Останні науки і висвячення апостолів 6 страница

Каяфа сидів на підвищенні посередині помосту. Сімдесят членів Ради сиділи навколо нього. Багато служ­бовців, старійшин, законників розмістилися з обох боків помосту. А навколо них – безліч лжесвідків та підкуплених наклепників. В атріумі поблизу входу в трибунал, біля колон і дверей, через які мала пройти процесія, стояли воїни. Ці двері були не навпроти трибуналу та суддів, з лівого боку атріуму.

Каяфа був видною людиною. Він мав на собі довге вбрання темно-червоного кольору, прикрашене золотими китицями і схоплене на плечах та грудях металевими защіпками. На голові мав щось на зразок мітри наших єпископів. З неї спадали на плечі зав’язки.

Каяфа зі своїми радниками чекав у залі. Як розповідала Еммеріх, багато хто перебував тут ще відтоді, як Юда разом зі своїм загоном воїнів пішов геть. Нетерпіння та гнів Каяфи були настільки сильними, що він кілька разів підводився зі свого місця і йшов в атріум запитати, чи не наближається процесія.

Нарешті йому доповіли про прихід Спасителя, і він відразу ж зайняв своє місце.

Коли Спаситель проходив через подвір’я, натовп зустрів Його з образами та глузуваннями. Ті з Його друзів, що були в атріумі, поводили себе стримано і висловили свою радість лише глухими окриками. Проходячи повз Івана та Петра, Гос­подь подивися на них, не повертаючи голови, щоб не видати їх.

Щойно Він став перед суддями, Каяфа звернувся до Нього: “То це Ти зневажаєш Бога і святу ніч?” Згорток зі зви­нуваченнями Анни відв’язали від скіпетра. Каяфа прочитав обвинувачення і вибухнув образами та лайкою на Спасителя. Кати не припиняли мучити Його. В руках вони тримали палиці, обкуті металом. Ними вони били Його, вигукуючи: “Відпо­ві­дай! Чи Ти втратив дар мови?” І тут же Каяфа, ще більше збуджений та розгніваний, ніж Анна, кинувся до Спасителя із запитаннями.

Христос зберігав спокій. Він дивився прямо перед Собою, не підводячи очей на Каяфу. Кати хотіли силою змусити Його відповідати, били Господа по спині, плечах, руках і кололи Його своїми гострими палицями.

Незабаром почали допитувати свідків, саддукеї та фарисеї, похапцем скликані на суд, звинувачували Господа, мов свого давнього ворога, з великою ненавистю, знову і знову ставили питання, на які Господь відповідав не раз. Вони кричали: “Він зціляв та виганяв бісів диявольською силою, не дотримувався суботи та посту! Його учні не обмивали рук! Він підбурював народ, називав фарисеїв єхиднами та перелюбниками, Він пророкував зруйнування святого міста, Він спілкувався з поганами та митарями, з грішниками та грішними жінками!”

“Навколо Нього збирався натовп, Він називав Себе Пророком, Сином Божим, Він постійно говорив про Своє Царство, Він забороняв дозволене розлучення, Він прокляв Єрусалим”.

“Він називав Себе Хлібом Життя. Говорив про невідомі досі речі: той, хто не буде приймати Його Крові та Тіла, не буде мати життя в Ньому!”

Усі слова Спасителя та усі Його повчання були спо­творені виступами і звинуваченнями проти Нього, але свідки не змогли все узгодити між собою. Дехто говорив: “Він видає Себе за Царя!” Інші заперечували: “Ні, таким ім’ям Він не дозволяє Себе називати, і коли Його хотіли прого­лосити Царем, Він утік!” Третій сказав: “Він називав Себе Сином Божим!” Наступний свідок доповнював: “Він називав Себе Сином Божим, бо виконує волю Отця Небесного!”

Багато хто говорив, що після Його зцілення хвороби повернулися знову, що ці зцілення були чарами, говорили про зцілення розслабленого в купелі, але й тут свідки суперечили один одному. Фарисеї, з якими Спаситель розмовляв про розлучення, спотворили Його вчення. Навіть той юнак, якого Він відмовився прийняти за Свого учня, виявився настільки ницим, що виступив проти Нього.

Його звинувачували в тому, що Він розмовляв у храмі з перелюб­ницею і цим порушив повагу до законників та фарисеїв, проте жодне звинувачення не вдалося підтвердити. Багато свідків просто кричали на Спасителя чи починали сваритися один з одним!

Первосвященики зі своїми радниками продовжували ображати Спасителя, кажучи: “Якщо Ти такий сильний, то покажи нам Свою силу. Виклич легіони Ангелів, про яких Ти згадував у Гетсиманському саду. Відповідай, говори! Ти мовчиш, хоч повинен відповідати суддям. Краще було б, якби Ти мовчав, коли був серед людей, яких Ти спо­кушав!”

Кати та сторожа хотіли змусити Спасителя відповідати і продов­жували Його катувати. Частина свідків почала говорити, що Він народився в незаконному шлюбі, інші виступили проти них, бо сказали, що Його Матір доброчесна, а її чоловік шанував Бога. Вони сперечалися про Його народження. Йому дорікали, що ні Він, ні Його учні не приносили жертв у храмі.

“І справді, я не бачила, щоб Спаситель чи Його спо­движники приносили жертовних тварин, окрім Пасхального ягняти! Правда, свята Анна та святий Йосиф за свого життя часто жертвували в храм тварин за Ісуса. Загалом ж ці зви­нувачення були безпідставні, адже євреї не приносили жертв, однак були правовірними”, – уточнювала Еммеріх.

Його звинувачували в чаклунстві, і Каяфа навіть відважився стверджувати, що суперечливість свідчень – наслідок Його чарів. Потім прийшли і повідомили, що Спаситель уже споживав Пасхальне ягня, тобто порушив закон. Це звинувачення зустріли новим вибухом образ.

Але свідки настільки суперечили один одному і сварилися між собою, що Каяфі довелося червоніти за них. Вони були розлючені, бо побачили, що не вдалося довести жодного звинувачення.

Йосиф Ариматейський та Никодим на запитання про споживання Пасхального ягняти напередодні визначеного дня в приміщенні, що належало їм, довели, що існує давній звичай, згідно з яким галилеяни мали дозвіл споживати Пасхальне ягня на день швидше, ніж інші євреї. А заколення було законним та правильним, і здійснювалося одним із служителів храму.

Вороги Спасителя обурилися поясненнями Никодима. Хоч галилеяни не завжди користувалися цим своїм правом, проте Никодим з допомогою текстів довів, що вони мають на це дозвіл. Особливо розлютилися вороги Спасителя, коли Никодим закінчив свою промову словами про те, що раді має бути соромно за суперечливі твердження свідків та за ведення справи з надзвичайним поспіхом, нерозважливо, і саме в той час, коли надходить найурочистіше єврейське свято.

На Никодима дивилися з гнівом і продовжували допитувати свідків з тим же поспіхом та упередженістю.

Нарешті два свідки присягалися, що Спаситель сказав, що зруйнує рукотворний храм і за три дні збудує інший – нерукотворний, але й тут вони не могли домовитися. Один казав: “Ісус споживав пасху по-іншому, у новому місці, зазначаючи, що встановлює нову святиню, а стару руйнує. Інший заперечив, твердячи, що Вечерник – це також творіння людських рук, а тому Ісус мав на увазі щось інше”.

Каяфа розлютився. Протиріччя свідків, образи, які за­вдавали Спасителеві, і надзвичайне терпіння, з яким Він усе це сприймав, зворушило багатьох: вони почали лаяти свідків.

Мовчання Христа вразило чимало присутніх. Майже десять воїнів були приголомшені тим, що відбувалося, і вийшли, сказавши, що вони хворі. Коли вони проходили повз Петра та Івана, то сказали: “Мовчання Ісуса серед усіх цих образ шматує серце. Здається, що земля ось-ось розсу­неть­ся і поглине кривдників. Скажіть, куди нам піти?”

Апостоли або не довіряли сповна цим воїнам, їхньому запалу, або боялися людей, що були навколо: вони сумно відповідали такими ніжними словами: “Якщо правда керує вами, нехай вона поведе вас. Усе інше відбудеться само собою”. Після цього воїни вийшли з атріуму і пішли в місто.

Там вони зустріли людей, які прямували в інший бік Сіону, на південь Єрусалима. Вони пішли з ними і зустріли апостолів, які переховувалися. Ті спочатку налякалися, потім почали розпитувати воїнів і, коли довідалися про те, що їм загрожує небезпека, подалися хто-куди.

Каяфа, розлючений суперечностями в словах двох останніх свідків і тим, як приймалися ці зізнання, піднявся зі свого місця, зійшов на кілька східців униз, наблизився до Спасителя і сказав Йому: “Ну, що Ти можеш відповісти на ці свідчення?” Він дратувався ще й тому, що Спаситель не дивився на нього!

Тоді кати почали шарпати Спасителя за волосся, били Його кулаками в підборіддя. Та Він усе одно не підіймав очей. Каяфа здійняв руку і гнівно промовив: “Заклинаю Тебе іменем Живого Бога, відповідай, чи Ти – Христос Месія, Син Всемогутнього Бога?”

І тут на зібранні настала хвилина урочистого мовчання. Спаситель відповів з гідністю, голосом, сповненим сили та величі: “Ти сказав – це Я! Справді кажу вам – незабаром побачите Сина Людського, який сидить по правиці Бога, який піднявся на хмарах небесних!”

“Коли Господь промовив ці слова, мені здалося, що весь Він осяяний світлом! Я бачила Небо розкрите і Отця Всемогутнього! Щоб описати Його, я не маю ні слів, ні мо­жливості! Я бачила Ангелів, бачила молитви праведних, які підносилися до Неба за Господа Ісуса Христа! Я наче чула слова Бога Отця: “Якщо б Я міг страждати, Я б страждав! У Милосерді Своєму Я, Слово, втілився в людині, щоб Син Людський страждав! Бо Я – справедливий. І ось Він узяв на Себе і несе гріхи всіх цих людей і гріхи цілого світу!”

І відразу біля ніг Каяфи я побачила прірву і вогняну кулю, наповнену найстрашнішими створіннями. Ця куля висіла над прірвою, наче мала от-от впасти в неї. І вся вона була пронизана диявольською ненавистю. І вся будівля видалася мені пеклом, що вийшло з-під землі!

І в цю ж хвилину, коли Спаситель промовив слова: “Я – Христос, Син Бога Живого”, – пекло здригнулося і наповнило собою усе приміщення, весь будинок ненавистю до Спасителя.

Усе це було мені показано в образах, чуттєвих картинах. Такий спосіб для нас, людей, промовистіший та яскравіший за всі слова. Я бачила лють та жахіття пекла, що виходили з-під землі у вигляді жахливих образів. Пам’ятаю, що побачила багато невеликих страшних чорних створінь з пазурами (що подібні були до псів, які бігають на задніх лапах). Тоді я знала, яке зло вони уособлюють, але тепер забула і не можу роз­повісти. Я бачила, як ці жахливі потвори проникали в людей, заповзали в їхні голови, сідали їм на плечі. Вони заповнили всю залу. І від їхньої присутності лють злих зросла надзви­чайно сильно.

Я також бачила страшних привидів, що виходили з гробів по той бік Сіону. Мені здається, що то також була нечиста сила. Багато привидів вийшло з-під землі біля храму. Вони були схожі на в’язнів, закутих в ланцюги. Не знаю, чи це були злі духи чи душі померлих, які прагнули потрапити із землі в пекло, де вони мали перебувати і брама якого от-от мала відчинитися завдяки жертві Спасителя. Неможливо про все це написати та розповісти. Не хочеться спокушати тих, хто не знає цього. Але відчуваєш, бачиш їх – і волосся піднімається дибки на голові від жаху!

Мені здається, що Іван бачив багато що з цього! Я чула, як потім він про це говорив. Ті люди, які не зовсім віддалися злу, з жахом відчули, як щось сильне, темне оточувало їх в цей час! Злі ж, навпаки, відчули посилення, подвоєння своєї ненависті та люті!

Каяфа, весь охоплений чорною темною силою пекла, схопив край свого одягу, відрізав полу, розірвав своє вбрання і вигукнув голосно: “Він зневажив Бога! Навіщо нам свідки? Ви чули слова Його зневаги? Що ви скажете?”

Присутні посхоплювалися зі своїх місць і заволали страшними голосами: “Він повинен померти!”

Під час цих волань уся лють темної сили, що на­пов­нила будинок, досягла апогею! Вороги Спасителя були опа­новані нею. Здавалося, темна сила бажала перемоги над Світлом. Ті з присутніх, в кого збереглася в душі хоч крап­ли­на добра, були настільки налякані та приголомшені, що багато хто з них накрив голови одягом і кинувся геть. Ті, яких замучили докори совісті, покинули залу. Решта прой­шли в атріум до вогнища: їм роздавали гроші, тут їх годува­ли та поїли.

Первосвященик звернувся до катів: “Передаю вам цього нового Царя! Віддайте Йому шану, якої Він заслужив Своєю зневагою!” Сказавши це, вийшов зі своїми радниками до круглої зали, розташованої за трибуналом. Зовні не було видно, що там робилося.

Апостол Іван, незважаючи на всю глибину горя, думав про Пресвяту Матір Спасителя! Він розумів, що ці страшні звістки будуть для Неї ще жахливішими, якщо їй принесе їх чужа людина. Іван пильно подивився на Найсвятішого зі святих і подумав: “Учителю, Ти знаєш, чому я йду геть”. І поквапився до Святої Діви як посланець від її Сина.

Петро занепав на дусі від горя, тривоги та втоми, особливо сильно він відчував холод цієї ночі. Щосили нама­гався приховати свої почуття. Боязко підійшов до вогнища, біля якого грілися різні люди. Не зовсім усвідомлював, що робить. Але піти від свого Учителя не міг.

Коли Каяфа віддав розлюченому натовпові Спасителя і пішов геть зі своїми радниками, найзліші з ворогів Спасителя кинулися до Нього. Двоє катів тримали Його за мотузки, а двоє інших пішли відпочивати. Ще під час допиту свідків кати та інші лиходії виривали пасма волосся з голови та бороди, плювали Йому в обличчя! Били палицями та кулаками, кололи вістрями.

Тепер вони знавісніли ще більше! Натягали Йому на голову вінки з соломи та кори і знову зривали їх, знущалися над Ним, як лише могли, й промовляли: “Ось Син Давида у вінку Свого Отця!” – чи: “Дивіться, Він величніший за Соло­мона!” І били Його палицями, штовхали на землю і плювали на Нього.

Потім вони зняли з Нього верхній одяг, залишивши спідній. Накинули на Його плечі старий плащ, а до шиї прив’язали ланцюг, що звисав до самих Його колін. Цей ланцюг закінчувався двома важкими гострими кінцями. Вони сильно ранили Його під час ходи, а ще сильніше, коли він падав. Йому знову зв’язали руки на грудях, упхнули в них палицю замість скіпетра і плювали в Його Божественне Обличчя.

Його волосся та плечі поливали помиями. Затуливши Його очі шматком тканини, почали бити Його палицями та кулаками й запитувати: “Скажи нам, Великий Пророче, хто Тебе вдарив?”

Христос не відповідав їм. Він зітхав і молився за них. Його мовчання дратувало їх. Після всіх образ та мук вони почали шарпати Його за ланцюги і тягти в напрямку до круглої зали. А ззаду Його штовхали кулаками і кричали: “Вперед, солом’яний царю! Нехай Він з’явиться перед радою з усіма ознаками шани, яких ми Йому надали!”

Багато членів ради та сам Каяфа були ще в круглій залі, коли туди ввели Спасителя. Тут відбулася блюзнірська наруга над усіма святими обрядами. У Спасителя плювали, кидали болото зі словами: “Прийми помазання Пророка, помазання Царя!” Глузуючи, вони згадували Його хрещення і ті пахощі, якими Його поливала Маґдалина: “Ти наважився з’явитися перед первосвящениками в такому вигляді? Ти наважився очищувати інших, а Сам – нечистий. Почекай, ми Тобі влаштуємо очищення!” Принесли посудину з нечистою водою та брудне лахміття. В той же час вони били Його, шарпали, знущалися кланяючись, глузуючи, водили по Його обличчю та плечах цим брудним шматтям. Потім вилили з посудини брудну воду Йому на голову і сказали: “Ти тепер отримав дорогоцінне та святе помазання, яке коштує триста динарів, тепер Ти очистився в купелі Витезда!”

Це останнє знущання над Справжнім Пасхальним Ягням співпало з дійсним очищенням пасхальних ягнят, яких мали заколоти цього дня і яких потрібно було обмивати в купелі Витезда, де відбувався обряд очищення для них (мучителі відразу ж згадали зцілення розслабленого коло цієї купелі).

Потім Спасителя поволокли через цілу залу перед членами ради, які також знущалися з Нього і мучили Його. Я бачила, що зала, наповнена страшними диявольськими привидами. Жахливе видовище! Розповісти про це не­можливо. А Спасителя відтоді, як Він назвав Себе Сином Божим, я весь час бачила осяяного світлом.

Багато хто з присутніх, хоч і не бачив світла, відчував правду, розумів, що жодні знущання та паплюження не могли забрати уСпасителя Його таємничої гідності та благості. Це збуджувало ще більшу злість Його ворогів! Думаю, що саме тому вони затуляли Його обличчя, що не могли витрима таємничого сяйва, відтоді, як Він промовив: “Я – Христос, Син Бога Живого”.

Розділ 13

Відречення Петра

Та мить, коли Спаситель промовив слова: “Я – Христос”, коли Каяфа розірвав свій одяг і коли почулися волання, які супроводжували сміх та лайка, та мить, урочиста й страшна, коли пекло вивергнуло всю свою ненависть та злість, мить жаху та скорботи була найважчою для Івана та Петра!

Уже давно вони з безмежною скорботою були німими та безсилими свідками всіх страждань та образ, які витерпів їхній Учитель. Іван вийшов разом з іншими людьми і пішов до Пресвятої Діви, Матері Спасителя, яка була разом з іншими жінками в будинку Марти. Цей будинок стояв біля брами міста, поруч з будинком, що належав Лазарю в Єрусалимі.

Петро надто любив Спасителя, щоб піти геть. Він ледве себе стримував, сльози текли з його очей. Йому було важко їх приховувати. Він боявся залишитися в трибуналі через те, що хвилювання могло видати його. Тож він вийшов з трибуналу в атріум і підійшов до вогнища, біля якого згуртувалися воїни та інші люди. Вони сміялися, глузуючи з Спасителя. Петро мовчав, але самотність та вираз скорботи на його обличчі викликали підозріння.

Воротарка підійшла до вогнища. А позаяк усі говорили про Ісуса, вона також утрутилися в розмову і звернулася до Петра, глянувши пильно на нього: “Ти, напевно, учень Галилеянина?” Петро знітився, захвилювався, злякався, що ці брутальні жорстокі люди будуть його переслідувати, і відповів: “Жінко, я Його не знаю! Я не розумію про що ти говориш”. Він підвівся, аби вийти з атріуму і позбутися товариства людей, що лякали його.

Тієї ж миті півень проспівав за містом. Коли Петро вийшов, інша жінка зауважила його і сказала: “Цей чоловік теж був з Ісусом з Назарета”. І всі вони почали запитувати його: “Хіба ти не Його учень?” Він ще більше знітився і по­чав протестувати: “Та ні, неправда, я не Його учень! Я не знаю цього Чоловіка!”

Він поспіхом вийшов на внутрішнє подвір’я, а відтак – на зовнішнє, де побачив кілька знайомих чоловік. Він плакав! Його настільки пригнічували страждання Спасителя, що він майже не розумів і не усвідомлював свою легкодухість!

На зовнішньому подвір’ї було багато друзів Спасителя, які не змогли, як Петро, проникнути всередину, тож пови­лазили на стіни, аби почути хоч щось. Горе й скорбота змусили їх покинути оселі, де вони переховувалися. Вони підійшли до Петра і зі сльозами на очах почали розпитувати його. Але він був таким схвильованим та наляканим, що боявся, аби його не впізнали! Петро порадив їм якнайшвидше іти геть, бо тут їм загрожувала небезпека. Він покинув їх. Вони ж, за його порадою, покинули місто! Цих учнів було, мабуть, шістнадцять. Серед них – Бартоломей, Юда Берсабей, Симеон, який потім став Єрусалимським єпископом, Закхей і Монахем (що народився сліпим, і Господь повернув йому зір).

Петро надзвичайно хвилювався. Любов до Спасителя таки змусила його повернутися на внутрішнє подвір’я, яке оточувало будинок. Його впустили лише тому, що спочатку його провели Никодим та Йосиф Ариматейський. Замість того, аби піти в трибунал, він повернув наліво, до круглої зали, розташованої за трибуналом. Там знущалися зі Спасителя, насолоджувалися образами та муками, що завдавали Йому.

Спасителя водили з однієї частини зали в іншу. Він глянув на Петра таким суворим поглядом, від якого мого розірватися серце. Але страх наче паралізував Петра. Йому навіть здалося, що навколо запитували, хто він такий. Петро поспіхом вийшов на подвір’я. Він настільки був занепокоєний та сумний, що ледве міг рухатися.

Коли він зауважив, що за ним спостерігають, то повернувся в атріум, підійшов до вогнища і деякий час перебував там. Декілька чоловік побачили, що він стур­бований, підійшли до нього і почали брутально висловлю­ватися про Спасителя. Якась жінка, звернувшись до Петра, докинула: “Правда, ти таки належиш до Нього та Його друзів! Ти, напевно, галилеянин, твоя мова видає тебе”. Петро хотів заперечити та втекти, але вийшов брат Малха і сказав: “Так я ж бачив тебе в Гетсиманському саду. Ти вдарив мого брата у вухо”.

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 204; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!