Останні науки і висвячення апостолів 7 страница

Петро був сам не свій. Він хотів будь-що вийти звідси. Але піддався своїй запальній натурі і почав божитися та присягати, що не знає цього Чоловіка! Він залишив атріум та вийшов на внутрішнє подвір’я. Півень заспівав знову. І саме тоді Господа провели через це подвір’я, аби з круглої зали кинути до в’язниці.

Спаситель перевів погляд на Петра і подивився на нього з сумом та співчуттям. Раптом Петро згадав слова Христа: “Перш ніж півень проспіває двічі, ти тричі відречешся від Мене”. Ці слова завдали йому великого болю. Він піддався легкодушному страхові й забув, що на шляху до Гетси­манського саду обіцяв швидше вмерти за Христа, аніж від­рек­тися від Нього. Він забув застереження Спасителя. Тепер погляд Господа дав йому зрозуміти всю глибину його гріха та провини.

Коли Спасителя віддали ворогам і він мовчки терпів найважчі муки та образи, Петро відрікся від свого Учителя, забувши Його застереження. Приголомшений горем, Петро не володів собою і пішов на зовнішнє подвір’я. Він гірко плакав. Голова його була прикрита плащем. Тепер він уже не боявся жодних запитань. Тепер би він усьому світові сказав, хто він такий і яку велику провину, який гріх учинив.

Хто міг би сказати про себе, що серед таких важких страждань, хвилювань, небезпеки, сум’яття, серед боротьби страху з любов’ю та відданістю, виснажений усіма жахами цієї страшної ночі, з такою запальною й нетерплячою на­турою, як у Петра, був би міцнішим та твердішим за нього?

Спаситель віддав його його ж силам, і він ослаб, як кожен, хто забуває слова: “Стережіться та моліться, щоб не спокуситися!”

Пресвята Діва весь цей час була поруч зі Своїм Бо­жественним Сином. Вона знала про все, що відбувалося з Ним, страждала Його стражданнями. Як і Він Сам, молилася за Його катів.

Її Материнське Серце благало Небо не допустити, віддалити від Її Сина ці жахливі страждання. Вона хотіла бути біля Свого Сина, якого надзвичайно жорстоко мучили Його вороги (тоді Вона вже покинула дім Марти).

Коли апостол Іван прийшов до Неї в будинок Лазаря і розповів Їй про все, що Вона бачила духовними очима, Їй захотілося разом з Маґдалиною та іншими жінками піти туди, де страждав Спаситель.

Апостол Іван покинув Свого Учителя лише тому, аби піти до Тієї, яку після Нього любив понад усе. І тепер він погодився відвести Пресвяту Діву. Вони пішли. Маґдалина ледве трималася на ногах. Голови жінок були покриті покривалами. Але їхні ридання видавали їх і звертали на них увагу ворогів Христа. Брутальні слова, які стосувалися Христа і лунали скрізь, збільшували їхнє горе.

Пресвята Діва була свідком Його страждань, носила їх у Своєму Серці! Кілька разів Вона втрачала свідомість, зомліла лежала під арками біля входу в давнє місто, Її зі супутницями побачили учні, що поверталися з трибуналу.

Вони зрадили себе скорботою і плачем. Підійшовши, привітали Її словами: “Вітання Тобі, Страждальна Мати, Мати Святого в Ізраїлі, Найскорботніша Мати з усіх матерів!”

Пресвята Діва підвелася, подякувала їм і пішла далі Своєю скорботною дорогою...

Святі жінки наблизилися до будинку Каяфи. Вони підійшли з того боку, де був вхід на подвір’я. Тут нове страж­дання чекало на Богоматір. Вона та Її супутниці мали пройти через майдан, на якому робітники при світлі факелів працю­вали над виготовленням Хреста для Спасителя.

Щойно Юда уклав свою угоду з фарисеями, вони нака­зали негайно приступати до виготовлення Хреста, щоб Пилат не мав нагоди відкласти чи відмінити кару. Вони хотіли відвести свого Полоненого на світанку до нього і відразу після виголошення вироку здійснити кару.

Римляни приготували хрести для двох розбійників. Робітники кляли Спасителя за те, що їх змусили працювати вночі. І хоч брутальні слова ранили Серце Матері, Вона молилася за цих людей, швидше сліпих, аніж винних: вони блюзнірськи паплюжили Того, Хто мав урятувати їх на тому самому Хресті, який вони робили.

Обійшовши будинок Каяфи, Пресвята Діва разом зі святими жінками перетнула зовнішнє подвір’я і зупинилася біля дверей, що вели у внутрішнє. Душею Пресвята Діва була зі Своїм страждальним Сином!

Вона хотіла, щоб двері відчинилися, адже там, за две­рима, був Спаситель. Двері відчинилися – плачучи вибіг Петро. Голова його була покрита плащем, але у світлі міся­ця та факелів він упізнав Івана та Пресвяту Діву Марію. Зда­валося, що його совість набула обрисів Пресвятої Ді­ви, щоб сповнити його душу докорами. І весь той біль, який він відчув від погляду Господа, повернувся до нього вдвічі сильнішим. І якими ж важкими були для Петра звернені до нього слова Пресвятої Діви : “Симоне, де Мій Син?”

Він не міг витримати її погляду і відвернувся, так нічого і не відповівши. Пресвята Діва підійшла до нього і спов­неним скорботи голосом сказала: “Симоне, сину Йони, ти не відповідаєш Мені”. Петро промовив сумовито: “О Матір, не запитуй мене... Твій Син страждає невимовно. О, не говори зі мною! Його засудили до страти, а я, я ганебно тричі відрікся від Нього...”

До Петра підійшов Іван, але Петро, засоромлений, не тямлячи себе від горя, перетнув зовнішнє подвір’я будинку і побіг у печеру в Оливному саду, де на камені залишилися відбитки рук Спасителя, який молився там. Гірко плакав Петро в цій печері.

Серце Матері Божої рвалося від нової скорботи її Сина: відречення того самого учня, який першим назвав її Сина – Сином Бога Живого. Вона похитнулася біля відчинених дверей, люди продовжували виходити. Пресвята Діва захотіла бути ближче до Спасителя. Іван повів Її разом зі святими жінками до в’язниці, куди відвели Христа. Вона Своєю душею була з Ним, але Їй хотілося почути Його зітхання та стогін. І Вона почула їх. Вона почула, як ображали Його. Але бути тут довго вони не могли: Маґдалина виявила своє горе відверто та голосно.

Щоправда, Пресвята Діва в найважчі хвилини страждань завжди вміла стримувати Себе. Вона часто чула: “Чи це не Мати Галилеянина? Її Сина розіпнуть, але, напевно, уже після свята”.

Пресвята Діва пішла в атріум, де залишилося небагато людей, Її супутниці мовчки пішли за Нею. Вона дійшла до того місця, де Спаситель назвав Себе Сином Божим і де діти спокусника, знаряддя сатани, кричали: “Він повинен помер­ти!” Горе Богоматері було таким великим, що Вона знову втратила свідомість. Іван та святі жінки винесли Її звідти непритомною.

Натовп мовчав, наче відчував якусь мимовільну по­вагу, мовби дух неба повіяв серед пекельної оселі! Знову дове­лося проходити, обійшовши будинок, повз майдан, де робили Хрест Господній. Робітники, які тут працювали, були не менш заклопотані, ніж судді, які винесли вирок Христові. Шматки дерева ламалися в їхніх руках, їх не вдавалося припасувати до інших. І так відбувалося доти, поки частини дерева не лягли так, як зажадало містичне провидіння Боже!

“Я бачила багато, пов’язаного з цим. Бачила Ангелів, які перешкоджали роботі над Хрестом, допоки все не було зроблено згідно 3 волею Божою! Але не пам’ятаю детально і тому оминаю”.

Розділ 14

Ісус у в’язниці

В’язниця, де перебував Спаситель, була розташована в округлому підземеллі під трибуналом Каяфи. Спочатку двоє катів, що брали участь в арешті Христа, залишалися біля Нього. Потім їх замінили інші.

Одяг Спасителеві не повернули. На Ньому був лише той плащ, який начепили кати, аби познущатися. На руках були ланцюги. Ввійшовши до в’язниці, Спаситель молився Своєму Отцеві і прохав прийняти усі страждання та образи, які витерпів за Своїх катів і всіх, хто має страждати, але кому не вистачило терпіння, хто згрішить гнівом.

Навіть у цій похмурій в’язниці вороги Спасителя не дали Йому ані хвилини спокою. Його прив’язали до стовпа посередині підземелля, не дозволяючи Йому навіть при­хилитися. Тіло Христа, втомлене падіннями та тягарем ланцю­гів, що спадали до колін, ледве трималося. Вони не припиняли катувати та зневажати Його. Коли два кати втомилися, їх замінили інші, і вони щоразу вигадували нові муки, щоб задовольнити свою лють та гнів.

“Неможливо описати всю жорстокість, яку довелося витерпіти Христові, я не мала сили все це запам’ятати, я помирала від горя. Наша душа така легкодуха, що ми не можемо і не маємо сил ні розповісти, ні вислухати про ті страж­дання, які з великим терпінням витримав Спаситель.

Христос мовчки терпів. А грішники піднімали руки на свого Бога та Відкупителя!!

Але ж я також бідна грішниця, Христос страждав і через мене! В день Страшного Суду відкриються всі таємниці кожен з нас побачить свою частку – ті гріхи, які приймав за нас у стражданнях Син Божий! Страждання ці продовжуються і досі. Якби ми це розуміли, то повторювали б безупинно: “Господи, краще вмерти, ніж знову ображати Тебе!”

Я бачила, як Спаситель безперервно молився за Своїх катів. Нарешті, коли вони трохи задовольнили свою лють, Він зміг на якийсь час прихилитися до стовпа. Я бачила Христа, всього залитого сяйвом.

І ось перший промінь сонця того дня, коли Спаситель мав принести Своєму Отцеві безцінну Жертву, покутуючи за всіх людей, перший проблиск світанку з’явився у вузькому віконці в’язниці й, коливаючись, зупинився на Непорочному і святому Ягняті, обтяженому гріхами всього світу.

До світла, до зорі, що народжувалася, Христос про­стягнув зв’язані ланцюгами руки і звернувся з палкою молитвою до Отця Небесного. Він дякував Йому за прихід цього дня, якого чекали і про який зітхали з нетерпінням патріархи. Дня, якого Він сам чекав відтоді, як пам’ятав Себе на землі, повторюючи безперестанку: “Я маю прий­няти таємниче  хрещення, Я прагну і чекаю на його прихід”.

З любов’ю і вдячністю зустрічав Христос останній день Свого земного життя, що мав подарувати нам спасіння, відкрити Небеса, зачинити пекло, пролити на весь світ джерело життя, виконати волю Отця.

У темницю зазирнуло яскраве світло. І Христос привітав його. Це видовище було і сумним, і зворушливим одночасно – Спаситель після всіх страждань цієї жахливої ночі у тісній в’язниці, прихилився до стовпа і вітає перші промені світанку, який освітить Жертву Боголюдини...

Кати, що поснули від втоми, прокинулися цієї миті, подивилися на свого В’язня, але вже не ображали Його – вони були вражені й наче охоплені страхом.

Спаситель пробув у в’язниці понад годину. Коли Спа­ситель перебував у підземеллі, Юда довго блукав околицями на південь від Єрусалима і долиною Еному та, нарешті, наблизився до будинку Каяфи. На його поясі все ще дзвеніли монети, які йому заплатили за зраду. Приховуючи, хто він такий, запитав у варти, що присудили Галилеянину. Йому відповіли, що Ісуса засудили до страти і скоро розіпнуть. Юда слухав розповіді про страждання, які довелося зазнати Спасителеві, і про Його надзвичайні терпіння. Казали, що на світанку Його поведуть до верховної ради для урочистого присуду.

Поки зрадник блукав, намагаючись залишитися невпізнаним, і прислухувався до чуток, почало розвиднятися, відчувалося пожвавлення. Юда сховався за будинком: він утікав від людей, мов Каїн, відчай сповнював його душу, але тут на нього чекало нове страждання: власне в цьому місці виготовляли Хрест для його Учителя. Різні частини Хреста лежали тут, і біля них спали робітники під навісом.

Сонце з цього боку було захмарене, здавалося, що воно не хотіло освітлювати знаряддя страждань Христа. Юда подивився, і його охопив жах. Він утік в поле, за місто, чекаючи на кінець присуду.

На світанку Каяфа, Анна, старійшини та законники зібралися у великій залі для підсумкового засідання. Нічне засідання не було законним, а лише підготовчим. Більша частина членів ради провела ніч у Каяфи, трохи відпочивши в приміщеннях, що прилягали до трибуналу. Зібрання було чисельним. За справу взялися з поспіхом.

Никодим та Йосиф Ариматейський також прийшли на світанку. Побачивши, що Спасителя хочуть засудити до страти, вони та ще кілька членів ради вимагали, щоб справа вирішувалася після свята Пасхи, інакше почнеться смута серед народу. Та й не можна було виносити вирок через такі суперечливі свідчення.

Первосвященики та більшість радників з обуренням відкинули цю пропозицію. Хотіли навіть вивести з членів ради тих, хто співчував Ісусові. Останні покинули засідання ради і пішли до храму. Відтоді участі в засіданнях вони не брали.

Каяфа наказав привести Спасителя, щоб відразу після присуду повести Його до Пилата. Посланці ради не гаючись пішли до в’язниці, з глузуванням привітали Господа, розв’язали Йому руки, зірвали з Нього старий плащ, що накривав плечі, змусили Його одягнути брудний колишній одяг. Його били, обмотали мотузками стан і виштовхали з в’язниці. Все це робилося швидко, з варварською бруталь­ністю.

Кати поволокли свою Жертву через ряди воїнів, які зустріли Ісуса з глузуванням і провели Його в трибунал. Спасителя ввели втомленого, в брудному одязі, – і ненависть Його ворогів зросла. Ні крихти жалю не було в їхніх серцях!

Каяфа навіть не намагався приховати своєї ненависті: “Якщо Ти Помазанник Божий, Месія, скажи нам це”.

Спаситель злегка підняв голову і відповів зі спокоєм та гідністю: “Якщо вам це скажу, ви не повірите Мені! Якщо Я вас запитаю, ви Мені не відповісте і не відпустите Мене на волю. Але сьогодні Син Людський сяде по правиці Бога Отця Всемогутнього!”

Вони подивилися один на одного і сказали зі зневагою: “То Ти — Син Божий?” – Христос відповів голосом вічної правди: “Так, ви це сказали, і Я справді Той, про Кого ви говорите!”

Вони заволали: “Яких ще нам потрібно доказів? Ми вже чули їх з Його вуст!” І всі повстали проти цього Зневаженого, який прийшов невідь-звідки і прагне називатися Христом та сидіти праворуч Отця. Його знову зв’язали, прив’язали Йому мотузку на шию, як це робили із засудженими до страти, і наказали відвести Його до Пилата!

Одразу ж звернулися до Пилата з проханням, щоб він не затягував суду, бо через свято потрібно поспішати. Хоч поміж собою нарікали, що їм доводиться бути під контролем римської управи. Справді, в усьому, що не було виключно справою релігії та охорони храму, вони не могли самостійно приймати рішення. Крім того, щоб надати звинуваченню видимість справедливості, вони хотіли звинуватити Спаси­теля в образі величності – і присуд мав зачитати римсь­кий правитель.

Воїни чекали перед будинком і в атріумі. Зібралося багато цікавих та ворогів Христа. Попереду йшли перво­священики, потім вели Спасителя, оточеного катами, натовп йшов укінці процесії.

Щоб потрапити до палацу Пилата, потрібно було зійти з Сіонської гори і пройти через нижню частину міста. Багато свя­щеників, що брали участь у трибуналі, відразу пішли до храму, їхня присутність була необхідною, щоб приготуватися до свята.

Зрадник відійшов недалеко і чув, що говорили люди: “Його повели до Пилата, верховна рада присудила Його до страти, Його розіпнуть. Але як з Ним жорстоко поводяться! Чи витерпить Він? Надзвичайне терпіння! Він нічого не відповідає, лише сказав, що Він – Христос і сяде праворуч Бога. Ось і все, за що Його розпинають. Якщо б не ці слова – все було б інакше. Але все вже закінчено. Він помре.

Той злочинець, що Його зрадив, був Його учнем і їв з Ним пасху за кілька хвилин до зради. Не позаздриш цій справі. Щоб не говорили про Галилеянина, але він ніколи б не зрадив Своїх друзів за гроші. Того злодія потрібно повісити!”

Відчай, туга і запізніле каяття шматували душу Юди. Гнаний дияволом, він кинувся тікати. Монети прив’язані до його пояса під плащем, били його по стегнах і щомиті нагадували про зраду. Він стис їх в руці, щоб не бряжчали, і біг швидше! Але він не прагнув наздогнати сумну процесію, кинутися до ніг благого Учителя, благати Його про прощення і померти разом з Ним чи хоча б звернутися до Бога з молитвою. Ні! Він хотів лише виправдати себе перед людьми, позбутися плати за зраду. Наче божевільний, він вбіг до храму, де вже були деякі священики та старійшини. Вони були вражені й перекинулися значущими поглядами, побачивши, як він змінився.

Юда відв’язав від пояса ремінець, на якому були монети, простягнув їх їм і промовив гірко: “Візьміть назад ваші гроші та звільніть Ісуса! Я розриваю свою угоду! Я зрадив Невинного, Праведного!”

Священики подивилися на нього зі зневагою, поховали руки, наче боялися забруднити їх платнею за зраду, і промовили: “Що нам до тебе? Ми знаємо Того, Кого ти зра­див, і вважаємо, що Він вартує смерті! Ти отримав свої гроші! На цьому все закінчено!”

Від таких слів гнів та відчай ще дужче охопили Юду. Волосся його було скуйовджене. Обома руками він розірвав ремінець, яким були зв’язані монети, кинув їх на підлогу храму і побіг з міста.

Наче божевільний, біг Юда долиною Енном; сатана не відступав від нього. Він з’являвся перед ним у найжах­ливіших образах, і щоб завдати йому ще сильнішого відчаю, нагадав усі прокляття, які скликали пророки на цю долину. В ній, згідно з легендою, в давні часи євреї заколювали своїх дітей. “Вони ввійдуть і побачать трупи тих, хто нагрішив проти Мене! Їхній хробак не помирає і вогонь не гасне!” Потім йому почулися слова: “Каїне, де ж твій брат, Авель? Каїне, що ти зробив зі своїм братом Авелем? Його кров волає до Мене! Ти проклятий на землі – будеш поневірятися вічно!”

Так дійшовши до Кедронського потоку і побачивши Оливну гору та сад, він здригнувся і відвів погляд! І згадав слова: “Друже, навіщо ти прийшов? Юдо! Чи поцілунком ти зраджуєш Сина Людського?” – морок і жах заполонили його душу, він був сам не свій! І сатана прошепотів йому: “Тут Давид втікав від Авессалома і Авессалом помер, повис­нувши не дереві! Це про тебе говорив Давид: “Він заплатить злом за добро: він матиме суворого суддю! Сатана супро­воджуватиме його. Усі прокляли його. Дні його стануть ко­роткими, а інший займе його місце. Він полюбить прокляття! І воно стане його долею! Воно прилипне до нього, мов одяг, проникне, як олія чи єлей, до його кісток, як вода до його нутрощів! Прокляття, як одяг, прилипне до нього! І як пояс, опереже його!”

Так, переслідуваний сатаною, Юда досяг болотистої місцини, покритої нечистотами та уламками, на південному заході від Єрусалима біля підніжжя гори. Тут ніхто його не бачив, лише ледь чутний гомін долинав з Єрусалима.

Сатана говорив: “Ось Його ведуть на смерть! Ти Його зрадив! Ти знаєш, що написано в законі: “Той, хто зрадив життя свого брата Ізраїлю й отримав за це життя платню – повинен померти! Помри ж, злочинце, помри!”

Юда у відчаї відв’язав свій пояс і повісився на дереві! Це дерево мало багато стовбурів і росло в заглибленні. І щойно Юда повісився, як дерево його розверзлося і нутрощі його випали на землю.

Розділ 15

Початок Хресної Дороги

Щоб відвести Спасителя до Пилата, потрібно було пройти най-багатолюднішу частину міста, а тепер ще й переповнену тими, хто приїхав до Єрусалима з усіх на­вколишніх міст. Довелося спуститися з Сіонської гори з півночі вузькою вуличкою на захід від храму, щоб дійти до палацу. Палац правителя був розташований на північному заході від храму навпроти великого ринку. Процесію очолювали Каяфа та Анна і багато святково одягнених членів ради. За ними несли записи синедріону. Потім йшли законники та інші вороги Христа, лжесвідки й найворожіші до Нього фарисеї, які Його звинувачували.

На незначній віддалі від них йшов Спаситель, оточений загоном воїнів, які Його арештували. Кати тягнули Його за мотузки. Укінці процесії йшли різні люди, які всіляко знущалися над Господом. На вулицях було багато цікавих.

Спаситель був у брудному одязі. З шиї звисав довгий ланцюг з важкими та гострими кільцями, що били Його по колінах. Його руки були зв’язані, як напередодні. Чотири кати тягнули Його за мотузки, прив’язані за пояс. Знущання минулої ночі зовсім змінили Його обличчя. Він був подібний більше на привида, ніж на живу людину, волосся та борода були скуйовджені. Обличчя бліде, геть побите. Але образи та знущання не припинялися.

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 186; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!