увійшли як молоді актори, так і корифеї театру: Панас Саксаганський і Марія Заньковецька. Тут Мар’яненко виступав не тільки як актор, але і як режисер. До речі, ставив він п’єси письменника Спиридона Черкасенка, який тоді мав серйозні неприємності від поліції за політичну діяльність. Проте спектаклів ніхто не забороняв.
Іван Мар’яненко дав початок новому українському театру. Тепер державному. На вулиці – 1917 рік. Він є директором і режисером Національного зразкового театру. У 1919-1923 роках комісар (директор) Першого театру УРСР імені Шевченка в Києві. Тоді ж припадає знайомство Івана з великим Лесем Курбасом.
У 1923 році Мар’яненко вступив в творче об’єднання «Березіль» Курбаса. Через три роки разом з театром переїхав до Харкова. У багатьох викликало подив вступ іменитого актора в експериментальний театр. Але сам артист, коли б не згадував про своє співдружності з Л. Курбасом, говорив: «Згадуючи той час, вважаю, що прийняв цілком правильне рішення. І тому я дожив до кінця свого сценічного життя саме в колективі цього театру».
Так почався харківський період життя і творчості Івана Мар’яненка. Проте після гонінь на літературну групу «Вапліте» Миколи Хвильового, влада взялася за Курбаса. Мар’яненко намагався виступати на захист режисера, але безуспішно. Дивно, але Мар’яненка чекісти не чіпали.
«Березіль» розгромили, Курбас опинився на Соловках, де згинув від чекістської кулі. Після розгрому «Березіль» став просто ХУАДТ імені Т. Г. Шевченка. Мар’яненко працював у його складі до 1958 року.
Розвиваючи традиції українського театру, Іван Мар’яненко створив галерею образів у комедії, драми і трагедії: Гонта («Гайдамаки» за Тарасом Шевченком, сценографія і постановка Леся Курбаса), Девідсон («Сядь» Сомерсета Моема, 1926) Потоцький («Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, 1927), Вершинін («Бронепоїзд 14-69» Всеволода Іванова, 1928), Феноген («Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, 1932), Стрижень («Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, 1933), Омелько («Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, 1934), Берест («Платон Кречет» Олександра Корнійчука, 1934), Прохор («Васса Желєзнова» Горького, 1935), Кузьма Рижов («Правда» Корнійчука, 1937), Барон («Скупий лицар» Олександра Пушкіна, 1937), Горностаєв («Любов Ярова» Костянтина Треньова, 1937), Дикий («Гроза» Олександра Островського, 1938), сотник Кичатий («Назар Стодоля» Шевченка, 1939), Богдан («Богдан Хмельницький» Корнійчука, 1939) та інші.
Якої статури був актор, неважко уявити кожному, хто зупиниться перед пам’ятником Тарасу Шевченку в Харкові – у 1933-1935 роках Мар’яненко позував скульптору Матвію Манізеру для фігури пов’язаного козака багатофігурної композиції пам’ятника.
Крім того, кілька спектаклів з його участю записані на радіо. Їх інколи транслюють. Можна послухати голос актора і манеру його гри. Знімався Іван Мар’яненко і в кіно, щоправда кар’єра там йому не світила, бо грав Мар’яненко в більшості фільмів Івана Кавалерідзе, який в свою чергу, не був у пошані у влади, як «український буржуазний» націоналіст.
У 1907-1917 викладав у Київській драматичній школі, в 1917-1926 – в Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка. У 1944-1961 роках вів педагогічну роботу в Харківському інституті театрального мистецтва, з 1946 року стає професором кафедри акторської майстерності.
Контрольні питання:
1. Біографічні дані акторів.
2. Список ролей видатних акторів. Стиль і манера гри.
3. Внесення акторів в розвиток українського театру.
4. Методика і значення акторської гри видатних майстрів українського театру.
Література:[5], [8], [10], [32], [33], [36], [40], [42], [44].
Теми рефератів
1. Драматургія українського театру ХІХ століття (М. Кропивницький).
2. Драматургія українського театру ХІХ століття (І. Карпенко-Карий).
3. Народні витоки українського театру. Вертеп.
4. Видатні класики української літератури в розвитку театру (Т. Шевченко, І. Франко).
5. Видатні класики української літератури в розвитку театру (П. Мирний, Леся Українка).
6. Акторське мистецтво М. Щепкіна в Україні.
7. Український театр ХVІІ – ХVІІІ століття (старий період).
8. Акторське мистецтво перших професійних акторів українського театру (К. Соленик).
9. Український театр кінця ХVІІІ – 1876 р. (середній період).
10. Акторська майстерність корифеїв українського театру (М. Кропивницький).
11. Український професійний театр (новий період).
12. Акторська майстерність корифеїв українського театру (М. Заньковецька).
13. Український театр 20-30 років ХХ століття.
14. Акторська майстерність корифеїв українського театру (Г. Затиркевич-Карпинська).
15. Український театр 40-50 років ХХ століття.
16. Акторська майстерність корифеїв українського театру (М. Садовський).
17. Український сучасний театр.
18. Акторська майстерність корифеїв українського театру (П. Саксаганський).
19. Українська драматургія ХХ століття (І. Кочерга).
20. Українська драматургія ХХ століття (М. Куліш).
21. Українська драматургія ХХ століття (Я. Мамонтов).
22. Українська драматургія ХХ століття (І. Микитенко).
23. Українська драматургія ХХ століття (О. Корнійчук).
24. Драматургія М. Старицького і український театр.
25. Режисерське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Лесь Курбас).
26. Режисерське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Василь Василько).
27. Режисерське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Гнат Юра).
28. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (А. Бучма).
29. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Н. Ужвій).
30. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (І. Мар’яненко).
31. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Ю. Шумський).
32. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (О. Сердюк).
33. Акторське мистецтво українського театру першої половини ХХ століття (Б. Романицький).
34. Етапи становлення Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
35. Три головні періоди минулого українського театру (короткий огляд).
Література:
1. Акторська майстерність корифеїв : зб. / упорядк. та вступ. ст. І. О. Волошина. – К. : Мистецтво, 1973. – 184 с.
2. Антонович Д. Триста років українського театру, 1619 – 1919 / Д. Антонович. – Л., 2001. – 272 с.
3. Белецкая Л. К. Украинский советский драматический театр / Л. К. Белецкая. – К. : Высшая школа, 1984. – 162.
4. Бобошко Ю. М. Режисер Лесь Курбас / Ю. М. Бобошко. – К. : Мистецтво, 1987. – 197 с.
5. Бобошко Ю. М. Сьогодення українського театру / Ю. М. Бобошко. – К. : Знання, 1971. – 210 с.
6. Василько В. Микола Садовський та його театр / В. Василько. – К. : Держвид-во образотворч. мистецтва і муз. літ. УРСР, 1962. – 194 с.
7. Веселовська Г. І. Новаторські мистецькі напрямки і течії в театральному процесі України першої третини XX ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра мистецтвознав.: 17.00.02 / Г. І. Веселовська. – К., 2007. – 32 с.
8. Веселовська Г. І. Театральні перехрестя Києва 1900 – 1910-х рр.: (Київ. театр. модернізм) : монографія / Г. І. Веселовська. – 2-е вид., випр. і допов. – К., 2007. – 328 с.
9. Гайдабура В. М. Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941-1944 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня. д-ра мистецтвознав.: 17.00.01 / В. М. Гайдабура. – К., 1999. – 35 с.
10. Гайдабура В. Театральні автографи часу (дослідження, рецензії, творчі портрети, інтервю, «фото-сайти») / В. Гайдабура. – К. : Факт, 2007. – 292 с.
11. Давыдова И. Н. Театр города корабелов / И. Н. Давыдова. – Николаев : «РИОН», 1994. – 200 с.
12. Давыдова И. Н. Театр шахтерского края : Страницы истории / И. Н. Давыдова. – Донецк : «ДОНБАС», 1990. – 87 с.
13. Дванадцять вистав Леся Курбаса : навч. посіб. для вищ. навч. закл. культ. і мистецтв. – Вінниця : Нова книга, 2005. – 312 с.
14. Дмитриев Ю. А. История русского и советского драматического театра (от истоков до современности) : уч. пособ. для ин-тов культ. и культ.-просвет. уч-щ / Ю. А. Дмитриев, Г. А. Хайченко. – М. : Просвещение, 1986. – 160 с.
15. Дурылин С. Н. Мария Заньковецкая: 1854 – 1934: Жизнь и творчество / С. Н. Дурылин. – К. : Мистецтво, 1982. – 447 с.
16. Записки актера Щепкина: Приложение. Документы. Из критики, переписки, воспоминаний. Рассказы в записи и обработке современников / изд. подгот.: Н. Н. Панфиловой и О. М. Фельдманом; вступ. ст. О. М. Фельдмана. – М. : Искусство, 1988. – 382 с.
17. З книжкової колекції Леся Курбаса : каталог / за ред. С. І. Гордєєва. – 2-ге вид., випр. і доп. – Х. : ХДАК, 2007. – 160 с.
18. Історія української культури у п’яти томах. Том 2. Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ століть / гол. ред. Я. Д. Ісаєвич. – К. : Наукова думка, 2001. – 847 с.
19. Кисіль О. Г. Український театр / Кисіль О. Г. – К. : Мистецтво, 1968. – 259 с.
20. Клинич А. Михаил Семенович Щепкин / А. Клинич. – М. : Искусство, 1964. – 105 с.
21. Корифеї українського театру: матер. про діяльність українського театру корифеїв / упорядк., вступ. ст. і прим. І. О. Волошина. – К. : Мистецтво, 1982. – 310 с.
22. Корнієнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього / Н. Корнієнко. – К. : Либідь, 2007. – 328 с.
23. Корнієнко Н. М. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук: Картини світу. Ціннісні орієнтації. Мова. Прогноз / Н. М. Корнієнко. – К. : Факт, 2000. – 160 с.
24. Курбас Л. Березіль : із творчої спадщини / Л. Курбас ; Упоряд. і прим. М. Лабінського; Передм. Ю. Бобошка. – К. : Дніпро, 1988. – 518 с.
25. Курбас Л. Філософія театру / Л. Курбас ; Упоряд. М. Лабінський. – К. : Основи, 2001. – 917 с.
26. Куркін В. Г. Театр мого серця : монографія / В. Г. Куркін. – Луганськ, 2007. – 95 с.
27. Кукурекин Ю. Созвездие талантов Луганщины / Ю. Кукурекин. – Луганск, 2006. – 192 с.
28. Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие / Сост. М. Г. Лабинский; Л. С. Танюк; Вступ. ст. Н. Б. Кузякиной. – М. : Искусство, 1987. – 463 с.
29. Липківська А. К. Драматичний театр України новітньої доби (кінець ХХ – початок ХХІ ст.): Довідково-аналітичні матеріали до колективних монографія «Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ ст.» та «Театральне мистецтво України ХХ століття: Антологія вистав». Наук. вид. – К. : «Альфа-ПіК», 2011. – 48 с.
30. Липківська А. Світ у дзеркалі драми / А. Липківська. – К. : Кий, 2007. – 356 с.
31. Лужницький Григор. Український театр. Наукові праці, статті, рецензії : зб. праць / Григор Лужницький. – Л., 2004. – Т. 2. Статті, рецензії. – 360 с.
32. Марьяненко И. А. Прошлое украинского театра: воспоминания / И. А. Марьяненко. – М. : Искусство, 1954. – 249 с.
33. Мар’яненко І. О. Сцена, актори, ролі / І. О Мар’яненко. – Київ : Мистецтво, 1964. – 290 с.
34. Очерки истории культуры Луганщины: кол. моногр. / под ред. В. Л. Филиппова, И. Н. Цой. – Луганск : Шико, 2012. – 240 с.
35. Полякова Е. Садовские / Е. Полякова. – М. : Искусство, 1986. – 344 с.
36. Рудницкий К. Л. Любимцы публики / К. Л. Рудницкий. – К. : Мистецтво, 1990. – 367 с.
37. Садовський М. Мої театральні згадки: 1881 – 1917 / М. Садовський. – К. – Х. : Держвидав України, 1930. – 120 с.
38. Саксаганский П. К. Из прошлого украинского театра / П. К. Саксаганский. – М. – Л. : Искусство, 1938. – 168 с.
39. Софронова Л. А. Старовинний український театр / Л. А. Софронова; перекл. з рос. Н. Федорака. – Л., 2004. – 336 с.
40. Танюк Л. Мар’ян Крушельницький : школа образного перевтілення, заповідана Лесем Курбасом / Л. Танюк. – К. : Либідь, 2007. – 359 с.
41. Творчість І. Карпенко-Карого: Слово і дія через віки : зб. наук.-метод. праць / Київ. нац. університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенко-Карого. – К. : ВВП «Компас», 2005. – 191 с.
42. Український драматичний театр. – Київ, 1967. Т.1.
43. Український драматичний театр. Нариси історії в 2-х тт. – К., 1958-1959.
44. Український театр ХХ століття: Антологія вистав / за заг. ред. М. Гринишиної; Ін-т проблем сучасн. мист-ва НАМ України. – К. : Фенікс, 2012. – 944 с.
45. Хайченко Г. А. Советский театр. Пути развития / Г. А. Хайченко. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Знание, 1982. – 240 с.
46. Чечель Н. П. Українське театральне відродження: західна класика на українській сцені 1920 – 1930-х років. Проблеми трагедійної вистави / Н. П. Чечель. – К. : Наукова думка, 1993. – 143 с.
Навчальне видання
Курс лекцій з дисципліни
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
для студентів ІІІ курсу напряму підготовки
6.020201 «Театральне мистецтво»
усіх форм навчання
Укладач Тітова Владислава Миколаївна
Підп. до друку 03.12.2008. Формат 60х84 1/16. Папір офсет.
Гарнітура Times New Roman. Друк RISO. Ум. друк. арк. 2,8.
Тираж 100 пр. Зам. № 1.
Видавництво
Луганської державної академії культури і мистецтв
91055, м. Луганськ, Красна площа, 7.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 2686 від 15.11.2006 р.
Тел.: (0642) 59-02-62.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 371; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!