Норми трудового права 5 страница

Вони також здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки, їх об'єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень. У разі відмови усунути порушення або недо- сягнення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Профспілки, їх об'єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з додержанням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори, а також при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів). Представники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт).

Вони мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до закону.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори та угоди.

Роль та значення профспілок в умовах ринкових перетворень, що відбуваються в Україні, все більше зростатимуть. Важливо лише, щоб повноваження, визначені законодавством про профспілки, були реалізовані в інтересах найманих працівників, що є однією з гарантій законності трудових правовідносин.

28. Основні права та обов’язки роботодавця

Основні обов'язки роботодавця визначено у ст. 141 КЗпП.

Роботодавець повинен чітко організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову та виробничу дисципліну, неухильно дотримуватися законодавства про працю й правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Обов'язки роботодавця мають як юридичний, так і моральний характер.

Правове регулювання трудової дисципліни державних службовців здійснюється відповідно до Закону України " Про державну службу", якщо інше не передбачено законами України.

Заохочення та порядок їх застосування. У правових нормах встановлено систему стимулювання сумлінної праці: підстави заохочення, види заохочень, порядок їх застосування, переваги та пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки.

У правовому розуміння заохочення — це публічне визнання трудових заслуг, відзначення, нагородження як окремих працівників, так і трудових колективів.

Чинним трудовим законодавством встановлено дві форми заохочення працівників (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Форми заохочення працівників

У ст. 143 КЗпП не дається приблизного переліку заохочень за успіхи в роботі, встановлено, що до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які форми заохочення, що містяться у затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.

Встановлено переваги та пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки (ст. 145 КЗпП).

Підставою для заохочення є успіхи в роботі працівника та трудові заслуги. Види заохочень за успіхи в роботі наведено на рис. 12.6.

Рис. 12.6. Види заохочень за успіхи в роботі

Застосування заохочень віднесено до сфери локального правового регулювання. У локальних Правилах можуть встановлюватися види заходів заохочення, що наведені на рис. 12.7.

Рис. 12.7. Види заходів заохочення працівників

Ширший перелік заохочень зазначено у статутах і положеннях про дисципліну. Так, у Дисциплінарному статуті прокуратури України до заохочень належать:

1) подяка; 2) грошова премія; 3) подарунок; 4) цінний подарунок; 5) дострокове присвоєння класного чину або підвищення в класному чині; 6) нагородження нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України"1.

За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до відзначення державними нагородами і присвоєння почесного звання "Заслужений юрист України".

За зразкове виконання службових обов'язків та ініціативність у роботі для працівників залізничного транспорту встановлюються додаткові види заохочення: присвоєння звання кращого працівника за фахом; нагородження нагрудним значком; нагородження нагрудним знаком "Почесному залізничнику"2. Допускається одночасне застосування кількох видів заохочення.

До Статуту про дисципліну працівників зв'язку включено додатково такий захід заохочення, як нагородження нагрудним знаком "Почесна відзнака Міністерства зв'язку України".

Порядок застосування заохочень. Згідно зі ст. 144 КЗпП, заохочення застосовуються роботодавцем разом або за погодженням з виборним профспілковим органом підприємства, установи, організації.

Мета заохочення — не тільки стимулювати працівників до подальших успіхів у роботі. Це також стимул до сумлінного виконання трудових обов'язків іншими працівниками. Виборний орган профспілкової організації бере участь у визначенні працівників, до яких застосовуються заохочення.

Зауважимо: трудові колективи наділені правом самостійно висувати працівників для морального та матеріального заохочення.

Допускається поєднання кількох видів заохочень. Наприклад, працівникові може бути оголошена подяка і вручено цінний подарунок. Доцільно поєднувати матеріальні та моральні заохочення.

Потрібно зазначити, що протягом строку дії дисциплінарного стягнення заохочення до працівників не застосовуються. Своєрідним заохоченням таких працівників є зняття дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте достроково (ст. 151 КЗпП).

Див.: ст. 5 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.

Див.: п. 8 "Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці й заносяться до трудових книжок працівників згідно з правилами їх ведення.

Переваги і пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки. Працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки, надаються в першу чергу переваги та пільги у сфері соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов тощо). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі. Просування по роботі оформляється як переведення на іншу, більш кваліфіковану роботу, вищу посаду чи зарахування до кадрового резерву. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про державну службу", просування по службі державного службовця здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України та Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння державному службовцеві більш високого рангу. Державний службовець має право брати участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Переважне право на просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень і зараховані до кадрового резерву. Кадровий резерв для державної служби створюється з метою заміщення посад державних службовців, а також для просування їх по службі. До кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов'язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності й необхідний досвід роботи. Порядок формування й організація роботи з кадровим резервом регулюється Положенням про формування кадрового резерву для державної служби1. Порядок формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ та організацій регулюється Положенням про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій2.

Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 199.

Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 1999 р. № 1912.

Заохочення за особливі трудові заслуги. За особливі трудові заслуги працівників представляють у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією (ст. 146 КЗпП).

Закон України "Про державні нагороди України" від 16 березня 2000 року встановлює державні нагороди України для відзначення громадян за особисті заслуги перед Україною.

Державні нагороди України (далі — державні нагороди) є вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед Україною.

Державні нагороди України подано на рис. 12.8.

Рис. 12.8. Державні нагороди України

Найвищою відзнакою в Україні є звання Герой України. Це звання присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Герою України вручається орден "Золота Зірка" за здійснення визначного геройського вчинку або орден Держави — за визначні трудові досягнення.

Державними нагородами можуть бути нагороджені громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

Нагородження державними нагородами провадиться указом Президента України. Нагородженому вручається державна нагорода та документ, що посвідчує нагородження нею.

Види орденів, що встановлюються в Україні, наведено на рис. 12.9.

Рис. 12.9. Ордени України

Зауважимо: орденом княгині Ольги I, II, III ступеня відзначають жінок за визначні заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім'ї.

В Україні встановлюються медалі, перераховані на рис. 12.10.

Рис. 12.10. Медалі України

Почесні звання України присвоюються особам, які працюють у відповідній галузі економічної та соціально-культурної сфери, як правило, не менше десяти років, мають високі трудові досягнення та професійну майстерність, якщо інше не встановлено положенням про почесне звання України.

Почесне звання "Народний артист України", "Народний архітектор України", "Народний художник України" може присвоюватися, як правило, не раніше ніж через десять років після присвоєння відповідно почесного звання "Заслужений артист України", "Заслужений архітектор України", "Заслужений художник України" (рис. 12.11).

Рис. 12.11. Почесні звання України

Встановлюються також такі почесні звання України: "Заслужений працівник транспорту України", "Заслужений працівник охорони здоров'я України", "Заслужений працівник освіти України", "Заслужений журналіст України" та інші.

Для попереднього розгляду питань, пов'язаних з нагородженням державними нагородами, при Президентові України утворюється Комісія з державних нагород та геральдики, яка є дорадчим органом і працює на громадських засадах.

Персональний склад зазначеної Комісії та порядок її роботи визначаються Президентом України.

29. Роботодавець-фізична особа як сторона трудового договору

 

Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і основні державні гарантії у сфері зайнятості

Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і державні гарантії у сфері зайнятості

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та боротьби з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх державах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою економікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі споживчого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіття, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зайнятості, і приховане (реальне) безробіття.

Корисно звернути увагу на те, що показники безробіття визначаються двома способами.

За методологією МОП показник безробіття - це відносний показник, який характеризує ступінь нереалізованого пропонування робочої сили на ринку праці. Він визначається як відношення (у відсотках) чисельності безробітних віком 15-70 років до чисельності економічно активного населення зазначеного віку (зайняті та безробітні у визначенні МОП). Саме такий спосіб застосовується у світовій практиці, оскільки дає змогу з'ясувати реальний стан зайнятості.

За другим способом показник безробіття відображає частку осіб, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості та мають статус безробітного, в загальній чисельності працездатного населення.

Таким чином, "рівень безробіття" (за методологією МОП) відображає загальну ситуацію в країні щодо безробіття, а "рівень зареєстрованого безробіття" - частку громадян, зареєстрованих у службі зайнятості як безробітні, серед чисельності населення працездатного віку.

У березні 2007 р. МОП опублікувала п'яту доповідь "Глобальні тенденції в області зайнятості (див.: МОП, Global Employment Trends Brief, January 2007. - Genevailo.org.trends). У доповіді наводиться нова інформація про основні тенденції в рамках глобальних ринків праці. Як позитивний фактор вирізняється високе зростання глобального ВВП у 2006 p., який становив 5,2 %, завдяки чому вдалося повсюдно стабілізувати становище на ринках праці. У 2006 р. порівняно з 2005 р. налічувалася більша кількість зайнятих осіб. На кінець 2006 р. 2,9 млрд осіб у віці 15 років і старше мали роботу, що на 1,6 % вище показника 2005 р. і на 16,6 % вище показника 1996 р. Водночас, не зважаючи на економічне зростання, багато людей залишалися безробітними в абсолютному вимірі. Кількість безробітних залишалася як ніколи високою 195,2 млн осіб, тому глобальний рівень безробіття становив у 2006 р. 6,3 %. Історичною віхою вважається 2006 рік, коли глобальна зайнятість у сфері послуг перевищила зайнятість в сільському господарстві. Сьогодні на сферу послуг припадає 40 % зайнятості у світі, а у сільському господарстві - 38,5 %.

У доповіді МОП, опублікованій в жовтні 2006 p., наводяться дані про становище молоді на ринку праці. Чисельність безробітної молоді у віці 15-24 років у 1995 р. становила 74 млн осіб, а у 2005 р. ця кількість зросла до 85 млн осіб. Лише в окремих регіонах спостерігалося зниження цього показника: у розвинутих країнах та країнах Європейського Союзу.

В цілому по ЄС рівень безробіття у 2004 р. становив 9 %, а у першій половині 2005 р. - 8,7 %. Для порівняння: у США рівень безробіття становив 5,1 і 4,8 % відповідно. За структурою в Європі безробіття серед жінок вище, ніж серед чоловіків. Безробітних з вищою освітою - 6,3 %, з початковою і середньою освітою - 9,8 % (Eurostat Yearbook, 2004). За оцінками Євростату, в жовтні 2005 р. 12,1 млн осіб залишалися безробітними в єврозоні і 18,4 млн - в ЄС у цілому. При цьому найнижчі показники безробіття були зафіксовані в Ірландії, Великобританії, Данії, Нідерландах та Австрії (від 4,3 до 5,3 %). Найвищі - у Польщі (17,6%), Словаччині (16,2 %), Греції(9,9 %), Франції (9,8 %), Німеччині (9,1 %) та Латвії (8,7 %) (Євробюлетень. - 2005. - № 12).

За інформацією Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), обнародуваної у січні 2007 p., значне зниження безробіття відзначено в найбільш економічно розвинутих країнах ЄС. З 1999 р. в 15 країнах Євросоюзу (без урахування країн, що ввійшли в 2004 р. до складу ЄС) чисельність працюючих зросла на 13,1 млн осіб. Приріст робочих місць в єврозоні випередив показник США на 20 %. Зокрема, чисельність зайнятого населення в Іспанії зросла на 5 млн осіб, Італії - на 2,2 млн, Великобританії - на 1,8 млн, Франції - 1,4 млн. Експерти вже заговорили, що при цій динаміці можна говорити про "чудо на ринку праці". Позитивна динаміка в єврозоні пояснюється реалізацією структурних реформ, вигідною кон'юнктурою, яка складається для місцевих галузей, здатністю підприємств і профспілок вести гнучкий діалог в нових економічних умовах.

Найнижчий у світі показник безробіття зафіксовано у країнах Східної Азії - 3,6 %. Рівень безробіття в Південній Азії - 5,2 %, Південно-Східної Азії і Тихого Океану - 6,6 %.

Найбільша частка безробітного населення в 2006 р. зафіксована в країнах Близького Сходу і Північної Африки - 12,2 %. У країнах Південної Африки - 9,8 %.

Щодо рівня безробіття в Україні слід зазначити, що за радянських часів існування такого суспільного явища офіційно не визнавалося. Лише Законом України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ (Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - Ст. 171) було легально введено поняття безробітного, створено Державну службу зайнятості для пошуку безробітним підходящої роботи, уведено в дію систему загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, розроблено й інші заходи соціального захисту окремих категорій безробітних.

У перші роки незалежності та переходу до ринкової економіки в Україні, як і в інших державах колишнього СРСР, був дуже високий рівень безробіття. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні станом на початок 1999 р. сягнуло 30 %, а в деяких регіонах Західної України і в Криму - 50 % (Праця і зарплата. - 1999. - № 8. - Квітень). Завдяки прийнятим організаційно-правовим заходам ситуацію вдалося значно поліпшити. У 2006 р. за даними Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України рівень безробіття (визначений за методологією МОП) становив 6,8 % економічно активного населення проти 7,2 % за 2005 р. Рівень зареєстрованого безробіття у 2006 р. становив 2,8 % (у 2005 р. - 3,2 %), а на 1 травня 2007 р. - 2,6 % (Праця і зарплата. - 2007. - № 20. - Травень).

Протягом 2006 р. у службі зайнятості було зареєстровано 2,3 млн вакансій від 270 тис. роботодавців. На вільні та новостворені місця було працевлаштовано 1070,8 осіб, що на 21,0 тис. більше, ніж у 2005 р. Проте працевлаштування стримується низьким рівнем заробітної плати. У кожній другій вакансії рівень запропонованої зарплати був нижчим за прожитковий мінімум. Крім того залишаються актуальними структурні проблеми ринку праці: на початок 2007 р. на одне робоче місце в середньому претендувало 5 осіб, зокрема, службовців - 5, працівників найпростіших професій - 9, працівників сільського господарства - 30 осіб (Звіт Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття за 2006 рік // Голос України. - 2007. - 16 червня).

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 р.), "Про зайнятість населення" (1991 р.), КЗпП України (розділ ПІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), значним числом постанов Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства праці та соціальної політики, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.

Велике значення у формуванні державної соціальної політики у сфері зайнятості відіграють програмні документи, зокрема: Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затверджені Указом Президента України від 3 березня 1999 р. № 958/99 (Офіційний вісник України. - 1999. - № 31); Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затверджені Указом Президента України від 24 травня 2000 р.; Державна програма зайнятості населення на 2001-2004 роки, затверджена Законом України від 7 березня 2002 р. (Праця і зарплата. - 2002. - № 17).

Основні напрями проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2006 р, № 922. У цьому документі аналізується стан ринку праці у 2001-2005 р. та напрями державного регулювання у сфері зайнятості на період до 2009 р. У постанові наводяться дані за 2000-2005 рр. - аналіз та показники розвитку ринку праці (у міській та сільській місцевості); показники розвитку зареєстрованого ринку праці; сфера застосування праці населення віком від 15 до 70 років, зайнятого економічною діяльністю; кількість зайнятого та безробітного населення віком від 15 до 70 років за регіонами; показники розширення сфери застосування праці із створенням нових робочих місць на 2005-2009 рр.; прогнозні показники розвитку ринку праці до 2009 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. № 219 затверджено новий Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних.

МОП прийняла низку конвенцій та рекомендацій з питань зайнятості та безробіття. Україною ратифіковано Конвенцію МОП № 122 про політику в галузі зайнятості (1964 р.) (ратифіковано УРСР 29 травня 1968 р.), Конвенцію МОП № 2 про безробіття (1919 р.) (ратифіковано Законом України від 4 лютого 1994 р.).

Натомість є чинними й інші важливі акти МОП, які не ратифіковано Україною. До таких належать конвенції: № 168 про сприяння зайнятості та захисту від безробіття (1988 р.); № 181 про приватні агенції зайнятості (1997 р.) (ця Конвенція є результатом перегляду попередніх конвенцій з цього питання - № 96 про платні бюро з найму (переглянута) (1949 р.) та № 34 про платні бюро з найму (1933 p.); № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення (1952 р.) (розділ IV присвячений допомогам по безробіттю).

У цій сфері також діють рекомендації МОП: № 44 про безробіття (1934 p.); № 83 про організацію служби зайнятості (1948 p.); № 169 про політику в області зайнятості (додаткові положення) (1984 p.); № 176 про сприяння зайнятості і захисту від безробіття (1988 p.); № 188 про приватні агенції зайнятості (1997 p.); № 167 про збереження прав в області соціального забезпечення (1983 p.).

Питанням зайнятості і працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої). Головною вимогою Хартії є забезпечити реальне здійснення права людини на працю і вважати основним завданням держави досягнення й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маючи метою досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаштування належать такі: створити спеціальні служби для працевлаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і перенавчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштовно; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримінації; приділяти особливу увагу працевлаштуванню соціально незахищених верств населення, зокрема інвалідів, тривало безробітних, підлітків, жінок та ін.

Закон України "Про зайнятість населення" відіграв важливу роль не лише у становленні державної служби працевлаштування, а й у легальному визначенні поняття безробітного і встановленні певного набору державних гарантій для населення України у цій сфері. Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а згодом було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучення усього працездатного населення до праці. І хоча реально певна кількість безробітних була завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою, і з переходом України до формування ринкових відносин ця проблема постала перед державою у всій своїй складності.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні й за кордоном у фізичних осіб;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

- обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

- які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

- які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

- працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Отже, слід відрізняти поняття "зайнятість" і "працевлаштування". До зайнятого населення належать не лише трудящі, а й ті, що навчаються або перебувають на військовій службі тощо.

Законодавством встановлено державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають загальний характер і стосуються всього населення, і додаткові - встановлені для окремих категорій населення.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності. Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю;

ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації (ст. 4 Закону "Про зайнятість населення").

Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної системи соціального страхування. Ці відносини регулюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2000. - № 22. - Ст. 171) (зі змінами). Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.)- визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Закон передбачає систему різних видів соціального забезпечення застрахованим та деяким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган - Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

---

Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 21; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!