ТЕМА 4. Театр у роки Великої Вітчизняної війни (1941 - 1945).

Як відомо, Велика Вітчизняна війна почалася раптово. В цей час багато театрів України, закінчивши театральні сезони, виїхали на гастролі до різних міст Радянського Союзу. Так, Харківський театр імені Т.Шевченка війна застала в Миколаєві, Одеський театр імені Жовтневої революції – у Мінську, Дніпропетровський театр імені Т.Шевченка – в Тулі, Запорізький театр імені М. Заньковецької – в Харкові.

Одразу ж була розгорнута робота з евакуації мистецьких закладів України, зокрема і театрів, на схід Радянського Союзу (Казахстан, Узбекистан тощо). Один з найвизначніших українських театрів імені I. Франка, не повертаючись з московських гастролей до Києва, в повному складі евакуювався спочатку до Тамбова, а потім до Семипалатинська, Київський театр опери та балету імені Т. Шевченка також був евакуйований спочатку до Уфи, а пізніше до Іркутська, де він і працював до повернення з евакуації. Схоже склалася доля і ряду інших установ. Деякі театри з огляду на умови воєнного часу об’єднувалися один з одним (наприклад, театри імені І. Котляревського та імені М. Гоголя, Сталінський обласний драматичний театр об’єднали з рештками Горлівського театру та Артемівського театру ім. Артема тощо).

В евакуації українським театрам були надані театральні, клубні та інші приміщення, матеріальна допомога. За короткий час митцям довелося докласти значних зусиль, щоб виготовити необхідні декорації і якнайшвидше відродити і створити новий відповідний репертуар, розгорнути військово-шефську роботу. На початковому етапі такої роботи твори класики становили основу репертуару більшості евакуйованих колективів. Це пояснюється не лише відсутністю сучасних творів воєнної тематики, але й прагненням митців показати незламність духу людини через класичну драматургію. Найчастіше на сценах українських театрів в евакуації ставилися «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Маруся Богуславка», «Майська ніч» М. Гоголя, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Пошились у дурні» М. Кропивницького та ін. Проте невдовзі центральне місце в репертуарі театрів посіли п’єси оборонно-патріотичної тематики. Так, до репертуару драматичних театрів входили вистави «Партизани в степах України» та «Фронт» О. Корнійчука, «Жди мене» та «Руські люди» К. Симонова, «Навала» Л. Леонова. Особливе місце проміж усіх вистав, які з’явилися під час Великої Вітчизняної війни, посів «Фронт» О. Корнійчука.

Важче було театрам, що діяли на окупованій фашистами території. Але і тут робота театрів продовжувалась. Репертуар театрів, зміст вистав, сценічних програм узгоджувався з відповідними інстанціями та мав бути викладений у спеціальній анотації німецькою мовою. Афіші та програми друкувалися двома мовами – українською і німецькою. Німці орієнтували театри виключно на розважальний репертуар, без політико-ідеологічного спрямування. З цією метою театральними колективами влаштовувалися концерти колективного відвідування для частин в тилу і на лінії фронту, виступи у німецьких шпиталях, розважальні програми у вар’єте та казино.

Незважаючи на жорстокий характер окупації, театри все ж таки намагалися зберегти свій самобутній національний характер, в їх репертуарі було багато вистав української, російської, світової класики. Безумовно, такі вистави викликали великий інтерес не лише в окупантів, а й у місцевого населення.

Українське театральне мистецтво на окупованій території проникало і до партизанських загонів, що діяли в тилу ворога. В ряді партизанських загонів під час свят або в часи відпочинку силами самих партизанів, часто з участю професійних акторів, влаштовувалися самодіяльні концерти і навіть цілі вистави, котрі відвідувалися як партизанами, так і місцевим населенням. Театральна самодіяльність часто була одним із засобів проведення підпільної роботи в тилу у ворога. Використовуючи самодіяльні вечори, підпільники мали додаткову можливість для конспіративних зустрічей, для здійснення антифашистської пропаганди.

Українські радянські театри проводили безпосередню роботу і на передовій. З перших днів війни в театрах організовувалися фронтові бригади, які виїжджали на передову для обслуговування бійців Червоної Армії, агітаційної та пропагандистської роботи. Театрами і драматургами була пророблена значна робота в справі підготовки спеціального фронтового репертуару. Широкого поширення набула так звана «одноактна драма» – невеличкі п’єси, скетчі, антифашистські памфлети про боротьбу радянського народу проти загарбників. Акторські бригади та пересувні трупи виступали також на фронті з оповіданнями, фейлетонами, віршами, бойовими піснями. Було організовано мобільні за своїм творчим складом і з портативним художнім оформленням театри мініатюр, музичної комедії, музично-драматичні та циркові колективи.

До роботи у фронтових бригадах було залучено багатьох відомих акторів, цвіт українського театрального мистецтва. Так, у різний час на фронті виступали відомі українські актори Г. Юра, А. Бучма, М. Крушельницький, В. Магар, О. Юра-Юрський, І. Паторжинський та інші.

Із початком звільнення території України від окупантів перед владою постали нові завдання, пов’язані з відбудовою закладів культури, зокрема театрів.

Однією з перших повернулася до рідного Харкова бригада Харківського театру імені Т. Шевченка на чолі з художнім керівником театру М. Крушельницьким. Вони привезли із собою виставу «Партизани в степах України». До своїх рідних міст повернулися бригади театрів Києва, Донбасу, Дніпропетровська, Одеси. Процес повернення з евакуації українських театрів, який почався ще в 1943 р., вже влітку 1944 р. фактично був завершений. Було створено також і чимало нових театрів, зокрема у західних областях України.

Театрам, які поверталися з евакуації або заново створювалися, доводилося починати свою діяльність у важких умовах. Це зумовлювалося руйнацією театральних приміщень, знищенням необхідного реквізиту, браком акторських кадрів, які або загинули в вирі війни, або були мобілізовані до лав Червоної Армії. Характерною рисою в роботі театрів стало значне зниження рівня музичних вистав. Це пояснювалося відсутністю оркестрів, наявність кількох музикантів не могла забезпечити нормальний рівень музичного оформлення. Все це надзвичайно утруднювало початок роботи українських театрів на визволеній території і тим не менш до кінця війни в Україні діяло вже 99 театрів.

Театри України за час роботи на визволеній території ще до закінчення війни поставили чимало п’єс радянських драматургів, в яких було відображено бойові та трудові подвиги народу. Так, Одеський театр імені Жовтневої революції поставив п’єсу Г. Плоткіна «Одеса». Театри імені. М. Заньковецької, імені Артема і ряд інших здійснили постанову твору І. Чабаненка «На Вкраїні милій». Ворошиловградський театр показав п’єсу Ю. Чепуріна «Сталінградці». Багато театрів України, як українських, так і російських, поставили нові твори російських драматургів Л. Леонова, Б. Лавреньова, О. Афіногенова, К. Симонова.

Отже, після звільнення від окупантів українським театрам, незважаючи на численні труднощі, вдалося відновити свою роботу. Проте повноцінна робота театрів розгорнулася лише по завершенні війни.