Особливості розвитку модерністських тенденцій
В українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Світоглядно-філософські підвалини модернізму.
У хронологічному відношенні історію української культури XX ст. можна умовно розділити на три періоди. Перший, який багато в чому ще був органічним продовженням провідних культурних течій XIX ст. і їх логічним завершенням, тривав до Першої світової війни. На цьому етапі зародився модернізм (франц. modernise — новітній, сучасний). Об'єднуючи безліч відносно самостійних ідейно-художніх напрямів і течій (експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт тощо), ця художньо-естетична система у подальшому стала одним з провідних напрямів творчого пошуку митців XX ст.
Другий етап охоплює період між двома світовими війнами і характеризується посиленням антитрадиційних, модерністських течій у культурі.
Нарешті, третій, повоєнний період, триває до кінця століття і пов'язаний, з одного боку, із посиленням кризових явищ у духовній культурі (зокрема поширенням "масової культури"), з іншого — активізацією пошуку шляхів виходу з духовної кризи. До нього останнім часом застосовують назву "доба постмодерну". В художньо-естетичному сенсі для XX ст. притаманна стильова розбіжність, відхід від відносної внутрішньої єдності культури, притаманній попереднім століттям, коли виразно виявлявся той чи інший домінуючий стиль. Все це є наслідком складності, суперечливості, багатошаровості сучасної культури. До неї іноді вживають термін "конгломератна культура", зазначаючи, що вона становить "своєрідний набір культурних мікрокосмів, які дуже важко синтезувати воєдино. Конгломератність сучасної культури посилюється внаслідок більш-менш високого ступеня творчої свободи митця, котрий має відповідне ідеологічне та правове забезпечення в країнах із демократичним державним устроєм. Перед творчою особистістю постає надзвичайно широкий діапазон вибору світоглядних і художньо-естетичних систем — від матеріалізму до теософського містицизму, від натуралізму до авангардизму. Чи ведуть ці шляхи до Храму духовності — це вже інше питання.
|
|
|
Характерною рисою культурного життя кінця ХІХ – першої половини XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виник як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що навіть набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення. ІІ половина ХІХ століття – період глобальних розчарувань та інтенсивних пошуків шляхів оновлення світу.
|
|
|
Буржуазні революції, що прокотилися мало не всією Європою, не виправдали сподівань на його гуманізацію. Цивілізація, що зробила приголомшливий крок вперед, не розкріпостила, а навпаки, ще більше закабалила людину. Світ, що виник внаслідок революцій, виявився обездуховленим, непридатним для комфортного існування та розвитку в ньому повноцінної особистості.
Пошук шляхів перетворення світу в напрямку його гуманізації, пристосування до потреб людини, ускладнений кризою об’єктивізму, актуалізував не почуте свого часу, а до ІІ половини ХІХ віку вже й значною мірою забуте питання, поставлене Кантом: “Що є людина?”, без відповіді на яке годі збагнути, що саме потрібно людині для щастя і які шляхи ведуть до ощасливлення людства.
Якщо говорити загально, то саме звідси, з оцих питань, з посиленої уваги до людини як суспільної й духовної цінності й беруть початки усі модерністичні течії в літературі та мистецтві, що, заперечуючи матеріалістичний детермінізм, виключно логічний шлях пізнання, поклали в основу нової естетики постулат про неповторність індивіда, його душі, його способів пізнання світу, включно (а почасти й пріоритетно) з інтуїтивним пізнанням; його неповторні реакції на оточуючу дійсність (в тому числі й ірреальну), велику роль в яких відіграють не зовнішні впливи, а внутрішні, часто – підсвідомі імпульси.
|
|
|
Розвиток літератури невід’ємний від розвитку суспільства. Література кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., століття великих соціальних потрясінь та зрушень, як найтісніше пов’язана з усіма перипетіями свого часу, складністю та суперечливістю якого зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу, його зв’язок з соціально-політичною та ідеологічною боротьбою.
Уже наприкінці ХІХ ст. з’являється велика кількість філософських концепцій і теорій, які роблять спроби проаналізувати життя, проникнути в його суть і визначити загальнолюдські вартості, які могли б порятувати людину за різних обставин, стати їй моральною опорою в житті. Кількість філософських учень зростає у першій половині ХХ ст. вони стали філософським підґрунтям різноманітних літературних явищ, художніх течій та напрямів, предметом суперечок, об’єктом художнього осмислення та аналізу.
Дуже поширеним у ХХ ст. був позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт та англійський вчений Герберт Спенсер. Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін, наявною і в людському суспільстві.
|
|
|
Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера, яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної “світової волі”. Один з її проявів – притаманна людині “воля до життя”. Нейтралізувати її можна лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання, а її пізнання демонструє безглуздість буття. Ця воля стає нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво може допомогти пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.
Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше, який створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав “надлюдьми”, котрі покликані керувати натовпом.
Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К’єркегор, Карл Ясперс і Мартин Гайдеггер. Екзистенціалізм (від фр. “існування”) проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передує сутність, а отже, є важливішим від неї. С. К’єркегор стверджував, що не може бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що мудрість полягає у звернені до Бога та усвідомленні власної обмеженості.
Не менш актуальна стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона, згідно з якою розум, який керується зиском, може дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя є ірраціональним, не доступним до розуму. Вищі знання здатні забезпечити лише інтуїція, ірраціональне осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не є відображенням життя, а, навпаки, ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднуються сучасність і минуле, що існує завдяки пам’яті та з її допомогою оживає у формі спогадів.
Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зиґмунда Фройда. Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного “я”, раціоналістичного “я” та морального “я”. Природне “я” – це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомості людини. Раціоналістичне “я” – розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне “я” – надсвідомість, яку суспільство нав’язує людині.
Між усіма елементами особистості точиться боротьба, і людина є її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю породжує різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість є джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулюють усю її діяльність, зокрема художню творчість.
Естетика модернізму базується на висновку Гегеля про те, що в XIX ст. мистецтво більше не може бути безпосереднім і «приходить до власного поняття», до самоосмислення. Гегель вважав цей момент смертю мистецтва, але саме в цій крапці починається модернізму, що бачить своє завдання якраз в такій критичній і теоретичній рефлексії. Моделлю творчості стає не позитивне «творення» (що імітує Божественне творення), а критичний вислів, виявлення відчужень і меж (між відображенням і реальністю, мовою і суттю, художником і мовою) . Найбільш радикально цей заперечливий і одночасно теоретичний характер М. позначився в геометричній абстракції К. Малевича і А.Родченка.
Це лише найголовніші та найвагоміші з філософських теорій, які помітно вплинули на літературний процес першої половини ХХ ст. Їх усіх об’єднувало одне бажання: допомогти людині в цьому складному світі пізнати себе, істину, життя, навчити відчувати межу між добром і злом. Вони закликали людину до добра, до Бога, до прекрасного. Ці теорії сповнені великого співчуття до людини, прагнення допомогти їй зорієнтуватися у цьому такому складному і нелегкому світі. На противагу вульгарним за своєю сутністю матеріалістичним, марксистським і комуністичним та войовничим теоріям, які наробили так багато шкоди у світі, ці нові філософські концепції були могутнім знаряддям боротьби зі світовим антидемократичним злом різного кшталту і ґатунку, допомагали людству у пізнанні суті життя, надавали велику моральну підтримку в складних та суперечливих ситуаціях. Тому література першої половини ХХ ст. так ґрунтовно звернена до них, заглиблена в їхній аналіз. Саме завдяки цьому їй вдалося сягнути нових розуміння й бачення життя і людини, створити визначні художні твори. Отже, філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів Артура Шопенгауера (1788 — 1860 pp.) і Фрідріха Ніцше (1844—1900 pp.), інтуїтивізму французького мислителя Анрі Берґсона (1859—1941 pp.), психоаналізу австрійського філософа та лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856—1936 pp.) та швейцарського психолога Карла Густава Юнґа (1875— 1961 pp.), екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра (1905—1980 pp.), Альбера Камю (1913— 1960 pp.) і німецького мислителя Мартіна Гайдеґґера (1889 — 1976 pp.). Важливе значення для світоглядних засад модернізму мала феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 — 1938 pp.). Творчість цих мислителів становить золотий фонд новітньої філософії, а водночас і сучасної культури. їхні роздуми про трагедію і крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу, змусили людство переглянути погляди на довкілля і місце людини в ньому, а ці процеси відобразилися в мистецтві.
В художніх творах, естетичних трактатах, публіцистичних деклараціях модерністівнайчастіше порушується проблема абсурдності світу, самотності та приреченості людини.Навіть ті твори модерністів, де домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад, французького живописця та графіка Марка Шагала (1887 — 1985 pp.), нідерландського живописця Піта Мондріана (1872—1944 pp.), російського композитора та диригента Ігоря Стравінського (1882—1971 pp.), французького письменника Марселя Пруста (1871 — 1922 pp.), англо-американського поета Томаса Еліота (1888— 1965 pp.)просякнуті мотивамивтрати зв'язків з реальністю, в них відчувається самотність митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій.
Таким чином,модерністське мистецтво – це елітарне мистецтво.за визначення Ортеги-і-Гассета, стає“вищою алгеброю метафор“.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 426; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!