Норми трудового права 1 страница
Норми трудового права мають своє закріплення та документальний спосіб вираження через джерела права, вони надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення, яке виходить від держави або визнається нею офіційно. Джерела права становлять собою єдине "місце перебування" юридичних норм. Норми трудового права можуть міститися у власне трудових джерелах – актах трудовго права – КзпПУ, зУ "Про охорону праці", ЗУ "Про оплату праці", ЗУ "Про відпустки", а також у джерелах інших галузей права: ЗУ "Про власність", ЗУ "Про підприємництво", ЗУ "Про господарські товариства", у комплексних нормативно – правових актах, які одночасно виступають джерелами кількох галузей права, наприклад "Основи законодавства про охорону праці". Однією із особливостей трудового права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні праці. Відповідно норми трудового права поділяються на дві групи: 1) загальні норми, які поширюються на всіх працівників 2) спеціальні норми, які поширюються на окремі категорії працівників (неповнолітніх, жінок, інвалідів, працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці; осіб, котрі працюють у районах з особливими природними географічними та геологічними умовами тощо. У співвідношенні загальних і спеціальних норм виражаються єдність і диференціація трудового права. Принцип єдності виявляється в загальних нормах, а диференціація – у спеціальних нормах. В Україні єдність правового регулювання трудових відносин базується на ст..2-1 КЗпП, яка юридично закріплює принцип рівності трудових прав, що конкретизуються в інших ст..КЗпП та законодавчих актах про працю. Загальні норми обов’язкові для всіх роботодавців, їх може бути змінено тільки в бік поліпшення становища працівників порівняно з чинним законодавством. Спеціальні норми конкретизують загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлюють виключення із загальних норм. З розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин зростає число спеціальних норм у соціально – партнерських актах – угодах на всіх рівнях і колективному договорі, а також у локальних нормативно – правових актах.
|
|
|
Питання 9. Локальні норми трудового права.
Локальна норма в трудовому праві України – це правило загальнообов¢язкової поведінки, санкціоноване державою і прийняте у встановленому порядку безпосередньо на підприємстві, і яке діє в його межах.
Локальні правові мають певні ознаки:
обмежена сфера дії в просторі
поширення на обмежене коло осіб
спеціальна процедура прийняття
прийняття спеціальними органами
здатність максимально конкретизувати загальні правові норми
Найбільш поширений локальний нормативно-правовий акт – колективний договір, який підлягає обов¢язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах. Але більшість локальних актів приймається власником чи уповнов-м ним органом спільно або за згодою з профспілками.
|
|
|
На кожному підприємстві приймаються правила внутрішнього трудового розпорядку, в яких визначається порядок прийняття на роботу і звільнення, порядок використання робочого часу, заохочення працівників, дисциплінарна відповідальність. Правила внутрішнього трудового розпорядку, як локальний правовий акт, доповнюється технічними правила та інструкціями, положеннями про структурні підрозділи. Ці норми спрямовані для забезпечення првильної розстановки і застосування праці робітників і службовців, досягнення єдності у визначеності їх обов¢язків і кваліфакіцних вимог.
До локальної нормотворчості належать акти про встановлення системи оплати праці і форм матеріального заохочення (наприклад Положення про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік).
№ 9 Локальні правові норми
|
|
|
Найбільш поширений локальний нормативно-правовий акт-колективний договір, який підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях працівників даного підприємства, установи, організації.
На кожному підприємстві приймаються правила внутрішнього трудового розпорядку (п.в.т.р.), в яких визначаються порядок: прийняття на роботу, звільнення з роботи, використання робочого часу, заохочення працівників, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
П.в.т.р. доповнюються технічними правилами та інструкціями, положеннями про структурні підрозділи підприємства. Ці норми спрямовані на забезпечення правильної розстановки і застосування праці робітників і службовців, досягнення єдності у визначеності їх обов’язків і кваліфікаційних вимог, що до них ставляться, рівні їх загальноосвітніх і професійних знань, навичок та вмінь. Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і кваліфікаційні характеристики службовців, що створюють зміст цих норм. сформульовані з урахуванням дії законів.
До локальної нормотворчості належать також акти про встановлення системи оплати праці і форм матеріального заохочення. Ці акти приймаються власником за погодженням з профспілковим комітетом.
|
|
|
Поняття та розвиток міжнародно-правового регулювання праці
Міжнародно-правове регулювання праці становить собою регламентацію за допомогою міждержавних угод відносин з приводу застосування найманої праці, поліпшення її умов, охорони праці, захисту індивідуальних і колективних інтересів працівників
Ідею міжнародно-правового регулювання праці висунув у 1818 р. соціаліст-утопіст Р. Оуен, котрий запропонував розробити міжнародне законодавство про працю і звернувся з цього питання до урядів окремих держав. У другій половині XIX ст. ідея міжнародно-правового регулювання праці активно обговорювалася на міжнародних з'їздах робітничих організацій Франції, Німеччини, Англії, Бельгії та інших країн. Врешті-решт у 1897 р. у Брюсселі зібрався конгрес із так званого міжнародного законодавства про працю. Відповідно до рішень конгресу в 1901 р. було створено Міжнародну асоціацію із законодавчої охорони робітників, яка функціонувала до 30-х років XX ст. і складалася з 16 національних секцій і центральної служби - Міжнародного бюро праці, розташованого у Базелі. Значний поштовх міжнародному регулюванню праці надало утворення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП), нормотворча діяльність якої справила значний прогресивний вплив на національні законодавства щодо захисту прав працівників, встановлення задовільних умов праці, соціального страхування, охорони здоров'я.
Міжнародно-правове регулювання праці стало результатом дії багатьох факторів, у тому числі боротьби трудящих за свої права, діяльності профспілок, розвитку демократичних ідей. Важливу роль в активізації діяльності держав у цій сфері відіграв рух соціально-демократичних партій та ліволіберальних кіл, які розглядали таке регулювання як засіб пом'якшення класових суперечностей та упровадження соціальних засад у життя суспільства (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право. - С. 447-448).
Завдяки міжнародному правовому регулюванню праці виникло міжнародне трудове право - галузь міжнародного права, яка набула розвитку після Другої світової війни і спрямована на регулювання відносин між державами щодо поліпшення умов праці. Джерела міжнародного трудового права - міжнародні конвенції МОП про працю, двосторонні та багатосторонні міждержавні угоди (Иванов С.А. Проблемы международного регулирования труда. - М., 1964).
Розвиток міжнародного трудового права відбувався паралельно з розвитком міжнародного захисту прав людини. Саме в цьому аспекті було прийнято фундаментальні міжнародно-правові акти на всесвітньому і регіональному, зокрема європейському, рівнях. У сучасних умовах у науці визнаним вважається існування особливої галузі міжнародного права, яка складається із системи принципів і норм у галузі прав людини - Human Rights Law - Міжнародного права прав людини (Карташкин В.А. Международная защита прав человека // Права человека: Учеб. для вузов / Ответ, ред. Е.А. Лукашева. - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1999. - С. 469 и поел.).
Сучасне міжнародне правове регулювання праці має ряд особливостей. По-перше, захист права людини на працю та інших трудових прав людини відбувається узгоджено у комплексі інших соціально-економічних прав. Свідченням цього є наявність міжнародних актів комплексного характеру, де вміщено перелік соціальних прав, серед яких трудовим правам відведено належне місце. Міжнародні правові акти передбачають соціальний захист людини в різних ланках суспільного життя. Вони містять перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов'язання держав, контрольний механізм у справі їхнього забезпечення. Прикладами таких актів на всесвітньому рівні є Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 р.; переглянута - 1996 р., Брюссель), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄС, 1989 р.), де передбачаються зобов'язання держав щодо захисту всього комплексу соціально-економічних прав людини.
Другою особливістю є сучасна тенденція в міжнародно-правовому регулюванні до єдиного правового регулювання не лише соціально-економічних, а й усіх прав людини - політичних, громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних. Саме такий підхід застосовано в міжнародних актах, прийнятих наприкінці XX ст. - Декларації тисячоліття (ООН, 2000 р.) і Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р.).
Третя особливість міжнародно-правового регулювання праці полягає в особливому юридичному способі, за допомогою якого здійснюється таке регулювання. Мова йде про соціальні стандарти як результат міжнародного регулювання праці й соціальну стандартизацію як діяльність держави. Реалізація прав людини вимагає встановлення на державному рівні певних мінімальних стандартів як відправних показників для визначення рівня їх забезпеченості. Взагалі, "стандарт" - означає певний еталон, мірило, відносно якого провадиться вимірювання певних процесів, предметів, явищ. Вироблення соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме на основі відповідності таким стандартам й робляться висновки не тільки вітчизняними, а й зарубіжними, міжнародними експертами, чи забезпечено права людини в Україні. Стандартизація соціальних прав - значна проблема міжнародного рівня, різні аспекти якої досліджуються економістами, політологами, психологами, медиками, соціологами.
В юридичному аспекті видається можливим визначити стандартизацію соціальних прав як діяльність компетентних державних органів щодо прийняття нормативно-правових актів, в яких встановлюються кількісні і якісні показники щодо забезпечення соціальних прав людини і громадянина. Система стандартизації соціальних прав включає створення каталогу соціальних прав, змісту (елементів) кожного права, гарантій їх забезпечення та систему контролю за забезпеченням соціальних прав. Зокрема, йдеться про визначення таких соціальних стандартів, як нормативи щодо прожиткового рівня, "порогу" бідності, гарантованого мінімуму медико-соціальної допомоги. Щодо трудових прав такими стандартами є встановлення мінімального віку прийняття на роботу, максимального робочого часу, скороченого робочого часу для певних категорій, мінімальної заробітної плати, мінімального часу відпочинку, мінімально допустимих вимог щодо охорони праці тощо.
У ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. У ст. 8-1 КЗпП встановлено: "Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди". Таким чином, у Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.
Міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом: прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; включення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. В Україні протягом останнього десятиріччя ведеться планомірна наполеглива робота щодо адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів.
В Основних напрямах соціальної політики України на 1997- 2000 роки та на період до 2004 року, затверджених Указами Президента України, до основних завдань соціальної політики України віднесено наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм (Урядовий кур'єр. - 1997. - 30 жовтня; Урядовий кур'єр. - 2000. - 31 травня).
Україна визначила для себе як стратегічний напрямок соціально-економічну інтеграцію з Європейським Союзом. У 1994 р. між Україною і ЄС було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка набрала чинності 1 березня 1998 р. Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. -
1998. - 18 червня) з метою забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір. Серед основних напрямів інтеграційного процесу важливе місце належить адаптації соціальної політики України та правовій адаптації.
Адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров'я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення.
Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність до європейських стандартів і охоплює серед іншого трудове законодавство, законодавство про охорону праці, охорону життя та здоров'я, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти. Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність до стандартів ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність до норм ЄС.
Законом України від 18 березня 2004 p. № 1629-IV затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському (повне прийняття acquis communautaire) та Мадридському (ефективне застосування адаптованого законодавства судовими і адміністративними органами) критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу.
21 лютого 2006 р. Кабінетом Міністрів України і Радою з питань співробітництва між Україною і Європейським Союзом схвалено План дій "Україна - Європейський Союз". Європейський Союз визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір. План дій є важливим новим кроком у цьому процесі. Він розрахований на три роки. Його імплементація допоможе реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) як діючої основи співробітництва України та ЄС і сприятиме та підтримуватиме мету України щодо подальшої інтеграції до європейських економічних і соціальних структур. Імплементація Плану дій значно наблизить українське законодавство, норми та стандарти до законодавства Європейського Союзу.
Всесвітні (універсальні) міжнародні стандарти праці
Юридичним фундаментом захисту прав людини став Статут ООН, у ст. 1 якого встановлено цілі ООН, серед яких співробітництво "в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії". Ст. 55 Статуту проголосила, що Організація Об'єднаних Націй сприяє підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення та умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, загальній повазі й дотриманню прав людини та основних свобод. Аналізуючи положення Статуту ООН щодо прав людини, переважна більшість юристів-міжнародників нині справедливо доходять висновку, що цей фундаментальний договір покладає на держави юридичні обов'язки.
Міжнародним актом, який має універсальне значення для всіх держав у справі захисту прав людини, є Міжнародний білль про права, який складається із Загальної декларації прав людини, Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, направлений на скасування смертної кари. Трудові права закріплено головним чином у двох документах - Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права.
10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію прав людини у вигляді резолюції (Док. ООН А/РЕв/217 А. Текст див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації. Документи. К.: Наук, думка. - 1992. - С. 18-24). Незважаючи на те, що цей акт не має обов'язкової сили, він набув глобального міжнародного значення. Саме цей документ сьогодні є одним з основних джерел права, слугує моделлю, котра широко використовується багатьма державами для розробки положень конституцій та законів, які стосуються до прав людини. Не менше ніж 90 національних конституцій, прийнятих після 1948 р., містять перелік фундаментальних прав, які відтворюють положення Декларації, або включені до них під її впливом. У таких країнах, як США, Бельгія, Нідерланди, Індія, Італія, положення Декларації використовуються для тлумачення внутрішньодержавних законів про права людини. Загальна декларація містить такі трудові права людини: право на працю; право на вільний вибір роботи; право на захист від безробіття; право на справедливі й сприятливі умови праці; право на рівну плату за рівну працю без будь-якої дискримінації; право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї, та на додаткові засоби соціального забезпечення у разі необхідності; право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів; право на відпочинок та дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН на XXI сесії у 1966 р. (резолюція 2200А/ХХІ/ від 16 грудня 1966 р.), ратифіковано УРСР 19 жовтня 1973 р.; таким чином, цей документ є частиною національного законодавства. До числа основних трудових прав Пактом віднесено: право на працю; право на справедливі й сприятливі умови праці, включаючи справедливу заробітну плату без дискримінації; задовільні умови існування для працівників та їх сімей; безпечні й здорові умови праці; однакові для всіх можливості щодо просування по роботі виключно на основі трудового стажу та рівня кваліфікації; право на відпочинок; право на профспілкову організацію; право на страйк; особлива охорона праці та інтересів жінок-матерів, дітей і підлітків. Держави, що ратифікували Пакт, зобов'язані періодично представляти доповіді про дотримання взятих зобов'язань. Доповіді розглядаються Комітетом незалежних експертів та Економічною і Соціальною Радою ООН.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який також ратифіковано нашою державою, містить два права, що стосуються трудових правовідносин: заборону примусової праці і вільне здійснення права на асоціацію, включаючи право на створення профспілок. Факультативний протокол до цього пакту, прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 2200А/ХХІ/ Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р., набрав чинності 23 березня 1976 р., а для України - 26 жовтня 1991 р. Цей документ передбачає механізм контролю за дотриманням зобов'язань. Згідно з цим Протоколом Комітет з прав людини, заснований відповідно до ст. 28 Пакту, має право приймати і розглядати повідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якого з прав, зафіксованих у Пакті. Передбачається, що такі скарги розглядаються лише після того, як було вичерпано всі наявні внутрішні засоби правового захисту. Таким чином, приєднання нашої держави до зазначеного Протоколу надає громадянам України право звертатися до міжнародних державних органів із захисту прав і свобод.
Окрім зазначених актів, ООН ухвалила Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 р. (ратифікована СРСР 19 грудня 1980 р.); Конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р. (ратифікована СРСР 22 січня 1969 р.); Конвенцію про захист прав трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, схвалену на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1990 р. Ці акти також містять положення про трудові права працівників.
Європейські міжнародні стандарти праці
Досвід європейської інтеграції засвідчив дієвість та ефективність основних постулатів європейської соціальної політики. Від самого початку європейської інтеграції в установчих документах Ради Європи та Європейського Союзу були закладені ідеї побудови не просто ринкової економіки, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Незважаючи на певні національні особливості кожної країни або групи європейських країн, у міжнародних документах, в наукових та публіцистичних працях економістів, юристів, політологів, соціологів, психологів засвідчено існування такого суспільного феномену як "європейська соціальна модель". На засіданні Європейської Ради у Барселоні в 2002 р. було сформульовано головні засади європейської соціальної моделі: добрі економічні досягнення, високий рівень соціальної захищеності, високий рівень освіти та соціальний діалог. Значну роль відіграла Переглянута стратегія соціальної згуртованості - нормативно-правовий документ, прийнятий Комітетом Міністрів Ради Європи 27 квітня 2004 р. у Страсбурзі. У цьому акті зазначається: "незважаючи на значні відмінності між державами, європейський підхід можна охарактеризувати, якщо порівняти його з іншими регіонами світу як "європейську соціальну модель" (з цієї проблеми див., наприклад: Иноземцев В. Специфические особенности европейской социальной модели (к оценке роли неэкономических факторов в развитии современных европейских обществ) // Современная Европа. - 2004. - № 1. - С. 87-99; Каргалова М. ЕС: Политика общественного благосостояния // Современня Европа. - 2006. - № 1. -С. 100-111).
Основні засади європейської соціальної моделі й напрямки соціальної політики закріплені в основних документах Ради Європи - Європейській конвенції про права людини та основоположні свободи (1950 p.), Європейській соціальній хартії (1961 p.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (1996 p.), а також у документах Європейського Союзу - Договорі про Європейський Союз, Хартії соціальних прав трудящих Співтовариства (1989 p.), Хартії основоположних прав ЄС (2000 p.), Конституції ЄС, підписаної в грудні 2004 р. главами держав та урядів ЄС, у директивах, регламентах ЄС.
Згідно з установчими документами основним завданням Ради Європи є захист прав людини, демократичних цінностей та забезпечення верховенства права. Такі завдання були підтверджені на саммітах голів держав та урядів держав - членів Ради Європи (Відень, 1993, Страсбург, 1997, Варшава, 2005). С. Шевчук пише, що Рада Європи перетворилася у "передпокій" Європейського Союзу та стала міжнародним критерієм демократичної ідентичності європейських країн. Адаптація правової системи України до Страсбурзького acquis важлива для України не лише як держави - члена Ради Європи. Така адаптація має стати орієнтиром України на шляху до забезпечення відповідності першому копенгагенському критерію членства в ЄС (Шевчук С. Адаптація законодавства: між РЄ і ЄС // Голос України. - 2006. - 19 травня).
Визначне місце серед актів, прийнятих Радою Європи, належить Європейській конвенції про захист прав людини (Рада Європи, I960 р.). У справі захисту прав людини ця Конвенція має загальновизнаний авторитет не лише на європейському, а й на світовому рівні.
Україна як член Ради Європи у 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також Перший протокол і протоколи № 2, 4, 7 та 11 (Закон України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (зі змінами); Протокол № в до Конвенції ратифіковано Законом України від 22 лютого 2000 р. № 1484-ІП (зі змінами); Протокол № 13 ратифіковано Законом України від 28 листопада 2002 р. (в ред. Закону від 9 лютого 2006 р. № 3436-ІУ); Протоколи № 12 та 14 ратифіковано Законами України від 9 лютого 2006 р. № 3435-ІУ.
Для захисту прав, передбачених Конвенцією, створено Європейський суд з прав людини, діяльність якого регламентується розділом II Конвенції (Текст із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 (ЕТЭ № 155).
За ратифікації Конвенції у Законі № 475/97-ВР було зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Станом на грудень 2007 р., за офіційною статистикою ЄСПЛ, всього було винесено 361 рішення щодо України. Згідно з п. 1 ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ (Урядовий кур'єр. - 2006. - 30 березня) рішення Суду є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції.
Хоча Конвенція містить цивільні права, багато з них прямо чи опосередковано включають положення, що мають концептуальне теоретичне і практичне значення для сфери праці.
Зокрема, ст. 4 присвячена забороні рабства та примусової праці. У цій статті встановлено правило, згідно з яким "Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані" (п. 1) і
"Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю" (п. 2). Пункт 3 ст. 4 містить винятки з поняття "примусова чи обов'язкова праця".
Конвенція передбачає право на свободу зібрань та асоціацій і право створювати профспілки (ст. 11). Для сфери трудових відносин ця стаття має важливе значення, оскільки право на об'єднання є одним з основних принципів за визначенням Декларації про основні принципи і права у світі праці (1998 р.). При тлумаченні зазначених положень стосовно захисту економічних і соціальних прав Судом застосовуються декларації ООН, конвенції МОП.
Ст. 10 "Свобода вираження поглядів" проголошує, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Водночас оскільки це право пов'язано з обов'язками і відповідальністю, Конвенція передбачає можливість встановлення в законі формальностей, умов, обмежень або санкцій в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, охорони порядку або запобігання злочинам, охорони здоров'я або моралі, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету та безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві. Зазначені положення мають досить широку сферу застосування. Звернемо увагу лише на той бік проблеми, який стосується здійснення цього права з виконанням трудових (службових) обов'язків, а також доступу до роботи. Зокрема, у практиці Комісії і Європейського суду з прав людини були справи щодо державних службовців (високих чиновників, військовослужбовців тощо), які стосувалися питання меж свободи висловлення своїх поглядів і своєї думки тою мірою, якою воно пов'язано з виконанням службових обов'язків і функцій. Питання застосування ст. 10 у трудових відносинах є не лише надзвичайно актуальними, а й дискусійними. Навіть на міжнародному рівні у питаннях про захист прав осіб, які були звільнені або котрим було відмовлено у прийомі на роботу, в результаті здійснення ними прав на свободу вираження своїх поглядів згідно зі ст. 10, робляться протилежні висновки (Гомьен Д. Комментарий к Европейской конвенции о защите прав человека. - Совет Европы. - 1996. - С. 71-74).
Ст. в Конвенції передбачає право на справедливий суд. Згідно з п. 1 ст. 6 "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 39; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!