ТЕМА 5. Український театр від 60-х рр. ХХ ст. до нашого часу
План
1. Драматургія і репертуар у радянські часи.
2. Сценічне мистецтво.
3. Український театр на сучасному етапі:
а) репертуарна політика;
б) режисура.
4. Історія розвитку Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
Протягом 60-90-х років у суспільному житті України відбулися значні зміни. Поява цілого покоління талановитих діячів науки і культури не була характерним явищем у галузі театрального мистецтва, оскільки тут цензура, яка продовжувала суворо регламентувати все, що виносилося на суд широкої аудиторії, була особливо жорстокою.
Та все ж, історія українського театру у зазначений період – це історія боротьби кращих його представників проти сваволі властей, які докладали зусиль до знищення національної самобутності української драматургії і української сцени, висуваючи перепони утвердженню на ній талановитих проблемних творів, і сприяючи просуванню усілякої посередності. Відбувалася насильницька росіянізація. Цьому було підпорядковано все: кадрова і репертуарна політика, фінансування і матеріально-технічне забезпечення театральних колективів.
Драматургія і репертуар. У 60 – 80-ті роки XX сторіччя в репертуарі українських театрів дуже велике місце посідала інонаціональна драматургія, п’єси авторів з інших республік СРСР. Це сталося тому, що, з одного боку, власне українська драматургія була поставлена владними структурами у вкрай несприятливе становище: п’єси українських письменників не допускалися на сцену до тих пір, доки вони під пером керівних редакторів не втратять свій сенс, або й просто їх знімали з репертуару. З іншого боку, посилено проводячи процес інтернаціоналізації життя суспільства, влада активно пропагувала звернення театрів до постановки п’єс, створених драматургами інших народів. Та нема лиха без добра: розширити свій репертуар за рахунок інонаціональної драматургії – то була нездійснена протягом тривалого часу мрія корифеїв українського театру. Вони усвідомлювали значення цього заходу для творчого зростання своїх митців. Звертаючись до постановки того чи іншого твору драматургії інших народів, українські театри одержували реальну можливість не тільки збагатити своє мистецтво великим колом тем і ідей, а й значно розширити його жанровий та стилістичний діапазон.
|
|
|
Отже, чудові проблемні твори таких талановитих українських письменників як Михайло Стельмах, Юрій Яновський, Олександр Левада, Василь Минко, Микола Руденко та інші – роками не могли пробити собі шлях на українську сцену. У тих же поодиноких випадках, коли вони все-таки виборювали право на постановку, доля їх авторів та режисерів була тяжкою, а спектаклі, як правило, зрештою, знімалися з репертуару з гучними скандалами.
|
|
|
Так, іще у першій половині п’ятдесятих років, перед тим, як потрапити на сцену Київського театру ім. І. Франка п’єса Василя Минка «Не називаючи прізвищ» пролежала у різних бюрократичних інстанціях близько двох років. Вже тріумфально йдучи на сценах багатьох театрів інших республік, збираючи повний зал на кожному спектаклі, коли квитки питали за кілька кварталів від театру, вона все-таки була вилучена з репертуару франківців.
З такими ж труднощами потрапила на сцену Київського театру російської драми ім. Лесі Українки п’єса відомого українського драматурга Юрія Яновського «Дочка прокурора» і, не зважаючи на великий успіх вистави, теж була знята з репертуару.
У шістдесяті роки «Правду і кривду» Михайла Стельмаха було заборонено в Житомирському театрі після поспіль тридцятого аншлагу, а у сімдесяті – його ж «Кум королю» у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка зняли відразу ж після прем’єри, що пройшла блискуче.
Автора талановитої п’єси «На дні морському» Миколу Руденка було репресовано, а режисер спектаклю «Кум королю» Рима Степаненко померла у розквіті своїх творчих сил, не витримавши цькування, інші мали робити для себе висновки.
|
|
|
Ці факти, широко відомі у театральному середовищі, владними структурами приховувались від громадськості; що і спричинилося до того, що серед широкого загалу вкоренилася думка про посередність української драматургії як такої. Дійсно, коли оцінювати твори, що йшли на сценах театрів, то не можна відзначити скільки-небудь значного її зростання, як кількісного, так і якісного. Нових імен у цей період на афішах було дуже мало, особливо у порівнянні з іншими республіками, згодом – країнами СНД, та й то, з’явилися вони лише у кінці сімдесятих – на початку вісімдесятих років. Можна назвати Ярослава Стельмаха, Василя Фольварочного, Ларису Хоролець, Ярослава Верещака, Вадима Бойка, Родіона Феденьова. Досвідчені ж майстри старшого покоління – М. Зарудний і О. Коломієць у ці роки рідко сягали висот бодай всесоюзного рівня. І дуже показово, що з усіх українських драматургів тільки твори О. Корнійчука, та й то з названих вже причин, були стабільно й дуже широко представлені у репертуарі театрів інших республік. Керівні органи запроваджували у практику найсуворішу ізоляцію України від усього передового, прогресивного, що виникало в театрах інших республік, насамперед у Москві, де з огляду на близькість зарубіжних представництв, цензура була значно поблажливішою. Твори В. Розова, О. Арбузова, Л. Зоріна, О. Гельмана, які порушували важливі соціальні питання, офіціальні власті на сцену українських театрів намагалися не допустити. О. Вампілов тривалий час взагалі був заборонений. Кожна проблемна п’єса пробивала собі шлях на українську сцену з величезними труднощами.
|
|
|
Основні тенденції розвитку драматургії. Письменники намагалися зосередити усю увагу на художньому дослідженні сучасної людини, зрозуміло, наскільки це дозволяла цензура. Разом з тим, були й певні відмінності у підході до життєвих явищ у кожному із зазначених десятиріч. Так, для шістдесятих років було більш характерним прагнення до дослідження морального потенціалу людини. Та по мірі просування до рубежу наступного десятиліття все відчутнішим ставало наближення до більш розширювального тлумачення морально-етичних проблем та філософського осмислення найважливіших життєвих процесів. Ці тенденції відзначалися у п’єсах О. Арбузова, О. Штейна, І. Друце. В сімдесяті роки буквально вибухнули звернення драматургів до так званої виробничої тематики, до показу людини в процесі праці. Твори І. Дворецького, Г. Бокарева, О. Гельмана, А. Макайонка, І. Друце, О. Іоселіані тощо піддавали художньому аналізу важливі аспекти життя в епоху науково-технічної революції, показували потребу суспільства у економічній та психологічній перебудові.
У вісімдесяті роки з’явилися талановиті п’єси різноманітні за своєю тематикою та художньою формою. У багатьох з них – Віктора Розова, Володимира Арро, Харія Гулбіса (латиський), Віктора Мережка, Людмили Петрушевської тощо гостро й стривожено були відзначені негативні риси радянської дійсності.
Вони робили важливу справу. Але їх просування на сцену було практично виключене. Тому театри зверталися до інших талановитих творів, які прагнули все глибше осягнути суть світу, роль і місце в ньому людини.
Сценічне мистецтво. Внаслідок посиленої росіянізації, яку провадили владні структури, мистецький рівень багатьох українських театральних колективів значно знизився. З усього загалу українських театрів у цей історичний період тільки два колективи – Київський ім. І. Франка, що працюючи у столиці мав репрезентувати досягнення усього радянського мистецтва, і Львівський ім. М. Заньковецької, – можна було вважати такими, то задовольняють естетичні потреби. Інші українські театри вели напівжебрацьке існування. При тому, що кожен колектив за усталеною традицією, та й з огляду на потребу розв’язувати свої матеріальні проблеми повинен був підготувати вісім-дванадцять нових постановок на рік, коштів, які виділялися на сценічне оформлення – побудову декорацій, пошиття костюмів, виготовлення реквізиту тощо, могло вистачити тільки на одну виставу. І значна кількість керівників театрів спрямовувала свої зусилля на постановку якого-небудь одного спектаклю на рік, який міг би засвідчити значний творчий потенціал колективу. Інші постановки пускалися на самоплив.
Українським театрам у значних промислових і культурних центрах – Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку створювалися такі умови для роботи, за яких вони могли тільки деградувати, хоча в них було багато висококваліфікованих акторів старшого покоління і талановита молодь, що старіла, так і не реалізувавши свій потенціал.
Відновлення незалежності України на початку 1990-х років спричинило появу кардинально нових тенденцій у сценічному мистецтві. Однією з найважливіших з них стало посилення уваги мистецьких колективів до своєї національної драматургії, насамперед класичної, прагнення збагнути душу свого народу, а відтак і його можливі шляхи у майбутнє. Мистецькі колективи з ентузіазмом взялися за постановку заборонених в радянські часи творів В. Винниченка. У Київському театрі ім. І. Франка з’явилися спектаклі «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Бояриня» Лесі Українки в постановці Вол. Опанасенка. Львівський театр ім. М. Заньковецької звертається до творів, що перебували під цензурною забороною – «Павло Полуботок» Костя Буревія, «Мазепа» Богдана Лепкого. Значний інтерес глядача викликала постановка Федором Стригуном п’єси «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, у якій метафорично відбивалося сьогоденна розстановка соціальних сил.
Помітною тенденцією в театральному мистецтві після здобуття незалежності стало й активне використання форм і сценічних прийомів з арсеналу європейського театру, що виникли у повоєнні роки, але через цензурні заборони в Україні не використовувались. П’єси Ж. Ануя, Ж.-П. Сартра, Е. Йонеско, С. Бекета, А. Камю, що були новітніми в період їх створення, при постановці в українських театрах, а звернулись вони до них лише у другій половині вісімдесятих років, не викликали сподіваної реакції глядача.
Зважаючи на недостатню кількість творів сучасної української драматургії молоді українські режисери – Валерій Більченко, Ганна Воротченко, Андрій Жолдак, Олег Ліпцин, Віктор Суржа та ін. стали повертатися до принципу, який активно використовувався ще в двадцяті роки минулого століття і зараз теж є характерним для світового театрального процесу. Драматургія використовується лише як відправна точка при створені свого власного мистецького, сценічного твору.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 199; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!