ТЕМА 6. Розвиток української драматургії в ХХ ст.
План
1. Драматургічна спадщина І. Кочерги.
2. Драматургічна спадщина Я. Мамонтова.
3. Драматургічна спадщина М. Куліша.
4. Драматургічна спадщина І. Микитенка.
5. Драматургічна спадщина О. Корнійчука.
6. Драматургічна спадщина О. Коломійця.
7. Драматургічна спадщина М. Зарудного.
8. Драматургічна спадщина Я. Стельмаха.
Іван Кочерга (1881-1952). Заслужений діяч мистецтв України (1950). Родився на Чернігівщині. Батько усе життя служив то в армії, то на залізниці. Тому син Іван їздив по всій Україні, Росії, Польщі, Середній Азії. Змалку любив книги, театр, музику. Самостійно поглиблював свої знання з історії, мистецтва, літератури, філософії. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1903). Літературну діяльність почав в 1904 р. як театральний критик – у чернігівських газетах публікував рецензії і статті. Перші п’єси писав російською мовою – романтична драма «Песня в бокале» (1910, поставлена в 1926 р. Харківським народним театром). З 1915 р. пише українською мовою. Комедію «Фея гіркого мигдалю» в 1926 р. взяв до постановки Київський театр ім. Шевченка (реж. Загаров). П’єса сценічна, хоча соціальний мотив не чіткий; була поставлена в багатьох театрах. Значного творчого успіху домігся Кочерга в драмі «Алмазне жорно» (1927), де показує розправу над гайдамаками 1768 року. Народ оплакує своїх героїв, але перед ворогом на коліна не падає. Дух нескореності звучить у драмі. Творчий доробок Кочерги різноманітний: він пише драматичні поеми, історичні драми, комедії, водевілі, сценарії, одноактні п’єси. Серед них: феєрія «Марко в пеклі» (1928), «Натура й культура» (1928), «Паук в сметані», «Підеш – не вернешся» (1935), «Чорний вальс» (1937), «Ім’я» (1937), «Вибір» (1938), «Китайський флакон», «Екзамен з анатомії» (1941). Ці п’єси розкривали взаємини радянських людей міста і села в умовах народження і визрівання нових форм соціалістичної моралі, нових почуттів, осмислення деяких явищ дійсності. Ці п’єси користувались великою популярністю. Особливо сатирична комедія «Чорний вальс», блискуче написана на злободенно-політичному, гострому матеріалі, дійсності тодішньої гітлерівської Німеччини (фашистська теорія править всім світом).
|
|
|
Але більш за все талант Івана Кочерги розкрився в драматичній поемі «Свіччине весілля» (1930). В ній драматург звернувся до подій ХV – ХVІ ст., коли Київ перебував під владою Литовських феодалів. Сюжет драми навіяний історичними документами про «заборону світла» і про боротьбу київських міщан проти неї.
У «Свіччиному весіллі» драматург правдиво передав колорит епохи, антагонізм поміж гнобителями і пригнобленими, давні звичаї та побут.
|
|
|
Тема твору – боротьба київських ремісників проти литовських князів у кінці ХV – на початку ХVІ ст. за світло й людські права. Гострі суперечності виливаються у повстання під проводом зброяра Івана Свічки. Історія не зафіксувала такого факту, але Кочерга, вдавшись до художнього вимислу, створив правдиві картини народного повстання.
У 1946 році після переробки вийшла ще одна чудова драматична поема Кочерги «Ярослав Мудрий». Відразу ж почалося сценічне життя твору. Вистава п’єси у Харківському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка була відзначена Державною премією 1948 року. Драматург змальовує сувору й героїчну добу, коли наші пращури боролися за єдність Київської Русі, за її мирний розвиток і процвітання. Дія п’єси відбувається протягом 1030 – 1036 років. Автор художньо переконливо показує труднощі, які доводилося долати Ярославу в боротьбі за зміцнення своєї держави.
Отже, І. Кочерга – майстер виліплювати життєво-правдиві, овіяні романтикою, характери героїв. П’єси сценічні, мають гостру інтригу і напружений сюжет, а також ідейну заглибленість та філософське узагальнення.
Яків Мамонтов (1888 – 1940). Український радянський драматург, театрознавець. Вчився в Київському і Московському комерційних інститутах. Драматургічну діяльність розпочав у 1907 році. Перша п’єса – лірична драма «Дівчина з арфою» (1910). Протягом 1922 –25 рр. пише п’єси різні за жанрами і тематикою: «Над безоднею», «Веселий Хам», «Коли народ визволяється», «До третіх півнів», «Аве Марія», «Роковини» та інші.
|
|
|
У своїх п’єсах Мамонтов порушував питання тогочасної дійсності, висвітлював явища нового життя, вчинки людей нової епохи. Він добре знав специфіку театрального жанру, закони сцени. Характерною рисою раннього періоду є прагнення автора розкрити позицію художника-мислителя, поета-філософа. Звідси – повчально роздумливі монологи-діалоги персонажів, їх вишукана мова, перевантаженість сцен психологічними паузами, відступами – ремарками, душевними переживаннями дійових осіб. Також притаманні його п’єсам надмірний психологізм та символіка. Все це яскраво відобразилось у драмі «Великий Хам». Це одна з перших спроба втора відгукнутися на революційні події, показати реальні суперечності в середовищі старої інтелігенції, її тимчасового хитання між інтересами буржуазії і нового господаря життя – трудового народу.
Значний інтерес становить його п’єса – «Коли народ визволяється» (1922). Ця трагедія довгий час була в репертуарі багатьох театрів. Історично вірна думка про те, що трудовий народ повинен визволятися від пут капіталізму звучить через всю п’єсу. Але п’єса не позбавлена хиб: герої більше говорять, ніж діють, сюжет схематичний, слабка розробка характерів, багато висловлень не мають чіткої думки.
|
|
|
Новим явищем у творчості Мамонтова в 20-ті роки була його драма «До третіх півнів». Реальні події минулого, ясна і конкретна спрямованість драми зробили твір правдивим, політично значимим, художньо переконливим. У драмі діють представники сільського люду різних соціальних верств. Тут і багатий Чумаренко і його прихвостень сільський писар Гужій, наймит Микита, піп Микола, монтер з гуральні Роман Лановий. Сюжет п’єси нескладний, а втім глибоко повчальний і хвилюючий.
В п’єсах 30-х рр. Мамонтов показав опір заможних кулаків новому устрою: п’єса «Його власність» (1929), «Свій чоловік» (1936), нові моральні відношення в сім’ї: «Архітектор Шалько» (1935).
Найкращою п’єсою була «Республіка на колесах» (1928). Це гостра сатира, написана у комедійно-гротескному плані. Вона спрямована проти міщанства і обивательщини. В п’єсі діє так званий «уряд бузанівської республіки». Його президент – прапорщик колишньої царської армії Дудка, міністри: Сенька Хапчук – міністр революційних справ, Йосип Печений – міністр продовольчих справ, міністр фінансів Соломон Мерчик, та інші. Республіка на колесах сприймається як сатира на різні маріонеткові антинародні уряди, які виникають під час громадянської війни з допомогою міжнародних інтервентів-імперіалістів та внутрішньої контрреволюції. П’єса була дуже поширена на сцені українських театрів. Ідейно-художнє значення – розвінчання лицедіїв історії – всіх отих Дудок та їх прототипів – Петлюр, Скоропадських та інших буржуазних націоналістів, які, вислужуючись перед всіма іноземними хазяями, силкувалися перетворити Україну в буржуазну республіку.
Микола Куліш (1892 – 1937). Народився на Херсонщині в сім’ї бідняка. Дитячі роки пройшли в нужді та злиднях. З 5-ти років він вже працював пастухом свиней і телят. В 9 років почав вчитися в народній школі. На здібного й дотепного учня одразу ж звернули увагу вчителі – на гроші, зібрані місцевими вчителями, обдарованого хлопця відвозять на навчання в міське училище. У 1914 р. виїжджає на Кавказ і екстерном складає екзамени на атестат зрілості. Але навчатись далі, як мріяв Куліш, у Петербурзькому університеті, йому не судилось – розпочалася перша світова війна. Його призивають до армії. Протягом 1915 – 1917 рр. воював, декілька разів був поранений. У 1918 р. М. Куліша призначають головою першої міської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. З цього часу починається активна революційна, громадянська та літературна діяльність Куліша.
Одним із перших драматургів Куліш звернувся до теми класової боротьби на селі. Його п’єси відобразили складний процес формування нової соціалістичної ідеології. В трилогії «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) і «Прощай, село» (1928) показав життя села в роки післявоєнної розрухи, непу і колективізації. «97» – це п’єса з сучасного життя злиденного, вбогого, поруйнованого голодом і революцією, села. Назва не випадкова, це 97 скромних, непомітних героїв, незаможників Слобідки Рибальчанської, які у боротьбі за краще життя стоять насмерть. В п’єсі «Патетична соната» (1931) Куліш утверджує пафос революції, розкриває крах націоналістичних тенденцій. У 1928 році М. Куліш завершує роботу над комедією «Мина Мазайло». У березні 1929 р. прем’єра комедії «Мина Мазайло» відбулась у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка. Через місяць режисер Курбас, захоплений п’єсою ставить її в театрі «Березіль». Через п’ять днів її вже грають франківці. Того 1929 р. комедія ставиться в театрах Одеси, Вінниці, Херсона, Житомира, Маріуполя. Але наприкінці 1930 р. цю комедію було знято з репертуару. Під забороною твір перебував понад півстоліття.
Куліш, як ніхто з письменників, нещадно висвітлив тему висміювання войовничого великодержавного шовінізму (нав’язування мови, звичаїв тощо). Проблема, що висвітлюється автором у творі – тотальна русифікація, яка в кінці 20-х рр. сягнула свого апогею. Після революції 1917 року українська мова і культура почала відвойовувати свої законні права. Народним освітянам та іншим патріотам, що запроваджували українізацію, як акцію протесту проти тотальної русифікації, чинили опір шовіністи та міщанство. Починались переслідування і масові репресії.
Взагалі, у кожній п’єсі Куліша привертає увагу читачів і глядачів утвердження реалізму, поєднання гуманістичного світогляду, усвідомлення цінності людської особистості з драматизмом боротьби за соціальне визволення.
У комедії «Отак загинув Гуска» (1925) М. Куліш розвінчує міщан, наляканих революцією, обивателів, ізольованих від життя країни. Майже кожна з наступних п’єс Куліша – «Хулій Хурина» (1926), «Зона» (1926) (зона, або сажка – рослина-шкідник, паразит, що руйнує зав’язь пшениці і жита; в образній назві криється глибокий зміст – будівники нового життя здолають опір міщан, переродженців; п’єса була екранізована на кіностудії ім. О. Довженка у 80-х рр.), «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1928) – були в центрі дискусій, в орбіту яких потрапляє не лише автор, а й література, критика, театр.
Трагікомедію «Народний Малахій» справедливо називають політичною або філософською драмою – така багата палітра Куліша-новатора. Цей твір створений за законами фантастичного реалізму: помітний синтез інтелектуальної містерії та майданних форм народного ігрища. Саме ця вистава поклала початок філософського театру Леся Курбаса та здатна надихнути сучасних митців.
В основу фабули соціальної драми «Маклена Граса» (1933) ліг життєвий факт: в польських газетах з’явилося повідомлення про те, як збанкрутілий жмикрут захотів заробити на власній смерті. Для цього він домовився з безробітним, заплативши йому 500 злотих, а той мав звести його зі світу, за що його сім’я отримає страхову премію. Проте найманий вбивця не зміг підняти руки на людину, а розповів цю історію у пивній. Збанкрутілого ділка поліція негайно арештувала.
З 1926 року Куліш очолює «ВАПЛІТЕ» (Вільну академію пролетарської літератури). Але все частіше на нього спрямовується критика, нерідко закидаючи ототожнення думок персонажів його творів з політичними поглядами автора. Та з початком сталінських репресій Куліша спочатку виключають з Компартії за написання антипартійних націоналістичних п’єс, у 1934 р. арештовують та висилають на Соловки як особливо політично небезпечного злочинця з вироком «десять років ув’язнення». Але 1937 р. Миколі Кулішу виносять смертний вирок, драматурга було розстріляно. Реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину.
Одним із засновників української радянської літератури і драматургії був Іван Микитенко (1897-1937), в п’єсах якого відображались суспільні процеси країни, актуальні проблеми соціалістичного суспільства і формування нової людини. Він народився в бідній сім’ї. Закінчив Херсонське воєнно-фельдшерське училище. В першу світову війну був на фронті. Після війни організував у себе в селі драматичний гурток, написав для нього свої перші одноактні п’єси «Колись і тепер», «В боротьбі» (1922-26 рр.). Вони піднімали тему села, герої цих п’єс – сільська біднота, яка боролася за радянську владу проти куркулів. В 1927 р. закінчив Одеський медичний інститут. В період навчання завідував літературною частиною Одеського театру. В 1927 р. написав першу багатоактну п’єсу «Іду» про організацію на селі перших комун. Кінець 20-х – початок 30-х рр. були для Микитенка періодом творчого розквіту. Починаючи з першої постановки його п’єси «Диктатура» (1929) в Одесі та Києві, п’єси Микитенка «Кадри» (1930), «Діло честі» (1931), «Дівчина нашої країни» (1932), «Соло на флейті» і «Дні юності» (1936) склали основу репертуару багатьох театрів не тільки України. П’єси з успіхом йшли у Москві, Ленінграді, Білорусії, Грузії тощо. Драматург володів почуттям нового, завжди йшов в ногу з життям, жив інтересами свого народу. Талановитий письменник-комуніст був видатним діячем, одним з організаторів перших об’єднань письменників. Він часто їздив по Україні, виступав з лекціями.
Одна з кращих його п’єс – «Диктатура». В село, для виконання держплану з хлібозаготівлі, приїздить робітник-комуніст Дудар. Проти нього виступають кулаки на чолі Чирви Козиря. Нелегко Дударю і його помічникам комсомольцям, але вони одержують перемогу. Ідейною основою п’єси є боротьба влади за зміцнення дружби між робітниками і селянами. Дуже яскраво виписані характери героїв і особливо ворогів. Ворог сильний, підступний, а не карикатурний, нікчемний. Поява цієї п’єси принесла автору славу драматурга-новатора. Заслуга Микитенка в тому, що він, починаючи з цієї п’єси, ставить проблему затвердження позитивного образу в драмі. Постановка в Одеському театрі (реж. М. Терещенко) стала лабораторією щодо вимог як треба писати і ставити п’єси на сучасні теми. Сюди на прем’єру з’їхалися режисери і драматурги з всієї України, в тому числі Гнат Юра, Борис Романицький. Прем’єра стала святом для всього українського театру. Постановка «Диктатури» відбулася і в Києві в театрі ім. Франка (реж. Г. Юра), вона мала успіх і пройшла за декілька років більше трьохсот разів.
Більшість п’єс Микитенка проникнуті пафосом боротьби за нове життя. Актуальність тематики, чітка ідейна направленість, яскравість характеристик, виразна мова – визначальні риси драматургії Микитенка.
Олександр Корнійчук (1905-1972) – український радянський драматург, академік, герой соціалістичної праці. Народився на Черкащині в сім’ї слюсаря. Закінчив Київський інститут народної освіти в 1929 р. Літературну діяльність розпочав у 1925 р. Перша серйозна п’єса «На грані» (1929) про роль художника в новому суспільстві. Широке визнання отримала історико-революційна драма «Загибель ескадри» (1933), де показані творчі сили революції в живому русі мас. В п’єсі «Платон Кречет» (1934) Корнійчук створив образ інтелігента-гуманіста, лікаря-пошукача боротьби з хворобами. В історико-революційній п’єсі «Правда» (1937) вперше в українській драматургії відтворив образ Леніна. В драмі «Богдан Хмельницький» (1939) показані події народно-визвольної війни 1648-54 рр. і возз’єднання України з Росією. Комедією «В степах України» (1941) почав нову жанрово-тематичну лінію, яка розвивалася і подалі в других комедіях: «Приїздіть у Дзвонкове» (1946), «Калиновий Гай» (1950), «Над Дніпром» (1960). Звернувшись до теми колгоспного життя Корнійчук своїми комедіями боровся з пережитками минулого в особистості людини, проти тих, хто заважав розвивати суспільство в новому русі. В період ВВв (1941-1945) написав декілька п’єс на цю тему: «Партизани в степах України» (1941), «Фронт» (1942) та інші. П’єси мали великий успіх у глядачів і надовго зайняли місце в репертуарі багатьох театрів, не тільки України. В післявоєнні роки написав п’єси на сучасну тему «Макар Діброва» (1948), «Крила» (1954), «Чому посміхалися зорі» (1957), «Сторінка щоденника» (1964), «Пам’ять серця» (1969). Це був на той час самий популярний драматург, громадянський діяч. Корнійчук був головою Спілки письменників України, членом ЦК КПРС, депутатом Верховної Ради, головою Верховною Ради України (1959-63 рр.), лауреат багатьох премій.
Олексій Коломієць (1919-1994) народився на Полтавщині в сім’ї селянина. Навчався на робітфаці при інституті торгівлі, потім в університеті. Після участі у другій світовій війні працював на комсомольській роботі, головним редактором газети «Молодь України», в журналі «Зміна».
Першу свою п’єсу – комедію «Фараони» Коломієць пише в сорок років (1961). Успіх п’єси забезпечила передусім її загальна концепція поваги до людської праці, насамперед жіночої, пошана до жінки взагалі. Драматург змалював колоритні образи – характери дійових осіб, чоловіків, які помінялися місцями з жінками, створивши низку комедійних ситуацій. Адже герої п’єси – чоловіки – постали перед глядачем такими недотепними і невправними, коли змушені були виконувати жіночу роботу. Зате жінки, копіюючи милих чоловіків, непогано почували себе, особливо бенкетуючи за столом, виспівуючи п’яними голосами.
Після успішного дебюту О. Коломієць написав десятки нових творів, і всі вони позначені творчими пошуками драматурга, який прагне будь-що кожну нову п’єсу наповнити оригінальним художнім, ідейно-філософським змістом.
Художні пошуки письменника пізнаємо вже із жанрових означень: «драматичний памфлет», «лірична драма», «драматична повість», «народна дума», «сторінки буття» та ін.
Перу О. Коломійця належать «Дванадцята година», «Прошу слова сьогодні», «Келих вина для адвоката!», «Планета Сперанта», «Перший гріх», «Одіссея в сім днів», «Спасибі тобі, моє кохання», «Горлиця» та інші п’єси.
«Голубі олені» (1973), «Кравцов» (1975) — дилогія, відзначена Державною премією України імені Тараса Шевченка. Ці твори надзвичайно безпосередні, емоційні, сповнені глибокого змісту, особливо «Голубі олені».
Одну з найталановитіших своїх п’єс «Дикий Ангел» О. Коломієць назвав «повість про сім’ю». Цьому твору випала щаслива доля – його втілювали на сценах не лише українських. «Дикий Ангел» було поставлено в багатьох театрах інших країн. Автор п’єси і артисти Київського театру ім. Франка були відзначені Державною премією.
Тема та проблематика п’єси: персональна відповідальність кожного за свою роботу, громадську діяльність, за добробут сім’ї – передумова добробуту всього народу, країни. Утвердження й зміцнення родинного щастя, злагоди між батьками та дітьми, трудового виховання дітей у сім’ї.
Микола Зарудний (1921-1991) народився в с. Оріховець Київської області в родині учителя. Дитинство і шкільні роки пройшли в мальовничих селах, де він вперше пізнав і полюбив рідну природу і трудящих людей. Згодом (1936) разом з батьками переїжджає в с. Великі Хутори поблизу Винниці. Літературною діяльністю почав займатися ще в шкільні роки. Недаремно після закінчення десятирічки в 1939 р. він вступає до Українського інституту журналістики в м. Харкові. Студентом захоплюється театральними виставами, знайомиться з теорією драматургії, пробує свої сили в різних жанрах, але більш надає перевагу написанню п’єс. Коли розпочалася Вітчизняна війна, він разом з інститутським курсом евакуюється до Алма-Ати, де продовжує навчання в Казахському державному університеті.
Оповідання і нариси почав друкувати в обласній газеті «Ворошиловградська правда», куди він отримав направлення після закінчення університету в 1942 році. У 1944 році добровільно йде в армію, перебуваючи в її рядах до кінця війни.
Повернувшись з армії займається журналістською діяльністю в обласній газеті «Вінницька правда», де працює багато років. Перша п’єса, яку він написав в 1949 р. була «Весна» і поставлена Вінницьким театром. Ця комедія, як і інші в майбутньому мала успіх.
На початку 50-х рр. на театральних афішах з’явилося ім’я драматурга Миколи Зарудного, окремі вистави за його п’єсами відразу пішли по всіх театрах України, а також в Москві та Ленінграді, Тбілісі і Варшаві, Софії і Берліні. Його п’єси були точними у виборі теми, проблем і цільних характерів. Першим, хто поставив його п’єси був головний режисер Вінницького державного музично-драматичного театру ім. М. Садовського Федір Верещагін, н. а. УРСР. Це була тісна співпраця драматурга і режисера, їх довгі шукання жанру п’єси, виписування до чіткої кондиції характерів дійових осіб. В п’єсах були позитивні і негативні характери. Зарудний розкрив людську доброту і милосердя, розповів про красу природи, людську працю, але викрив і зазнайство, і кар’єризм. Це просліджується в таких п’єсах, як «Весна», «Веселка», «Під високими зорями», «На крутих берегах», «Острів твоєї мрії». Кожна з цих драм і комедій проходила перевірку на сцені Вінницького театру. Більшість п’єс були про сучасне життя, несли ідеї добра і правди, любов і повагу до людини.
40-річчю Великої Жовтневої революції М. Зарудний присвятив свою п’єсу «Ніч і полум’я». За жанром це героїчна драма, в якій відтворені історичні події 1918 р. – боротьба за встановлення радянської влади на Україні. Драматургові вдалося створити ряд художньо переконливих образів більшовиків, націоналістів, селян. Ця п’єса була поставлена і в Луганському обласному музично-драматичному театрі ім. Островського (реж. А. Бондаренко). Героїко-історична тема була продовжена в п’єсах «Марина», «За Сибіром сонце сходить», «Тил», «Сині роси», «Антеї». Всі п’єси, поставлені Верещагіним відзначились точною визначеністю режисерського задуму, простотою, жанровою чіткістю. Двадцять вистав за його п’єсами у цьому театрі мали неповторність, ансамблевість, чудове мізансценування, філігранну гру акторів. Вистави були поетичні, правдиві і мали великий успіх у глядачів. Особливо виділяється вистава «Велике доручення» за п’єсою Зарудного. Це сучасна п’єса про колгоспне життя. Пошуки драматурга і режисера продовжувались у нових п’єсах «Пора жовтого листя», «Дороги, які ми вибираємо», «Чужий дім», «Фортуна», «Маестро, туш!», «Регіон», «Бронзова фаза», «Вибачайте, ми без гриму».
Ярослав Стельмах (1949 – 2001). П’єси українського драматурга, лауреата республіканської премії ім. Островського присвячені сучасній молоді. Становлення характерів молодих людей, що тільки починають самостійне життя, їх пошуки свого місця, утвердження переконань, осягання вищих моральних цінностей – такі проблеми цікавлять драматурга. Він написав більше 10 п’єс, найбільш значні з них: «Шкільна драма», «Привіт, синичко», «Гра на клавесині», «Запитай колись у трав», «Провінціалка», «Крихітка Цахес», «68» – повість для театру.
Я. Стельмах на основі роману О. Фадєєва «Молода гвардія» створив трагедію-роздум «Запитай колись у трав». За жанровим рішенням, використанням образних прийомів та стильових елементів, п’єса виявила принципово нове трактування героїчного подвигу молодогвардійців. Стельмах прагнув знайти нові аспекти життя юних героїв, розкрити героїчне в їх характерах, дослідити формування героїчних рис. Але в центрі уваги драматурга знаходяться сцени життя і поведінки героїв після арешту, коли вони були на грані життя і смерті, адже, в такій екстремальній ситуації відбуваються складні процеси остаточного визначення моральних законів чи їх руйнування. Автора цікавлять не зовнішні ознаки конфлікту чи вчинки героїв, а найтонші психологічні нюанси їх життя, думки про сучасне і майбутнє, надзвичайна закоханість у життя, неприхованість почуттів, – і це давало віру в перемогу над ворогом. Психологічна й образно-стилістична структура п’єси ускладнюється введенням до драматургічної канви твору образів Есесівця і Зрадника, які мають значення до утвердження думки про людину, у якій руйнуються світоглядні позиції, а рух людини йде до морального краху і зради. Драматург створює загострену ситуацію, оголяє конфлікт, надає йому психологічне звучання, тому що різні позиції – молодогвардійців, і есесівця, і зрадника. Однак, є і громадянська позиція автора. В п’єсі багато роздумів, коливань, пошуків ясних відповідей на поставлені питання, і це дає можливість психологічно розкрити внутрішнє життя героїв.
Контрольні питання:
1. Видатні драматурги ХХ ст. Біографічні дані. П’єси.
2. У чому полягає внесок цих драматургів у розвиток театрального мистецтва України?
3. Зв’язок української класичної драматургії з сучасним сценічним мистецтвом.
4. П’єси видатних драматургів на сценах театрів України.
Література:[3], [5], [14], [30], [42], [43], [44], [45].
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 281; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!