Роль видатних класиків української літератури в розвитку українського театру: Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, Леся Українка
Тарас Григорович Шевченко(1814 – 1861). Видатний український поет-демократ, засновник української літератури та української літературної мови. Вчився в Петербурзькій художній академії (1838 – 1843 рр.). Був добре знайомий з такими діячами театру, як Каратигін, Самойлов, драматургом Шаховським. Близькими друзями були композитор Гулак-Артемовський, поеті драматург Іван Котляревський, видатний актор Михайло Щепкін, якому він у 1844 році присвятив свій вірш. Першим драматичним твором була його трагедія «Микита Гайдай», написана російською мовою в 1841 році віршами і прозою та присвячена визвольній боротьбі українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. В 1843 р. написав спочатку російською, а потім переклав на українську мову драму «Назар Стодоля». Дія драми відбувається в ХVІІ ст. в козацькій слободі на Україні. В основі твору – конфлікт між козацькою верхівкою і рядовими козаками, які боролися проти насилля. «Назар Стодоля» – п’єса великої життєвої правди і художньої простоти, яскравої сценічності. В ній багато психологічних нюансів, динамічні характери; тут і сатира, і гумор, і героїка, і інші елементи літератури. Ця драма зіграла велику роль в історії української драматургії і театру як взірець реалістичного відображення життя народу. Вона поруч з «Наталкою Полтавкою» була самою популярною п’єсою в репертуарі українських театрів ІІ половини ХІХ та І половини ХХ століття.
|
|
|
Перша вистава відбулась в 1844 р. на сцені драматичного театру в медичній академії м. Петербургу. Сценічна історія п’єси почалась 5 травня 1864 р. в Львівському українському театрі Товариства «Руська бесіда», потім в 1872 р. в Одесі в постановці М. Кропивницького та за його участю, в 1877 р. в Малому театрі (Москва) в бенефіс знаменитої російської актриси Глікерії Федотової. В радянські часи ця п’єса постійно ставилася всіма українськими театрами. Найбільш вдалі постановки були в Харкові (1939): Назар – Олесь Сердюк; в Києві (1951) – постановник А. Бучма, Назар – Сергієнко, Галя – Н. Ужвій. В 1960 р. композитор К. Данькевич написав за цією п’єсою однойменну оперу.
В 1858 році після заслання Шевченко пише рецензії на театральні постановки Нижнього Новгорода, де в виставах брав участь М. Щепкін. В рецензіях він дає дуже корисні поради акторам та стає однодумцем Щепкіна в питаннях театральної реформи.
Ще Шевченком були написані: мелодрама у віршах «Слепая красавица» (1842), поема-діалогія «Сотник» (1849), поема-діалогія «Відьма» (1847-1858).
Також Т. Шевченко був знаменитий тим, що його поеми були інсценізовані великими майстрами українського театру. Так, поема «Катерина» лягла в основу спочатку оперети Г. Карпенко (1860), а потім і опери Аркаса (1899). Велику сценічну історію мала інсценівка Кропивницького «Невольник» (1872) на сюжет Шевченка, «Титарівна» (1892), «Мати-наймичка» Тогобічний (1900).
|
|
|
В радянські часи значною подією була інсценівка і постановка Л. Курбаса вистави за поемою Шевченка «Гайдамаки» в театрах ім. Шевченка і «Березіль» (1920-1924).
Окреме й самотнє місце має в нашій драматургії Леся Українка (1871 – 1913). Письменниця величезного таланту, європейської ерудиції, Леся Українка в свій час була популярною в широких колах нашої публіки, а на сцені до революції 1917 року її твори, за винятком, «Камінного господаря» та «Блакитної троянди», не йшли зовсім.
Причиною цього було те, що й ідейний зміст її драм та драматичних поем, й їхні форми, власне, вибір сюжетів з чужого й давнього життя, вимагали більш підготовленої інтелектуально аудиторії, ніж та, що збиралася тоді в український театр. Леся Українка любила переносити дію своїх п’єс в античний світ або в минуле східних чи європейських народів, бо вона його добре знала. Там вона знаходила потрібні їй психологічні образи, драматичні ситуації й конфлікти, які цікавили її і для втілення яких вона не знаходила реальних зразків у сучасному житті. Але, користуючись тогочасними образами, Леся Українка порушувала проблеми, що цікавлять і хвилюють сучасного культурного європейця.
|
|
|
Вже в одному з перших драматичних своїх творів – драмі «Блакитна троянда» (1898) Леся Українка, всупереч пануючому тоді в нашій драматургії напрямку, поставила психологічну проблему спадковості й її ваги в житті. Молода дівчина, боячись вибуху спадкового божевілля, стримує себе від кохання, пропонуючи закоханому в неї юнакові платонічну дружбу – «блакитну троянду», але сама не може зломити природи й врешті закохується в нього. Нервові піднесення її кінчаються справді підступами божевілля, і, не стерпівши мук душевних у хвилини просвітку розумового, вона кінчає самогубством. В наступних п’єсах Леся Українка все глибше порушала ті чи інші психологічні проблеми, даючи яскраві, мов вирізьблені з мармуру, образи різного типу людей.
Другу групу творів Лесі Українки складають ті п’єси, де вона торкається тих чи інших моментів, зв’язаних з християнством. У поемі «Одержима» вона показує трагедію жінки – Міріам, що любить Христа, але не може погодити в своїй душі його заповіту любити всіх з презирством до легкодухих його учнів і наслідувачів. Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон»). Становлять вони своєрідний ключ до зрозуміння образу неволі як образу душі, раба власних стереотипів. Персонажі раб-єгиптянин і раб-єврей з поеми «В дому роботи – в країні неволі» – це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає певним лейтмотивом творчості Лесі Українки.
|
|
|
У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади викриває поетеса в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок – неможливість творити далі. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. В поемі «Бояриня» вона змальовує різницю в світогляді, звичаях і всьому укладі життя старої України й старої Москви, що була не останньою причиною їхнього антагонізму, а п’єсі довела до загибелі молоду бояриню-українку, яка тихо зів’яла в задушливому повітрі московських теремів.
До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» (1912) і «Лісова пісня».
Історія многогрішного іспанського безбожника цікавила багатьох авторів, серед яких є й письменники світового масштабу, як Мольєр, Байрон, Пушкін. Леся Українка надала своїй обробці цікавого й характерного для неї освітлення. Дон-Жуан у неї «лицар волі»; він у своєму житті слухає лише велінь власної душі, що не боїться людських погроз і не захоплюється людськими принадами. Цим він притягає до себе всіх, особливо жінок, серед яких є такі до самозабуття віддані йому, як Долорес. Але Донна Анна – його остання коханка, що дуже сама цінила «людські блага» – владу й багатство, вразила ними душу Дон-Жуана. Захопившись ними, він зрадив себе й готовий був покласти на себе, разом з командорським плащем, увесь тягар ненависних йому досі обов’язків влади, етикету й нещирості. Але цей задушливий для його вільної душі тягар скам’янив його.
«Лісова пісня» (1911) – вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю.
Отже, характерними рисами драматургії Лесі Українки є: глибокий ідейний зміст, прекрасні й тонкі психологічні образи дійових осіб, колоритний стиль тієї епохи і народу, з життя яких взято сюжет п’єси, чиста й добірна мова.
Зі сценічного боку не всі вони однакові, але зовсім не такі «літературні», як звичайно про них говорять. Глибина й змістовність їхня сполучаються з величезною напруженістю дії й внутрішньою динамікою, що захоплюють до кінця глядача, особливо в таких п’єсах, як «Камінний господар», «Адвокат Мартіан», «Руфін і Прісцілла», «У пущі», «Лісова пісня». Вони такі ж сценічні, як, наприклад, п’єси Шекспіра, Шиллера, Ібсена, Гауптмана й інших першорядних майстрів драматичного мистецтва. Але в свій час вони не могли йти на сцені, бо потребували й надзвичайно складної технічної постановки, й тонкого виконання, а що найголовніше – підготованої інтелектуально аудиторії, якої тоді не було. Ті спроби, що були (вистави «Камінного господаря» в театрі Садовського, «Лісової пісні» – в Державному драматичному театрі, «У пущі» – в «Молодому театрі») з різних причин були здебільшого невдалі.
Іван Якович Франко (1856 –1916). Видатний український письменник, драматург, театрознавець, громадський діяч.
Інтерес до театрального мистецтва у Франка виник ще в юнацькі роки, коли він почав співпрацювати з трупою Омеляна Бачинського, роблячи для неї переклади п’єс, виступав із статтями з питань театру. Франко перекладав на українську мову драматичні твори класиків світової літератури (Пушкін, Байрон, Гете). Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво.
Прагнучи збагатити репертуар національного театру, він у 70 – 90-х роках створив низку драм з сучасного життя («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні драматичні поеми з часів Київської Русі («Сон князя Святослава») та опришківських змагань у XVIII
ст. «Кам’яна душа»).
У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п’єс глядач перейнявся їхніми ідеалами, щоб театр був справжньою «школою життя».
Найкращою п’єсою Франка є драма з сільського життя «Украдене щастя» (1893). У цій соціально-психологічній драмі відтворено життєво правдиві образи людей галицького села, глибоко розкрито соціальні причини трагедії головних персонажів. Поведінка, вчинки героїв, які наділені сильними характерами, психологічно вмотивовані. П’єса відображає темноту, затурканість, безправність галицьких селян. Франко заглянув в убогу хату Анни і Миколи Задорожних, де відбуваються головні події драми.
Брати Анни з метою привласнити належне їй придане за допомогою війта віддали коханого Михайла Гурмана в солдати, потім сфабрикував листа, ніби він загинув на війні, і, зрештою, як говорила Анна, «мов кота у мішку продали» її – видали заміж за бідного чоловіка – Миколу Задорожного.
Повернувшись із цісарської армії, Михайло стає жандармом (так у Галичині називали сільських поліцаїв-урядників). Згодом він зустрівся з Анною. Всупереч тодішній моралі, релігійним догматам і забобонам Михайло і Анна намагаються вирвати своє украдене щастя. Гострий драматичний конфлікт розв’язується трагічно. Микола, боронячи своє щастя, убиває Михайла. І. Франко послідовно проводить думку, що щастя викрадено в усіх трьох героїв п’єси, що в основі їх знедоленості лежать суспільні умови життя.
Контрольні питання:
1. Вплив економічної та політичної ситуації того часу на становище та розвиток українського театру.
2. Театр у роки відбудови:
а) розвиток радянської драматургії;
б) розвиток діяльності державних театрів, актори, репертуар?
3. Театр у роки реконструкції. Драматургія. Театри. Актори.
4. Театр 1934-1941 років. Драматургія. Театри. Актори.
5. Роль театру у культурно-освітній роботі на селі.
Література:[2], [3], [7], [8], [10], [14],[19], [24], [30], [31], [32], [45], [46].
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 237; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!