Система для підйому «Дед» або «Жабка» (Ded/Frog system)



Щоб виготовити систему, приєднайте грудний зажим між нижньою і верхньою системами, якомога нижче до бесідки. Приєднайте до мотузки над грудним зажимом другий зажим з педаллю достатньої довжини, щоб коли Ви встаєте, Ваш грудний зажим знаходився в 2-3 см. під верхнім (рис. 3.17).

 

Рис. 3.17. Система для підйому «Дед» або «Жабка» (Ded/Frog system)

На рисунках 3.18 - 3.20 показано декілька інших прийомів для підняття по мотузці.

Рис. 3.18. Система для підйому «Техас»

Рис. 3.19. Система для підйому «Жумар»

Рис. 3.20. Система для самовилазу за допомогою схоплюючих вузлів

а – розміщення схоплюючих вузлів на грузовій мотузці; б – петлі повинні проходити під грудною обв’язкою; в – стремено на нозі; г – послідовність рухів

 

4. Техніка переправи за допомогою навісної переправи

(2 години)

 

Навісна переправа є найскладнішим технічно і характерним для пішохідних походів елементом. Основна складність - в надійному і швидкому натягненні мотузки з урахуванням можливості її зняття з другого берега.

Натягнення мотузки може проводитися за допомогою системи з одним-двома блоками (карабінами) чи силами всієї групи без будь-яких систем. Ці способи розрізняються величиною зусиль, необхідних для натягнення, і доцільність застосування одного з них визначається кількістю людей, довжиною переправи і технічною підготовленістю.

Сила натягу мотузки повинна бути оптимальною: занадто сильне натягнення мотузки потребує додаткового часу і може привести до її обриву, а слабке - збільшує час переправи. Відчуття необхідної сили натягу з'являється тільки з досвідом, набутим на великій кількості переправ.

Доцільно якомога вище (якщо берег низький) кріпити робочу мотузку, а якщо вона слабо натягнута, підтримувати її плечем чи руками на одному чи двох берегах для виключення торкання води того, хто переправляється.

Для організації навісної переправи перший учасник переправляється на протилежний берег будь-яким можливим способом: вбрід на командній страховці, на плавзасобах, тощо. Переправившись на протилежний берег, перший учасник закріплює вузлом "удавка" ("кренцель") мотузку до опори (дерево, виступ скелі). Зняття мотузки буде відбуватися з того боку, де її закріпив перший учасник. Тому для кріплення недоцільно застосовувати вузол "карабінна удавка", хоча він легко і швидко в'яжеться. Адже, щоб його розв'язати, треба відстібнути карабін, що неможливо при натягнутій мотузці. (Способи кріплення мотузки до опори подано у розділі 3 та додатку 11).

Після зав'язування мотузки на тому березі, де знаходиться вся команда, організовують систему блоків - "поліспаст". Існує багато різноманітних поліспастів, проте ми розглянемо лише чотири із них, які найчастіше застосовуються.

Спосіб 1. (поліспаст із двома прусиками) застосовується для наведення командних поручнів з вихідного берега. У ньому роль блоків виконують карабіни, а гальмівні пристрої - вузли "схоплюючий"(4), або "австрійський схоплюючий", або "бахмана", зав'язані петлями "прусика" (рис. 4.1.). Опора - дерево або заглушений суддівський карабін.

При використані дерева у якості опори на ньому, якомога вище, зав'язуються дві петлі (1) з основної мотузки, які повинні щонайменше двічі обв'язати дерево. Як правило, при цьому використовується "прямий" вузол, який повинен в'язатися з протилежної до напрямку переправи сторони.

 

 

Рис. 4.1. Поліспаст із двома прусиками: 1 – петлі навколо дерева зав 'язані "прямим вузлом ", 2 – основна мотузка, 3 – прусики, 4 – «схоплюючи» вузли (а – натяжний, б – утримуючий)

 

Система поліспаст, за законами фізики, дозволяє виграти в силі, тобто з невеликими зусиллями добре натягнути мотузку, що, в свою чергу, полегшує переправу членів команди. Натягування проводиться силами всієї команди, або більшості її членів. Один із членів команди стоїть біля прусиків і постійно підтягує їх, поправляє (під час натягу схоплюючий (4.б) необхідно постійно відсувати від опори). Натягування повинно відбуватися плавно без ривків, бо у іншому випадку петлі прусика можуть порватися. Після натягування обов'язково треба зняти всі допоміжні пристрої, петлі, мотузки, карабіни та закріпити основну мотузку за допомогою вузла "карабінна удавка". Для цього треба залишити систему петля "прусика"- карабін - петля на дереві; приблизно визначити довжину мотузки для зав'язування "карабінної удавки", і тільки після його зав'язування розв'язати вказану систему. Потрібно зауважити, що після зняття останньої допоміжної петлі з дерева сила натягу основної мотузки зменшиться, тому ретельний підбір довжини мотузки для організації "карабінної удавки" є дуже важливою частиною наведення переправи.

Спосіб 2. Поліспаст із трьома карабінами є одним із найпростіших та найпоширеніших способів натягу мотузки (рис. 4.2.). Для його організації необхідно зав'язати лише одну петлю на дереві з прямим вузлом (як у способі 1) та прикріпити до неї карабін (7). На основній мотузці (2) схоплюючим вузлом (4) в'яжеться петля "прусік" (3). В петлю вклацують два карабіни (5). Натягування відбувається іншою мотузкою (2а), що не менша за діаметром від основної, або ж, якщо основна мотузка має достатній запас довжини - її кінцем.

Мотузка для натягування кріпиться вузлом "вісімка" (6) до одного з двох карабінів, що приєднані до петлі (3), повертається до петлі (1) на дереві, проходить крізь карабін (7), а потім знову до карабінів (5) на основній мотузці. Для збільшення ефективності сили натягу кількість карабінів на дереві і петлі можна збільшувати, збільшуючи кількість разів проходження мотузки для натягу між деревом і петлею. Фіксування натягнутої мотузки відбувається аналогічно до попереднього способу вузлом "карабінна удавка".

Рис. 4.2. Поліспаст трьома карабінами: 1 – петля навколо дерева зав’язана "прямим" вузлом, 2 – основна мотузка, 3 – петля "прусік", 4 – схоплюючий вузол (натяжний), 5 – карабіни, 6 – вузол "провідник вісімка ", 7 – карабін.

 

Спосіб 3. Застосовується для натягу поручнів з вихідного берега (рис. 4.3.). Опора – дерева. Під час натягу схоплюючий постійно підсувають до опори, і він забезпечує тимчасове утримання натягнутих поручнів. Достатньо натягнуту мотузку кріплять аналогічно способу 1.

Рис. 4.3.: 1 – петля навколо дерева зав’язана "прямим вузлом ", 2 – основна мотузка, 3 – прусик, 4а – "схоплюючий " (натяжний) вузол, 4б – карабін (утримуючий) із петлею "прусік".

 

Спосіб 4. Застосовується при наведенні переправ з цільового берега у випадках кріплення мотузки як за дерево, так і за заглушений суддівський карабін (рис. 4.4.). Натяжний карабін вставляється у напівсхоплюючий вузол, зав'язаний на основній мотузці. Спосіб дуже простий, проте вимагає значних фізичних зусиль від спортсмена, який натягує поручні. Жорстке блокування мотузки здійснюється вузлом "штик" (не менше трьох обертів і блокування контрольним вузлом чи карабіном).

Рис. 4.4.: 1 – "напівсхоплюючий" вузол, 2 – вузол "штик".

 

Кожен член команди повинен бути в страхувальній системі і, повернувшись спиною у напрямку переправи, прикріплюється до мотузки за допомогою карабіна на поясі страхувальної системи. Обов'язковою вимогою при цьому є блокування грудної і нижньої обв'язки, оскільки при невдалих діях учасника під час пристібання (відстібання) чи руху він може зависнути чи вивалитися із незаблокованого кріплення. Взявшись руками за мотузку і закинувши за неї ноги, він прикріплює нижній карабін. При зблокованій страхувальній системі дозволяється до мотузки навісної переправи прикріплюватися одним карабіном.

Рис. 4.5. Кріплення транспортної мотузки до карабінної удавки

 

Замикаючий закріплює мотузки так, щоб можна було після його переправи зняти їх з протилежного берега. Для цього необхідно транспортну мотузку кріпити до карабінної удавки, як показано на рис. 4.5. Після подолання всіма учасниками навісної переправи розв'язують вузол "удавка", або "кренцель" на тому боці, куди всі переправилися, і вибрають основну мотузку за допомогою транспортної.

Згідно з "Правилами змагань" довжина і кут нахилу переправи не повинні перевищувати: для дистанції І-ІІ класів - 30 м і 10 градусів, III-IV - 60 м і 20 градусів. На дистанції І класу рекомендується переправу навішувати силами суддівської колегії.

На змаганнях при облаштуванні навісної переправи над робочою мотузкою, по якій переправляються команда і вантаж, навішують додаткову суддівську страхувальну мотузку (рис. 4.6).

Рис. 4.6. Навісна переправа через річку

1 – допоміжна мотузка, 2 – супроводжуюча мотузка,

3 – транспортна мотузка, 4 – основна мотузка, 5 – судівська страховка

На змаганнях необхідно контролювати довжину "вуса" для прикріплення до суддівської мотузки, оскільки він часто в середині робочої мотузки, де прогин максимальний, починає гальмувати рух.

На не дуже крутій переправі рухатися потрібно головою вперед, енергійно підтягуючись на руках і допомагаючи ногами, які спираються на мотузку. При крутій переправі використовують додаткову страховку чи організовується рух ногами вперед (при спуску).

Рух з рюкзаком по навісній переправі категорично забороняється. Рюкзаки переправляють по одному чи по кілька в залежності від ваги. При цьому сумарна вага рюкзаків не повинна перевищувати вагу людини. При вільному кріпленні за лямки рюкзаки можуть перевернутися і частина вантажу-випасти, тому доцільно попередньо зробити у верхній частині лямок чи місцях їх кріплення спеціальні петлі з мотузки чи стропи.

Під час переправи людей і вантажу потрібно активно використовувати транспортну допоміжну мотузку, іноді закільцьовану між берегами. Безперервно працюючи нею, можна прискорити переправу. За вимогами безпеки на робочій мотузці може знаходитися лише одна людина чи відповідний вантаж.

У більшості випадків перший і останній учасник повинні бути найсильнішими в групі. Вантаж бажано переправляти, коли в початку і кінці переправи знаходяться не менше двох учасників. Допомога при причепленні і відчепленні необхідна навіть для досвідчених туристів – це економить сили і час.

При організації переправи визначальним є наявність чи відсутність у лідерів можливості підготувати заздалегідь переправу для команди. Якщо в умовах змагань не обумовлено, що переправа є пунктом збору команди (не можна починати готувати переправу, поки не збереться вся команда), то два найсильніших учасники, відірвавшись від команди, можуть підготувати навісну переправу.

На тренуваннях необхідно спочатку відпрацьовувати окремі деталі етапу при різних умовах проходження. Виконання прийомів в робочій зоні потрібно довести до повного автоматизму, добиваючись відсутності помилок, особливо в страхуванні і самострахуванні.

 

 

5. Техніка переправи по мотузці з перилами

(паралельні мотузки)

(2 години)

 

Переправа по мотузці з перилами (паралельні мотузки). В умовах змагань цей елемент використовується дуже часто. Суть його полягає у наступному: між двома деревами, що знаходяться на різних берегах річки, натягуються дві паралельні між собою мотузки. Нижня мотузка використовується у якості опори, по якій учасники переходять на протилежний берег, використовуючи самострахування так само, як при переправі по колод - "вусом" за верхню мотузку (рис.4.1.). Рухатись по мотузці дуже складно, як би вона не була натягнута. Досвідчені спортсмени для забезпечення стійкості роблять кроки, не втрачаючи контакту з мотузкою, - ковзаючи ногами по ній.

Рис. 4.1. Переправа по мотузці з перилами: 1 – основна мотузка, 2 – перила, 3 – петля із ковзаючим карабіном ("вус"), 4 – командна страховка,

5 – драбинка для підйому

 

На змаганнях переправу по мотузці з перилами організовують, як правило, судді, а учасникам змагань залишається тільки правильно, з дотриманням страховки, подолати етап. Командна страховка (якщо вимагають умови змагань) здійснюється так само, як і при переправі по колоді.

 

6. Техніка переправи через яр або глибокий струмок

за допомогою маятника

(2 години)

 

Подолання ями, струмка, рову з використанням підвішеної мотузки (маятника). Інколи в умовах походу виникає необхідність подолати нешироку, але глибоку перешкоду. У цьому випадку найбільш доцільно скористатися підвішеною мотузкою - маятником. Мотузка підвішується до гіляк, перекладини тощо, на ній можуть бути зав'язані вузли. На змаганнях обирають перешкоду шириною до 4 м. На дистанції III і IV класу можлива організація маятнику командою.

 

7. Техніка переправи через болото

за допомогою жердин і по купинах

(2 години)

 

Переправа по жердинах. Судді готують гаті - колоди діаметром від 30 мм і довжиною не більше одного метра та жердини довжиною 2,5-3,5 м. Гаті закріплюють кілочками, або трохи прикопують, щоб вони не качалися. Розміщують гаті або паралельно, або під невеликим кутом одна до одної на відстані 2-3 м (рис. 7.1.). Довжина етапу - 10-20 м. Кількість жердин дорівнює кількості учасників в команді. При переправі учасники укладають жердини на гаті і, утримуючи рівновагу, переходять з однієї на іншу. Використання жердини як опори не дозволяється. Не обмежується кількість членів команди на одній гаті. Тобто можна укласти дві-три жердини, притримати їх, поки один-два учасники перейдуть на другу гать і потім, допомагаючи один одному, перекласти жердини на наступну гать, після чого знову удвох перейти далі.

Рис. 7.1. Схема етапу "рух по жердинах"

 

При організації етапу необхідно керуватися правилами, в яких вказано: довжина етапу - 10-20 м; відстань між опорами - 2-3 м, висота опор не менше 0,2 м; кількість жердин дорівнює кількості учасників команд.

Переправа по купинах. Імітацію купин (у зв'язку з небезпекою реальне болото на змаганнях майже не використовується) виконують декількома способами: малюють на землі, притрушують піском, закопують автомобільні покришки або дерев'яні стовпчики з набитими на них частинами покришок тощо.

Незалежно від обраного способу імітації купин треба пам'ятати основні вимоги до організації етапу: а) купини повинні бути небезпечними; б) всі учасники повинні бути в рівних умовах; в) розташування купин повинно бути таке, щоб не можливо було пробігти весь етап, не знижуючи швидкості. Для виконання останньої вимоги купини розташовують асиметрично, як показано на рис. 7.2. Довжина ділянки з природними чи штучними купинами до 20 м. Етап рекомендується для дистанцій не вище І і II класів.

 

Рис. 7.2. Етап "рух по купинах"

 

8. Техніка подолання осипних схилів

(2 години)

 

Пересування по осипам

Осипи можуть бути дрібними, середніми та великими. Можуть бути старими, добре злежані, або рухомі. Найбільш небезпечні середні, не злежані осипи. На таких набагато вища можливість зриву каменів і ураження людей, що рухаються по ним. Дрібна рухлива осип найбільш складна в подоланні. Дрібні уламки каміння відповзають із під ноги, і тут важко організувати тверду, надійну опору для ноги. Турист робить крок вгору, а сходинка разом з ногою відповзає вниз, і він практично залишається на місці, як би пробуксовує. На таких осипах необхідні плавні, рівномірні рухи, особливо неприпустимі різкі, рвучкі рухи та стрибки.

Середні осипи більш стійкі, але оскільки уламковий матеріал скель тут крупніше, то збільшується небезпека викликати падіння каменя або навіть каменепадів. Долати таку осип треба плавно, не поспішаючи, відшукуючи тверду точку опори для ноги. При русі по середній осипі зростає небезпека пошкодження ноги; недбала постановка ноги на камінь може призвести до того, що камінь, вислизнувши з-під неї, зміститься і на валиться на ногу. Небезпечно також попадання ноги або навіть руки в розколину між камінням.

Вельми своєрідно подолання великих осипів. Тут часом доводиться застосовувати елементи скелелазіння, щоб переміститися з одного блоку каменя на інший. Краще місце для льодоруба в цей момент – за лямкою рюкзака, так як при втраті рівноваги або при падінні турист може завдати собі травму.

При спуску дрібні рухливі осипи не тільки краще, але іноді можуть викликати і задоволення.

Вибираючи для спуску ділянки, покриті дрібним щебенем, можна легко ковзати разом з щебенем під дією власної ваги. Можливо навіть глісирування дрібними кроками.

При спуску по середній осипі прямо вниз можна також рухатися разом з рухомою масою каменів, зрівнюючи темп спуску зі швидкістю руху каменів, не боячись їх падіння і тільки час від часу роблячи 1-2 кроки в бік, щоб пропустити повз великі камені, які вже набрали значну швидкість.

Якщо по дрібній та середній осипі спуск здійснюється прямо вниз, то по великій осипі і скельним завалам доводиться спускатися лазінням. Підвищується ймовірність попадання ноги або руки в розколину між камінням, можливий зсув великих, не щільно лежачих каменів, можлива втрата рівноваги.

Пересування по моренні

Морена – нагромадження каменів, які льодовик тягне з собою в долину. По старим, зарослим травою моренам йти легко і безпечно. Бічні морени зазвичай протяжні, і саме по їх гребенях проходять основні шляхи і стежки вздовж льодовиків.

Морени, розташовані безпосередньо на льодовику, так звані серединні, постійно рухаються разом з льодовиком, перебуваючи у стані хиткої рівноваги. Опори для ноги тут нестійкі. Камені, що складають таку морену, в будь-яку хвилину можуть зірватися або зісковзнути в сторону, бо вони лежать безпосередньо на льоду.

Особливо небезпечні при проходженні тих які облямовують льодовик круті бічні морени. Вони складені з конгломерату – піску, зцементованого з окремими різнокаліберними каменями. У суху погоду в цій породі важко зробити сходинку, при дощі сходинка розкисає, камені вивільняються і вільно падають. Рухатися по таких ділянках слід акуратно, і льодоруб в якості основної точки опори тут необхідний. На пересування людини в горах впливають багато факторів. Дощ, вітер, різкі перепади температур постійно змінюють обстановку в горах. Уявно безпечний в гарну погоду, покритий травою і квітами схил при дощі стає слизьким і небезпечним. Морена, в якій в суху погоду важко зробити сходинку навіть за допомогою льодоруба, стає потужним джерелом селевих потоків і каменепадів при намоканні. Камені, що лежать на схилі тисячі років, підмиті водою, падають, викликаючи каменепади.

Рис.8.1. Прохід бокового схилу морени: а – правильно; б – неправильно.

 

При необхідності траверсу бічного схилу морени слід намітити шлях, вільний від ненадійно що лежать в гніздах каменів. При русі групи зигзагом ні в якому разі не збиратися один під одним (рис. 8.1.): будь який випадково скинутий камінь може викликати лавину каменів, обрушивши її на групу яка рухається внизу. А враховуючи складність рельєфу морени, швидко від них не піти і не втекти. Характерні для гірських районів сильні вітри, низькі температури, тумани, опади являють собою специфічні небезпеки, які слід добре знати і уникати.

9. Техніка скелелазіння

(4 години)


Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 253; Мы поможем в написании вашей работы!






Мы поможем в написании ваших работ!