Модернізм і народництво: дві школи в
Українській літературі кінця ХІХ - початку XX ст.
Літературний процес цього часу являв собою складне сполучення різноманітних, інколи протилежних явищ, серед яких найхарактернішим було поєднання літературної традиції з пошуками шляхів її конструктивного оновлення. Ці тенденції були спільними для всіх європейських літератур.
На початку ХХ ст. українська література, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:
- збереження національно-культурних традицій (народницька теорія, традиційна школа);
· орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").
Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. представлена, як зазначав І.Ф., “різнобарвною китицею індивідуальностей”, що були “з’явлені переважно селянською стихією, формувалися вже не без засвоєння новочасних мистецьких тенденцій”. На літературну авансцену приходить нове покоління митців, котре утверджувало нові естетичні підходи, трансформуючи старі формально-образні засоби зображення, літературні традиції та орієнтуючи мистецтво на естетичні принципи модернізму. Разом із цим шукав ресурсу оновлення реалізм, всередині якого відбувається формування нових якостей і нових напрямків. В укр. літературі цього часу чітко окреслилися 2 школи – “традиційна” , орієнтована на збереження нац. літ. традиції у відтворенні життя, разом з тим вбираючи елементи нового (Б.Грінченко, С.Васильченко, А.Тесленко та ін.), і “нова”, орієнтована на новітній європейський літ. процес, розвиток модерністичного стилю, виведення укр. літ. на новий щабель розвитку. “Нова школа”, за визначенням І.Франка, “молода ґенерація” прагнула “цілком модерним способом зобразити своєрідність життя укр. народу”. “Нова школа” закріплювала переорієнтацію л-ри на нові форми й засоби зображення: від натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму. Увага письменників прикута до філософсько-етичних питань, до гострого психологічного аналізу індивідуальних характерів, сфери підсвідомого, соціальної та масової психології.
|
|
|
Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з елементами новітніх європейських естетичних систем: символізму, імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму, сюрреалізму. До представників “нової школи” в українській літературі відносять М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянську, В.Винниченка, М.Вороного, О.Олеся, В.пачовського та ін. І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу.
|
|
|
Отже, головним напруженням українського художнього процесу початку ХХ століття можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з другого – модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу у європейський культурний простір. Проте, якщо перше з них базувалося на розробленій ще в ХІХ столітті ідеології народництва, яка зберегла своє значення в Україні до теперішнього часу, то нова культурно-мистецька парадигма модернізму так остаточно і не утвердилася в ній, то актуалізуючись в періоди певної лібералізації культури, то відступаючи під натиском ідеології “окремого шляху”.
В цьому плані відома теза філософа Ю.Хабермаса – “модернізм – незавершений проект”, наче безпосередньо стосується України, яка на собі перевірила найрадикальніший суспільний проект століття, так до кінця і не залучившись при цьому до модерністичних художніх процесів.
Якраз найбільш значущою для українського мистецтва стала перша чверть ХХ століття, коли були сформульовані ті проблеми, художні спрямування та орієнтації, які значною мірою окреслили його своєрідність. Серед них – тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур, до активного продукування – з метою самозбереження – романтично-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, яке, з одного боку, підтримувало стійкий інтерес до реалістичного відтворення дійсності в дусі пізнього передвижництва, а з другого – ставало ідейним підґрунтям українського національного стилю мистецтва, що спирався на ретроспективну традицію візантизму, фольклору та проторенесансу.
|
|
|
Отже, новий естетичний напрям – модернізм – з’явився в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українському мистецтві - літературі, театрі і драмі, малярстві немає, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, як надзвичайно точно про це сказала Лариса Залеська-Онишкевич, тут “...переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї”. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.
|
|
|
Модернізм українських митців початку ХХ ст. був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори декларували відмову від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика й театрознавство початку ХХІ ст., спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму.
Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й довершеності.
По-друге, тодішні молоді митці рішуче висловили вимогу європеїзації українського художнього слова (представники “Молодої Музи“ та “Української хати“), орієнтації на нові тенденції в усьому світовому літературному процесі. Концепція про “елітарність”, або панськість, літератури почала себе відживати, а тому ними більше наголошувалося на потребі всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів, почасти заперечувався реалізм як єдиний метод, а з ним загалом позитивізм та раціоналізм як певні способи мистецького осягнення навколишнього світу та його сценічне відтворення.
М.Вороний, С.Єфремов, С.Петлюра, І.Стешенко, Г.Хоткевич, П.Карманський, І.Франко, М.Сумцов, С.Русова, Д.Дорошенко стверджували, що, оскільки український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, тобто в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, якнайбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не залишалася покинутою чи занедбаною, бо Україна й досі була аграрною державою у своїй основній частині.
Нарешті, на противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. І, насамкінець, дуже важливе застереження: модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. Проза М.Коцюбинського ХХ ст., О.Кобилянської, В.Винниченка, О.Плюща, драматургія Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Пачовського, М.Сагайдачного, І.Савченка овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що увага митців початку ХХ ст. прикута до розкриття трагізму особистості, але, як зазначив В. Кузьменко, з її “вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу”.
Митці сміливо розширювали тематичні обрії української літератури. У переліку дійових осіб бачимо художників, поетів, інженерів, лікарів, полонених, повій, крадіїв, робітників, ремісників, учительство, баришників, селян, чиновників, купців, службовців, орендарів, наймитів тощо. Усе це було новим для мистецтва.
Показово, що в модерністській моделі продуктивним став антиномічний принцип. Своє обґрунтування він отримав в доктрині філософа Ф. Ніцше, який зафіксував центральну антиномію культури кінця XIX-го століття як опозицію раціонального та інтуїтивного.
Бачення світу в постійній боротьбі протилежностей характеризує художнє мислення М. Коцюбинського, В. Винниченка, В. Стефаника. Йдучи за цим універсальним законом буття, письменники на стильовому рівні моделюють життєві колізії та структури характерів в опозиціях культурного та природного, свідомого та несвідомого, реального та ірреального тощо за принципом контрасту. В різних формах, у більшій чи меншій мірі антиномічність задає поетику контрастів і антитези в неоромантичній, імпресіоністичній і неоміфологічній стильових тенденціях, поетику дисонансу в експресіонізмі.
Широта наукових відкриттів кінця XIX– початку XX-го ст. сприяла загальному посиленню ролі абстракцій та знаковості в культурі перехідної епохи. Ця переорієнтація структури свідомості особливо рельєфно проявилась в національних формах європейського символізму. Загальносвітові тенденції розвитку художніх форм детермінували появу значної кількості символістських творів і в українській літературі. В поезії ця лінія проходить від молодомузівців до М. Філянського та О. Олеся, через поетів “Української хати” (М. Шаповал, М. Вороний та інші). В прозі елементи символістської поетики характерні для Г. Хоткевича, М. Яцківа, І.Липи та інших. Процес символізації визначався схильністю української свідомості до синтезу релігійних та фольклорних образів, взаємодії біблійних архетипів та національних ритуальних елементів.
Оскільки модерністський текст є ізоморфним світу творчого суб’єкта, то його інтенційно-інтелектуальна спрямованість (включно із ментально-психологічним, емоційним та іншими чинниками) задає домінанти в індивідуальних і типологічних стильових моделях. В цілому український модернізм проявився як модель синтезу елітарної та народної культури. В цьому процесі відбився тривалий досвід їх інфільтрації. Особливий характер синтезу був обумовлений вкоріненістю національної еліти в свою народну культуру. Наприкінці XIX – початку XX-го століть національно-типологічні та індивідуальні стильові моделі модернізму визначилися специфічною інтеграцією цих його характерних складових.
У розвитку українського модернізму виділяють три етапи або так звані три хвилі. Перший етап — це 90-ті рр. XIX – 10-ті рр. ХХ ст. Представники — І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку ХХ ст. в українській літературі вже розрізнювали поняття стосовно нових течій у літературі. Леся Українка у 1903 р. писала: “Символізм чи декаданс — так не можна казати, тому що це не одне й те ж“.
Поступово перша хвиля модернізму перейшла у другу. Це — 20-ті роки ХХ ст., коли нове творче покоління продовжувало розвивати модерністські засади. Друга хвиля модернізму тривала півтора–два десятиліття і виявилася ціліснішою, ніж перша. Це вже були не окремі яскраві особистості, а ціле покоління, яке ознаменувало собою “Розстріляне Відродження“.
У повоєнні роки відбувається спроба відродження української літератури за межами УРСР — у рамках Мистецького Українського Руху (МУРу) в Німеччині. 1945–1948 рр. — це третя хвиля модернізму, який в Україні підхопили шістдесятники. Еміграційна проза того часу дала досить помітні модерністські твори. Серед них «неоромантичні» романи І. Багряного “Тигролови“, “Сад Гетсиманський“, “Людина біжить над прірвою“. Т. Осьмачка підніс жахи геноциду 30-х рр. до символістського узагальнення (повісті “Старший боярин“, “План до двору“, “Ротонда душогубців“. Психологічний реалізм з романтичним забарвленням переважає у повістях В. Домонтовича “Без ґрунту“ та Ю. Косача “Еней і життя інших“. Соціально-ліричний епос розгортається у трилогії Докії Гуменної “Діти Чумацького шляху“.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 379; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!