Маніфести українського модернізму початку ХХ ст.
В кінці ХІХ ст. народницька ідеологія й народницька традиція в літературі зазнали кризи. Про те, що стара національна традиція в літературі застаріла і не відповідає новітнім естетичним вимогам часу заявив В.Щурат у статтях «З літературних базарів» («Буковина», 1896), «Французький декадентизм в польській і великоруській літературі» («Зоря», 1896) і «Поезія зів'ялого листя в виду суспільних задач штуки» («Зоря», 1897).
Модернізація культури починалася з критики народництва в цілому та його естетики зокрема. Вперше слово «модернізм» у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві під назвою «Малорусские писатели на Буковине». Ця доповідь була початком діалогу, який у перспективі розмежує українських письменників на модерністів і народників. У статті виявилася не лише рішучість Лесі Українки захищати нові явища, але й спроба мотивувати, наскільки вони потрібні народові. На її думку, включивши до свого канону нові явища, українська література має шанс дістати «правильний розвиток». Під «правильним розвитком» вона, безперечно, розуміла орієнтацію на Європу. «Модернізм» виглядав як реакція проти народницьких ідеологічних догм і відповідно традиційних народницьких стилів.
Поступово молоді письменники переходили на засади модернізму, який був повним запереченням реалізму. Старі засоби мистецького зображення не задовольняли письменників. Перший з гаслами модернізму виступив М.Вороний (заклик укласти «Український альманах» – 1901 р.) (альманах „З-над хмар і долин” 1903 р.).У своїй відозві до українських письменників автор заперечував суспільну значимість літератури.Сергій Єфремов у статті «В поисках новой красоты» назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану ізоляціонізмом, позбавлену тенденційності літературу. Естетизм— осердя платформи Вороного та його «модернізму». Естетизм у європейських літературах другої половини XIX віку виник як антитеза до моралізму домінуючих на цей час реалістичних естетик, які вимагали від літератури дидактичного звучання, морально-соціальної ролі, а від письменника — позиції морального судді суспільства. У Вороного так само звучить заклик відкинути «заспівані тенденції та вимушені моралі» на користь краси, естетики. Естетизм або артистизм став «найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи модернізму в українській літературі». Народництво як філософія вичерпувалося, в культурі з'явилося відчуття необхідності заміни старих ідеалів новими. Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси. Краса була символом пріоритету естетики над усім іншим.
|
|
|
|
|
|
1903 р. з листом-закликом до української художньої еліти звернулися М.Коцюбинський і М.Чернявський,надіслаши лист-запрошення до І.Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, О.Маковя, Л.Яновської та ін. взяти участь у твореннімодерного альманаху “З потоку життя“. Письменники, різко заперечуючи обмеження сфери творчості виключно сільським побутом, вимагали ширшого кола обсервації, правдивого відображення всього багатства життя різних верств суспільства. Вказували на необхідність звернення до тем філософських, психологічних, історичних та ін. М.Чернявський підкреслював, що „старе в нашій літературі з кожним роком все більше старіє, треба усе те поновляти, коли не хочемо тягтись у хвості інших народів”. Особливий акцент письменники зробили на вимогах виховання нової читацької аудиторії: „Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.”.
|
|
|
1907 р. з маніфестом орієнтації на світові здобутки модерної літератури виступила група галицьких письменників, відома як „Молода Муза”. Молоді поети виступили проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму. Вони групувались навколо журналу „Світ” (1906-1907) та часопису „Будучність” (1909). Пізніше об’єднались навколо львівського часопису „Молода Муза” (П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий, С.Твердохліб, М.Яцків, М.Рудницький та ін.). «Молода Муза» не мала концептуальної естетичної програми й відповідно солідного теоретичного дискурсу. Вони представлені кількома відомими заявами, серед яких стаття Остапа Луцького в газеті «Діло» 17 листопада 1907 p., яку Франко у своєму коментарі назвав «Маніфестом «Молодої Музи». Як відзначала С. Павличко „в теоретичному сенсі цей дискурс був досить кволим. «Молодомузівці» усвідомлювали проблему, але не змогли не тільки її вирішити, але й сформулювати коректно своє завдання. Вони, передовсім, заперечували народницьку традицію та її відповідне літературне втілення — реалізм. «Молодомузівці» досить чітко орієнтувалися на Захід, бо саме звідти приходили, а не виростали на рідному ґрунті нові художні ідеї”. Маніфест 1907 року пропагував аполітизм, чисте мистецтво, втечу від життя, культ підсвідомого. «Молодомузівці» запровадили й активно експлуатували деякі нові теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які не були новими для європейської літератури, однак в українській літературі ще не прозвучали з достатньою силою. У зв'язку з цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема переклади Бодлера. Однак поезія «молодомузівців» так і не виробила нової мови для вияву нових почуттів. Вона застосувала старі слова, стару метрику, старі, часто фольклорні кліше.
|
|
|
Свої ідеї оновлення українського мистецтва маніфестували й молоді миттці, що об’єдналися навколо журналу „Українська хата” (1909-1914): М.Сріблянський, М.Євшан, А.Товкачевський, Г.Чупринка, П.Богацький. Вони акцентували на культі сильної особистості, роздвоєної душі, домінуванні в художньому творі настроєвості, виявах крайнього індивідуалізму. Якщо „молодомузівці” спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, то розвинули їх Микола Євшан та його колеги з київського журналу «Українська хата» (1909—1914). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу «хатян». Завдання журналу — принести «помочі і світла в темну українську хату». Засновники журналу прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах. Головний опонент «хатян» — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим. Всупереч назві, «Хату» цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Тут друкувалися поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої Музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайль Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський). Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — вважав М.Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.
В Україні модернізм не склався в естетичну систему на зразок західноєвропейської. Він сформувався у свою, оригінальну, естетичну систему, зумовлену хвилею національного відродження. Тому-то філософський концепт Ф.Ніцше “Бог помер!”, яким мислитель заявляє про знедуховлення сучасної йому епохи, не стосувався української культури, в якій якраз відбувалася реанімація національної свідомості, не став органічним чинником літературного розвитку в Україні, а зумовив інтроспективне рефлектування у вигляді модерного художнього слова. Натомість, розмірковуючи над національними джерелами модернізму, критики “Української хати” взяли на “озброєння” філософську тезу Г.Сковороди про щастя як кінцеву мету розвитку особистості. З неї вони вивели новітню концепцію діяльного індивідуалізму, яка передбачала “перетворення” українського народу в націю. Відтак сковородинські “моменти релігійного піднесення духа” співвідносилися з позитивним змістовим наповненням символу як визначальної ознаки українського модернізму. В такий спосіб і здійснювалося його протиставлення символу “моря пітьми” (С.Пшибишевський).
Творчість І.Франка, Лесі Українки чи М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка аж ніяк не назвеш асоціальною: вона сповнена “усесвітнього страждання”, “гучних закликів до бою”, їхня пісня – і “вогонь”, і “боротьба”, і “тривога”. Вони не могли, та й не мали морального права стояти осторонь національних і соціальних питань.
Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.
Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається “у блакить”. Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі – стиль, форма зображення в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були вже іншими.
Отже, на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.
Питання до колоквіумів
Колоквіум №. 1. Творчість Лесі Українки
1. Родинне оточення Лесі Українки.
2. Роль суспільно-культурного оточення у формуванні світогляду Лесі Українки.
3. Джерела творчості поетеси.
4. Творча еволюція естетичних принципів письма Лесі Українки.
5. Як і в яких статтях схрарактеризувала поетеса свою стильову манеру.
6. Полеміка Лесі Українки з С.Єфремовим та І.Трушем.
7. Леся Українка про завдання митця і сутність мистецтва.
8. Провідні мотиви поетичної творчості Лесі Українки.
9. Духовно-естетичні особливості інтимно-пейзажної лірики поетеси.
10. Риси прометеїзму в поетичній спадщині письменниці.
11. Еволюція образу України в поезії Лесі Українки.
12. Ознаки поетики драматургії Лесі Українки.
13. Специфіка жанрової природи драматичної поеми.
14. Основні мотиви драматургії письменниці.
15. Роль підтексту в п’єсах Лесі Українки.
16. Концепція духовного провідника нації у Лесі українки.
17. Ідейно-філософська концепція драми ”Камінний господар”.
18. Проблема стосунків митця і влади у драмі ”Оргія” Лесі Українки.
19. Система конфліктів у драмі ”Кассандра”.
20. Конфлікт митця і суспільства у драмі ”У пущі” Лесі Українки.
21. Специфіка конфлікту в драматичній поемі Лесі Українки ”Бояриня”.
22. Проблема внутрішнього зрадництва в драмах Лесі Українки.
23. Розкрийте особливості жанрової природи ”Лісової пісні” Лесі Українки.
24. Людський і міфологічний світ у драмі ”Лісова пісня”.
25. Мала проза Лесі Українки в контексті української епіки початку ХХ ст.
26. Літературно-критична діяльність Лесі Українки.
.Колоквіум "№ 2
Життя і творчість Михайла Коцюбинського
1. Періодизація творчості М.Коцюбинського.
2. Значення Братства тарасівців для формування світогляду та естетичних уподобань М.Коцюбинського-письменника.
3. Етапи ідейно-художньої еволюції письменника.
4. Основні положення відозви до українських письменників М.Коцюбинського і М.Чернявського.
5. Місто Чернігів у житті і творчості М.Коцюбинського.
6. Гуманістичний пафос ранніх творів М.Коцюбинського.
7. Основні тенденції традиційної реалістичної літератури, що виявилися в творах першого періоду творчості М.Коцюбинського.
8. Образ дитини в ранніх оповіданнях М.Коцюбинського.
9. Психологізм оповідання “Хо” М.Коцюбинського?
10. Новаторство автора у відтворенні інонаціонального середовища і героя.
11. Жанрологічні новації митця.
12. Схарактеризуйте риси імпресіонізму М.Коцюбинського.
13. Засоби і прийоми використав прозаїк творення образу Раїси Левицької (“Лялечка”).
14. Жанрові особливості новели “потоку свідомості”
15. Специфіка психологізму новели “Цвіт яблуні”.
16. Функція пейзажу в новелі “Intermezzo”?
17. Філософська концепція новели “Intermezzo”.
18. Новаторство композиції новели “Intermezzo”.
19. Образ інтелігента-революціонера в творах митця.
20. Роль художньої деталі в новелах ”Сміх” та ”Він іде”.
21. Проблема життя і смерті у новелах “Що записано в книгу життя”, “”Хвала життю!”, “На острові”.
22. М.Коцюбинсткий-сонцепоклонник.
23. Специфіка композиції повісті М.Коцюбинського “Fata morqana”є
24. Прийоми і засоби творення образів повісті “Fata morqana”.
25. Символіка назви повісті “Fata morqana”.
26. Принципи “філософії життя” в повісті “Тіні забутих предків.
Колоквіум № 3
Володимир Винниченко
1. Світоглядні та естетичні суперечності творчості В.Винниченка.
2. Особливості поетики малої прози В.Винниченка.
3. Наскрізні філософські ідеї В.Винниченка.
4. Винниченковий принцип “чесності з собою“.
5. “Щоденник” В.Винниченка – документ трагедії українства у націоборчих змаганнях ХХ ст.
6. Тематичний спектр прозової творчості письменника.
7. Образний світ малої прози В.Винниченка.
8. Контраст як основний прийом розкриття суперечностей дійсності в оповіданнях В.Винниченка.
9. Конфлікт особистості і юрби як філософський концепт у малій прозі В.Винниченка.
10. Особливості любовного трикутника в оповіданні “Краса і сила“ В.Винниченка.
11. Функція пейзажу в оповіданні “Краса і сила” В.Винниченка.
12. Образ дитини в малій прозі В.Винниченка.
13. Образ революціонера в прозі В.Винниченка.
14. Викриття малоросійства в творах В.Винниченка.
15. Тема самогубства і смерті в творчості В.Винниченка.
16. Морально-етична проблематика в драматичних творах В.Винниченка.
17. П’єса “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” як драма “живих символів”.
18. Образ Софії – символ трагедії нації у драмі “Між двох сил”.
19. Специфіка конфлікту роману “Хочу!”.
20. Роман “Хочу!” як дзеркало душі В.Винниченка, його дуалізму в прагненні поєднати соціалістичне вчення й національні ідеали.
21. Втілення ідей “конкордизму” в романі “Сонячна машина”.
22. Елементи утопії і антиутопії в жанровій структурі роману “Сонячна машина”.
23. Ідейна спрямованість роману “Сонячна машина”.
24. Викриття на радянської дійсності в романі “Слово за тобою, Сталіне!” В.Винниченка.
25. “Слово за тобою Сталіне!” як політична концепція в образах.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 2796; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!