Продуктивні сили суспільства, їх будова, склад.
Предмет праці – становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони подібно до знарядь праці можуть бути як суто природними утвореннями, до виникнення яких людина не причетна і природними речами, які пройшли вже через процес праці (сировина). Сьогодні у виробничому процесі все ширше запроваджується різноманітне кібернетичне устаткування. Засіб праці і предмет праці у своїй єдності виступають як засіб виробництва. Засіб праці – це річ або комплекс речей, якими людина впливає на предмети праці з метою задоволення своїх потреб. Продуктивні сили – це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким виробництво може здійснюватись як цілеспрямований процес перетворення. Головним елементом їхньої структури є перш за все люди. У процесі виробництва людина виступає як його активне, ініціативне начало, як головна продуктивна сила.
Спосіб матеріального виробництва – конкретно історичний тип діалектичної єдності, продуктивних сил і Вв.
Діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і Вв відображається в загально-соціологічному законі – “Відповідності Вв характеру і рівню розвитку продуктивних сил”. Суть закону: в суспільному виробництві люди вступають в певні необхідні від їх волі не залежні відносини – Вв, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. На певному ступені свого розвитку продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими Вв, що є тільки юридичним виразом останніх, - з відносинами власності в середині яких вони досі розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил Вв перетворилися на їх гальмо. Порушення відповідності, відставання Вв призводить до зниження темпів росту продуктивності праці і впроваджень досягнень НТП. В жодній навіть найдосконалішій системі відповідність між продуктивними силами і Вв не встановлюється автоматично, вона виникає, як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, його техніко-економічної основи, а також форм і методів організації управління виробничими процесами, що в решті решт знаходять своє відображення в дії господарського механізму.
|
|
|
Емпіричний та теор. рівні пізнання.
В науці розрізняють два рівні пізнання, дослідження: емпіричний і теоретичний.
Емпіричний (чуттєвий) – дослідження спрямоване безпосередньо на вивчає мий об’єкт і реалізується через посередництво спостережень і експериментів.
Методи наукового пізнання.
Метод – шлях до пізнання, спосіб пізнання.
- Аналіз – використовується в природничих науках.
- Індукція – відхід думки від часткового до узагальнення.
|
|
|
- Дедукція – зворотній хід думки
- Абстрагування – відвертання від другорядних сторін.
- Синтез
- Аналогія – явища подібні в цілому.
- Моделювання
- Історичний – перебіг історичних подій
- Логічний – закономірне мислення.
Із історії розвитку науки. Поняття науки.
Передісторія науки сягає своїм корінням у далеке минуле. Становлення її було пов’язане із таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різноманітних видах практичної діяльності. Історично першим способом була організація математичного знання, так звана практична математика Стар. Єгипту і Месопотамії. Характеристику науки вперше в Греції дав Аристотель: він створює науку, як особливу форму знання і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.
Відродження: звільняється від релігійного тиску, є самостійною, зробила такі відкриття, які не можливо заперечити навіть зараз.
Новий час у 18ст в період нового часу завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук: як фізика, хімія, математика, біологія та ін.
|
|
|
На межі 18 і 19 ст. під впливом Франц. бурж. рев. зародилася нова концепція, яка нерозривно пов’язала прогрес науки із сусп. прогресом. Все сприймається як одне ціле.
Промислова революція призводить до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу – наука стає безпосередньо виробничою силою. Таке перетворення відбувається шляхом удосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних матеріалів, вдосконалення транспорту, скорочення часу перевезень людей та вантажів, зростання врожайності с/г культур тощо.
В розвитку науки виділяють три основні періоди: 1. переважно особистісно світоглядна орієнтація науки (від її виникнення до Галілея і Ньютона). Формується світогляд людини, її розуміння світу, і місце її в ньому, будову світу. 2. переважно технологічна матеріально-виробнича орієнтація (17 до сучасності). Техніка стає певною силою знання і залежить від наукових досліджень. 3. орієнтація на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу особистості (це і є сучасний етап). Переважає духовний потенціал.
|
|
|
Якщо розвиток виробництва в 19 ст. здійснювався за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед і за рахунок вдосконалення самої людини.
Наука – це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Науковим є всяке знання, а лише добре перевірене і обґрунтоване.
Філософія релігії.
Релігія – суспільно-культурне явище, суть якого окреслює ставлення людини до сфери сакрального (святого). Складається із вірувань (міфи, догмати, культи, обряди).
Основні елементи релігії:
1.Релігійна свідомість – система релігійних ідей, понять, принципів, концепцій, сенсом і значенням яких є віра в надприродне. Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний і буденний.
Теоретичний рівень – на цьому рівні релігійна свідомість охоплює упорядковане вчення про Бога, світ, природу і суспільство, релігійно-етичні, -політичні,
-естетичні концепції. Найважливішою і першою складовою є систематизоване віровчення (релігійні тексти).
Святе письмо – це основа теоретичного рівня, релігійних поглядів, релігійного світорозуміння є невід’ємним елементом свідомості віруючого. На цьому рівні релігійна свідомість має такі властивості: символізм, релігійна лексика, алегорійність, емоційність – чуттєве ставлення до святих речей, діалогічність.
2.Буденний рівень – охоплює почуття, звички, традиції пов’язані з вірою в надприродне, зміст яких є відображенням умов життя людини. Культ – це своєрідна драматизація релігійної відправи. Культові дії – це конкретні акти релігійної активності віруючих, засобами якої є релігійне богослужіння, обряди, свята, молитви тощо. Характерною є і специфіка предметного забезпечення: культові будівлі, предмети. Мають місце предмети релігійного мистецтва архітектури, малярства, хору, музики.
Філософія речення.
1887р. Варшавський вікар Л.Заменгоф створив таку мову, яка є мовою міжнародного спілкування – есперанто. Великим значенням для аналізу речення, а не слова мали праці таких філософів ХІХ-ХХст. Расел, Відгінштейн, Фреге, Карнап. В перше філософія речення викладена Відгінштейном у його “логіко-філософському трактаті”. В розповідних реченнях на відмінно від слова виявляється істинність чи омана. При розгляді будь-якого речення слід брати до уваги два моменти: що відповідаї реченню в реальній дійсності?; яким чином пов’язані слова у реченні?. В першому випадку нас цікавлять значення і смисл речення, а в іншому його граматика, синтаксис.
Наука яка вивчає значення і смисли висловлювань наз. Семантикою. Прагматика – така філософія мови, яка вивчає цінність установки особистості, які є у висловлюваннях. Мета мова – це мова на основі якої досліджується інша мова, а мова яку досліджують є об’єктною. Машинна мова – це мова запису програм, алгоритмів і змісту інформації, яка зберігається в пам’яті обчислювальних машин.
Предмет і функції права.
Філософія права – це розділ філософії що займається вивченням змісту права, його сутності і поняття, форм існування і цінності, ролі у житті людини, держави і суспільства. Філософська проблема права привертала до себе увагу мислителів ще з давніх часів. Відомі нам Геракліт, Аристотель, Фукедіт збирали перші науки про право. У ХІІІ ст.. в науковий обіг поняття філософія права вводить німецький юрист Г.Гуго. на думку Гуго юриспруденція повинна юридичну догматику, філософію права, історію права. Самостійною наукою філософія стала пізніше. 1820р. – Гегель написав твір “Філософія права”. Що й тепер має велике значення. Звідси бере початок філософія права як самостійна наука. Визначення предмету філософії права Гегель з’ясував так: (філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його реалізацію). Предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, з іншими соціальними нормами. Питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей. Предметна сфера філософії права традиційно охоплює і предмети філософії держави. Сюди відносяться такі проблеми як право і держава, людина і суспільство, правові форми реалізації функцій держави. Предметом філософії права є також проблема розрізнення і співвідношення права і закону.
Право і закон.
Закон це усталений зв’язок між діями і вчинками людей та їх наслідками. Право – з’являється спонтанно у ході плину людського буття. Закон на відміну від права формується людьми свідомо і цілеспрямовано. Закон не може не відображати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може суперечити йому, може бути повністю або частково формою офіційного визначення і захисту, як права так і не правових вимог, дозволів, заборон. Висновок: закони діляться на правові і не правові. Правові – це адекватне вираження права його офіційному визнані загально обов’язків. Набуття законом правового статусу це дуже складний процес, він передбачає не лише врахування об’єктивних властивостей і вимог права але і залежить від багатьох чинників. Так за КАС переважало розуміння права лише як юридично-визначеної міри свободи. Таке спотворення ототожнення права і закону породило ілюзію всесилля закону і замість очікуваного зміцнення закону, виявилась його недієвість, правовий нігілізм. Нерозрізнення закону і права, переважання закону над правом, породило політичний волюнтаризм. Звичайній сваволі було надано видимість закону. Для уникнення появи законів що порушують право людство виробило і затвердило систему інститутів, процедур і правил, як законотворчої діяльності так і контроль за відповідність закону правил. Для цього існує система противаг і відношеннях між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: загально судовий, конституційно судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону. Не правовий закон позбавляє правове буття об’єктивності. Його сутністю і принципами є тільки владні установи і формі загальнообов’язкових норм. Проте не правовий закон не може відмінити об’єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, справедливості та свободи людей, за будь-яких обставин зберігає свою об’єктивну значимість і є основою для критики наявного насилля та свавілля. Правова держава перш за все утверджується принципу верховенства права. Цей принцип передбачає законодавче визначення закріплення і захист усіх юридично значимих аспектів свободи людини як духовного, особисто вільного і незалежного суб’єкта в усіх сферах суспільного життя.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 283; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!