Поетичні тексти для вивчення напам’ять
1 семестр
Леся Українка:
1. Надія.
2. Contra spem spero!
3. Досвітні огні.
4. Мріє, не зрадь!
5. Давня весна.
6. Колискова.
7. Ой вишеньки-черешеньки.
8. Мамо, іде вже зима.
9. Красо України, Подолля!
10. Не дорікати слово я дала.
11. Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти.
12. Слово, чому ти не твердая криця.
13. Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами.
14. Жіночий портрет.
15. Товаришці на спомин.
16. Стояла я і слухала весну.
17. І все-таки до тебе серце лине.
18. Горить моє серце.
19. Перемога.
20. О, знаю я, багато ще промчить.
21. Уривок з поеми ”Давня казка”: Десь, колись, в якійсь країні…Ділом скрізь давали раду.
22. Уривок з поезії ”Дим” - ”Для нас у ріднім домі навіть дим… Мов бджоли золоті, вогонь танцює.
23. Монолог Мавки з драми-феєрії ”Лісова пісня”.
24. Уривок з поезії ”І ти колись молилась, мов Ізраїль - ”Чи довго ще, о господи, чи довго…Коли загине новий Вавілон?”
2 семестр
В.Самійленко: Ельдорадо. Українська мова. Вечірня пісня. Грішниця. На печі.
М.Вороний: Блакитна панна. Vae victis! Ти не любиш мене. За Україну! Іванові Франкові. Я складу вам тріолет. Краса. Ти не моя.
О.Олесь: Чари ночі. Айстри. З журбою радість обнялась. Для всіх ти мертва і смішна. О слово рідне! Рідна мова в рідній хаті. Яка краса: відродження країни! Vivere. Лебідь. Вона приходить.
Б.Лепкий: Журавлі. Заспів. Вона там є.
В.Пачовський: Ось блиска чар, заклятий в дорогі каміні.
|
|
|
П.Карманський: Читаю книгу твого серця вперто.
Т Е С Т И
І ВАРІАНТ
1. Основою якого естетичного напрямку є витончене відтворення особистих вражень та спостережень, мінливих відчуттів та переживань?
а) експресіонізму;
б) неоромантизму;
в) імпресіонізму?
2. Стильовою домінантою новелістики М.Коцюбинського є:
а) неоромантизм;
б) імпресіонізм;
в) сентименталізм.
3. Визначте жанрову специфіку новели “Intermezzo”:
а) новела потоку свідомості;
б) готична новела;
в) новели акції.
4. Кому найбільше заздрить герой новели “Intermezzo”?
а) землі;
б) небу;
в) планетам.
5. Як герой новели “Intermezzo” М.Коцюбинського відреагував на звістку про повішених (“про ряд білих мішків”)?
а) розлютився;
б) вийшов із кімнати;
в) заїв стиглою сливою.
6. Для якого жанру літератури характерні такі ознаки: напружений сюжет,
несподіване закінчення, стислість, відображення внутрішніх почуттів людини, загострений конфлікт?
а) оповідання;
б) новели;
в) балади.
7. В основу повісті “Fata morqana” М.Коцюбинського лягли події:
а) першої світової війни;
б) реформи 1861 р.
в) наростання революційних подій 1905-1907 рр.
8. Про що мріяв Андрій Волик з повісті “Fata morqana” М.Коцюбинського:
|
|
|
а) про землю;
б) гроші;
в) відбудову гуральні.
9. У повісті “Тіні забутих предків” автор використав сюжет трагедії
В.Шекспіра:
а) “Ромео і Джульєтта”;
б) “Гамлет”;
в) “Король Лір”.
10. Новела “Persona grata” М.Коцюбинського – відгук на:
а) піднесення соціальної боротьби селянства;
б) чорносотенські погроми;
в) переселення селянства на Далекий Схід..
11. Перший вірш Лесі Українки мав назву:
а) “Надія”;
б) “Конвалія”;
в) “Сафо”.
12. В якому циклі поезій Лесі Українки представлено різні жанрові
музично-поетичні форми :
а) “Мелодії”;
б) “Невольничі пісні”;
в) “Сім струн”.
13. В якій поезії звучить протест Лесі Українки проти рабства духу:
а) “Дим”;
б) “Слово, чому ти не твердая криця”;
в) “Contra spem spero!”.
14. Які твори Лесі Українки належать до драматичних поем:
а) “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”;
б) “Саул”, “Одно слово”;
в) “Осіння казка”, “В катакомбах”.
15.В яких творах Лесі Українки звучить тема призначення митця і
мистецтва:
а) “Блакитна троянда”, “Адвокат Мартіан”;
б) “У пущі”, “Оргія”;
в) “Бояриня”, “Камінний господар”.
|
|
|
16. У “Лісовій пісні” Лесі-Українки композиція побудована на паралелізмі
двох мотивів:
а) кохання і ненависті;
б) кохання і безнадії;
в) кохання і єдності людини і природи.
17.В поезія “Чари ночі” О.Олесь оспівав:
а) кохання;
б) природу;
в) ворожіння в ніч на Івана Купала.
18.Драма О.Олеся “По дорозі в Казку” за жанровою природою є:
а) драматичним етюдом
б) драматичною сценою;
в) драматичною поемою.
19.М.Вороного називали:
а) “жерцем Краси”;
б) “жерцем Любові”;
в) “жерцем Смерті”.
20. У вірші В.Самійленка “Українська мова” рідну мову порівняно з:
а) діамантом;
б) квіткою;
в) зіркою.
21. В повісті “Земля” О.Кобилянська використала біблійний міф:
а) про блудного сина;
б) про братовбивство;
в) про кінець світу.
22. В основі світоглядно-естетичної концепції О.Кобилянської лежить
філософія:
а) Ніцше;
б) Сковороди;
в) Бердяєва.
23. Основою повісті “В неділю рано зілля копала” О.Кобилянської є:
а) пісня;
б) балада;
в) казка.
24. Юліан Цезаревич є героєм повісті О.Кобилянської:
а) “Через кладку”;
б) “Апостол Черні”;
в) “Ніоба”.
25. Твір “Битва” О.Кобилянської за жанром є:
|
|
|
а) соціально-психологічною новелою;
б) пейзажною новелою;
в) соціально-побутовою новелою.
26. До “покутської трійці” належать письменники:
а) Л.Мартович, Марко Черемшина, О.Маковей;
б) В.Стефаник, В.Винниченко, М.Коцюбинський;
в) Л.Мартович, Марко Черемшина, В.Стефаник.
27. Герой якої новели В.Стефаника за життя справив по собі тризну:
а) “Виводили з села”;
б) “Синя книжечка”;
в) “Камінний хрест”.
28. У новелі “Новина” В.Стефаника застосовано художній прийом:
а) обрамлення;
б) психологічна деталь;
в) деталізований опис.
29. Який жанр є домінуючим у прозі В.Стефаника:
а) психологічна новела;
б) філософська новела;
в) фольклоризоване оповідання.
30. Елементи якого модерністичного стилю превалюють у поетиці В.Стефаника:
а) імпресіонізму;
б) експресіонізму;
в) символізму.
31. Естетизм, гедонізм, декоративність, ліризм, ритмізація прозової мови є рисами індивідуального стилю:
а) В.Стефаника;
б) Леся Мартовича;
в) Марка Черемшини.
32. “Молода Муза” була об’єднанням:
а) поетів-модерністів;
б) поетів-конструктивістів;
в) поетів-традиціоналістів.
33. Історична епопея Б.Лепкого присвячена гетьману України:
а) Іванові Мазепі;
б) Петру Дорошенку;
в) Богданові Хмельницькому.
34. У повісті А.Тесленка “Страчене життя” показано трагедію:
а) молодої вчительки;
б) художниці;
в) революціонерки.
35. Проблемі викриттю ліберального панства присвячене оповідання В.Винниченка:
а) “Студент”;
б) “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”;
в) “Малорос-європеєць”.
36. Роздвоєнню “Я” художника – митця і батька – присвячено драму:
а) “Дисгармонія”;
б) “Закон”;
в) “Чорна Пантера і Білий Медвідь”.
37. Драма В.Винниченка “Між двох сил” є відображенням:
а) першої світової війни;
б) української національної революції;
в) громадянської війни
38. Роман “Соняшна машина” за жанром є:
а) філософським романом;
б) фантастично-утопічним романом;
в) історико-психологічними романом.
39. Центральним героєм великої прози В.Винниченка є:
а) інтелігент;
б) селянин;
в) представник соціального дна.
40. Винайдену філософію щастя людини В.Винниченко назвав:
а) коркордизм;
б) конкордизм;
в) конкондизм.
П ВАРІАНТ
1. Відображення загострено суб’єктивного світобачення через
гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань і емоцій
притаманне такій стильовій течії:
а) футуризму;
б) неореалізму;
в) експресіонізму.
2. Новелу М.Коцюбинського “Intermezzo” присвячено:
а) Кононівським полям;
б) дружині письменника;
в) сонцю і жайворонкам.
3. З чим автор порівнює “теплий цілющий напій” з новели “Intermezzo”,
який дарує сонце?
а) з материнським молоком;
б ) з гарячою ранковою кавою;
в) з поглядом коханої жінки.
4. Кого мав на увазі ліричний герой, сказавши наприкінці новели
“Intermezzo” “Ми таки стрілися”?
а) людину;
б) жайворонка;
в) сонце.
5. Визначте жанрову специфіку новели “Цвіт яблуні”:
а) соціально-психологічна;
б) філософсько-психологічна;
в) психологічна.
6. Повість “Fata morqana” М.Коцюбинського має:
а) кільцеву побудову;
б) лінійну побудову;
в) хронікальну побудову.
7. Про що мріяла Маланка у повісті “Fata morqana” М.Коцюбинського
а) про землю;
б) про владу;
в) про гроші.
8. Перебуваючи водночас у двох світах, Іван з повісті “Тіні забутих
предків” М.Коцюбинського обирає:
а) реальний світ людей;
б) ірреальний світ кохання;
в) фантастичний світ міфів.
9. Пейзажі М.Коцюбинського за творчою манерою нагадують полотна:
а) німецьких експресіоністів;
б) французьких імпресіоністів;
в) українських футуристів.
10. Подарунком на іменини в однойменній новелі М.Коцюбинського
хлопчику була:
а) святкова вечеря;
б) мандрівка поїздом;
в) страта людини.
11. Перша збірка поезій Лесі Українки мала назву:
а) “На крилах пісень”;
б) “ Думи і мрії”;
в) “Відгуки”.
12 . У вірші “Уривки з листа” Леся Українка створила образ квітки, що став її новим літературним псевдонімом, це:
а) блакитна троянда;
б) біла лілея;
в) чарівна фіалка.
13. Хто з героїв став для Лесі Українки символом нескореності:
а) Ісус Христос;
б) Прометей;
в) Роберт Брюс.
14. Як Леся Українка визначила свій поетичний стиль:
а) неоромантизм;
б) неореалізм;
в) символізм.
15. Який драматичний твір написаний на біблійному мотиві:
а) “На полі крові”;
б) “Бояриня”;
в) “У пущі”.
16. У поемі “Давня казка” Леся Українка створює романтичний образ:
а) поета;
б) Прометея;
в) християнина-неофіта.
17. Конфлікт між Мавкою і Килиною з драми-феєрії “Лісова пісня” має
характер:
а) побутовий;
б) психологічний
в) філософський.
18. Принцип творення “поезії узагальненої поетичності” лежав у основі творчості:
а) О.Олеся;
б) М.Вороного;
в) Г.Чупринки.
19. Драма О.Олеся “По дорозі в Казку” за своєю природою є
а) драмою ідей;
б) соціально-побутовою драмою;
в) соціально-психологічною драмою.
20.М.Вороний вступив у поетичну дискусію щодо шляхів розвитку української літератури з:
а) С.Єфремовим;
б) М.Євшаном;
в) І.Франком.
21.У повісті О.Кобилянської “Земля” містицизм пов’язаний з:
а) смертю Михайла;
б) чаруванням Рахіри;
в) долею Івоніки.
22. В якому творі О.Кобилянська викладає свої феміністичні ідеї:
а) “Царівна”;
б) “Битва”;
в) “Ніоба”.
23. Є.Кирилюк назвав романтичною поемою твір О.Кобилянської :
а) “У неділю рано зілля копала”;
б) “Ніоба”;
в) “Земля”.
24. У новелі “Valse melancolique” музикою займається:
а) Ганнуся;
б) Софія;
в) Марта.
26. Письменники “Покутської трійці” жили і працювали:
а) на Галичині;
б) на Волині;
в) в Прикарпатті.
27. В.Стефаник відтворив трагедію еміграції галицького селянства в
новелі:
а) “Палій”;
б) “Камінний хрест”;
в) “Дорога”.
28. До якого типу новели належить твір “Синя книжечка” В.Стефаника:
а) новели потоку свідомості;
б) новели акції;
в) пейзажної новели.
29. До теми оскарження війни як антигуманістичного явища В.Стефаник звернувся у новелі:
а) “Діточа пригода”;
б) “Новина”;
в) “Катруся”.
29. Новелістика В.Стефаника – це зразок стильової течії модернізму:
а) імпресіонізму;
б) натуралізму;
в) експресіонізму.
30. Цикл “Село вигибає” Марка Черемшини за жанровою природою є:
а) соціально-психологічною повістю;
б) романом у новелах;
в) новелістичною повістю.
31. З декларацією творчих орієнтирів молодомузівців виступив:
а) Остап Луцький;
б) Богдан Лепкий;
в) П.Карманський.
40. Більшість творів А.Тесленка мають:
а) історичну основу;
б) автобіографічну основу;
г) філософську основу.
33. В повісті С.Васильченка “Талант” відтворено трагедію:
а) талановитої художниці;
б) талановитої співачки;
в) талановитої акторки.
34. Збірка “Намисто” В.Винниченка присвячена зображенню:
а) дітей;
б) революціонерів;
в) заробітчан.
27. Новелістика В.Винниченка належить до:
а) натуралістичної прози;
б) символістської прози;
в) неореалістичної прози.
28. “Чорні кухні” антилюдяності і антигуманності суспільних відношень в умовах зародження нової економічної системи показано в оповіданні В.Винниченка
а) “Голота”;
б) “Голод”;
в) “Глум”.
29. Проблема “чесності з собою” є центральною в творах:
а) В.Винниченка;
б) М.Коцюбинського;
в) Л.Яновської.
30. “Роман “Слово за тобою, Сталіне!” за жанром є:
а) соціально-утопічним;
б) соціально-публіцистичним;
в) соціально-психологічним.
31. Конфлікт між батьківським інстинктом і подружнім обов’язком лежить в основі драми В.Винниченка:
а) “Брехня”;
б) “Закон”;
в) “Базар”.
32. За принципом контрасту висловлювань побудовано твір В.Самійленка:
а) “Ельдорадо”;
б) “Горе поета”;
в) “Іванова партійність”.
Питання до екзамену з курсу “Історія української
літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.”
1. Ранній український модернізм: характерні риси і світовий контекст.
2. Стильовий синкретизм української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
3. Дві літературні школи на зламі віків: ідеологічні розбіжності та мистецькі та взаємовпливи.
4. Особливості розвитку української прози на рубежі ХІХ-ХХ ст.
5. Напрямки розвитку української поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
6. Розвиток жанру драми ідей у драматургії початку ХХ ст. (О.Олесь “По дорозі в казку”, С.Черкасенко “Про що тирса шелестіла”, Леся Українка “Одержима”, В.Винниченко “Дисгармонія”).
7. Неокласицистична і неоромантична стихія образного мислення Лесі Українки. Прометеїзм як провідна риса творчості поетеси.
8. Мотив долі України в ліриці Лесі Українки, поетичне осмислення історичного минулого та сучасного батьківщини, погляд в її майбутнє.
9. Мотиви лірики та жанрова багатогранність ліричних поезій Лесі Українки.
10. Образ поетичного слова в ліриці лесі Українки, його громадянський пафос та естетичне багатство.
11. Патріотичний та демократичний пафос ліро-епічних поем Лесі Українки.
12. Тема національної зради в драмах Лесі Українки (“На руїнах”, “Бояриня”).
13. Біблійні мотиви творчості Лесі Українки.
14. Проблема морального вибору в драмі Лесі Українки “Кассандра”.
15. Специфіка конфлікту драма-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”.
16. Імпресіонізм як мистецький напрям. Специфіка імпресіоністичного сприйняття світу М.Коцюбинського.
17. Конкретно-історичний та філософський зміст повісті “Fata morqana” М.Коцюбинського.
18. Жанрово-композиційні особливості повісті “Fata morgana” М.Коцюбинського.
19. Філософський сенс та специфіка конфлікту новели “Intermezzo”.
20. Прийоми розкриття емоційного світу ліричного героя новели “Цвіт яблуні”.
21. Функція природи у новелах М.Коцюбинського.
22. Новаторство художньої деталі в поетиці новели “Сміх”.
23. Фольклорна основа повісті “Тіні забутих предків” . Реальне і міфологічне, любов і смерть як бінарні опозиції повісті
24. Герої як символи ідей в драмі Лесі українки “Камінний господар”.
25. Мистецьке вирішення теми землі у романі “Земля” Ольги Кобилянської.
26. Мотив гріха і покари в повісті Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”.
27. Доля жінки у ранніх творах О.Кобилянської (“Людина”, “Царівна”).
28. Жанр пейзажної новели у творчості О.Кобилянської (“Битва”).
29. Особливості авторської концепції у оповіданні “Valse mélancolique” О.Кобилянської, живописно-музична стихія твору; засоби творення образів.
30. Автобіографічна основа ліризму поезій у прозі та новел “Вечірня година”, “Моє слово”, “Дорога”, “Ользі присвячую” Василя Стефаника.
31. Художнє відтворення дитячої психології в новелах “Діточа пригода”, “Кленові листки” Василя Стефаника.
32. Жанрово-стильові особливості новел антивоєнного спрямування Василя Стефаника.
33. Експресія та символічність новели “Камінний хрест” Василя Стефаника.
34. Мотив смерті в новелах Василя Стефаника. Ідея смерті за Україну (“Марія”, “Сини”).
35. Проблематика, образність, фольклоризм новелістичної повісті “Село за війни” Марка Черемшини.
36. Риси індивідуального стилю Марка Черемшини.
37. Душа галицького селянина у новелістиці Леся Мартовича.
38. Проблематика та соціальна масштабність повісті “Забобон” Леся Мартовича.
39. Антивоєнна тема в новелістиці В.Стефаника, О.Кобилянської, Марка Черемшини.
40. Тема національної інтелігенції та особливості сатири в прозі О.Маковея. (“Казка про невдоволеного русина”, “Як я продавав свої новели”, “Як Шевченко роботи шукав”, “Вуйко Дорко”).
41. Роздум про історичне минуле і сучасність у повісті “Ярошенко” Осипа Маковея.
42. М.Вороний і розвиток українського модернізму.
43. Поема “Євшан-зілля” М.Вороного як оригінальне продовження української літературної традиції.
44. Образ України в ліриці О.Олеся.
45. Риси символізму в драмі “По дорозі в казку О.Олеся”. Філософська наповненість символіки в творі.
46. Розмислово-інтелектуальний характер лірики В.Самійленка.
47. Розмаїтість тематики та художнє багатство сатиричних та гумористичних творів В.Самійленка.
48. Українська “Молода Муза” в контексті модерних літературних явищ Європи.
49. Споглядально-рефлективний характер лірики Б.Лепкого.
50. Образ І.Мазепи в пенталогії Б.Лепкого “Мазепа”.
51. Новаторство інтимної лірики В.Пачовського.
52. Історизм ліро-епічних творів П.Карманського.
53. Сюрреалістичні тенденції новелістики М.Яцкова.
54. Винниченкова “панорама людини”: широта зображення людського типажу в новелістиці.
55. Особливості модернізму стилю В.Винниченка. Неореалізм як стильова домінанта малої прози письменника.
56. Парадоксальність змісту та модерність проблематики драм В.Винниченка.
57. “Чорна пантера і Білий Медвідь” В.Винниченка як драма “живих символів”.
58. Художнє осмислення української національної революції у п’єсі “Між двох сил” В.Винниченка.
59. Роман В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!” як “політична концепція в образах”.
60. Новаторство В.Винниченка в жанрі фантастично-утопічного роману.
61. Образ народного вчителя в оповіданнях С.Васильченка.
62. Трагедія особистості в повістях “Талант” С.Васильченка та “Страчене життя” А.Тесленка.
63. Екзистенційні мотиви творчості А.Тесленка.
64. Особливості прозової творчості Г.Хоткевича.
Словничок літературознавчих термінів
Акварель (від фр aquarelle - вода ) - твір, у якому зорові враження переважають над іншими, мальовничий образок, що своєю витонченістю та кольористикою асоціюється з ніжно-прозорою технікою акварелі. Як означення твору малої форми термін «акварель» вперше з’явився в польській літературі, де акварелями називали деякі твори малої прози Г.Запольської та М.Конопніцької. “Акварельність“ літературного твору виявляється в барвистості зображення, “малярському“ способі бачення пейзажу та людей (силуетно, барвистими плямами), в ідеї картинності, в способі композиції, розрахованої на цілісне сприймання людини і тла, пейзажу, настроєвої атмосфери, що було характерно для образотворчого мистецтва кінця ХІХ ст. (портрети М.Жука, С.Виспянського). Особливість акварельного відтворення: людина, зображена на фоні природи, потрактована як найкраща квітка життя (“На_камені“ М.Коцюбинського, "Буря" Є. Мандичевського, цикл "Гірські акварелі" Гната Хоткевича, поетичні А.: "Пейзаж", "Змагання", "Вересень", "Берези", "Осінь" С. Черкасенка).
Декаданс (франц. Decadence, від лат. Dekadentia- занепад). Терміни декаде́нтство, декада́нс для позначення літературної течії вперше з’явилися у французькій літературі в 1880-х рр., а з 1890-х в європейській літературі. Як літературний рух, Д. — це перехідний етап між романтизмом та модернізмом. Найвиразніше проявився в добу fin de siecle (кінець століття). У Франції Д. вперше було вжито на позначення художніх передмодерністських та ранньомодерністичних явищ, які протистояли позитивістським настановам, нормативам академізму, ілюзіоністсько-міметичній практиці, опортунізму (пристосовництву), а тому декларували відхід від політики, заглиблення в пошуки нових форм пізнання, філософію, естетику. Характерними рисами Д. зазвичай вважаються: суб’єктивізм, індивідуалізм, аморалізм, відхід від громадськості, taedium vitae і таке інше, що виявляється в мистецтві відповідною тематикою, відірваністю від реальності, поетикою мистецтва для мистецтва, естетизмом, заперечення цінності змісту, перевагою форми, оновленням художньої техніки, зовнішніх ефектів, стилізації і т. д.
Тривалий час в Україні поняття Д. вживався як синонім модернізму, а в поезії асоціювалося з символізмом, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму. Літературознавець В. Щурат, котрий назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською, трактував Д. як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, котра здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні проблеми. В Україні Д., здебільшого, оголошувалося явищем вторинним, бо вважалося зрадою перейматися настроями занепалої аристократії, ігнорувати національну ідею, зрікатися громадянського ангажементу.
Деталь художня (фр. Détail – частка) – засіб словесного мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Д.х. у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою емоційністю виражає авторську ідею, заміняючи широкі розлогі описи. Розрізняють одиничні та наскрізні деталі, психологічні, портретні, пейзажні, інтер’єрні, екстер’єрні, символічні, мовні.
Донжуанізм – тенденції у письменстві, названі за іменем вічного образу Дон Жуана, за якими виповнений сексуальною енергією персонаж здійснював свою мету оволодівання жінкою. Вперше ця тема прозвучала у драмі “Севільський пройдисвіт", або Кам’яний гість“ (пр. 1630 р.), прототипом героя був севільський ідальго Хуан де Теноріо, відомий своїми залицяннями та вбивством командора дона Гонзаго. Згодом ця п’єса стала інтертекстуальною основою різних художніх інтерпретацій, алюзій та ремінісценцій, починаючи з commedia dell’arte. Проте кожен автор трактував сюжет по-своєму, зокрема фр. Комедіограф Мольєр (“Дон Жуан, або Кам’яний гість“) висвітлював пошуки ідеалу вічної жіночності та молодості попри розбещену поведінку пристрасного коханця, завойовника жіночих сердець та тіл. Особливу популярність Д. здобув завдяки опері В.-А.Моцарта “Дон Жуан, або Покарана розпуста“ (1787). Романтики сприймали образ Дона Жуана як демонічну , перейняту жагучим сердечним переживанням: Е.-Т.-А.Гофман, Дж.Г.Байрон,, Д.Граббе, О.Пушкін, А. де Мюссе, П.Меріме. Популярним мотив Д. був і модерній літературі (“Портрет Доріана Грея“ О.Вайлд, “Людина і надлюдина“ Б.Шоу, “Камінний господар“ Леся Українка).
Драма для читання (нім. Lesedrama, від lesen – читати і гр. drāma: дія, сценічний твір) – філософська, психологічна або історична драма, особливістю якої є відхилення від нормативів драматургії; невелика за обсягом, написана у формі діалогу; не призначена для вистави, використання у сценічних потребах. Появі цього жанру передували трагедії Сенеки. В українській літературі можливості жанру розкрилися творах Лесі Українки (“Прощання“), О.Олеся (“По дорозі в казку“, “Над Дніпром“) та ін.
Драма-концепція (гр. drāma: дія, сценічний твір і фр. conception, від лат.conceptio – сприйняття ) – жанровий різновид драми, в якому домінує філософська концепція структуро твірного драматургічного дійства (“Мор“ Л.Старицької-Черняхівської, “Маклена Граса“ М.Куліша).
Драма-парабола – (гр. drāma: дія, сценічний твір і parabole – притча, коротка казка) – жанровий різновид епічної драми, в основу якої покладено притчу з різними інтертекстуальними мотивами, алегоризацією зображення не так індивідуального, як громадського, іноді політичного світу (“Кассандра“ Лесі Українки, “Народний Малахій“ М.Куліша, “Марко в пеклі“ І.Кочерги та ін.).
Драма ідей – різновид у жанрі драматичної поеми, де в діалогічній (діалог-аґон як словесний двобій ідейних супротивників - напр., “Три хвилини” Лесі Українки”) і в монологічній формах (монолог-сповідь, монолог інтроспекція, монолог-підсумок) висвітлюється ідейний спектр творів (у драматичних поемах вагому роль у втіленні ідеї як домінуючого фактора відіграє змалювання символічних деталей та образів: напр. У І.Кочерги). Д.і. має дискусійний характер, заснована на протиборстві ідей, філософських думок. (“В катакомбах”, На полі крові” Лесі Українки, “Брехня” В.Винниченка, “Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка, драми М.Куліша. “Сніг у Флоренції” Л.Костенко).
Драматизм – (гр. drāma: дія, сценічний твір) – посилена напруженість дії будь-якого художнього твору, виражена через заплутані інтриги, карколомні чи приховані колізії, безкомпромісні аґони протиставних характерів, неминучі болісні конфлікти, зіткнення сюжетних ліній.
Драматична поема - віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми і ліро-епічної поеми. В основі Д.п. – внутрішній динамічний сюжет – конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій. Перевага ліричних чинників над епічними та драматичними. Напружений діалог, драматична колізія, саморозкриття характерів у вчинках і діях персонажів, монолог. Ліричне виступає як елемент схвильованості і пристрасті. Об’єктивний елемент виявляється не у фактах, не у відтворенні біографічних моментів, а в настрої, почуттях, тобто не в сюжеті, а в ліризмі твору. Це позначилось на структурі Д.п., яка нагадує полемічний порив, відтворює гарячий процес думки. Художньо-філософський синтез ідеологічних і морально-етичних проблем, зіткнення непримиренних поглядів, наявність сильного духом героя – основні елементи (“Фауст” Гете, “Манфред” Дж.Байрон, “Сон князя Святослава” І.Франко, , “У пущі” Лесі українки, “По дорозі в Казку” О.Олеся, “Свіччине весілля” І.Кочерга, “Дума про трьох братів неазовських” Л.Костенко).
Драматичний етюд (гр. drāma: дія, сценічний твір і фр. Étude – вивчення, дослідження, нарис) – невеликий за обсягом одноактний віршований чи прозовий драматичний твір, основою якого є життєвий епізод, характери дійових осіб лише окрелені, події зображені статично Виокремлюють ліричний (“Зіля Королевич“, “Недоросток“, “В холодку“, “У жнива“, “Не співайте півні, не зменшайте ночі“ С.Васильченка, “Айша й Мохаммед“, “Прощання“ Лесі Українки), трагічний “Зимовий вечір М.Старицького, “Кам’яна душа“, “Будка ч. 27“ І.Франка), Гумористичний чи сатиричний (“На перші гулі“ С.Васильченка, “По ревізії“ М.Старицького,), трагікомічний (“Лихо не кожному лихо – іншому й талан“ М.Кропивницького), символічно-алегоричний “Трагедія серця“, “Осінь“, “При світлі ватри“, “Танець життя“, “Злотна нитка“ О.Олеся).
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – 1) течія літ. модернізму, що виникла після 1 світ. війни і розвинулась під час та після 2 світ. війни. Сформувалась у працях філософів та письменників (М.Гайдеггер, К.Ясперс, С. К’єркегор, Ж.П.Сартр, С. де Бовуар, А.Камю та ін.); 2) умонастрій з притаманними йому спільним світоглядними мотивами. Основним положенням Е. є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Е. в худ. творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями, тому закликає від “дерева пізнання” повернутись до “дерева життя”. Серцевина Е. в індивідуалізмі та суб’єктивності особи. Екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало – ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, ніщо, а існування людини – це “буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Е. захищає гуманістичні ідеї, свободу та самостійність людської особистості. Основна мета тв-ті екзистенціалістів – допомогти знайти сенс буття не людству загалом, а окремій особі, повернути людині, котра гідно подолала життєві випробування, гармонію буття. Екзистенційне філософування притаманне поезії Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, прозі В.Стефаника, драматургії В.Винниченка та ін. Е. як літ. напрямок представляє В.Підмогильний, І.Багряний, Т.Осьмачка, В.Барка та ін.
Експресіонізм (від лат. exprerssion – вираження) – літературно-мистецький напрям у мис-ві й літ., який оформився у Німеччині на поч. ХХ ст. Ідеологічна основа – “філософія життя” (Ф.Ніцше, А.Берґсон, А.Шопенгауер), постав як заперечення імпресіонізму. Експресіоністи вважали, що мис-во не зображає, а виражає її сутність. Основний творчий принцип Е. – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу поч. ХХ ст. Для Е. характерна “нервова” емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Всі засоби зображення підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використовується прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. У творах Е. часто поєднувалися протилежні явища – примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мислення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенційні мотиви, зумовлені жахом буття з прокомуністичними режимами. Експресіоністи - противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла і утверджують природність життя. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. В укр. літ. Е. виявився у тв-ті В.Стефаника, Т.Осьмачки, М.Бажана, Ю.Клена.
Ескіз (від латинського schedius — імпровізований та гр. schέdios — несподіваний, раптовий, наглий, фр. Esquisse – схема, конспект) — в образотворчому мистецтві чернетка, допоміжний начерк, нарис задуманої роботи, побіжна первісна зарисовка. Така техніка відображення перенесена в літературу ( “Силует”, “Наш ненаш” Н.Королеви, “Осінній ескіз“ С.Васильченка)
Ескізність - побіжність, сумарність, приблизність виконання цілого руху чи деталей.
Естетизм – елітарна тенденція в художній літературі (мистецтві) др. пол. ХІХ ст., представники якої спростовували насильницьку поза художню за ангажованість, обстоювали іманентні принципи “мистецтва для мистецтва“, абсолютну свободу творчості, запроваджували атмосферу “аристократизму духу“ та вишуканого артистизму. Прихильники Е. розглядали мис-во вище самого життя, поза мораллю, а якщо вона з’являлася в ньому, то лише “в ролі наймички“ (А.Саймонс). Водночас мис-во нікому не слугує, бо спирається на вічні принципи краси, тому прихильники Е. критикували реалістичне письменство, базоване на засадах арістотелівського мімезису, не визнавали їх за справжнє мис-во. Е. сприяв формуванню і розвитку модернізму. Е. проповідував “культ краси“, виводячи мис-во за межі поза художньої заангажованості.
Етюд (від фр. Étude — вправа, вивчення). – У живописі Е. — твір допоміжного характеру, обмежений за розміром, виконаний з натури для її вивчення, студіювання певної техніки, предмета зображення, зарисовка, старанніша за ескіз. В художній літературі невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу Етюдність у літературному творі виявляється у швидких, дещо недбалих, гарячих, рваних штрихах, пленерних зарисовках, “живих бризках життя“ (М.Коцюбинський “Хвала життю“, “На острові“).
Імпресіонізм (від фр.impression - враження) – напрям у мис-ві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань, найточніше фіксування сприйнятого в певний конкретний момент для максимального наближення до “правди дійсності”. Письменники-імпресіоністи орієнтувалися насамперед на здобуток імпресіоністів-живописців, які використовували яскраві плями, мазки, напівтони, нечіткі контури, композиційні фрагменти, «змазаність», для того щоб підкреслити ефемерність враження від дійсності. І. відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя, наділеного винятковою витонченістю сприймання. Найхарактерніші ознаки літ. І.: відтворення дійсності через потік вражень від навколишнього світу для передачі психодуховного процесу переживань героя, порушення екзистенційних проблем; настроєвість; відмова від ідеалізації героя; ущільнення часопростору; заміна описів художньою деталлю; пейзаж змальовано в дусі мінливості вражень; синтез елементів різних видів мистецтв; підтекст, символіка. фрагментарність, етюдність, незавершеність картини, наскрізний ліризм, відтворення зовнішнього, позаособистісного крізь особистісне начало. Стилістика імпресіоністичного твору відзначається недомовленістю, уривчастістю оповіді. Основні жанри: новела та її різновиди, ліричні вірші. В укр. л-рі стильова манера І. виразно позначилася на тв-ті М.Коцюбинського, О.Кобилянської, Г.Косинки, М.Хвильового.
Межова ситуація – сукупність екстремальних психологічних станів, які вимагають від індивіда виняткового напруження духовних сил, що дає йому сили досягти неможливого, оволодіти внутрішньою сутністю – екзистенцією. Його запровадив К.Ясперс, називаючи провину, страждання, страх, смерть. Вони засвідчують ілюзорність повсякденного існування, на відміну від справжнього буття в трансцендентному часопросторі, в Богові.
Модернізм - ( від фр. moderne – новітній, сучасний) – 1) філософсько-естетична й художня система, філософською основою якої є ірраціоналізм, “філософія життя”, інтуїтивізм, неореалізм (С.Кіркегор, Ф.Ніцше, З.Фрейд, К.Г.Юнг та ін.); 2) термін, що позначає сукупність літ. напрямів та шкіл кінця ХІХ – початку ХХ ст., яким притаманні заперечення класичних форм мистецтва, антиреалістична спрямованість, суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини, формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів. З М. пов’язані такі гол. мистецькі напрями і течії: символізм, імпресіонізм,, експресіонізм, сюрреалізм, неоромантизм, неореалізм, футуризм, дадаїзм, імажизм, неокласицизм.
Нарис – 1) художньо-публіцистичний твір, в основі якого документальний факт чи подія, пов’язана із конкретною людиною; 2) вид новели початку ХХ ст. - твір із слабо вираженою фабульністю, обмеженим часом дії та виконаний ескізною технікою (О.Кобилянська, М.Коцюбинський “В путах шайтана“).
Натуралізм – (від фр. naturalisme, від лат. natura – природа) – літературний напрям, що виник у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. під безпосереднім та потужним впливом значних успіхів в галузі природничих наук. Філософською основою Н. був позитивізм О.Конта та естетична теорія І.Тена. Позитивісти вважали, що між людьми та іншими живими організмами немає різниці. І одне, і друге для них являють собою щось нездоланне й фатальне для людини. Услід за ними й Е.Золя стверджував, що закономірності розвитку природи й тваринного світу можуть бути перенесені на людське суспільство й на долю окремої особистості. Мета Н. полягала в експериментальному (науковому) вивченні людського характеру із застосуванням наукової методології та інструментарію. Основні риси Н.: об’єктивістське, фактографічне відтворення довкілля, тяжіння до пояснення зумовленості характеру людини соціально-біологічними чинниками та соціальною сферою, під якою розуміли безпосередньо побутове оточення та суспільно-побутові фактори, зображення “грубих шматків життя“ (на відміну від реалізму, який визнавав вплив на особу соціально-матеріального оточення). Н. обстоював потребу наукового погляду на життя з його часто грубими формами. Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму, тому письменники концентрують свою увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки.
Худ. твір трактувався як “людський документ“, а основним естетичним критерієм вважалася втілена в ньому повнота пізнавального акту. Тому письменники-натуралісти в своїй праці спиралися на скрупульозне вивчення побуту, основ праці, та соціальної сфери своїх героїв. Своїм прагненням до фотографічного відтворення реальності, до документальності натуралісти намагалися звести до мінімуму межі між мистецтвом і дійсністю та й взагалі знищити умовність мистецтва. Митець-натураліст — це фотограф, реєстратор життєвих явищ, неупереджений копіювальник дійсності. Твори натуралістів відзначалися детальним описом середовища, речей, усього, що оточує людину. Уподібнюючи літературу й науку, натуралісти відмовлялися від будь-якої тенденційності, розуміючи її як моралізаторство. Н. відіграв позитивну роль у розширенні художньої тематики, відтворенні нових прошарків дійсності, в т.ч. вивченні взаємодії особистості і натовпу, акцентуванні ролі підсвідомого в людській психіці, введенні нових прийомів та засобів художнього зображення життя, виявивши широкий демократизм та критичні, викривальні тенденції, сприяв прогресу суспільної думки та художнього бачення. Термін та теоретичне обґрунтування Н. пов’язують із фр. письменником Е.Золя. До представників Н. відносять Г.Флобера, Г.Мопассана, братів Гонкур, Г. Гауптмана, А. Гольца, та ін. Риси натуралізму можна спостерігати й у літературі XX століття: у творах Дж. Джойса, Ф. Кафки, Б. Пруса, С. Моема, С. Беккета, Б. Пільняка, Т. Драйзера, Т. Вільямса, сюрреалістів та експресіоністів. В укр. літ. Н. позначився на тв.-ті І.Франка (цикл “Борислав. Картини з життя підгірського люду“, “Boa constrictor“), В. Винниченка (“Чесність з собою“, “Записки Кирпатого Мефистофеля“, “Пригвожденні“, “Базар“, “Гріх“ “Пригвожденні“).
Натюрморт– (фр. nature mort – мертва природа) – жанр малярства, зображення неживих предметів, домашніх речей, плодів, квітів, забитої диковини, атрибутів які-небудь діяльності, зігрітих живим людським почуттям, які під пензлем художника починають жити власним життям. Н. великих майстрів довели, що речі можуть характеризувати і соціальне становище, і спосіб життя їх власника, породжуючи таким чином різноманітні асоціації і соціальні аналогії. Словесне відтворення таких предметів називають літ. Н. У Н. відсутній сюжет, переважають зорові образи ("Рожі" О. Кобилянської).
Невласне пряма мова – введена в авторський текст чужа мова, що зберігає властивості висловлення персонажа, яким він себе характеризує, але без цитування й відповідної пунктуації. Запроваджений у прозі ХІХ ст., поширений у ХХ ст. Монолог подається ніби від автора (третя особа замість першої), але у вигляді мислення й мовлення літературного героя, думки й почування якого безпосередньо виражені. Н.в.м. створює двопланове мислення. Основна функція – передача голосів, яким , за авторським задумом треба звучати стримано, приглушено, часом залишаючись “внутрішніми“ голосами, вираженням роздумів, “загнаних у себе почувань“ (Л.Булаховський).
Неоміфологізм – ( від гр. neos – новий, myhtos – слово, сказання та logos – слово) – напрям у європейській культурі, що виник на межі ХІХ-ХХ ст., який кризі позитивізму протиставив концепцію “філософії життя“, живлену традицією романтиків, зокрема тв. Й.Гельдерліна та Е.-А.-Т.Гофмана, в яких міф поставали організаційним елементом худ. світу; започаткований Р.Вагнером та Ф.Ніцше. Н. характерний для модернізму (“Лісова пісня“ Лесі Українки, “Мойсей І.Франка, “Тіні забутих предків М.Коцюбинського) та творчості авангардистів. Для Н. характерне формування авторських міфів на інтертекстуальній основі, використання вічних мотивів, що контрастували із знедуховленою дійсністю. Особливістю Н. є те, що в площині класичного міфу, який наповнюється іншими історичними та новітніми темами, моделюється особлива дійсність, яка має універсальне значення, проектує персонажів у сьогодення. Н. дає можливість бачити сучасне крізь призму міфічних паралелей. Н. спрямований на пошуки національнльної ідентичності, відновлення етногетичної пам’яті. Ознаки Н. виявилися у магічному реалізмові (Г.Г.Маркес) та українській “химерній“ прозі (“Дім на горі В.Шевчука, “Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця“ О.Ільченка, “Лебедина зграя“, “Зелені млини“ В.Земляка, “Зорі й оселедці“ В.Міняйла, “Позичений чоловік Є.Гуцала, “Самотній вовк“ В.Дрозда).
Неореалізм – ( від гр. υέος – новий і лат. realis – суттєвий, дійсний ) – стильова течія, що виникла в 10-х рр. ХХ ст. Ідеологія – реалістична, а засоби відтворення – модерністські. Концептуальний єдність документальної достовірністі, філософсько-аналітичного заглиблення у дійсність, поглибленого психологічного аналізу та ліричною стихією. Основа Н. - психологічний реалізм, об’єкт - внутрішній світ особистості, котра втрачає віру у власні ідеали. Н. властиве привертання уваги громадськості до тем та проблем нац. і нар. життя. Н. притаманний тв-ті В.Винниченка, Г.Косинки, В.Підмогильного Є.Плужника, Б.Антоненка-Давидовича, Л.Костенко, Гр.Тютюнника та ін.
Неоромантизм (від гр. neos і фр. romantisme) – об’єднуюча назва всіх романт. течій і тенденцій в літ. к. ХІХ – ХХ ст., стильова тенденція модернізму. Н. виник як “містичний бунт проти позитивізму“ (Д.Мережковський). Н. генетично пов’язаний із класичним романтизмом, оновлений ідеями “філософії життя“ та теорії надлюдини Ф.Ніцше. Йому властиві неприйняття “прози життя” бурж. суспільства, творення світу з пригод і екзотики з “небуржуазним” романт. героєм, що виступає носієм гуманіст. цінностей. Характ. риси укр. Н.: конструктивна спроба подолати протистояння між ідеалом та дійсністю, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, синтез рис фольклору та західноєвропейської модерної поезії; опозиція до мотивів і засобів народницького описового модернізму; пошук драматичних колізій, гостроконфліктних ситуацій; оптимізм щодо перспектив оновлення укр. нації і культури. Герой Н. - цілісна вольова натура, моральний максималіст, котрий протистоїть світовому хаосу. Н. часто поєднується з ін. стилями : із символізмом (О.Кобилянська), імпресіонізмом (М.Хвильовий), неореалізмом (Г.Косинка), футуризмом (О.Влизько). Н. представлений у тв-ті Лесі Українки, М.Вороного, С.Черкасенка, Г.Хоткевича, М.Хвильового, О.Довженка, Ю.Яновського, тв.-ті поетів “Празької школи“ та ін.
Новела – (італ. novlla, від лат. novellus – новітній) – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Н. властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Н. відрізняється строгою і усталеною конструкцією, наявністю строгої та зверненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевагою сюжетної однолінійності, мінімальною кількістю персонажів. Зосередженістю на внутрішньому світі, переживаннях та настроїв героя. Персонажами Н. є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. На поч. ХХ ст. в укр. літ. розвивалися психологічна, сенсаційна (В.Стефаник), лірична (Б.Лепкий), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М.Коцюбинський), філософська, історична (В.Петров), політична (Ю.Липа), драматична (Г.Косинка) та ін. види Н.
Новела акції – підвид новели, в якій акцентується увага на одному моменті дійсності, в якому неодмінно щось діється. Конфлікт класичний: герой – антигерой. Тло, оточення, зведені до кількох недбалих штрихів, увага зосереджується на одному вирішальному епізоді. На ході, темпі, ритмі розвитку конфлікту. Характери здебільшого готові, які розкриваються у поворотному моменті новели.
Новеламузична – підвид новели, настроєву атмосферу в якій створюють музичні образи і музичні переживання, які головними засобами розкриття психології персонажа. Лейтмотивом, сюжетною деталлю стає конкретний музичний образ чи мелодія. Сюжет розкривається за зміною, градацією настроїв. Герой – людина витонченої, вразливої на музику душі. Герої шукають резонатора душа. Яким є музичний інструмент. (“Голосні струни” Лесі Українки, “Valse melancolique” О.Кобилянської).
Новела настрою – підвид новели, в якій автор намагається зворушити читача образом моменту. Предметом Н.н. є внутрішнє життя людини. Це новела лірична, суб’єктивний світ герой виявляє тут сам (я-оповідання), або ж письменник користується літературною умовністю – способом викладу у формі т.зв. авторського всезнання. Сюжет внутрішній, розгортається на діалектичному розвитку думки у вигляді тези – антитези (“Вільгельм Телль” І.Франка, “Озимина” В.Стефаника, “Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки” О.Кобилянської).
Новела потоку свідомості – різновид новели, викладовою формою якої є внутрішній монолог, близький до “потоку свідомості”. Герой новели вирішує, філософськи осмислює своє ставлення до дійсності, до громадянської повинності, через глибокі переживання, вагання, навіть душевні страждання “виболює” істину. Ця форма виявилася догідною для художнього показу пошуків сенсу буття, поглиблення філософічності літератури, її аналітичного і синтетичного водночас начала. Людина досліджується за допомогою всебічних і докладніших нових вимірів, стереометричніше, ніж досі, у діалектичній єдності плинності і сталості рис. (“Цвіт яблуні”, “Невідомий”, “Intermezzo” М.Коцюбинського, “Перед дверима” Г.Хоткевича).
Новелапейзажна – підвид новели, в основі якої “картинний” принцип передачі простору, що проявляється у певних пропорціях між персонажем і тлом. Людина зображується у нерозривному зв’язку з природою. Пейзаж – простір існування внутрішнього світу героя., чинник психологічної характеристики, спосіб розкриття “культури душі”. Центральна проблема П.н.: суспільство – особа – природа (“Битва” О.Кобилянської, “Сніг” М.Чернявського).
Новелета - дуже стисла новела, невеликий (іноді в кілька рядків) розповідний твір, переважно про якийсь незвичний життєвий випадок ( "Лан" В. Стефаника, цикл С. Васильченка "Крилаті слова", "Чапай" Ю. Яновського).
Образок – різновид етюда, обмежений у часі та просторі невеликий прозовий фрагмент з силуетом однієї або кількох постатей, поданих на певному тлі, з яким вони з'єднані настроєво, побудований на матеріалі якогось конкретного життєвого факту або події. Для О. характерне ескізне зображення персонажів кількома яскравими штрихами, а також малорозвинений сюжет. Семантично споріднений з ідилією (“ідилія“ – картинка) ідеєю «картинності» зображення та нарисом, О. у XIX і на початку XX ст. окреслився як певний жанровий тембр і поезії (І.Франка “Галицькі образки“), і прози (“Відьма“, “Пе коптьор“, “Поєдинок“ М. Коцюбинського, “Протекція“ О.Маковея).
Оповідач – літературний суб’єкт, наратор, вигаданий автором, від імені якого в епічному творі розповідається про певні події, формується естетичний, ідеологічний, психологічний погляд на зображуване. Від розповідача відрізняється представленням у тексті граматичною формою від першої особи. О. нав’язує свою точку зору, настрій, кут зору проблеми. Автор може не називати О., але завжди наділяє його рисами характеру, що проявляються у манері говорити, у ставленні до людей і подій про яких йдеться у творі.
Поезія в прозі – (від фр. poém en prose) синтетичний жанр, що поєднував ознаки поезії та прози. Цей гібридний жанр виник у фр. літ. як реакція на канони віршування, ілюзорним виявом поетичної свободи, визволення з-під влади законів версифікації. Автори акцентували на спонтанності почуттів ліричного героя. Характеризується інтенсифікацією образності, підвищеним емоційним, патетичним, “романтичним” тонусом поетичного стилю, загальним настроєм, “кліматом” витонченості, гармонійності, ритмічністю та мелодійністю іншого, ніж у віршах, “вільнішого”, спонтаннішого характеру (“Моє слово” В.Стефаника, “Туга” Марка Черемшини”, “Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами” Лесі українки, “Рожі” О.Кобилянської).
Символ (від гр. σύμβολον – знак, прикмета, ознака) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність явища, має філософську смислову наповненість (хліб-сіль – символ гостинності українців, блакитний колір – символ надії). С. властива функціональна багатозначність, “смислове безмежжя“ (Ф.Крайцер). С. виконує функцію відображення дійсності, і її зміст, і її інтерпретацію в свідомості людини, і перетворення, і поєднання ідеального та реального, і зв’язок різних форм і виявів світу, і ключ до пізнання духовного світу людини, і коло асоціацій, що викликає відповідні уявлення. С. можуть бути фольклорними, (зерно як цикл буття), релігійними (земля обітована), міфологічними (Прометей), літературними (Дон Жуан), індивідуально-авторськими (сміх М.Коцюбинського). Символісти віднаходили у С. запоруку художньої творчості, коли завдяки особливій сакральній мові натяків та навіювання можна осягнути невимовні, не відповідні звичайним словам явища. В українській літературі С. набуває значення не тропа, а універсальної категорії пізнання дійсності. С. є основою естетичної концепції символізму.
Символізм (від гр. σύμβολον – знак, прикмета, ознака) – одна із стильових течій модернізму, основною рисою якої є те, що конкретний худ. образ перетворюється на багатозначний худ. символ. Ідеологія – ірраціональна, “філософія життя”. Спосіб пізнання світу – інтуїтивний, через натяк, осяяння, музику і поезію. С. протиставив свої естет. принципи та поетику реалізмові й натуралізмові, поставивши проти обмежених позитивістських тенденцій закон “відповідностей” (Ш.Бодлер) між двома світами – світом зовнішнім і світом мрій та ідеалів, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається активне перетворення внутрішнього на зовнішнє, їх синтез. Мотто тв-ті С. : “мис-во для митця – понад усе”. С. висунув ідею самоцінності мис-ва, його цілковитого суверенітету. Укр. С., обстоюючи право митця на свободу тв-ті, не відмовлявся від своїх громадських обов’язків, бо виходив із розуміння, що письменник – совість нації, її провідник, та водночас С. протестував проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, декларувавши гармонію пориву до Краси та Правди, як достеменний прояв “аристократизму духу”. Представники С.: Олександр Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, поети “Молодої Музи”, “Української хати”. Можливості С. позначилися на тв-ті поетів 20-30-х рр.: П. та Я.Савченків, О.Слісаренка, Д.Загула, П.Тичини, В.Кобилянського та ін.
Символіка (від гр. σύμβολον – знак, прикмета, ознака) - система традиційної заміни конкретних почуттів, дій, предметів символом, що має образну або ситуаційну характеристику. С. стосується предметів, явищ, кольорів, музики тощо.
Синестезія – (від гр. synaesthesis – одночасне відчуття) – художній прийом, що полягає в поєднанні в одному тропі різних, іноді далеких асоціацій, відчуттів, виявляється у вигляді метафори, інколи – порівняння. С. зумовлена здатністю людини одночасно переживати враження, одержані від кількох аналізаторів, що призводить до синтезу відчуттів, повнішого сприйняття життя. Найяскравіше С. проявилася у ліриці раннього П.Тичини — поета, схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору", здатного сприймати, скажімо, квінту як жовту густу барву тощо. Синтетичне взаємозумовлення цих чинників приводило до витворення одночасної "мальовничої музичності" як чільної ознаки "кларнетизму": "За частоколом — / Зелений гімн"; "Мов золото-поколото, / Горить-тремтить ріка, / Як музика" і т.п.
Синкретизм (від гр. synkrētismos – з’єднання, змішування) – ознака мистецтва, притаманна раннім етапам його розвитку, вказує на єдність віри, науки й літератури, відсутність поділу на роди й види, найповніше відображена в міфологічній моделі світобудови. Початкова єдність музики, поезії і танцю зафіксована ще в античній естетиці. С. притаманний романтизму, модернізму, авангардизму.
Сюрреалізм (від фр. surréalité – надреальне, надприродне) – авангардистська течія. С. формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму, фантазійного мислення та фрейдизму. У творчій діяльності С. особливу роль відводить підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми “автоматичного письма”, правила випадковості, сновидіння тощо. Сюрреалістичне бачення будується за законами сновидіння. У С. відбувається реконструкція індивідуальних та колективних міфів: автори творять нові міфосвіти. Активно використовується народна творчість, оскільки через неї відбувається занурення в первісний міфосвіт, тому мис-во С. нац. забарвлене. Фольклорні засоби стають прикрасою, оздобою (орнаментом), химерно ускладненого світу. Сюрреалістичний напрямок близький творчості М.Яцківа, П.Тичини, В.Барки, М.Хвильового, Г.Косинки, М.Йогансена, М.Куліша та ін.
"Філософія життя" - суб'єктивно - ідеалістична течія у філософії, що виникла в Німеччині (Ф.Ніцше, В.Дільтей) і Франції (А.Бергсон), пов’язана із кризою раціональної цивілізації. У центрі “Ф.ж." - розуміння життя як абсолютного, безмежного начала світу, різноманітного у своїх проявах. На початку XX ст., з його війнами та революціями, людство поступово втрачає довіру до розуму, до можливості на раціоналістичних засадах впровадити позитивні зміни в політичний, соціальне - економічний та культурний устрій суспільства. Сам світ і людське буття в ньому здаються деформованими, хаотичними, абсурдними. Тому нова філософія, а за нею і література є ірраціональним в своїй основі. “Ф.ж." зумовлювала пізнання дійсності, трансформуючи пізнання довкілля до рівня безпосереднього переживання, розширення людського “Я“ до всесвітніх масштабів за допомогою вчування в життя, що сприймалося за сутність світу, продукувала віталістичну теорію цінностей, що базувалася на уявленні універсального світу, котрий не існував поза життям. Формами осягнення дійсності оголошувалися музика, поезія, творче осяння. “Ф.ж." закладала теоретичні положення модернізму. В Україні “Ф,ж." узгодилася з національною “філософією серця“, витворивши ґрунт для модернізму в укр. літ.
Фрагмент - уривок якогось твору чи рукопису. Фрагментарна, тобто уривчаста побудова властива багатьом кіносценаріям, а також деяким художньо-літературним творам ("Вершники" Ю. Яновського, "Над Черемошем" М. Стельмаха тощо).
Шкіц – стислий, ескізно окреслений твір, своєрідний начерк шкіц — це синоніми слова «ескіз» ("Асан і Зейнеп" Христі Алчевської).
Станси - невеликий ліричний вірш, побудований із самостійних за змістом чотирирядкових строф , кожна з яких у своїх межах містить закінчену думку, а в цілому твір розробляє єдину тему глибоко філософського змісту. В українській літературі зразком є поезія циклу «Буркутські станси» із зб. «Semper Tiro» І.Франка
Веснянка – жанр усної народнопоетичної поезії Спільне в літературних поезіях з народною піснею – мажорна картина природи, фольклорні засоби образності й силабічний вірш. На відміну від народного жанру, літературна В. базувалася на антитезі: етюд природи подавався в контрастному зіставленні зі сумними деталями соціального буття народу. Ця ознака, як типова структурна спільність, утвердилася у віршах поетів другої половини ХІХ століття: у Л.Глібова (“Моя веснянка”), в І.Манжури (“Весна” і “Веснянка”), у М.Вербицького (“Веснянка”), цикли “Веснянки” П.Грабовського та І.Франка.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 1317; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!