СТАДІЇ ТА ТЕХНОЛОГІЇ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ
Вибір теми
Вибір теми є найвідповідальнішим етапом у діяльності студента чи аспіранта, оскільки тема визначає майбутню наукову роботу людини і вирішальним чином зумовлює результат дослідження. Практика показує, що правильно обрати тему – наполовину забезпечити успішне її виконання.
При обранні теми основними критеріями повинні бути актуальність, новизна і перспективність, наявність теоретичної бази, можливість виконання теми в даній установі, зв’язок її з конкретними науково-дослідними темами кафедри.
Якщо молодий дослідник неспроможний самостійно обрати тему роботи, він може звернутися до будь-якої наукової установи держави. Суттєву допомогу тут надає ознайомлення з аналітичними оглядами і статтями у спеціальній періодиці, а також бесіди і консультації зі спеціалістами-практиками, в яких можна з’ясувати досі мало вивчені в теоретичному плані важливі питання з різних сфер людської діяльності.
Обравши тему, дослідник має усвідомити сутність пропонованої ідеї, її новизну й актуальність, теоретичну важливість і практичну значущість. Це значно полегшує оцінку і остаточне закріплення обраної теми.
Говорячи про новизну ідеї (а отже, і теми), не треба забувати відоме положення, що не все нове є обов’язково прогресивним, так само як і старе – консервативним. Наукова новизна самої роботи – це ознака, наявність якої дає авторові підстави використовувати поняття «вперше» при характеристиці отриманих ним результатів і проведення дослідження загалом. Поняття «вперше» означає у науці брак подібних результатів до їх публікації. Вперше може проводитися дослідження на оригінальні теми, раніше не досліджувані у тій чи іншій галузі наукового знання.
|
|
|
Для багатьох галузей науки новизна виявляється у наявності вперше сформульованих і змістовно обґрунтованих теоретичних положень, методичних рекомендацій, які впроваджені у практику і суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних результатів. Новими можуть бути тільки ті положення дослідження, котрі сприяють подальшому розвитку науки або окремих її напрямків. Новизна історичних досліджень полягає у введенні до наукового обігу досі не використовуваних джерел, з’ясуванні етапів розвитку тієї чи іншої галузі знань, у розкритті закономірностей і основних шляхів розвитку науки і техніки.
Часом дослідники виявляють побоювання, чи не готує хтось інший науково-дослідну роботу на таку ж тему. Ці побоювання марні, хоча природно, що актуальною темою можуть займатися в декількох установах одночасно. Досвід підказує, що не можуть двоє людей, не пов’язаних один з одним, однаково розв’язати якусь проблему. Обов’язково принцип вирішення проблеми, зміст теоретичної частини, методика експерименту будуть різними.
|
|
|
Питання новизни є одним з найбільш суперечливих і складних як при захисті роботи, так і опублікуванні статті. Одні експерти вважають отриманий результат новим, інші – давно відомим. Тут вони спираються на свій особистий досвід, який при зростаючій кількості робіт, розширенні тематики досліджень і одночасному зменшенні доступних джерел інформації стає дедалі менш надійним. Тому кожен дослідник повинен вміти визначити новизну свого наукового результату. Найтиповішими помилками у формулюванні одержаних результатів є такі:
1) новизна підміняється актуальністю теми, її практичною і теоретичною значущістю;
2) у положеннях стверджується, що дане питання не розглядалося в конкретних умовах, визначаєтьсяйого важливість для практики;
3) висновки до розділів мають характер констатації і є самоочевидними твердження, з якими справді не можна сперечатися;
4) немає наступності, тобто зв’язку між одержаними раніше і новими результатами.
За місцем отриманих знань у ряду відомих наукових даних можна виділити три рівні новизни.
|
|
|
1) перетворення відомих даних, докорінна їх зміна;
2) розширення, доповнення відомих даних;
3) уточнення, конкретизація відомих даних, поширення відомих результатів на новий клас об’єктів, систем.
Рівень перетворення характеризується принципово новими у даній галузі знаннями, які не просто доповнюють відомі положення, а являють собою щось самостійне. Самоперевірку даного рівня можна здійснити, поставивши собі запитання: «А що, ніхто ніколи цю задачу не розв’язував?» На цьому рівні суттєво важливо розрізняти два варіанти новизни: дискусійно-гіпотетичну і загальновизнану. У першому випадку нові результати ще не досить доказові, не мають достатніх всебічних конкретизацій і нерідко натрапляють на протидію, оскільки самі факти не піддаються новаторському науковому поясненню. Тому залишається сумнів щодо справедливості таких наукових ідей.
На рівні конкретизації новий результат уточнює відоме, конкретизує окремі положення, що стосуються поодиноких випадків. На цьому рівні відомий метод, спосіб можуть бути розвинені й поширені на новий клас об’єктів, систем, явищ.
Таким чином, практично будь-яка актуальна науково-дослідна тема може забезпечити виконання роботи, все залежить від глибини і широти її розроблення, а отже, від самого дослідника.
|
|
|
Оцінюючи актуальність обраної теми, не можна ставити її у залежність від політичної ситуації у країні або світі. Справжня наука не терпить кон’юнктурних підходів. Політизація тут у недалекому минулому призводила часом до звуження спектру напрямів наукового пошуку, вилучення з нього напрямів, які не мали з якихось міркувань підтримки правлячої партії, що було причиною необ’єктивності наукових розроблень.
3.2. Складання плану роботи
Від самого початку роботи досліднику необхідно мати план роботи, хоча б попередній. Робочий план роботи допомагає авторові скласти його науковий керівник. До обов’язків наукового керівника належить також робота зі складання календарного графіка роботи студента. Крім того, науковий керівник:
· рекомендує потрібну літературу, довідкові, архівні і статистичні матеріали та інші джерела за темою;
· проводить систематичні, передбачені розкладом бесіди і консультації;
· оцінює зміст виконаної роботи як частинами, так і в цілому;
· дає згоду на подання роботи на захист.
Отже, керівник надає наукову і методичну допомогу, систематично контролює виконання роботи, вносить необхідні корективи, дає рекомендації стосовно доцільності прийняття того чи іншого рішення, а також робить висновок про готовність роботи.
Досвід свідчить, що за весь період роботи над дослідженням можуть бути складені плани кількох видів. Робочий план починається з розробки теми, тобто задуму наукового дослідження. Можливо, що підґрунтям такого задуму буде лише гіпотеза, тобто припущення, викладене як на основі інтуїції (передчуття), так і на попередньо розробленій версії (на повідомленні чогось з метою попереднього пояснення). Навіть така постановка справи дасть змогу систематизувати й упорядкувати всю наступну роботу.
Попередній робочий план тільки в основних рисах дає характеристику предмета дослідження, надалі такий план може і повинен уточнюватися, проте основне завдання, котре стоїть перед роботою загалом, повинне змінюватися якомога менше.
Студенту потрібно усвідомити черговість і логічну послідовність запланованих робіт. За організаційної черговості завдання виконуються залежно від наявних можливостей, порядок їх виконання може змінитися за умови, щоб упродовж певного періоду вони всі були виконані.
Логічна послідовність диктує розкриття сутності завдання. Поки не вивчений перший розділ, не можна переходити до другого. Важливо навчитися знаходити у будь-якій роботі головне, вирішальне, те, на чому треба зосередити у даний час усю увагу. Це дасть змогу знайти оптимальні розв’язки поставлених завдань.
Такий методичний підхід підказує необхідність урахування стратегії і тактики наукового дослідження. Це означає, що дослідник визначає загальну генеральну мету у своїй роботі, формулює центральне завдання, виявляє усі доступні резерви для виконання задуму та ідеї, обирає потрібні методи і прийоми дій, знаходить найзручніший час для виконання кожної операції.
У творчому дослідженні план завжди має динамічний, рухливий характер і не повинен сковувати розвиток ідеї та задуму дослідника, зберігаючи певний чіткий і визначений науковий напрямок у роботі.
3.3. Методи добору фактичних матеріалів і складання огляду літератури
Ознайомлення з опублікованими науковими працями за темою роботи починається відразу після розробки ідеї, тобто задуму наукового дослідження, котрий, як уже зазначалося раніше, знаходить своє відображення у темі і робочому плані. Така постановка справи дає змогу цілеспрямовано шукати літературні джерела за обраною темою і краще опрацювати матеріал, опублікований у працях інших учених, бо витоки основних питань проблеми майже завжди закладені в попередніх дослідженнях.
Літературний афоризм стверджує: «Вивчати явище без книг – це почати плавання у незвіданому морі без карти, вивчати ж книги без практичної роботи – це значить зовсім не вийти у море». Звичайно, виконуючи наукову роботу, доводиться прочитати багато книг і статей, з яких частина увійде до бібліографії, тобто буде детально вивчена. Тому варто навчитися двох видів читання: «швидкого» і «повільного».
«Швидке» читання (читання «по діагоналі») повинно відповісти на запитання, чи варто дану статтю або книгу уважно вивчати.
Після того, як проглянуто всю наявну на даний момент літературу, можна приступити до «повільного» читання, до глибшого її вивчення, переходячи від простого матеріалу до складнішого. Треба починати з книг, згодом – статті, спочатку вивчати вітчизняні джерела, а потім – іноземну літературу.
При читанні відібраної літератури варто робити помітки, бажано на одному боці аркуша стандартного формату. Це дає змогу надалі компонувати матеріал у будь-якому порядку або, як кажуть, користуватися методом «клею і ножиць». Читаючи джерела, ліпше записати більше, бо заздалегідь не завжди відомо, що з цього матеріалу може знадобитися, повторний пошук – зайва втрата часу.
Дуже велике значення має обробка записів у міру їх накопичення. Тут потрібно виявити максимальну організованість, яка межує з педантизмом. За систему зберігання записів можна взяти початковий план досліджень, а потім – план роботи. Корисно для кожного її розділу завести окрему папку, куди складати усі виписки стосовно цього розділу у послідовності, що відповідає викладенню матеріалу.
Потім увесь матеріал треба систематизувати, тобто розмістити відповідно до плану, вилучити зайве (дублі, матеріали, що перетинаються, та ін.). Подальша обробка матеріалу повинна дати відповідь на питання щодо повноти зібраної інформації, чи досить її для роботи.
Як знайти потрібну літературу? Є два шляхи отримання бібліографічної довідки: замовлення в спеціалізованій інформаційній установі (інформаційному підрозділі установи) або самостійний пошук. Варто зазначити, що незважаючи на високу кваліфікацію працівників інформаційних служб, вони ніколи не доберуть літературу так, як требадослідникові, хоч і збережуть йому багато цінного часу. Науковий працівник у пошуку літератури повинен спочатку з’ясувати перелік періодичних видань, від яких можна сподіватися потрібної інформації. Добре складений перелік навіть при побіжному знайомстві з заголовками джерел допомагає усвідомити обсяг потрібної інформації. Слід переглянути всі види джерел, зміст яких пов’язаний із темою дослідження. До них належать матеріали, надруковані у різних вітчизняних і зарубіжних виданнях, недруковані документи (звіти про науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, дисертації, депоновані рукописи, матеріали зарубіжних фірм), офіційні матеріали. Якщо такий перелік виявиться дуже великим, слід обмежити параметри бібліографічного пошуку: мова, країна, рік видання та ін. Коли з даного питання є бібліографічний довідник, необхідно використати, одночасно перевіривши його повноту. Починати пошук варто з нової літератури, а потім поступово «розмотувати клубок», користуючись посиланнями на інші джерела.
Найважливіші книги та статті треба обов’язково прочитати в оригіналі. Вивчивши літературне джерело, відразу зробіть його повний бібліографічний опис. Ніколи не покладайтеся на свою пам’ять, занотуйте на картках потрібне та зауваження до кожного джерела. Серед найважливіших джерел отримання інформації виділяють монографії та наукові статті.
Монографія – наукове видання, котре містить повне і всебічне дослідження якоїсь проблеми або теми. Науковий збірник матеріалів авторитетної наукової конференції, науковий збірник дослідницьких матеріалів установ, навчальних закладів або наукових товариств із найважливіших наукових і науково-технічних проблем – усі ці видання мають принципове наукове значення і практичну цінність. У своїй основі вони безумовно належать до числа достовірних джерел. Практично абсолютну достовірність мають описи винаходів.
Наукові статті розподіляються за видами і залежно від того, до яких наук вони належать: природничо-технічних або гуманітарних.
Теоретична стаття у галузі технічних або інших точних наук звичайно відзначається точністю доведень із застосуванням сучасних математичних методів, моделювання з залученням даних експериментальних досліджень. У такій статті відомості досить обґрунтовані. Результати розрахунків та експериментів, їх оціночні дані, методики, умови розв’язання задачі, а також інша інформація – все це здебільшого має достовірний характер.
Теоретичні статті у галузі гуманітарних наук значно більше, ніж стаття технічна, насичені роздумами, порівняннями, словесними доведеннями. Достовірність їх змісту залежить від достовірності вихідної інформації, використаної авторами. Проте тут важливого значення набуває позиція автора, його світогляд, з огляду на які стаття поруч із об’єктивними науковими даними може містити неправильні трактування, помилкові положення, різні неточності. Тому слід розібратися у цьому і точно оцінити зміст статті, встановити істинність тверджень її автора і дати їм відповідну оцінку.
Самостійне значення має інформаційна стаття у будь-якій науковій галузі. Така стаття звичайно оперативна і актуальна, вона містить стислий, конкретний виклад певних фактів, повідомлення про якусь подію, явище. У технічних науках інформаційною можна вважати статтю, в якій наводяться відомості щодо виробу, технологічного процесу тощо. Подібно до статей різний ступінь достовірності мають також доповіді, оголошені на наукових конференціях, симпозіумах. Одні з них можуть містити обґрунтовані, доведені, апробовані відомості, інші – питання постановочного характеру, пропозиції та ін.
Вивчаючи літературу, не намагайтеся тільки запозичити матеріал. Паралельно проаналізуйте знайдену інформацію. Цей процес має тривати протягом усієї роботи над темою, тоді власні думки, які виникли в ході знайомства з чужими працями, стануть основою для отримання нового знання. Звичайно використовується не вся інформація, що міститься у певному джерелі, а тільки та, яка безпосередньо стосується теми дослідження і тому найбільш цінна і корисна. Отже, критерієм оцінювання вивченого є можливість його практичного використання у науковій роботі.
Вивчаючи літературні джерела, треба стежити за оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися. Працюючи над якимось частковим питанням або розділом, слід постійно бачити його зв’язок із проблемою загалом, а розроблюючи широку проблему – вміти розділяти її на частини, кожну з яких продумувати у деталях. Можливо, частина отриманих даних виявиться непотрібною; дуже рідко вони використовуються повністю. Тому потрібні ретельний відбір і оцінювання їх. Відбір наукових фактів – не проста справа, це не механічний, а творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці.
Треба добирати не будь-які, а тільки наукові факти. Поняття «науковий факт» значно ширше і багатогранніше, ніж поняття «факт», що застосовується у повсякденному житті. Коли говорять про наукові факти, то розуміють їх як складові елементи основи наукового знання, віддзеркалення об’єктивних властивостей речей і процесів. На підставі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.
Наукові факти характеризуються такими властивостями, як новизна, точність, об’єктивність і достовірність. Новизна наукового факту свідчить про принципово новий, невідомий досі предмет, явище або процес. Це не обов’язково наукове відкриття, але нове знання про те, що дотепер було невідоме.
Точність наукового факту визначається об’єктивними методами і характеризує сукупність найсуттєвіших прикмет предметів, явищ, подій, їх кількісних та якісних визначень.
При доборі фактів необхідно бути науково об’єктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. Справді, сутність нового у науці не завжди чітко видно самому досліднику. Нові наукові факти, часом досить значні, саме через те, що їх значення недостатньо розкрите, можуть надовго залишатися у резерві науки і не використовуватися на практиці.
Достовірність наукового факту базується на його безумовному реальному існуванні, яке підтверджується при побудові аналогічних ситуацій. Якщо такого підтвердження немає, то немає і достовірності наукового факту. Достовірність наукових фактів значною мірою залежить від достовірності першоджерел, від їх цільового призначення і характеру їх інформації. Очевидно, що офіційне видання, опубліковане від імені державних або громадських організацій, установ і відомств, містить матеріали, точність яких викликає найменше сумнівів.
Про достовірність вихідної інформації свідчить не тільки характер першоджерела, а й науковий, професійний авторитет його автора, належність автора до тієї чи іншої наукової школи. У всіх випадках слід добирати тільки останні дані, найавторитетніші джерела, точно зазначати, звідки взяті матеріали. До фактів із літературних джерел треба підходити критично. Не можна забувати, що життя постійно йде вперед, розвиваються наука, техніка й культура. Те, що вважалося абсолютно точним учора, сьогодні може виявитися неточним, а часом і неправильним.
Особливою формою фактичного матеріалу є цитати. Органічно вплетені у текст роботи, вони становлять невід’ємну його частину. Цитати використовуються для того, щоб без перекручень передати думку автора першоджерела, для ідентифікації поглядів при зіставленні різних точок зору тощо. Вони слугують необхідною опорою авторові дослідження у процесі аналізу і синтезу інформації. Відштовхуючись від їх змісту, можна створити систему переконливих доказів, потрібних для об’єктивної характеристики явища, яке вивчається. Цитати можуть використовуватися і для підкріплення окремих тверджень самого здобувача.
У всіх випадках кількість використаних цитат повинна бути оптимальною, тобто визначатися потребами розроблення теми роботи. Від її автора вимагається встановити, чи доцільне застосування цитат у конкретному контексті, чи нема у них перекручень сенсу аналізованих джерел. Причини перекручень можуть бути різні. В одних випадках із першоджерела можуть бути взяті слова, які не визначають основної суті поглядів їх автора. В інших – цитати обмежуються словами, котрі містять лише частину думки, наприклад, ту, що більше відповідає інтересам автора дослідження. Іноді у цитаті викладається точка зору не на той предмет, що розглядається у даному контексті. Можливі й інші неточності при цитуванні.
Найчастіше цитати та інші запозичені матеріали застосовують при написанні огляду літератури – одного з важливих етапів підготовки роботи. Основними завданнями огляду літератури є:
1) ознайомлення з матеріалами за темою дослідження, їх класифікація, відбір найцікавіших фактів, основних фундаментальних праць, найсуттєвіших результатів. При цьому треба вивчати літературу не тільки з «вузької» теми роботи, а й за близькими до неї темами;
2) виявлення напрямів досліджень, які викликають найбільший інтерес, ще недостатньо досліджені і могли б стати темою роботи;
3) формулювання напрямів роботи, характеристика методу і основних розділів теоретичної та експериментальної частин дослідження; і на завершення огляду – перша редакція орієнтовного плану роботи.
Джерела
3.4.1.Проблема впорядкування термінологій
Насамперед, необхідно з’ясувати, які ознаки вказують на недостатню систематизованість термінології. Це:
- коли одним і тим словом або групою слів позначають поняття, що мають різне смислове значення;
- коли до одного й того ж поняття застосовують різні терміни;
- коли деякі поняття взагалі не мають термінів.
Хаотичність термінології виникає внаслідок двох причин:
- розвитку самої науки (об'єктивність);
- неправильної побудови й застосування термінів (суб'єктивність).
Упорядкована термінологія передбачає, що терміни й визначення розглядаються в єдності один з одним. Упорядкована система термінів передбачає перегляд понять, що вживаються наукою (ніби підсумовує певний етап розвитку науки).
За ознакою орієнтації терміни можна класифікувати на три групи: терміни, що правильно орієнтують (їх буквальні значення); нейтральні терміни (слова іншомовного походження – нумізматика, сфрагістика, геральдика); терміни, що неправильно орієнтують (їхнє буквальне значення не відповідає науковому – археографія, етнографія – етнологія).
Чимало плутанини трапляється у вживанні таких термінів, як «документ», «архівний документ», «архівний фонд».
«Архівний документ» – документ, незалежно від його виду як матеріального носія інформації, місця і часу його створення, форми власності на нього.
Чимало дискусій ведеться з приводу поняття «історичні дисципліни».
«Історичне джерело» – пам’ятка, свідоцтво про минуле, історичні рештки, документ минулого – все, що містить інформацію про минуле (можна – носій інформації про минуле).
Архівний документ, наукова та історико-культурна цінність якого визнана відповідною експертизою і який зареєстрований як складова Національного архівного фонду, розглядається як документ цього фонду.
3.4.2. Структура та система
На сучасному етапі осмислення структури джерелознавства науковці дотримуються різних погляді щодо складу, статусу та функцій його компонентів.
В історичній науці поняття «структура» найчастіше співвідноситься з поняттям «система», але структура відбиває лише те, що залишається усталеним, відносно незмінним за різноманітних перетворень системи.
Тобто, під поняттям «структура» (упорядкованість) розуміють сукупність усталених зв’язків компонентів об’єкта, що забезпечують його цілісність.
Система – це сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові інтегративні (об’єднуючи) якості, яких не має жоден із окремих компонентів системи.
Аспекти структури:
1. Логічний – теорія, методологія, методика, практика;
2. Функціональний – пошук, відбір та класифікація джерел, критика джерел, введення джерел до наукового світу;
3. Предметний аспект – джерело окремих наук, окремих епох, окремих класів (груп), окремих проблем, окремих регіонів, окремих сфер суспільного життя;
4. Субдисциплінарний.
Теорія (система знань) тісно пов’язана з методологією (системою теоретичних знань на основі яких формуються метод і методика дослідження).
Саме методологія (принципи та правила дослідження) лежить в основі методики – системи прийомів і методів, які використовує дослідник.
Наприклад, працюючи зі сфрагістичними джерелами можна користуватись методом сфрагістичної аналогії (зіставлення печаток з однорідними зображеннями).
Важливе значення має порівняльно-історичний метод, суть якого полягає у порівнянні пам’яток з даними історії, мистецтва, мовознавства.
Статистичний метод – виявлення і групування фактів, що мають відношення до обраної для дослідження теми.
Для групування джерел важливе значення (вирішальне) мають знання, пов’язані з багатьма специфічними чи спеціальними дисциплінами (геральдика, вексилологія, нумізматика, фалеристика і т.д.)
3.4.3. Поняття історичного джерела
На сьогодні склалося кілька основних напрямів у трактуванні поняття історичного джерела:
1. Марксистський – розглядає джерела як «речі», які містять факти (збирати факти);
2. Позитивістський – джерело як продукт певних суспільних відносин;
3. Неокантівський – продукт індивідуальної людської психіки (на перше місце висувають інтуїцію історика у тлумаченні фактів);
4. Постмодерністський – його прихильники – послідовники «Школи Аналів», представники інтелектуальної історії, обстоюючи цивілізаційне тлумачення історичного процесу (зіткнення цивілізації – Схід-Захід і т.д.) розглядають джерело як явище культури (неоліт – кам’яні знаряддя праці, енеоліт – мідні і кам’яні. Але у добу Середньовіччя використовували деревні знаряддя праці).
Методологія постмодернізму на пріоритетне місце висуває співвідношення творів історика, історичного наративу з об’єктивною реальністю. Йдеться про перехід від звичайного аналізу джерел до інтелектуального – тобто до розгляду його філософських, літературно-художніх, психологічних аспектів і залучення відповідних методів.
Об’єктивно-суб’єктивна природа джерела
Протиставлення «об’єктивного» і «суб’єктивного» є однією із найбільш складних і суперечливих проблем сучасної історичної науки.
Джерело не завжди відображає реальні історичні події, не завжди достовірне. Адже на авторів джерел (особливо писемних) значною мірою впливають різноманітні чинники суспільного життя, ідеологія, власний світогляд.
На створення джерела об'єктивно впливають інтереси окремих груп, загальні інтереси (акти, грамоти, закони, які виражали інтереси панівних верств, обмежували права інших).
Об’єктивно-суб’єктивні причини зумовлюють і фальсифікацію пам’яток (певною мірою або частково). Наприклад: підробні грамоти Андрія Боголюбського 1159 р. про визнання незалежності Києво-Печерського монастиря від влади Київського митрополита, «Переяславські статті» 1659 р., «Повість минулих літ».
3.4.4. Джерельна інформація
Види інформації – економічна, наукова, політична, культурна, релігійна, особистісна.
Різновиди інформації – відкрита, закрита (латентна), прихована, пряма і непряма, актуалізована і потенційна.
Кожен історик (дослідник) вирішує, який вид інформації є для нього основним в залежності від теми і мети дослідження. Відповідно до цього відбирає саме ті джерела, або частину їх, які містять потрібні йому відомості.
Досліджуючи проблему з Історії України радянського часу, неможливо обійтися без документів КПРС, яка втручалася й визначала всі сфери суспільного життя.
Відкрита інформація. Щодо писемних джерел відкритою є інформація, що стосується мови і виду джерела. Кожна освічена людина може легко відрізнити законодавчий акт від листа, рукопис від друку, українську мову від латинської. Те ж саме стосується і змісту – буквальне значення.
Закрита – замовчування або перекручення окремих фактів з певних причин і мотивів – політичної орієнтації, ідеологічної заангажованості, психологічного стану і т.п. Треба з’ясувати мотиви.
Прихована – навмисне приховування достовірних свідчень через різні обставини суспільного чи приватного життя (тайнописи, шифри, умовні знаки, псевдоніми) – езопова мова – зрозуміла сучасникам, але незрозуміла сьогодні. Наприклад, заклик страйкарів в царській Росії – «Геть ромашку» Миколу Романова.
Пряма– відомості, які безпосередньо стосуються досліджуваної проблеми (наприклад, дані кількості чехів-католиків, чехів-гуситів і т.д., коли досліджується тема віросповідання чехів).
Побічна – непряма, вказує шлях до виявлення необхідної інформації. Побічна інформація часто приводила до значних наукових відкриттів. Наприклад, літописи писали ченці – вказує, що їх треба шукати в монастирях.
Інколи джерело містить багату, різну інформацію. Дослідник вилучає з даного джерела й аналізує окрему інформацію, необхідну для з’ясування конкретного питання. Така інформація є актуалізованою, а решта – потенційною. Може бути навпаки, коли джерело сфальсифіковане.
3.4.5. Джерельна база
За структурою вона має два основних рівня:
а) початкова – сформувалася в процесі подій і частково або повністю втрачена;
б) реальна – комплекс джерел, що зберігся до наших днів.
Реальна ділиться на дві великі групи:
1. Актуалізована – засвоєна шляхом публікацій, цитування в наукових роботах;
2. Потенційна – реально існує, але невідома дослідникам.
Межі джерельної бази, її склад і характер завжди визначаються проблематикою і характером дослідження. Вона має хронологічні й географічні ознаки.
3.4.6. Класифікація історичних джерел
Завдання класифікації джерел полягає в тому, щоб за спільними ознаками розподілити їх на класи, типи, роди, види, різновиди, звести джерела в певні групи і у такий спосіб забезпечити диференційований підхід до кожного із них та застосувати відповідні методи і прийоми опрацювання різних джерел.
Нерідко у бакалаврських, дипломних і магістерських роботах трапляється поділ джерел на архівні й бібліотечні, рукописні, друковані або вітчизняні і зарубіжні. Така класифікація вказує лише на місце походження або зберігання джерела, що не може істотно впливати на глибину дослідження.
Для ґрунтовного і всебічного аналізу джерел важливо правильно обрати (застосувати) відповідну класифікаційну схему (модель).
Різновиди класифікації джерел
Типологічна класифікація:
1) за способом відтворення,
2) за змістом,
3) за походженням,
4) за хронологічно-географічною ознакою,
5) за формою.
Типи джерел: 1) речові, 2) словесні (вербальні), 3) зображальні, 4) звукові або аудіальні, 5) поведінкові (фіксують інформацію про поведінку, дії, вчинки людей, образи, звичаї, ритуали), 6) конвенціональні (від лат. «конвенціо» – угода, умова) – джерела умовних позначень (графіки, символи, знаки математичної, фізичної чи хімічної символіки, кардіограми).
Типологічна схема класифікації має важливе значення для евристичної (пошукової) роботи історика.
Застосовуються інші класифікаційні схеми (вивчення проблем історії, сфер суспільного розвитку) – родові або видові.
Родові– археологічні (знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси) – застосовуються методи археологічної науки. Пам’ятки архітектури окремо, як специфічний рід речових пам’яток виділяють зброю (потребує відповідних знань, дослідницьких методів).
Словесніможуть бути класифіковані на усні, писемні, лінгвістичні.
Писемні поділяють на документальній й оповідні.
Доцільно розглядати як окремий вид писемних джерел літописи (близьким до цього виду є хроніки, історичні повісті).
Родо-видовий принцип класифікації можна застосовувати і до звукових джерел (церковний спів і т.п.).
Слід мати на увазі, що деякі групи джерел виходять за межі того чи іншого роду, мають міжвидові ознаки схожості.
Це стосується насамперед такого різновиду поведінкових джерел, як етнографічні. Критерієм виділення їх в окрему групу є не стільки спорідненість внутрішньої структури, скільки характер і призначення цих джерел для етнографічних досліджень. Ось чому серед етнографічних фігурують джерела різних типів: речові, зображальні, словесні, звукові.
Крім згаданих вище загальних моделей класифікації джерел виділяють їх групування за спеціальними ознаками. Наприклад, поділ документальних джерел на нормативні і виконавчі.
Нормативні – законодавчі акти, укази, програми, резолюції з’їздів політичних партій, громадських чи релігійних об’єднань фіксують певні наміри, викладають настанови і норми, тому за змістом і формою мають нормативний характер. Інша група, що відзеркалює реалізацію цих настанов (інформації, донесення, звіти, листування, різні довідки), має інформативно-виконавську спрямованість.
Особливості класифікації писемних джерел. За походженням писемні діляться на джерела колективного і індивідуального (особового) походження.
До писемних джерел, якщо це зумовлено специфікою дослідження, можуть застосовуватись й інші класифікаційні ознаки, пов’язані з місцем і часом, авторством, місцем збереження тощо.
Прикладом внутрішньовидової класифікації писемних джерел може бути періодична преса.
- газетно-журнальна публіцистика;
- легальна і нелегальна (самвидав);
- центральна і місцева.
За внутрішньовидовим принципом класифікують твори політичної, наукової, художньої літератури.
Політичні твори за змістом і методикою викладення близькі до публіцистики.
Окрему підгрупу становить мемуаристика: спогади, щоденники, листи.
РОЗДІЛ 4
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 261; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!