Старий період розвитку українського театру.
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
ЛУГАНСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
Курс лекцій з дисципліни
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
для студентів ІІІ курсу напряму підготовки
6.020201 «Театральне мистецтво»
усіх форм навчання
Укладач В. М. Тітова
ЗАТВЕРДЖЕНО
на засіданні кафедри
театрального мистецтва
(протокол № 9 від 10.04.2013 р.)
ЗАТВЕРДЖЕНО
на засіданні навчально-методичної комісії
(протокол № 10 від 05.06.2013 р.)
Луганськ
2013
УДК 792.03
ББК 85.33 (4 Укр)
Т 45
Рецензенти:
Цой І. М.,
кандидат педагогічних наук, доцент, проректор з наукової роботи Луганської державної академії культури і мистецтв.
Відповідальний за випуск
| Т 45 | Історія українського театру:курс лекцій для студ. ІІІ курсу напряму підготовки 6.020201 «Театральне мистецтво» усіх форм навчання / уклад. В. М. Тітова ; Луган. держ. акад-я культури і мистецтв. – Луганськ : Вид-во ЛДАКМ, 2013. – ___ с. |
Запропонований курс лекцій з дисципліни «Історія українського театру» адресований студентам напряму підготовки 6.020201 «Театральне мистецтво» та призначений допомогти у підготовці до семінарських занять з дисципліни та під час підготовки до екзамену. Курс лекцій містить тематичний план дисципліни «Історія українського театру», лекційний матеріал за темами, контрольні питання, рекомендовану літературу за кожною темою.
|
|
|
УДК 792.03
ББК 85.33 (4 Укр)
© Тітова В. М., укладання, 2013
© Луганська державна академія
культури і мистецтв, 2013
Пояснювальна записка
«Історія українського театру» є однією з дисциплін циклу фахової підготовки студентів, вивчення якої передбачено навчальним планом спеціальності 6.020201 «Театральне мистецтво» Луганської державної академії культури і мистецтв.
Головне завдання курсу – дати студентам знання з історії розвитку українського національного театру. Особливу увагу при вивченні тем програма звертає на питання минулого і сучасного театру, на традиції кращих майстрів сцени, драматургію, що відображала епоху, в якій діяли корифеї театру, а також на сценічну історію п’єс , акторське і режисерське мистецтво.
Завдання викладача – чітко ознайомити студентів зі специфікою українського театрального мистецтва, дати уяву про кращі театральні колективи, про манеру гри видатних акторів, особливо ХІХ століття, режисерське вирішення вистав майстрами сцени. Особливе місце повинна зайняти самостійна робота студентів і, перш за все, – читання рекомендованих п’єс і літератури (монографії, творчі портрети); перегляд вистав Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру; проведення обговорень переглянутих вистав, а також інших питань розвитку театрального мистецтва в Україні.
|
|
|
Дисципліну «Історія українського театру» розраховано на 54 навчальні години загального обсягу, із них: 30годин – аудиторні заняття: 16 годин – лекційні, 14 годин – практичні, 24 години – самостійна робота.
Проводяться заняття у вигляді лекційних та семінарських занять. Також окрім зазначених вище видів самостійної роботи, навчальною програмою передбачено написання рефератів.
Курс читається протягом VI навчального семестру та завершується екзаменом, оцінка за який виставляється з урахуванням рівня знань з теорії та результатів самостійної роботи.
Тематичний план лекцій
| № з/п | Тематичний план лекцій | Кількість годин | ||
| 1 | Періоди розвитку українського театру. | 2 | ||
| 2 | Новий український професійний театр (1882-1917 р.). Акторська майстерність корифеїв українського театру. | 2 | ||
| 3 | Український театр І пол. ХХ ст. | 2 | ||
| 4 | Театр у роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945). Театр у післявоєнні роки (1945 – 1957). | 2 | ||
| 5 | Український театр від 60-х рр. ХХ ст. до нашого часу. | 2 | ||
| 6 | Розвиток української драматургії в ХХ ст. | 2 | ||
| 7 | Режисерське мистецтво українського театру І пол. ХХ ст. | 2 | ||
| 8 | Акторське мистецтво українського театру І пол. ХХ ст. | 2 | ||
| Всього за семестр:
| 16 | |||
| Всього за курс: | 16 | |||
ТЕМА 1. Періоди розвитку українського театру
План
1. Періоду розвитку українського театру.
2. Витоки українського театру.
3. Вертеп.
4. Шкільний театр. Шкільна драма.
5. Кріпосні театри.
6. Професійні театри.
7. Мистецтво акторів професійного театру М. Щепкіна та К. Соленика.
Історія українського театру поділяється на три головні періоди:
1) старий – він охоплює ХVІІ – ХVІІІ ст. і характеризується пануванням схоластичної шкільної драми;
2) середній – від кінця ХVІІІ ст. до заборони українського театру в 1876 році;
3) новий, що починається з моменту відновлення українських вистав в 1881 році, коли починається існування постійних українських вистав.
Театральна гра, основи якої лежать у самій психіці людини, як відомо почала розвиватися в Греції з глибин народної поезії і була тісно пов’язана з релігійними обрядами на честь бога Діоніса. Подібно до греків майже у всіх народів Європи, в тому числі і України можна знайти в усній, переважно обрядовій поезії відповідні елементи народного театру (дія, діалог, переодягання, тощо). Але в українській народній поезії розвиток театру був особливо пов’язаний зі святами, зв’язаними з різними станами природи і сонця, і головним з них було поворот сонця від зими до літа і відродження природи.
|
|
|
Витоки українського театру. Після прийняття християнства (І рік нашої ери) свята стали християнськими: це Різдво, Новий рік, Масляна, весняні свята та інші. Звичайно, свята втратили своє релігійне значення і стали як традиційні звичаї без ясної внутрішньої ваги, хоча мають певний зміст, складну форму, а іноді вони проходять як звичайна гра серед молоді і дітей.
Такі звичаї, елементи дії, дію співів і діалогу знаходимо в грі «Коза». Парубки водять на різдвяних святах козу в ніч під старий Новий рік. Козоводи протягом вечора мінялися через дві-три хати. Як робили козу? Вистругували з білої лози обруч. На грубішому кінці робили розколину – роги. Тонший кінець лози вставляли в розколину і в’язали мотузком. Роги обмотували лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – це вуха. На протилежному кінці обруча – хвіст. Хто стає козою, одягає обруч, щоб ріжки приходились на голову, а хвіст за спину. Накидають кожуха вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та морда була видна, а іноді і борідка. Рукава до самого низу – це начебто передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – крутить хвостом. Крім кози в компанії є ще кіт з торбою для сала. Цю роль виконує найменший за віком і ростом, на обличчі у нього довгі вуса. Він постійно нявчить – просить сала. Як тільки смеркне, починають водити «козу». Завидна з козою не ходять. В першу чергу йшли до тих, хто має більше дітей, потім до більш заможних. Довго їх не пускають до хати. Вони все просять пустити, бо вже змерзли. «Ну йдіть вже,… тільки добре співайте», – каже хазяїн. Першим іде козовод, веде козу, за ним кіт, за котом всі щедрувальники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали, не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати і старший козовод починає. Говорять слова, співають щедрівки хором. Потім коза падає, задирає хвіст, ніби мертва. Кіт її обнюхує. Хор співає: «Треба козиці три куски сала». Кіт – «Мяу, мяу… Сала, щоб коза встала».
Хор – Ой, устань, козо,
Та й струсися
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
Коза схоплюється і починає танцювати. Хор співає. Коза ходить, обнюхує все біля печі. Закінчилася пісня. Щедрівники звертаються до господарів, кажуть всі разом в один голос:
- Будьте здорові, з празником! (не святом)
(козовод до кози)
- Кланяйся хазяїну і хазяйці. (Коза кланяється господарям і їх дітям по черзі. Господар дає пиріг чи гроші – 5 копійок). Кіт до господині:
- Мяу, мяу, сала, щоб коза брикала.
Козовод:
- Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне.
Хазяїн каже:
- Нема сала, миша вкрала і т.д.
І так сперечаються господарі з щедрівниками, поки їм не дадуть сала. Всі прощаються і виходять на вулицю. Чують дівчата «Меланку» справляють. Вони теж йдуть до дівчат і грають гру «Меланка». Вона буває парубоча і дівоча.
Також під час різдвяних свят улюбленими були співи із зіркою та дзвоником. Зірку робили з дерева, тоненьких семи дощечок. Зірка декорується кольоровим папером, стрічками. В середині – образок «Народження Христа» і свічка. Ватага колядників – п’ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, який допомагає міхоноші. Колядники колядують у хаті перед образами. За колядку господарі дають калач, солодощі (пізніше гроші) або запрошують до столу. Поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.
Як видно в цих ігрищах є дія, діалог, пісні, музика і танці. Це вже театр. Були ще ігри весняні, найбільш популярна «Ляля». Дівчата поміж себе вибирають найкращу дівчину, квітчають її квітками й вінками, обставляють усякою стравою та ласощами, співаючи пісень, а «Ляля» (дівчина) обдаровує всіх присутніх ласощами і квітами. Були ігри також «Ворон» і «Володар».
Але серед звичаїв релігійно-побутових найбільш мають драматичні елементи в весіллі. В ньому багато окремих сценок, цілком самостійних, закінчених, як, наприклад, зустріч молодого з братом молодої і його товаришами біля воріт (тут йдуть сцени озброєного нападу і оборони), далі сцена – продаж молодої братом її (виконуються деталі базарного чи ярмаркового торгу), далі сцена розплітання коси молодої дружками (йде лірична сцена зі співами). В весіллі є сцени крадіжки, обдурювання тощо. Все це мініатюрні п’єски, де одбивався побут старовини. Ці побутові сцени безперечно давнього походження, і сьогодні вони проходять більше, як гра, а не дійсність.
Але найбільш вплинуло на розвиток українського театру – це так звані скоморохи (від латинського – машкара, веселі люди), які ходили цілими юрбами з гуслями, сопілками і всякими іграми по селам. З ними весь час від початку ХІІ століття воювала церква, але даремно. В репертуарі скоморошому були ігри театрального характеру. Треба сказати, що на Україні, порівняно з Росією вони не мали поширення і дуже швидко зійшли зі сцени народної.
Вертеп. Головне місце в різдвяних святах безумовно займає вертеп. Перша згадка – рік народження 1573, потім 1666, популярний у ХVІІІ ст. він жив до ХХ ст. Вертепом звалася вистава, яка розігрувалася за допомогою ляльок у великому дерев’яному коробі. З цим коробом ходили по хатах найбільш заможних господарів, показуючи лялькову гру, і за це глядачі дякували дорогими гостинцями – харчами або грішми. Вертеп не слід плутати з яселками – це ляльки в коробі, які ставили в церквах в різдвяні свята, тут ляльки були нерухомі, а у вертепі ляльки ходили, розмовляли, бились між собою, розігрували цілі сцени, а в цілому, це була велика і цікава п’єса, через це вертеп поважали широкі народні маси.
Уся гра ляльок відбувалася, як вже зазначалося, у великому коробі з тоненьких дощечок та картону. Розмір його: висота – 1,5 метри, довжина – 1,5 метри, завширшки – 0,5 метра і поділявся він на два поверхи. На верхньому відбувалися тільки деякі духовні події, зв’язані з подарунками. Цей поверх уявляв собою Віфлеєм, де були народжені Спаситель (Ісус) в яслах, Свята Діва, Йосиф та інші, але їх постатей там не було. Тут проходили події святих, у нижній частині посередині стояв трон Ірода, а з боку висів маленький дзвоник, у який дзвонив паламар, туди виходив Ірод зі своїми вояками, представники різних національностей та інші. В коробі по краям були щілини, звідки ляльковод виводив ляльок на кін, де вони і діяли. Ляльки були настромлені на дріт. Кожна лялька мала костюм відповідно ролі. Наприклад, пастухи були одягнені в національне українське вбрання. Під час вистави за ляльок розмовляли люди, що знаходилися за коробом – один-два чоловіка, голосами своїх героїв ляльок. Крім них за коном співав хор: молитви та духовні канти, а також був музика зі скрипкою (або троїсті музики – скрипка, бубон, цимбали), під яку ляльки співали і танцювали. П’єси були різноманітні, але план п’єси завжди був однаковий. Вона складалася з двох частин: перша була духовна (народження Ісуса) у верхній частині. В другій частині сюжет мирський, в якому діяли люди різних національностей: євреї, поляки, цигани, були і наші українські селяни. Всі вони раділи народженню Спасителя та смерті Ірода, танцювали, вели розмову та інше. Оця частина найбільш змінювалася. Бавитися ляльками, робити за допомогою них цілі вистави люди почали давно, ще 16 віків до нашої ери, і вперше з’явилися у Єгипті. Потім ця розвага перейшла в Грецію, з Греції до Середньої Азії, за ними Візантія, Туреччина, Росія і, нарешті, Україна (кінець ХVІ – початок ХVІІ століття), а тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини ХVІІІ століття. До цього була усна традиція вертепної драми. Треба сказати, що театр Вертепу був розвинений і в інших європейських державах (Італія, Франція, Іспанія). Лялькові п’єси мали характер розваги і спочатку зовсім не були пов’язані з релігією, цим ляльковий театр відрізнявся від античної драми. Нащадком українських лялькових вистав був московський Петрушка. Виконавцями вертепу були грамотні міщани, школярі та церковні співаки, дяки.
Вертепні п’єси мали багато спільного зі шкільними виставами і писалися віршами, вставні номери – хор. Дійові особи розмовляли між собою і глядачами.
Старий період розвитку українського театру.
Шкільний театр. Початок дійсного театру припадає на часи культурно-національного руху кінця ХVІ – початку ХVІІ століття, після сполучення України з Польщею в 1569 році, до цього Україна входила до Литви. Це був час великих змін у стосунках класів на Україні. Українське панство, щоб зберегти свої права, мусило пристосуватися до нових умов і зректися своєї мови та релігії і повністю підпорядкуватися польській шляхті. Але українське селянство і особливо міщанство через занепад економічного становища і міського життя розпочало довгу й уперту боротьбу зі своїм ворогом – шляхтою. Ця боротьба прийняла форми релігійної боротьби і викликала великий культурний рух серед українців. Міщанство, більш інтелектуально розвинене, ніж селянство, вирішило, що для щасливої боротьби за свої права воно мусить взятися за освіту. З цього приводу були створені так звані форми організації опозиції польського панства і духовенства «Братства», які заводилися при школах і деяких культурних закладах. Але з погляду на релігійний характер освіти того часу, і те, що вона (освіта) цілком була в руках духовенства (ченців), цілком закономірним було те, що в католицьких школах ставили шкільну драму на релігійні сюжети. В кінці ХVІ століття і першої половини ХVІІ ст. в православних школах ставилися вистави релігійного характеру, але українською мовою. В 30-х роках ХVІІ ст. особливо активно йдуть вистави у Києві в Києво-Могилянській колегії (пізніше академії). Цей освітній заклад в ХVІІ і ХVІІІ століттях став осередком нашого старого театру. Більшість п’єс написано і виставлено саме в цій академії. В соціально-економічному житті України відбулися великі зміни в другій половині ХVІІІ століття – російський уряд підпорядкував собі Україну, знищивши разом з українцями польську шляхту. У війні 1648-1654 рр. Україна стала під Росією, яка привернула на свій бік козацтво, дало їм привілеї, давала платню за службу, а також поміщицькі права над селянами. Московський царський уряд урізав національні права українців, штучно затримуючи всякими обмеженнями розвиток української культури й поширюючи російську мову. Київська академія як вищий освітній заклад на Україні довго підтримувала традиції.
Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. Це – міраклі, містерії, мораліте. Міракль – це жанр релігійно-повчальної драми, сюжет якої обов’язково закінчується чудом, здійсненим Богородицею, або святими.
Містерія – літургічна драма, головною темою якої було народження Христа і його воскресіння. В містеріях розігрувалися інтермедії (побутові сцени – фарс) з метою розважати втомленого серйозною дією глядача. У мораліте виступали алегоричні постаті – Правда і Неправда, Любов і Гнів та інше. Вони уособлювали позитивне начало (добро) і негативне (зло), вели між собою розмови морального (повчального) змісту, боролися за душу людини. Перемагало завжди добро. Вистави, як правило, тривали кілька днів, їх давали під час свят і ярмарок на майданах чи ринках, а в сільських дяківських школах – по хатах заможних міщан чи селян. Найбільш цікавою тут була вертепна п’єса лялькового театру. Елементарною формою старого репертуару шкільного театру був діалог, розмова двох учнів на якусь тему, часом низка запитань і відповідей, суто схоластичного напрямку.
Головною частиною шкільного театру були цілі спектаклі під час проведення різдвяних, великодніх чи весняних свят, або якогось урочистого випадку. Здебільшого були твори, які складалися в Київській академії, їх учні влаштовували часом навіть у церквах. Всі драматичні твори ХVІІ-ХVІІІ ст. розпадаються на дві дуже відмінні групи: першу складають поважні п’єси, більше релігійного характеру, а другу – комічні інтермедії чи інтерлюдії, що мали другорядне місце. Перша група різноманітна своїм складом. Перша група являла собою невелику цінність з художнього боку, вона не відігравала великої ролі у суспільному житті ХVІІ і ХVІІІ ст., бо була занадто абстрактна і суха.
Цілком одмінною була друга група шкільної драми. Вона стояла значно ближче до життя і відображала в собі побут, типи й характерні сцени з життя старої України. Це інтермедії або інтерлюдії (інтер від лат. поміж, людуі – гра). Тобто це коротенькі веселі сценки, які грались поміж діями головної поважної п’єси, щоб глядачі відпочили і освіжили свою увагу. Тут діяли звичайні люди: сцени про римських воїнів, про жінку Ноя і т.д. Були два типи інтермедій: одні – єдина головна п’єса з багатьох частин, інші являли собою окремі незв’язані між собою сцени. Найстаріші інтермедії мали наївну інсценізацію, наприклад, суперечка єврея і українця про те, у кого більше святих, суперечка закінчується бійкою, один у одного видирають по волосині з бороди за кожного святого (грубий комізм, анекдотичний зміст).
В більш пізніх інтермедіях, крім комічного сюжету з’являються й інші риси: цілі жанрові сцени з реальними подробицями й цікавими типами селян, циган, дяків, козаків та інше. Кожний з них проявляє свій характер, свою поведінку, мову, а мову не книжну, а живу, народну, жести, ходу і тому подібне. Більшість цих інтермедій побутового характеру, зі сценами селянського життя, а деякі несли ідею соціальних і національних стосунків.
До нашого часу дійшли деякі з цих творів. Найкращі зразки шкільної драми – це: драми різдвяного циклу «Комедія на день Рождества Христова» Д. Туптала та «Коміческоє дійствіє» М. Довгалевського, великодня драма «Властотворний образ чоловіколюбія Божія» М. Довгалевського. Збереглися також драми про життя святих: анонімна драма про Олексія, чоловіка Божого, «Комедія на Успеніє Богородиці» Д. Туптала, алегорична п’єса «Воскресеніє мертвих» Г. Кониського. Також відомі шкільні драми історичного змісту: трагедокомедії Л. Горки «Іосиф Патріарха» та Г. Щербацького «Фотій» та інші. Але вершиною української шкільної драми є твір, відомий як перший драматичний твір з історії України, – трагедокомедія Ф. Прокоповича «Владимир».
Сценічні постановки шкільних драм. Сценічна постановка була не однакова. Містерія вимагала й містеріальної постановки п’єси. На сцені були одразу небо, пекло й земля, а на землі – багато різних місцевостей. Наприклад, в «Олексії, чоловікові божому» з неба виходили янголи, промовляв голос божий. На землі показувалися різні міста, де мандрував Олексій: Рим і Ефес.
Декорації були теж різноманітні, в драмі «Царство натури людської» на сцені були рай, міський сад, Голгофа, пустеля, небесні палати, палац фараона та інше. В єзуїтських п’єсах була вже послідовна зміна декорації, єзуїти любили і часто вводили ефектні сцени, всілякі театральні трюки. В таких сценах були грім, блискавка, повстання мертвих, корабель на морі.
П’єса ділилася на акти, декорації мінялися по ходу дії для кожного акту, а не одразу всі виставлялися на сцені. Мінялася задня завіса (задники). Куліс ще не було, а робилися бокові стінки, які складалися з шести чотирикутних призм (три з однієї сторони, три з іншої). Призми насаджувалися на вісь, вони поверталися різними боками до глядачів. На кожному боці призми була якась декорація, посеред них були проходи для акторів на сцену. З такою декорацією грали багатоактні трагікомедії, а інтермедії, де нескладний зміст, грали без оформлення перед завісою, або ширмами. Вбрання, костюми відповідали дійсності. Освітлювалася сцена плошками, або свічками, їх завішували розмальованими полотнищами, свічки ставили із низу впродовж рампи. Гра акторів була примітивна. Текст проголошувався декламаційно, не було природніх декламацій, та й сам стиль п’єс був мало природній. Головна причина – не було теоретичних розробок, як ставити вистави, і як в них грати.
Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становлення класичного театру.
Середній період українського театру. З кінця ХVІІІ ст. на Україні з’являлися нові галузі театру – театр кріпацький та професійний. Українські козацькі старшини, одержавши права володіти кріпаками-селянами, починають навипередки заводити в себе порядки російських поміщиків, переймаючи у них разом з мовою та побутом, модні розваги – створювати домовий кріпацький театр. Кожен з них дивував іншого розкішними виставами, складом кріпацьких труп, розмаїттям оформлення і таке інше. Найбагатші були це Розумовський (Єлісаветград – Кіровоград), Трощинський (Полтава), Штейн і Калиновський (Харків). Вистави йшли російською мовою, рідко українською, особливо на Полтавщині, де виставляв п’єси українською мовою батько відомого письменника Василь Гоголь. Постановки були різні, часом їх обставляли розкішно, в репертуар входили драматичні твори, опери і балети. Наприклад, урочисті вистави на честь князя Куракіна (Білокуракіно, Катерина друга) – це малоросійський генерал-губернатор. Промова на честь гостя, потім опера «Школа ревнивих», за нею балет «Венера і Адоніс», закінчувалося все це алегоричною сценою на честь Куракіна.
Найбільш популярними були оперні трупи, яких часто вивозили і в російські столиці Москву і Петербург. Солісти опери і хор дуже славилися голосами, але доля акторів цього театру була гірка. (Били, посилали виконавців на конюшню за погане виконання ролей і т.д.). Розквіт кріпацького театру припадає на кінець ХVІІІ і початок ХІХ ст. Театри мандрували по Україні і давали вистави українською мовою. З 20-х років ХІХ ст. разом з занепадом поміщицьких господарств почали зникати і кріпацькі трупи, частина акторів зливалися з професійними театрами, частина розпадалася. Окремі актори-кріпаки почали служити по професійних мандрівних трупах, число яких все збільшувалось, і, таким чином, кріпацький театр або зникав, або зливався з професійним.
Професійний театр. Професійні трупи почали з’являтися на Україні вперше з кінця ХVІІІ ст. Завдяки розвитку торгівлі стали розвиватися міста Україні, приїжджало чимало купців з Росії, відкривалися різні адміністративні установи з певним контингентом урядовців, а на зиму з’їжджалися зі своїх маєтків заможні поміщики. Для них давали вистави мандрівні актори, беручи до свого складу кращих акторів з народу і організовували невеликі трупи. Але частіше трупу організовував якийсь антрепренер і вона мандрувала по селам і містам більш-менш довгий час. Чисто українських труп не було, були тільки чисті російські і польські, тому що більшість населення розмовляло на цих мовах, а де було більшість українців, ставили п’єси на українській мові. Серед організованих труп найбільш популярними були на початку ХІХ ст. російські трупи Калиновського (грала в Харкові в 1813 р.), братів Барсових (Курськ до 1816 року), Штейна (Полтава в 1818-1819 рр.), польсько-українська трупа Ленковського та інші.
Художній рівень усіх труп був невисокий, бо вони складалися здебільшого з людей малопідготовлених. Так, Штейн, наприклад, брав у трупу хлопців і дівчат прямо з вулиці за зовнішнім виглядом. Соціальне і матеріальне становище акторів було незадовільне і в актори йшли здебільшого ті, яких гнали злидні і неволя. В той же час жінки театр цуралися, актрис було небагато, тому жіночі ролі часто доводилося грати чоловікам.
Художнє оформлення вистав було бідним. Постійних театрів майже не було, вони діяли тільки в Києві, де в 1803 році вперше було збудовано дерев’яний театр та Одесі. По інших містах, навіть таких, як Харків, постійний театр було збудовано лише в кінці 30-х рр. ХІХ ст. В цілому, театральним акторам доводилося грати де прийдеться: в приватних чи громадських будинках, або на швидко зроблених балаганах, чи прямо на вулиці. Освітлення плошками (фітіль у марлі), або при свічках. Це відбувалося аж до 80 років 19 століття, коли почали вже активно засновуватися постійні українські трупи. До 80-х років, треба сказати ще не було українського театру в цілому, а були тільки поодинокі українські вистави, при тому їх було не дуже густо. Щодо самого характеру сценічного виконання, то тоді панував так званий класичний стиль гри і актори в ролях героїв, особливо трагічних, мали якусь штучну позу та ефектний рух й піднесений голос з неприроднім декламуванням монологів. Ролі коханців виконувались з перебільшеною сентиментальністю, а комічні ролі – з шаржем і перебільшенням. Пізніше почав перемагати нахил до сценічного реалізму, особливо в українських п’єсах. Актори грали більш природньо.
З кінця ХVІІІ століття в Україні починають організовуватися в різних містах аматорські вистави, особливо там, де не було професійної трупи. Але були такі аматорські колективи, які мали велику популярність. Це, перш за все, місцевий гурток урядовців в Харкові, у Ніжині організовували вистави студенти місцевого ліцею, де брав участь М. Гоголь, в 20 роках 19 століття у Полтаві з домашнього аматорського театру генерал-губернатора Ярослава Лобанова-Ростовського виник в 1818 році Полтавський театр. В аматорських виставах грав Іван Котляревський, який у 1819-1821 роках очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав в 1819 р. п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», обидва твори написані в дусі популярних тоді в російському театрі «комічної опери», яка з Італії перейшла до Франції і поширилася по всій Європі. В Росії вона з’явилася в кінці ХVІІІ ст. і хутко стала дуже популярною. Котляревський в цих п’єсах використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги. Котляревський обрав цю форму, бо вона йому давала змогу вивести на сцену українських селян, показати їх побут, ідеалізацію селянських типів – Наталки, Петра, Терпелихи, Миколи та інших, а також протипоставити їм негативні постаті полупанків, дрібних урядовців – Возного в «Наталці Полтавці» й Финтика в «Москалі-чарівнику». А такі образи як Виборний («Наталка Полтавка») і Москаль («Москаль-чарівник») – це більш звичайні постаті – хитрих і дотепних підручних, що на їх держиться вся дія в п’єсах. А в цілому Котляревський зробив своїх героїв живими й художньо переконливими постатями. В цих образах відчувається любовне відношення автора до народу, що позначилося ще в «Енеїді». Через це мабуть твори Котляревського, ще й досі не загубили своєї свіжості й колоритності. П’єси написані живою народною українською мовою з народного життя.
Традиції Котляревського продовжив в цей час Григорій Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. В 1812 році він був директором цього театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838). Комедія «Сватання на Гончарівці» написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника (Олексій). «Шельменко-денщик» – комедія інтриги і характерів, викриває типові явища кріпосницької дійсності, зокрема самовдоволене панство.
З появою нової української драматургії пов’язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна і Карпа Соленика.
Михайло Семенович Щепкін (1788-1863) – знаменитий актор, був родом з Курщини і служив протягом 17 років у трупах Барсова, Штейна, Калиновського та інших, що грали переважно на Україні. Походив він з сім’ї кріпаків. Акторську діяльність розпочав в 1805 році. У 1821 році за участю передових представників української і російської громадськості був викуплений з кріпацтва. Щепкін був видатним новатором у театральному мистецтві, перейшовши від старої класичної манери гри до реалістичного напряму, який він і затвердив на сцені своїм хистом. В українських ролях почав виступати в Полтаві й чудово грав у п’єсах Котляревського Виборного («Наталка-Полтавка») і Михайла Чупруна («Москаль-чарівник»). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821-1823).
З 1824 і до кінця свого життя працював у Малому театрі в Москві. Він є основоположником сценічного реалізму в українському і російському театральному мистецтві. Реальними рисами відзначалася також і гра Карпа Трохимовича Соленика (1811-1851) українця з походження й симпатій, хоча в дійсності народився він в Білорусії, на Могильовщині. Він здобув високу освіту у Віленському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі – Виборний і Возний («Наталка Полтавка»), Чупрун («Москаль-чарівник»), Шельменко («Шельменко-денщик» Квітка-Основ’яненко), Стецько («Сватання на Гончарівці» Квітка-Основ’яненко).
З інших акторів того часу треба згадати І. Дрейсіга, він багато разів виступав в українських ролях і навіть писав українські п’єси, і особливо С. С. Гулака-Артемовського, відомого автора опери «Запорожець за Дунаєм», він був і добрий актор, родом з Київщини, він з молодих літ учився співу в Петербурзі та Італії і протягом 40-70-х рр. ХІХ ст. був співаком у петербурзькій опері. Артемовський мав велику славу у публіки, але більш грав поза межами України. З актрис найбільш відомі Янковська, грала добре Наталку, Нальотова – співачка, і Данилова чудово грала Терпелиху (мати Наталки у «Наталці Полтавці»). Окремі талановиті актори були розкидані по різних трупах, і їм доводилося грати з поганим ансамблем акторів і це стало причиною, що український театр у ті часи не мав певного обличчя і сталої традиції.
Український театр першої половини ХІХ ст. був первинно побутовим, ґрунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка.
У другій половині ХІХ ст. паралельно з розвитком професійного театру, поширювався і аматорський рух, який сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Києві. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. На початку 60-х років створюється гурток аматорів на Херсонщині в місті Бобринці, де активну участь брали знамениті потім драматурги М. Кропивницький та Ів. Тобілевич (Карпенко-Карий). А в Єлисаветграді у гуртку брала участь вся місцева інтелігенція, на чолі з поміщиком Тарнавським і його жінкою. Діяльність цього гуртку продовжувалася багато років. Крім вечірніх вистав для еліти грали вистави, дешеві ціною, і для прислуги поміщиків. Тут вперше почали виступати на сцені брати Микола і Опанас Тобілевичі – потім талановиті Садовський та Саксаганський, а тоді ще учні реальної школи. В 1872 році у Києві почав діяти гурток аматорів, на чолі якого були М. Старицький та Микола Лисенко. Активну участь у ньому брали відомий етнограф П. Чубинський (автор гімну України «Ще не вмерла Україна»). Старицький для гуртка почав писати твори, перші з них: водевіль «Як ковбаса та чарка», оперету «Різдвяна ніч», а Лисенко написав до них музику. Публіка, особливо демократична, приймала вистави дуже прихильно, тому що гра акторів, висока драматургія, гарна музика – все це приваблювало публіку. Вистави йшли з аншлагами. Але несподівано в 1876 році вистави українською мовою було заборонено, особливо соціального та історичного змісту. Можна було грати маленькі п’єси на сільську тематику і то малоросійською мовою.
Треба сказати, що київські і єлисаветські аматорські вистави мали в свій час особливо велике значення. Це була перша спроба утворити справжній серйозний театр з ідейним репертуаром, і не тільки національним, вони зробили великий вплив на громадянство, а також на адміністрацію, показавши, що український театр і українська мова перестає бути мовою для хатнього вжитку й робиться знаряддям культурного розвитку цілого українського народу.
Заборона вистав українською мовою була недовгою, бо українське громадянство весь час уживало заходів, щоб добитись поступків у цій справі. І у 1881 році настала можливість розпочати вистави українських п’єс. Бажання і енергія наших діячів театру перебороли царську заборону і в 80-х роках український театр за короткий час дійшов вершини своєї художності, а разом з тим і слави.
З цього часу починається вже новий період в житті театру, і таким чином 1876 роком можна закінчити другий, середній період його історії.
* * *
Михайло Щепкін(1788 – 1863).Михайло Семенович народився 17 листопада 1788 року в родині селянина-кріпака у с. Красному Курської губернії. Захоплюватися театральним мистецтвом Щепкін почав уже під час навчання в повітовому училищі в Суджі, де він брав участь у шкільних виставах: в комедії О. Сумарокова «Сварливиця» виконував роль слуги Розмаріна.
1801 року, проходячи курс науки в Курському губернському училищі, зблизився з театром, очолюваним братами Барсовими. А під час літніх канікул виступав у спектаклях кріпацького театру графа Волькенштейна в рідному селі – 14-річним хлопцем грав Фірюліна в «Нещасті від карети» Я. Княжніна.
Подія, що трапилася у 1805 році, в Курському театрі, назавжди вирішила долю юнака. Актор, який мав грати жвавого Андрія-листоношу в драмі «Зоя» Марсьє, несподівано захворів, і Щепкіну довелося цю роль приготувати за одну добу.
Працюючи на сцені Курського театру з 1805 – 1816 рік, Щепкін уважно придивлявся до гри як професіональних акторів, так і аматорів і аналізував засоби їх праці над образом. Уже тоді Щепкін помітив, що більшість акторів кріпацького театру намагалися догодити смакам дворянського глядача, який бажав бачити на сцені «високі» зразки французької класицистичної манери гри. З цього часу він починає рішучу боротьбу проти цієї згубної для мистецтва манери гри.
1816 року через аварійність приміщення спектаклі в Курському театрі припинились. Іншого приміщення не було, і брати Барсови змушені розпустити свою напівкріпосну трупу. Так Щепкін залишився без роботи і повернувся на село до батьків. Але незабаром один з колишніх власників Курського театру – П. Барсов запросив Михайла Семеновича до Харківської трупи І. Штейна та Й. Калиновського на комедійні ролі.
Проста, правдоподібна гра молодого Щепкіна на сцені Харківського театру поступово привертала до себе увагу прихильників його таланту, а антрепренери використовували успіх і популярність Щепкіна, примушуючи його виступати майже в кожній виставі.
Незважаючи на коротке перебування М. Щепкіна в Харкові (1816 – 1818), він залишив тут численних послідовників і прихильників реалістичного напряму – як серед глядачів, так і серед акторів. Про це свідчить дальша історія розвитку Харківського театру, який у 20-х роках ХІХ століття очолював відомий український письменник, драматург і театральний діяч Г. Квітка-Основ’яненко.
1817 року, гастролюючи в Полтаві, мандрівна трупа Штейна і Калиновського вперше поставила «Козака – віршописця» Шаховського. Глядачі тепло прийняли лише Михайла Семеновича у ролі повітового писаря Грицька.
Полтавський період (1818 – 1822) у творчості Щепкіна має велике значення для українського театру, що розвивався під його благотворним впливом. На Полтавській сцені Щепкін створив неперевершені образи Кривосудова («Ябеда» Княжніна), Богатонова («Пан Богатонов, або провінціал у столиці» Загоскіна) та інші, в яких з особливою силою і яскравістю розкрилися його реалістичні позиції в акторському мистецтві.
Спільна праця актора Щепкіна і письменника Котляревського в Полтаві позначилася на долі всього українського театру. Щепкін високо цінував літературний талант автора «Енеїди», його пристрасний, життєрадісний народний гумор і всіляко заохочував Котляревського спробувати свої сили в драматургії. Як відомо, Котляревський написав свою знамениту «Наталку Полтавку», а незабаром – і «Москаля-чарівника». Того ж 1819 року ці п’єси були поставлені в Полтавському театрі, де М. Щепкін створив вражаючі своєю правдивістю художні образи виборного Макогоненка («Наталка Полтавка») і селянина Михайла Чупруна («Москаль-чарівник»).
У соціально-значимих ролях актор досяг повного сценічного перевтілення. Це були узагальнені характери: як великий митець, він виявляв глибокі знання життя і побуту українського народу і на цій підставі створював образи своїх героїв. Це було торжество реалістичних принципів театрального мистецтва.
Пізніше «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» за участю Щепкіна з великим успіхом йшли в Москві – на сцені Малого театру, та в Петербурзі – на сцені Александринського театру.
1822 року Щепкін отримав запрошення працювати в Московському Малому театрі. Перший виступ його відбувся 20 вересня 1822 року (роль Богатонова у п’єсі Загоскіна «Пан Богатонов, або провінціал у столиці»). На сцені Малого театру йому судилося працювати цілих сорок років і завершити розпочату ще на Україні реформу театрального мистецтва.
Переїхавши в Москву, Щепкін не поривав своїх творчих зв’язків з Україною і українським театром, з драматургією І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка; він ввів їхні п’єси до діючого репертуару російського театру і не розлучався з ролями в них до кінця свого великого творчого життя.
Щепкін охоче користувався кожною нагодою, щоб побувати на Україні. Так, у 1829 році він побував у Полтаві та Харкові, де виступав у ролях, які глядач встиг полюбити: Макогоненка, Чупруна, Репейкіна («Хлопотун» Писарєва), Арнольфа («Школа жінок» Мольєра).
У 1837 році на одеській сцені Михайло Семенович виступав у ролях Городничого («Ревізор» Гоголя), Гарпагона («Скупий» Мольєра) та найбільший успіх мав у ролі Фамусова («Лихо з розуму» Грибоєдова).
У 1842 році Щепкін знов приїздить на гастролі до Харкова, а у 1843 році на гастролях в Києві зіграв понад 20 ролей, серед яких особливе місце займають гоголівські образи (Городничий з «Ревізора», Кочкарьов з «Женитьби» та вперше грає Утєшительного з п’єси «Ігроки»). З Києва великий актор поїхав до Одеси. Тут він повторює весь свій київський репертуар та бере участь у виставі трагедії «Підступність та кохання» Шиллера, в якій грає разом з відомим російським актором П. Мочаловим: Щепкін – Міллер, Мочалов – Фердінанд.
Далі, протягом п’яти років (1845 – 1850) Щепкін двічі приїздив на гастролі до Харкова та Одеси, також гастролював в Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі та Полтаві, де не обмежувався лише участю у спектаклях. Він часто виступав перед акторами театрів з бесідами про акторську і режисерську майстерність, допомагав місцевим трупам розвивати й удосконалювати театральне мистецтво.
* * *
Карпо Соленик(1811 – 1851). Карпо Трохимович народився в травні 1811 року у місті Лепелі Вітебського повіту на Могильовщині, в сім’ї повітового землеміра. Навчався у Віденському університеті, але курсу не закінчив. На початку 30-х років вступив до театральної трупи Івана Штейна, що перебувала тоді в Курську, на посаду суфлера. Коли трупа Штейна розпалася, Карпо Соленик лишився в Курську, в трупі Млотковського, і як актор дуже скоро завоював любов глядачів. Без будь-якої театральної школи, за кілька років наполегливої праці Карпо Трохимович опанував акторську техніку і грав не гірше за уславлених акторів.
З того часу почалася його блискуча театральна діяльність. Про Соленика заговорили всюди, і преса одностайно визнала його одним з найпопулярніших акторів провінції, майстром художнього перевтілення, правдоподібного вживання в сценічний образ. Карпа Соленика не раз запрошували на сцену столичного Александринського театру, але він відмовився від імператорської сцени.
Крім труп Штейна і Млотковського, Карпо Трохимовнч працював і в інших провінціальних мандрівних антрепризах. Але основним містом його діяльності був Харків.
Український репертуар того часу був дуже обмежений і мав, переважно, комедійний характер: «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та «Шельменко-писар», «Козак-віршотворець». Проте саме в цьому репертуарі, в ролях Виборного, Возного, Чупруна, Стецька, Шельменка, Грицька, а також у таких кращих ролях,як Хлестаков, Бобчинський, Осип, Фамусов, Репетилов, Кочкарьов, Синичкін, Кочергін («Актор» Некрасова), блазень («Король Лір» Шекспіра) Соленик здобув найбільший успіх.
Послідовник реалістичної школи інтерпретації образу, яку заповідав М. Щепкін, неперевершений майстер сценічного перевтілення, К. Соленик дивовижно органічно вживався в «шкуру дійової особи», щедро наділяв її своїм натхненням, дотепним гумором, життєрадісністю, веселістю у поєднанні з хвилюючим оптимістичним ставленням до долі простої людини, тонко використовував могутню зброю гострої сатири для викриття соціальної нерівності.
Шельменка Соленик наділяв м’яким гумором і гострим розумом, хитрістю і лукавством. Від Шельменка – Соленика віяло земною простотою, дотепністю і кмітливістю; він у всьому переважав як панів, так і офіцерів.
Але справжнім зразком акторської майстерності у Карпа Трохимовича був образ Чупруна. З російського репертуару Соленик чудово грав Фамусова, Синичкіна, Кочкарьова, проте найбільший успіх мав у ролі Хлестакова. Дуже любив він, хоч і невелику, роль Осипа в «Ревізорі».
Тісний зв’язок з життям народу, постійні гастролі і щоденне спілкування з глядачем, уважне спостереження дійсності, як добірне насіння в благодатному ґрунті, знаходили відгук у серці актора-громадянина, будили в нього творчу наснагу, художню фантазію.
Карпо Соленик щедро наділяв кожний персонаж яскравою самобутністю, свіжістю і лаконічністю. Його художнім засобам притаманна детальна, наполеглива праця над кожною сценою, пластичним рухом, поетично витонченим словом, невичерпна сила проникнення в образ з блискавичним перевтіленням і гармонійним поєднанням комедійних елементів з глибоко зворушливим драматизмом. Він був неперевершеним майстром сценічної виразності.
Контрольні питання:
1. Етапи розвитку українського театру.
2. Народні витоки українського театру.
3. Що таке вертеп, вертепна драма?
4. Розвиток шкільної драми на Україні. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку національного театру.
5. Розвиток кріпосного театру.
6. В чому полягають особливості репертуару кріпосних театрів?
7. Перші професійні трупи акторів.
Література:[2], [14], [16], [18], [19], [20], [38],[39], [42], [43].
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 214; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!