ТЕМА 7. Режисерське мистецтво українського театру І пол. ХХ ст.
План
1. Режисерське мистецтво Л. Курбаса.
2. Режисерське мистецтво М. Крушельницького.
3. Режисерське мистецтво Г. Юри.
4. Режисерське мистецтво В. Василька.
Лесь Курбас (Олександр Степанович Курбас). Роки його життя 25.ІІ.1887 – 15.Х.1942 р. (55 років). Народний артист УРСР (1925). Видатний театральний діяч, режисер і організатор театру, актор і театральний педагог, теоретик сцени, драматург своїх вистав. Він був потужним генератором ідей, ініціатор новаторських мистецьких починань, каталізатор культурних процесів.
Народився в місті Самборі Львівської області в родині галицьких акторів Ванди і Степана Яновичів (по сцені). Яновичі – це псевдонім. З дитинства захопився театром, він всупереч батьків свідомо обрав тяжкий театральний шлях і віддав йому всі свої сили і помисли, він жив театром, творив театр і залишився в ньому навічно.
Лесь Курбас прийшов на українську сцену напередодні кардинального зламу в її історії, напередодні Великого Жовтня. Курбас сприйняв революцію, надихався її ідеями при розв’язанні творчих завдань. Він здобув досить широку гуманітарну освіту, навчаючись у Віденському та Львівському університетах на історичному та філологічному факультетах, дуже пильно стежив за тогочасним театральним життям (1907-1910 роки).
В 1909 році при університеті у Львові була створена драматична комісія Українського студентського союзу. Режисер і актор Лесь Курбас, перша вистава, яку він поставив і грав головну роль Нахмана в п’єсі Євг. Чірикова «Євреї». За виконання цієї ролі одержав від публіки лавровий вінок.
|
|
|
В 1912 році починається його професійна театральна діяльність в гуцульському театрі Гната Хоткевича. Через півроку він працює актором товариства «Руська бесіда» у Львові, за два роки праці він створив такі яскраві ролі, як: Султан «Маруся Богуславка» М. Старицького, Гурмана «Украдене щастя» І. Франка, Потапа «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького, Сотника «Вій» М. Кропивницького за Гоголем, Васька Пепла «На дні» М. Горького, Астрова «Дядя Ваня» та інші.
В 1915 році створює під своїм керівництвом професійну трупу «Тернопільські вечори», але через півроку в кінці березня 1916 запрошується Миколою Садовським до Київського театру Садовського на головні ролі його амплуа. Дебют 19 квітня 1916 року – роль Збигнєва в драмі Ю. Словацького «Мазепа». Тут грає кращі свої ролі – Гнат «Безталанна» І. Карпенка-Карого, Хлестакова «Ревізор» Гоголя, Гурмана «Украдене щастя» І. Франка, Степан «Невольник» І. Карпенка-Карого і інші. Лесь Курбас як актор був щедро обдарований від природи, його амплуа – герой і трагік нового типу, виразник інтелектуального начала, його гру порівнювали критики з грою В. Качалова, М. Чехова, але Курбас мав великий акторський діапазон, він грав і комедійні і романтичні ролі.
|
|
|
16 травня 1916 року в Києві Курбас створює студію зі студентів драматичної школи імені Лисенка, на базі якої з’являється «Молодий театр» (1918-1919). Перший виступ студії на міському мітингу – символічний етюд «Революційний дух» (сценарій і режисура Л. Курбаса).
14 вересня 1917 року в приміщенні театру Бергоньє відкриває свій перший сезон «Молодий театр» п’єсою В. Винниченка «Чорна пантера і Білий Ведмідь». Л. Курбас режисер і виконавець головної ролі художника Корнія.
Через місяць прем’єра «Молодість» М. Гальбе, переклад з німецької і постановка Л. Курбаса і головна роль п’єси – Івась – теж за ним. Театр ставив вистави, оповиті вінцем революції 1917 року. Молодий театр мав свій власний мистецький шлях. Це колектив яскраво вираженого студійного пошукового характеру, мав дуже високе виховне значення як для глядачів, так і для акторів. Л. Курбас ставив перед театром високі суспільні завдання, це був театр однодумців, і згодом проголосив перевагу режисури в театральному синтезі мистецтв (література, музика, оформлення, гра акторів була такою, якою бачив її режисер). Репертуар молодого театру нагадував антологію новинок тогочасної драми: Л. Андрєєв, Г. Гауптман, М. Гальбе, В. Винниченко, Б. Шоу. Однак його краєугольним каменем були, поставлені в 1918 році, драми Л. Українки «У пущі» (режисер і виконавець головної ролі Ричарда Байрона Л. Курбас) та титанічний «Едіп-цар» Софокла. Це, до речі, перша постановка цієї трагедії на українській сцені. Л. Курбас – режисер, виконавець головної ролі Едіпа.
|
|
|
З 1917 року починається педагогічна та теоретична діяльність Л. Курбаса – ідеолога нового мистецтва. Л. Курбас розробляв власну естетичну концепцію. Вивчав досвід кращих театрів того часу Московського художнього театру (Станіславський К. С.), театру Мейєрхольда, зарубіжних митців, і здобутки цих театрів творчо переробляв і переносив на український ґрунт.
Лесь Курбас своєю діяльністю служив революційному народові. В театральній справі після 1917 року, було дуже багато шляхів розвитку мистецтва театру. Лесь Курбас з великою увагою вивчає в глобальній полеміці літературно-мистецькі напрямки та школи – реалізм, натуралізм, символізм, футуризм, неоромантизм. Театр був одним із плацдармів сутички ідей. Багато художніх ідей висунув символізм, так як це вимагав час революційних звершень. І Лесь Курбас взявся спробувати символізм в режисурі. Театр шукав зримі символи на сцені. Курбас не міг обійтися без ідей символізму (з грецької «сумболісте») – це течія в мистецтві і літературі Західної Європи кінця ХІХ століття і виражав настрій буржуазії і дворян. Символізм культивував поезію натяків, інакомовності, це символ потойбічного світу, вираження ідеї, поняття, почуття за допомогою умовних знаків (символів). І Курбас не міг обійтися без цих ідей, оскільки саме в лоні символізму народилося уявлення про умовний театр, про соборність дійства, про художнє перетворення життя, про театр єдиної волі, це, до речі, на початку ХХ століття рішуче оновлювало театр, тобто театр відходив від реалістичних традицій театру корифеїв.
|
|
|
В 1918 році він в першій своїй теоретичній статті «Театральний лист» рішуче заперечує символістський театр як такий, що скрізь провалився, застав актора цілком не підготовленим і називає його (символізм) незрілим, передчасним.
І в той же час він в естетиці символізму знаходить раціональне зерно – тяжіння до охоплення, освоєння поглибленої духовності людини нового часу. З символізмом пов’язане ім’я відомого англійського режисера Гордона Крега, чиї театральні ідеї справили значний і тривалий вплив на всю європейську культуру. Йому належить ідея ретеатралізації театру, тобто його видовищності, до стихії гри. Крег вивів, зокрема, теорію актора-надмаріонетки, виразника і провідника надособистісних сил Всесвіту, іграшки в руках долі, а звідсіля доля актора в руках режисера. Він казав, що раніше режисер був ободом у театральному колесі, то відтепер мусить стати його віссю. Не уникнув впливу ідей Крега і Лесь Курбас. Режисер прагнув повернути театрові яскраву театральність, зробити актора маріонеткою і т.д.
В 1919 році молодий театр об’єднується з першим театром УРСР імені Шевченка. Інсценізує твори Шевченка «Іван Гус» і «Гайдамаки» (1920). Це була вистава лаконічна за формою і глибоко поетична за духом, мала великий успіх. В кінці 1919 року Л. Курбас одружується з актрисою свого театру Валентиною Миколаївною Чистяковою.
В 1920 році відкривається Київський драматичний театр (Кийдрамте). Режисери Курбас, Василько.
Лесь Курбас ставить трагедію В. Шекспіра «Макбет». В головній ролі Макбета – Курбас. Це одна з кращих його ролей. «Київдрамте» з 1920 по 1921 рік гастролює по містам України: Біла Церква, Умань, Харків. В 1921 році повертається в місто Київ, де в березні 1922 року створює тут Першу театральну майстерню творчого об’єднання «Березіль». Перша майстерня ставить 7 листопада цього ж року виставу «Жовтень». В кінці 1922 року Курбас відкриває Другу театральну майстерню, яка становить основу вже театру «Березіль». В 1923 році Білоцерківська студія «Березоля» реорганізована в третю майстерню.
Одночасно, Л. Курбас в творчому об’єднанні «Березіль» засновує вперше в Україні режисерську лабораторію, в складі: Ігнатович, Василько, Бондарчук, Долина, а пізніше Бортник, Тягно і інші. В майбутньому ці режисери стали дуже відомими режисерами українського театру. В кінці березня 1923 року відкривається Четверта театральна майстерня «Березіль», яка повинна бути показовою, нового театру революційного типу. В цей час Лесь Курбас бере активну участь в громадській роботі. Готує і виступає з доповіддю «Жовтень і український театр» на сесії Академії наук УРСР (10 листопада 1923 року).
В театрі «Березіль» в кінці 1923 року виходить прем’єра Л. Курбаса «Джиммі Хіггінс» за Е. Сінклером, в головній ролі Амвросій Бучма. Вистава мала дуже великий успіх і, до речі, на прем’єрі продавався перший номер театру двотижневика «Барикада театру» – це видання творчого об’єднання «Березіль» під загальною редакцією Курбаса. В 1924 році створюються п’ята і шоста майстерня «Березоля», актори якої грають вистави «Гайдамаки» Курбаса, нова постановка «Макбета», «Джиммі Хіггінс». В Одесі Курбас влітку ставить на кіностудії фільми: «Вендетта» (око за око), «Макдональд». В ролях актори театру «Березіль». В 1924 році Курбаса обирають депутатом Київської міської ради робітничо-селянських депутатів трудящих. В 1925 році постановою Ради народних комісарів УРСР присвоєно почесне звання «Народний артист республіки». В 1926 році театр «Березіль» реорганізовується в центральний театр республіки під назвою «Березіль» (до 1935 року) і переводиться в місто Харків (столиця України).
Перша вистава тут – «Золоте черево» Ф. Кромелінка, режисер Л. Курбас. Потім ставить тут такі шедеври як «Яблуневий полон» Яновського, «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, п’єси Куліша «Народний Малахій», та «Мина Мазайло», на жаль, ці дві комедії Куліша талановито поставлені, не знайшли розуміння у критики. Проти Курбаса були висунуті звинувачення в похмурості і в викривленні оптимістичної радянської дійсності, оправдуванні буржуазної ідеології, що ставить під сумнів реалістичний театр. Незважаючи на випади супротивників Л. Курбас продовжує працю над новими гостроактуальними виставами «Диктатура» І. Микитенка, «Маклена Граса» М. Куліша, «Тетнулд» Ш. Дадіані. Він не падає духом, виявляє справді партійне спрямування творчості, її високий громадянський пафос, утверджує мистецтво правди і художньої досконалості. В 1927-1933 роках пише статті, виступає на різних форумах по темі розвитку театру в сучасних умовах. Йому трудно було відстоювати свою позицію, ще і в тому, що він був не дуже вдатним оратором, в обставинах публічних дискусій важко викладав свої думки, вдаючись до довгих мовних пасажів і пауз. Сам він неодноразово вибачався за неточність власних формулювань і ці огріхи давали поживу ворогам режисера. І все ж, його вистави відрізнялись експериментаторськими пошуками, особливо в області сценічної форми. Приділяв велику увагу пластиці і ритму спектаклю. Його театр відрізнявся глибоким протиріччям. Він ламав все старе, виступав не тільки проти рутини і штампів дореволюційного театру, але й проти реалістичних традицій, так як у нього були і алегорія, і абстрагування, і символ, і умовність, а то і лозунг, і метафоричність, оригінальне рішення і потік фантазії заслоняли іноді реалістичну дійсність і значимість. Курбас не зраджував реалізм, а шукав нові форми у руслі свого методу, тому ламав конструкцію п’єси, втискував в неї інший зміст.
В 1933 році рішенням колегії народного комітету освіти УРСР Курбас був звільнений з посади художнього керівника і директора театру «Березіль». У 1934 році театр «Березіль» в Харкові був перейменований в театр ім. Шевченка.
7 жовтня Курбас переїхав в Москву, де почав працювати по запрошенню С. Міхоелса в державному єврейському театрі, над постановкою вистави «Король Лір» В. Шекспіра, але через три місяці праці був репресований. 15 листопада 1942 року помер в тюрмі. Реабілітований посмертно.
Л. Курбас – режисер-експериментатор, один із основоположників українського радянського театру. Його режисерське мистецтво пройшло складний шлях від умовних форм студійного театру («Цар Едіп», 1918), через синтез умовного і психологічного («Гайдамаки», 1920) до театру філософського («Диктатура» І. Микитенка, 1930, «Маклена Граса» М. Куліша, 1933). Під його керівництвом працювали: А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко, В. Василько, М. Крушельницький, О. Сердюк, Б. Тягно, Д. Мілютенко, В. Чистякова і інші, які увійшли в золотий фон українського радянського театру.
Мар’ян Михайлович Крушельницький (1897-1963). Видатний український актор і режисер. Багатогранна постать народного артиста СРСР, Лауреата Державних премій СРСР вже неможливо відокремити від історії українського театру. Бо завдяки йому були вписані чи не найкращі сторінки становлення театрального мистецтва країни. Всі роки творчості він гідно продовжував традиції свого вчителя – Леся Курбаса, відкрив яскраві акторські імена, виховував своїх послідовників у режисурі.
Мар’ян Крушельницький народився в селі Пилява, що на Тернопільщині, 18 квітня 1897 року в селянській родині. Ще восьмирічним хлопчиком зіграв першу в житті епізодичну роль Малого чортеняти в церковній містерії на аматорській сцені в селі Глешава. Вчився у Львівській, і потім в Тернопільській класичній українській гімназії. Бере участь в аматорському драматичному гуртку при гімназії. Перша велика роль на сцені – Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського).
Сценічну діяльність почав в українській трупі «Тернопільські театральні вечори» в 1916 році. Потім, в 1919 році був одним із організаторів «Нового Львівського театру», на базі цього колективу і групи молодих акторів «Молодого театру» А. Бучмою, Г. Юрою, О. Ватулею, К. Кошевським було створено в січні 1920 року в Вінниці український театр ім. Франка (нині Київський академічний український театр ім. Франка). Подальша діяльність була пов’язана зі Львівським українським театром товариства «Руська бесіда» (1921-1923 роки). В ці ж роки він навчається на філософському факультеті Львівського, а потім Паризького університетів. В 1924 році приїжджає в Радянський Союз, і на запрошення Л. Курбаса їде в м. Київ, працювати в театр «Березіль» актором. До 1935 року театр знаходився в м. Київ, а потім переводиться в м. Харків. В цілому він в цьому театрі з 1924 по 1952 рік (28 років). Серед ролей найбільш яскраві: Аббат Гонорій «Жакерія» Меріме, Победоносцев у виставі «Пролог» Л. Курбаса і О. Поповського, Яворський у п’єсі «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, Малахій в п’єсі «Народний Малахій» М. Куліша, Священик у п’єсі «Тетнулд» Ш. Дадіані.
В 1933 році його призначають, після зняття з посади Л. Курбаса, художнім керівником театру «Березіль», а з 1934 року театр «Березіль» перейменовується в Харківський театр ім. Шевченка. Тут Мар’ян Крушельницький починає свою режисерську діяльність і грає основні ролі, як в своїх виставах, так і в виставах інших режисерів. Перші його роботи, як режисера «Портрет» Афіногенова і «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, в останній він чудово виконував роль Івана Непокритого. В 1936 році одержує звання заслуженого артиста УРСР, а в 1939 присвоєно звання народного артиста УРСР, а в 1944 році звання народного артиста СРСР. Ставить виставу «Гроза» Островського, п’єси О. Корнійчука «Правда» (де грає роль В. І. Леніна, вождя революції), «Богдан Хмельницький», «Фронт».
В період війни 1941-1945 років театр обслуговував прифронтові військові частини. Після війни, в кінці травня 1945 року Харківський театр ім. Шевченка перебував на гастролях у м. Москві. Вистави мали великий успіх, критика відмітила у творчості М. Крушельницького сміливість і самобутність вистав, у них була дуже гостра соціальна характеристика образів, оригінальність трактовки, емоційна насиченість і поетична піднесеність. Це такі вистави як «Богдан Хмельницький», «Фронт» О. Корнійчука, «Молода гвардія» за Фадєєвим. З 1946 року займається педагогічною діяльністю спочатку в Харківському, а з 1952 року в Київському театральних інститутах, до цього з 1932 року вів педагогічну діяльність при театрі. Крушельницький ставить в Харківському театрі такі шедеври, як «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Навіки разом» Л. Дмитерка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.
В 1952 році його запрошують працювати спочатку актором і режисером Київського театру ім. Франка, а з 1954 по 1961 рік працював головним режисером цього театру.
Ставить вистави «Єгор Буличов і другі» М. Горького, «Персональна справа» Штейна, «Арсенал» В. Суходольського, «Король Лір» Шекспіра, «Над Дніпром» О. Корнійчука (1960).
Кращі ролі Крушельницького, які ввійшли в історію українського театру це: Бублик «Платон Кречет» і Галушка «В степах України» О. Корнійчука, Буличов «Єгор Буличов і другі» М. Горького, Швандя «Любов Ярова» Треньова, Ватутін «Генерал Ватутін» Л. Дмитерка.
Особливістю акторської майстерності Крушельницького була гостра зовнішня характерність і внутрішня глибина образів. Він надзвичайно володів майстерністю перевтілення, мав блискучий витончений смак у доборі виражальних сценічних засобів. Його чудова ритмічність, музикальність, дозволяли доводити до досконалості пластичний малюнок будь-якої ролі. У велетенському таланті Мар’яна Михайловича важко було відокремити, так би мовити акторську основу від режисерської – настільки міцно вони були поєднані і тісно перепліталися між собою. Це був актор і режисер європейського масштабу. І якби не передчасна смерть майстра 5 квітня 1963 року, то рівень театрального мистецтва України був би значно вищим за той, який маємо нині.
Гнат Петрович Юра(1888-1966). Видатний актор і режисер українського театру. Народився 8 січня 1888 року на Кіровоградщині (село Підлісне), в багатодітній сім’ї Петра Юри та Меланії Ремез. Дітей було 13 (тринадцятеро), а залишилось живими четверо: Терентій, Гнат, Олександр та Тетяна. Всі вони стали акторами. З дитинства Гнат захоплювався народними театральними видовищами, аматорськими виставами, в яких брав участь як виконавець, а потім як і режисер.
З 1904 року почав сценічну діяльність (16 років) в аматорських гуртках у місті Єлісаветграді, як актор і режисер. Його шлях в мистецтві був досить тернистий. Він мріяв про справжнє мистецтво в театрі, тому перші кроки в професійному мистецтві (1907 рік) були для нього тяжкими. Праця в трупі С. Максимовича, антрепренера і режисера, його не задовольняла своїми ремісничими штампами і невисоким художнім смаком, тому він там працював недовго, біля 6 років. Потім переходить до Львівського театру товариства «Руська бесіда», де працює з 1913 по 1917 рік разом з Л. Курбасом, який його в 1917 році запрошує в свій, створений в м. Києві, Молодий театр, що був рупором Жовтневої революції. Це був театр студійного характеру, бо більшість акторів були молодого віку, і тому вони і вчились у Курбаса, і грали, як його учні, вистави молодих драматургів: Л. Андрєєва, В. Винниченка. Лесь Курбас давав змогу Г. Юрі ставити самостійно вистави. Він ставить п’єси І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Горького. Г. Юра слідував традиціям мистецтва М. Кропивницького і П. Саксаганського, використовував досвід Московського художнього театру.
Але в 1919 році, не знайшовши позитивної відповіді на свої ідейно-художні запити, значна група молодих і старших акторів розійшлися з платформою Молодого театру, яким керував Л. Курбас, і тому ці митці згуртувалися навколо талановитого актора і організатора Г. П. Юри. В складній політичній обстановці на Україні у 1919-1920 роках трупа на чолі з Г. Юрою змушена певний час мандрувати по містах України. Будучи в м. Вінниці, трупа зустрічається з так званим новим Львівським театром, серед акторів якого були А. Бучма, М. Крушельницький, Б. Крижанівський. Ці актори відразу приєднуються до групи Юри, в якій працювали такі відомі на той час актори, як К. Кошевський, О. Ватуля, В. Васильєв, О. Добровольська. І ось з цього об’єднаного колективу в січні 1920 році був утворений театр ім. Франка. Очолив театр Гнат Юра. За короткий період молодий театральний колектив спромігся створити репертуар з десяти вистав (всі постановки Г. Юри), серед них: «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «На дні» М. Горького, «Весілля Фігаро» Бомарше. Це були вистави справжнього мистецтва – мистецтва життєвої правди.
Реалістична драматургія класиків допомагала активізувати високі принципи акторської майстерності. З великою художньою силою показав свій режисерський і акторський талант Г. Юра, виконуючи роль Терешка Сурми («Суєта») і Стьопочки Крамарюка («Житейське море»), де вражав глядачів своєю грою, тонкістю малюнку ролі, виразною мовою і артистичним гримом. Дуже добре ставив Г. Юра масові сцени, особливо в інсценізаціях поем Шевченка «Іван Гус», «Великий Льох» і «Лілея». Преса відзначала режисерську роботу Г. Юри, в якій він цікаво інсценізував поеми засобами театру і розкрив високе агітаційно-політичне значення подій, їх пізнавальну і виховну роль. Прекрасний ансамбль акторів, їх реалістична гра, тонке розкриття психології персонажів було відзначено в виставі «На дні», сам Юра майстерно виконав не тільки роль режисера, а й роль Луки.
Принципи режисури Юри були протилежні принципам Мейєрхольда та Курбаса. Якщо останні два режисера будували театральну дію головним чином на зовнішньому рухові, на механізації людини, конструктивізмі, в театрі Франка Г. Юра найголовнішим вважав заглиблення у внутрішній світ артиста, його переживання, емоції. Декорації у Мейєрхольда – конструкція, у театрі Франка декорації допомагають показати актора в життєвій обстановці. На сцені театру Франка ставилися і п’єси сучасних драматургів та деяких західноєвропейських авторів, при тому твори сучасності – складали основу репертуару, це такі п’єси «Полум’ярі» А. Луначарського, «97» Куліша, п’єси Микитенка: «Диктатура» (1929), «Кадри», «Соло на флейті», п’єси Корнійчука: «Кам’яний острів», «Загибель ескадри», «Банкір», «Правда», «В степах України», «Калиновий гай» і інші; п’єси Кочерги «Майстри часу» і «Свіччине весілля», Яновського: «Потомки» і «Дума про Британку», п’єси Афіногенова, Вишневського, Кіршона, Катаєва і інші.
Серед постановок найбільший успіх мали «97» Куліша. Режисер Г. Юра здійснив виставу в реалістичному плані. Перед глядачем була тільки жива правда, чутливо спостережена автором, і талановито відображена на сцені трупою. П’єса багато років не сходила зі сцени театру. В 20-30 роки «97» найбільш популярніша п’єса в репертуарі багатьох театрів України.
В 1940 році театр ставить «Украдене щастя» І. Франка. Головних героїв грають: Анну – Н. Ужвій, Гурмана – В. Добровольський, Задорожного – А. Бучма. Вершиною творчих вдач були ролі Н. Ужвій та А. Бучми. Їх гра відзначалася правдивістю, поетичністю і природністю психологічного малюнку ролі. Постановка її увійшла в золотий фонд вітчизняного театру і діяла в репертуарі понад 40 років. Вистава тонко передавала місцевий фольклорний колорит і жанрову поетичність драми з сільського життя. Глядач високо оцінив як режисерську так і акторську майстерність учасників цієї вистави.
В 1956 році до 100-річчя з дня народження І. Франка Гнат Юра знову поставив «Украдене щастя», але за участю вже інших акторів: Миколу Задорожного грав Д. Мілютенко, Анну О. Кусенко, Михайла Гурмана – М. Задніпровський. Вистава полонила глядачів цілісністю, органічною і гармонійною злагодженістю акторського виконання. Втретє ця п’єса була поставлена у театрі Франка Сергієм Данченко в 1986 році. В головній ролі Миколи Задорожного – Богдан Ступка – художній керівник театру Франка.
Всі п’єси О. Корнійчука спочатку йшли в театрі ім. Франка, а потім в інших театрах. Тому Г. Юра продовжує ставити п’єси Корнійчука. Одна із яскравіших його комедій «В степах України» (1940). Автор п’єси, режисер і актори майстерно передали життєвий мотив двох ворожнечих родин – Часника і Галушки (Мілютенко і Шумський).
У виставі «Макар Діброва» (1948) глибоко розкрита у майстерному виконанні А. Бучмою головної ролі суть п’єси. Створений ним образ Макара – це велике досягнення радянського театрального мистецтва. Вистава у франківців відзначалась ансамблевою зіграністю виконавців, виразно окресленими характерами. Постановка п’єси – значна творча перемога колективу. Вона була удостоєна Сталінської премії.
Видатною подією у мистецькому житті столиці України була постановка у 1950 році п’єси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Г. Юра був режисером вистави і виконавцем головної ролі Борулі. Це був тріумф акторської майстерності. Актор дуже вдало передав дворянські манери простого селянина, який мріяв добитися дворянства, щоб дітей не називали бидлом. Папери, які свідчили, що він є потомок дворянської сім’ї, заставили його, всю сім’ю поводити себе як дворяни, а насправді вони є селянами, тому що ці папери не були закріплені законом. Кожним своїм рухом, жестом, манерою поважно говорити, він прагнув стати дворянином. Як актор Г. Юра ввійшов в число видатних акторів української сцени. Він був інтерпретатором своїх ролей. Його творчості, як актора, притаманні яскравий народний гумор, включаючи в себе іронію і пронизливу сатиру, повнота і соковитість побутових характеристик, щирість і теплота. Серед кращих ролей також Стьопочка («Житейське море» І. Карпенка-Карого), Копистка («97» Куліша), Малоштан («Диктатура» І. Микитенка), Фігаро («Весілля Фігаро» Бомарше) та інші.
Гнат Юра свою театральну діяльність поєднував з роботою в кіно. Він знявся у фільмах «Кармелюк», «Прометей», «Тарас Шевченко» (де він створив чудовий образ Михайла Щепкіна).
Багато екранізовано його постановок «Украдене щастя», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Калиновий гай».
Слід відзначити теоретичну діяльність Г. Юри. Починаючи з 1907 року, він активно виступав у періодичній пресі, як театральний критик. Він автор численних статей з питань акторської і режисерської майстерності, а також книг «Режисер у театрі» (Київ, 1962) та «Життя і сцена» (1965).
Багаторічною була і педагогічна діяльність Г. Юри. З 1938 по 1966 рік (28 років) він був професором Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Він виховав цілі покоління митців української радянської сцени. Гнат Юра постійно брав активну участь у громадсько-політичному житті республіки, перш за все, як депутат Верховної Ради УРСР. З 1944 року він був членом Комітету по Державним преміям УРСР ім. Т. Г. Шевченка в галузі літератури та мистецтва.
Його праця високо оцінена урядом. Він був нагороджений трьома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, він двічі удостоєний звання Лауреата державної премії СРСР.
Останні роки багато хворів, тому 75-річчя з дня його народження відзначали на його квартирі (1963 р.), а через три роки теж в січні 1966 року він помер.
Василь Степанович Василько (1893 – 1972) – режисер, актор і педагог, театрознавець, народний артист СРСР.
Театр захопив Василя Василька з першої побаченої вистави. Сільському хлопчині, на той час київському гімназисту, поталанило пізнавати велике мистецтво у стаціонарному українському театрі М. Садовського. Надаючи послуги фотографа, він був свідком народження вистав за участю корифеїв української сцени. Влітку 1912 р. отримав свою першу роль в комедії «Сватання на Гончарівці», режисер якої Ф. Левицький став театральним хрещеним батьком дебютанта. Поєднуючи навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913 – 1915) і сценічну діяльність, юнак все частіше з’являвся на лицедійському кону.
У 1915 р. молодий актор перейшов до «Товариства українських артистів за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського під орудою І. О. Мар’яненка», де почав виступати під псевдонімом Василько. Надзвичайно спостережлива людина, він увібрав у себе артистичність М. Садовського, натхненне перевтілення М. Заньковецької та гострохарактерну комедійність П. Саксаганського. Кожну мить, проведену поряд з великими митцями, В. Василько називав священною.
Вихований на традиціях реалістичного народного театру, митець все ж прагнув до нових сценічних образів та експериментів. Доля подарувала йому зустріч з фундатором модерного українського театру Л. Курбасом, який відіграв визначальну роль у формуванні режисерської майстерності В. Василька. З колективами «Молодого театру» та театру «Березіль» (1918 – 26 рр.) пов’язані кращі ролі, перші режисерські спроби. Разом з Л. Курбасом він брав участь у постановці вистави за Т. Шевченком «Гайдамаки» – його першої режисерської любові.
З 1919 року він працював як театральний педагог. З 1920 року – почав режисерську діяльність.
Успіх В. Васильку принесла втілена ним на сцені театру «Березіль» вистава М. Старицького «За двома зайцями» (1925). Він став одним з найпопулярніших режисерів України, роботи якого відзначалися яскравою театральною формою. Його запрошують художнім керівником до новостворених українських театрів в Одесі, Харкові, Донецьку, Чернівцях. Так, у Харківському Червонозаводському театрі В. Василько здійснив постановку комедії-феєрії І. Кочерги «Марко в пеклі» (1929), яка мала великий успіх. У Чернівецькому театрі режисер уперше здійснив інсценізацію творів О. Кобилянської «Земля» та «У неділю рано зілля копала…» (1955), які обійшли мало не всі театри України, були поставлені у США та Канаді.
У 1928 – 1956 роках (з перервами) працював головним режисером Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Жовтневої революції.
На Одеській українській сцені він здійснив 30 постановок творів української і світової класики, сучасних п’єс, виступаючи часом в ролі драматурга. Спектаклі Василя Степановича Василька увійшли до «золотого фонду» національного театру України, зокрема: постановки «Республіка на колесах» Я. Мамонтова (1927), «Диктатура» І. Микитенка (1929), «Ревізор» М. Гоголя (1934), «Макбет» В. Шекспіра (1938), «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука (1939), «Наймичка» І. Карпенка-Карого (1955), «В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської (1956) та ін.
Автор праць: «Любов Павлівна Лінницька» (1957), «В. Ф. Левицький» (1958), «Микола Садовський та його театр» (1962), «Фрагменти режисури» (1967), «Театру віддане життя» (1984), «Інсценізація» (1987) та ін. Він – один із засновників Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України.
Щедрий на талант, В. Василько залюбки передавав свій досвід учням. В його особі новітній український театр мав, після Леся Курбаса, найяскравішого режисера-педагога.
Контрольні питання:
1. Театральна діяльність Леся Курбаса.
2. Новаторські тенденції у режисерській роботі Курбаса.
3. М. Крушельницький. Продовження ідей Курбаса у творчості Крушельницького.
4. Акторська діяльність Крушельницького.
5. Режисерська діяльність В. Василько.
6. Режисерська діяльність Г. Юра.
7. Актори – учні Курбаса.
8. Громадська, політична, педагогічна діяльність режисерів.
Література:[4], [8], [13], [14], [17], [22], [23], [24], [25], [28], [40], [42], [44].
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 328; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!