Останні науки і висвячення апостолів 1 страница

Ісус не відразу покинув Вечерника. У науці, призначеній лише для апостолів, повчав їх, як на спомин про Нього вони повинні відправляти цю Найсвятішу Тайну аж до кінця світу. Подав їм основні вказівки і пояснення, як відправляти й уділяти іншим цю Тайну, як поступово обережно озна­йом­лювати інших з цим таїнством. Визначив час, коли мають спожити решту освяченого хліба і вина, коли уділити Пре­святій Діві й коли їм самим, уже після зіслання Утішителя, можна буде освячувати.

Далі Ісус говорив про священичу гідність, про пома­зання та приготування мира й олії. Я вже згадувала, що на столі стояли три посудини: одна порожня, дві з різними пахо­щами і миром; збоку лежала вата. Посудини стояли одна на одній. Ісус навчав, як використовувати запашні мазі та миро, які частини тіла намащувати і в яких випадках. Пам’ятаю, що Він, зокрема, між іншим згадав про випадок, коли не можна уділяти Найсвятіших Тайн. Достеменно мені не відо­мо, але, мабуть, це стосувалося Тайни останнього помазання. Окрім цього, Ісус говорив ще про різноманітні випадки, коли здвйснюють помазання, а також про помазання царів; повчав, що царі, помазані на володарів народу, навіть якщо вони несправедливі, отримують через це внутрішній таємничий дозвіл, який ставить їх вище за інших. Тоді Ісус поклав у порожню посудину густу мазь та миро й добре все перемі­шав. Точно не можу стверджувати, чи Ісус саме тоді побла­гословив олію, миро, чи вчинив це вже під час жертвування хліба. Він намастив насамперед Петра та Івана, котрих виділив з-поміж інших під час встановлення Найсвятішої Тайни, бо полив їхні руки тією ж водою, якою облив Свої руки, і дав їм пити з Чаші, котру тримав у руці.

Вийшовши з-за столу, Ісус спершу поклав руки на рамена Петрові та Іванові, опісля – на голову. Далі попросив їх скласти руки, як для молитви, а великі пальці – навхрест. Вони виконали це прохання і схилилися перед Ним, можливо, навіть, клякнули. Ісус намастив кожному великий і вказівний пальці та цією ж маззю зробив знак хреста на голові. Відтак сказав, що цей священний знак буде у них аж до кінця світу. Як помазання, так і покладення рук відбувалося вельми уро­чисто. Свячення отримали також Яків Молодший, Андрій, Яків Старший і Бартоламей. Пам’ятаю, що вузьким полот­ном, котре Спаситель носив на шиї, перепоясав Петра нав­хрест через груди, а інших упоперек з правого рамена через руки під ліву пахву, так, як це роблять диякони. Проте я вже не пригадую, чи це відбулося під час встановлення Най­святіших Тайн, чи лише тепер, під час висвячення.

Бачила також – я не в змозі описати, яким способом, – що через помазання нововисвячені отримали якусь особливу міць, справжню і надприродну. Ісус доручив їм, щоб після зіслання Святого Духа самі освячували хліб і вино та ви­свячували інших апостолів. Одночасно мала об’явлення, як на Зелені Свята перед великим хрещенням Петро та Іван покладали руки на інших апостолів, а через сім днів допу­стили до цієї гідності й інших. Іван уперше після воскресіння Христа уділяв Найсвятіші Тайни Пресвятій Діві. Цю подію апостоли відсвяткували урочисто. У нашій Церкві цього свята вже не існує; проте я знаю з об’явлення, що тріумфу­юча Церква досі його святкує.

У перші дні після Зелених Свят тільки Петро та Іван освячували хліб і вино; пізніше це почали чинити й інші.

Тоді Ісус посвятив також і вогонь, який палав у мідному котлі; відтоді цей вогонь завжди підтримували, навіть коли апостоли довго були відсутні. Його тримали недалеко від Найсвятіших Тайн і використовували під час деяких релі­гійних обрядів.

Готуючи й освячуючи миро, апостоли робили різні послуги. Все відбувалося у суворій таємниці як під час вста­новлення Найсвятіших Тайн, так і під час висвячення апос­толів. Усю інформацію передавали іншим також таємно . Ця функція донині є ознакою нашої Церкви, лише, зважаючи на потребу, її розширено і збільшено за надхненням Святого Духа.

Чи обидва апостоли Петро та Іван були висвячені на єпископів, чи лише Петро на єпископа, а Іван на священика, і який ступінь церковної ієрархії зайняли чотири інші апостоли, благочестива Катерина забула згадати. Мабуть різноманітні способи, які використовував Ісус, перев’язуючи вузьке полотно Петрові та іншим апостолам, свідчать про різний ступінь ієрархії, отриманий під час висвячення.

Після завершення цих святих обрядів чашу накрили, біля неї поставили святе миро. Петро та Іван віднесли також Найсвятіші Тайни до сусідньої кімнати, відокремленої від зали завісою. Цей закуток відразу ж став “Найсвятішим Місцем”. Найсвятіші Тайни розміщено над пасхальним вогнищем, але не дуже високо. Йосиф з Ариматеї та Никодим завжди могли, якщо були апостоли відсутні приглядати за цією святинею і за цілим Вечерником.

Перед відходом Ісус ще раз довго навчав і часто мо­лився у великій зібраності духа, ніби розмовляв зі Своїм Небесним Отцем, ніби цілий сповнився духом любові. Апос­толи під впливом Спасителя також пройнялися радістю і запалом; випитували Його про деякі деталі, а Він давав їм по­ши­рені відповіді. Думаю, що у Святому Письмі про це неодноразово згадується. З деякими справами Ісус звертався лише до Петра та Івана, які сиділи найближче до Нього. Вони ж тільки згодом повинні були ознайомлювати з цим інших апостолів, ті ж опісля – учнів і святих жінок; відповідно до ступеня зрілості пізнати ті правди. З Іваном Ісус розмовляв окремо, досить довго, проте небагато з цього пам’ятаю. Переказав йому, що він житиме довше, ніж інші, далі йшла мова про сім церков,  корони, ангелів і про багато інших сим­волічних образів з глибоким значенням, котрими, як мені здається, Ісус позначив періоди якогось часу. Решта апос­толів трохи заздрісно спостерігали за цими таємними роз­мовами Ісуса з Петром та Іваном.

Упродовж вечора Ісус неодноразово згадував про Сво­го зрадника, кажучи, що він чинить, а я щоразу бачила те, що робив Юда. Після одної такої згадки Ісуса Петро з великим запалом почав запевняти, що, без сумніву, не зрадить Його. Проте Ісус відрік йому: “Симоне, Симоне! Сатана прагне розвіяти вас, як пшеницю; Я просив, аби не ослабла твоя віра, а ти, навернений, зміцнюй братів твоїх”. Далі Ісус говорив, що туди, куди Він вирушить, вони не зможуть піти за Ним, а коли Петро знову запевняв, що піде за Ним навіть на смерть, Христос відповів йому: “Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі Мене відречешся”. Далі, звертаючи увагу на страшні часи, які надійдуть, запитав: “Чи терпіли ви нестачу, коли вас посилав у дорогу без торбин та “взуття”? “Ні”, – відповіли апостоли. Тоді Ісус сказав їм: “Тепер кожний повинен взяти з собою мішок, якщо має, а хто нічого не має, нехай продасть одяг і придбає меч; бо і це повинно збутися, коли ж написано: “І з беззаконними по­лічено Його”. Все, що написано про Мене, тепер звер­шується”.

Учні ж слова ті сприйняли буквально, а Петро відразу ж показав Господеві два мечі, котрі зберігали про запас. Були це короткі та широкі мечі, подібні на тесак.

Ісус промовив до них: “Досить того, час уже відійти!”

Відспівали ще похвальний гімн, відсунули стіл і вийшли до передсінника.

Тут уже чекали на Нього Мати Його, Марія Клеопова і Маґдалина. Приступивши до Ісуса, вони палко благали, щоб Він не йшов на Оливну гору, бо поширились чутки, що фарисеї мають намір Його спіймати. Проте Ісус зрадів їхнім словам, негайно пішов, не прислухаючись до їхніх порад. Наближалася дев’ята година. Христос швидко йшов з уч­нями в напрямку Оливної гори, тією самою дорогою, котрою Петро та Іван добиралися вранці до Вечерника.

Справді вже декілька разів бачила останню Вечерю і встановлення Пресвятої Євхаристії, проте завжди була на­стільки вражена, що лише деякі деталі могла згадати. Тепер же все це добре закарбувалося у моїй пам’яті. Однак ней­мовірно важко все детально описати. Нічого дивного, під час об’явлення я читаю в серці кожної особи; бачу безмежну любов Господа і Його пожертву. Знаю все, що відбудеться в майбутньому, тож чи можливо ще простежити детально всі найдрібніші зовнішні події. Споглядаючи все те, я спов­нююся захопленням, вдячністю та любов’ю.

Не можу змиритися, коли інші це невірно розуміють, відчуваю невдячність цілого світу і безмір своїх гріхів.

Ісус споживав Пасхальне ягня швидко, згідно з приписами Закону; фарисеї ж додали різні довгі церемонії.

Розділ 7

Гетсиманська борня

Коли наш Господь Ісус Христос після встановлення Тайни Євхаристії покинув трапезну разом з одинадцятьма апостолами, Його душа була в сум’ятті, і жах, який охопив її, зростав. Спаситель пішов на Єлеонську (Оливну) гору не прямою дорогою, а через долину Йосафата.

“Коли вони вирушили з дому, – казала Еммеріх, – я побачила місяць. Він був ще неповний, я бачила, як він ви­ходив з-за гори”.

Переходячи через долину Йосафата, Господь сказав, що настане день, коли Він повернеться в цю долину, але вже не бідним і смиренним. То буде день, коли Він судитиме живих та мертвих! Тоді злі, охоплені жахом, заволають: “Гори впадуть на нас!”

Утім апостоли не розуміли Його слів, вони думали (як вже було того вечора), що через утому та виснаження Він марить.

Вони довго йшли, потім зупинились, щоб легше було розмовляти. Господь сказав їм: “Цієї ночі ви відцураєтесь від Мене, як було написано: “Вражу Пастиря – і вівці розбредуться!” Але після Свого Воскресіння випереджу вас в Галилеї”.

Завдяки благодаті, яку вони отримали від Святого Причастя та звернених до них слів Спасителя, апостоли були сповнені запалу та любові до свого Учителя! Вони тісно обступили Його і присягалися, що ніколи не покинуть. Гос­подь продовжував говорити про те саме, і тоді Петро про­мовив: “Якщо всі відречуться від Тебе, я не відречуся ні­коли”. Господь йому відповів: “Істинно кажу тобі: цієї ночі, перш ніж півень заспіває, ти тричі відречешся від Мене!” Однак Петро заперечив: “Навіть якби мені довелося померти за Тебе, я би все одно не відрікся від Тебе!”

Інші апостоли говорили Йому те ж саме. Вони то йшли, то зупинялись, а Господь смутнішав. Вони нама­галися роз­радити Його, запевняючи, що те, чого Він осте­рігається, не станеться, – потрібно надіятись, що не ста­неться. Але по­бачили, що їхні зусилля даремні, а найго­ловніше, впев­не­ність, з якою вони промовляли, втомила їх самих. Вони засум­нівались, і це була перша перемога спокусника.

Вони перейшли через Кедронський потік, не тим мостом, через який вели Христа після того, як Його схопили, а іншим, бо йшли в обхід.

Ґетсиманський сад, куди вони прямували, розташований на Єлеонській горі, на віддалі двох кілометрів від примі­щен­ня з трапезною. Потрібно йти чверть години від трапезної до воріт міста, які ведуть до долини Йосафата і ще таку саму віддаль від долини до Гетсиманського саду. Сюди Господь часто приходив останні дні зі Своїми учнями, вчив їх тут, а часом проводив цілі ночі в молитві.

Тут було кілька покинутих осель, великий сад, оточений загорожею, а в ньому багато квітів та плодових дерев. Сюди люди приходили мо­литися, відпочивати чи святкувати у родинному колі.

Невеличка стежка відділяє оливний город від Гетси­манського саду. Він розташований ближче до Єлеонської (Оливної) гори, менший за Ґетсиманський, але більш від­кри­тий. Загорожений земляним валом чи стіною. В городі є гроти, печери, майданчики та насадження оливних дерев. По­декуди стоять лавки, глибокі печери, в яких можна уса­міт­нитись для молитви і роздумувати в тиші. Те місце, яке зазвичай обирав Спаситель, було зовсім безлюдне та сум­не. Десь біля дев’ятої години Христос прийшов зі Своїми апос­толами в Ґетсиманський сад. Місяць злегка освіт­лю­вав зем­лю. Господь був глибоко засмученим і говорив про небезпеку, яка наближалася. Його слова насторожили апостолів, а Христос сказав їм, вказуючи на дерева: “Будь­те тут, допоки Я молитимусь”. Вісім апостолів залиши­лись, і тут їх знайшли потім решта учнів. Спаситель узяв зі Собою Петра, Івана, Якова Старшого і рушив до Оли­ного городу тією дорогою, яка веде на вершину гори.

Неможливо розповісти про Його скорботу! Він відчу­вав, як жах та спокуси наближались до Нього! Іван запитав Спасителя, як може Він, Той, Хто завжди втішав їх, бути таким пригніченим.

Христос відповів: “Душа моя тужить смертельно!” По­тім поглянув нав­коло і побачив жах, спокуси, які насувались на Нього загрозливими хмарами.

Ісус звернувся до апостолів: “Залишіться тут, будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись”. І вони зали­шились на цьому місці.

Тієї миті, коли Христос покинув Своїх учнів, жахливі привиди ще тісніше оточили Його.

Христос хотів іти далі, але примари, що обсідали Його та переслідували, ставали чимраз виразнішими. Він повернув на­ліво від того місця, де були апостоли, і пішов у печеру, щоб по­мо­литися, – наче мандрівник, який шукає притулку під час бурі.

Земля у цій печері поступово спускалася вглибину (майже на шість футів), а висока трава, яка росла на краю скелі, так прикривала вхід у печеру, що він був непомітним зовні.

Страшні примари повзли за Ним, їхні обриси в усій їхній огидності ставали дедалі яснішими та виразнішими.

У цьому тісному просторі зібралися у своїх най­страш­ніших виявах усі гріхи, скоєні людьми від падіння наших прабатьків і до кінця світу – з усіма покараннями за них. І не­даремно Провидіння Боже обрало цю печеру; саме тут вигнані з раю Адам і Єва вперше зустрілися з негостинною землею, тут, у цій печері, оплакували свій гріх, з острахом вдивлялися в майбутнє. Його скорбота та жах зростали! Тремтячи цілим тілом, Він з трепетом почав молитись. (“Я тоді виразно відчула, що Спаситель, жертвуючи Себе на муки перед справедливістю Отця за гріхи цілого світу, начеб віддав Свою Божественну сутність у Лоно Святої Трійці”).

Господь здійснив це зі Своєї безмежної любові, бо хо­тів, щоб Його людська природа, свята з усією Його невин­ністю, ніжністю та чулістю, страждала без підтримки Боже­ственної, а лише завдяки любові Свого людського серця вистраждала всі скорботи, усе жахливе та важке, що повинен ще витерпіти рід людський! Христові належало спокутувати і сам корінь зла, і всі злі нахили та гріхи, які з нього виро­ста­ють, мовби гілки цього коріння — гілки нечисті!

І Спаситель з великої любові до нас погодився прийняти у Свою душу всі страждання, які зцілюють нас, що повинні оздоровити, порятувати, відродити людство!

А позаяк гріхи, які Господь захотів спокутувати, були незліченні, то Він прагнув, аби і всі страждання – гілки дерева покути – увійшли в усі клітини Його душі й у всі члени Його тіла.

Покинутий, залишений у Своєму людському єстві, молячись Богові з невимовною скорботою, сумом та жахом, Спаситель упав долілиць. І побачив ще виразніше, ніж раніше, гріхи цілого світу в їхньому безмежному лукавстві, в різно­манітних образах та формах.

І все це Він брав на Себе! У молитві, з якою звертався до Свого Небесно­го Отця, Спаситель запропонував Себе як покуту за незліченні людські гріхи!

А сатана насувався з реготом, невимовно страшний серед усіх цих видінь зла, і не припиняв виливати всю свою лють на Христа.

Розгортаючи перед душею Спасителя видіння гріхів, щораз огидніших, він знущався з людськості Спасителя: “Як Ти сподіваєшся взяти все це на Себе, вистраждати всі покарання та відплати за гріхи? Як Ти можеш спокутувати стіль­ки злочинів?”

“Між десятою та одинадцятою годинами якась яскрава смуга з’явилась зі сходу на небі, – розповідала Еммеріх, – і я побачила Ангелів, які рухалися цим шляхом і сходили до Господа, щоб підтримати та зміцнити Його. Печера напов­нилася страшними видіннями гріхів і нечистими духами, які підступали до Спасителя”.

Господь був пригнічений цією прірвою злочинів, але Його душа любила безмежною любов’ю Бога та людину. І Христос узяв на Себе цей жахливий тягар.

Гріхи безперервно проникали в душу Христа, як потоки величезного моря, і Він відчув у цій прірві, в пустелі скор­боти, невимовний жах, коли взяв на Себе тягар усього без­честя світу!

Еммеріх побачила тоді стільки злочинів, що й року не вистачило б, аби розповісти про все, побачене нею.

Христос запропонував Себе в Жертву за всіх, запропонував Себе Отцю як викуп за все зло, і диявол, як колись у пустелі, насував на Нього найрізноманітніші спокуси. Він навіть наважувався викривати безвинність Спасителя, Його безгрішність. “Як Ти можеш, – казав він, – узяти все це на Себе, коли Ти Сам нечистий перед Богом?” І розгортаючи перед Христом Його уявні провини, він з сатанинським зухвальством дорікав Йому.

Диявол звинувачував Спасителя в усіх провинах Його учнів, у спокусах, які Він викликав, докоряв Йому за безлад, який Він приніс у світ Своїм служінням, порушивши давні релігійні звичаї.

Сатана говорив так, як би в таких обставинах говорив найхитріший фарисей, який відчував лють і ненависть до Спасителя.

Він дорікав Господу, що через Нього вбили немовлят у Вифлеємі, а Його батьки наражались на холод, голод та інші поневіряння під час квапливої втечі до Єгипту. Він дорікав Христові за те, що Той не врятував від смерті Івана Хрестителя, Свого попередника; що Він Роз’єднав багато родин; що Він захищав невдячних; не зцілив декількох хворих; дозволив опанованим перевернути бочку з вином і демонам скинути табун свиней в море.

Він дорікав Христові за поведінку Марії Маґдалини, яка після свого навернення ще раз згрішила, а Він повинен був перешкодити цьому. Дорікав Спасителю тим, що Він покинув Свою сім’ю і жив за рахунок інших.

Словом, диявол з пекельним нахабством намагався викликати в душі Господа збентеження та страх, сумніви і сум’яття, які він навіює в останню хвилину звичайній людині, яка поступала в житті згідно зі своїм духом, без надпри­родного впливу. І це тому, що сатана не знав, що Ісус – Син Божий! Він бачив у ньому лише людину з надзвичайними чеснотами.

А Спаситель настільки дозволив переважити Своєму людському єству, що був спокушений і зазнав те, що часто зазнає людина на землі в останні хвилини, коли звітує за прожите.

Щоб випити до дна Чашу першого Страждання, Гос­подь дозволив випробовувати Себе Своїми добрими ділами, які сатана зображав, як неугодні Богові. Диявол дорікав Христові за те, що Він хотів розрахуватися за інших, коли Сам був боржником перед Богом за отриману від Бога ласку, яку Він не зумів належно використати. Божественність Гос­пода дозволила дияволові спокушати Його людськість так, як він спокушав би людину, яка приписує сама собі добрі справи, не опираючись на жертву Спасителя.

Спокусник, не розуміючи усієї ціни Жертви Спасителя і не знаючи Його безмежної величі, намагався показати Йому, що Його добрі справи лише роблять Його боржником Бога, бо Він отримав від Бога силу на ці справи з милості Божої.

Показуючи Спасителю Його борг перед Богом у кожній Його добрій справі, він говорив: “Ось бачиш, Ти знову бор­жник перед Богом через те і те, а Ти ще прагнеш розра­ху­ватись за інших”.

Нарешті диявол почав звинувачувати Спасителя в тому, що Він витратив гроші, які отримав від Лазаря за проданий будинок Марії Маґдалини в Маґдалі: “Як Ти міг витратити без згоди власників те, що Тобі не належало!”.

“Коли спокусник звинувачував Господа, невинність у плоті, – говорила Еммеріх, – я ледве стримувала своє обу­рення від такої ницості, особливо, коли він заговорив про гроші за будинок у Маґдалі. Адже я раніше бачила, що Лазар ці гроші дав на добрі справи, і Господь викупив за них з тюрми в Тірці двадцять сім нещасних, ув’язнених за борги.

Я бачила картину усіх злочинів, за які Преблагий Спаситель запропонував Себе як викупну Жертву. Я відчувала всю несправедли­вість звинувачень, які пригнічували Його. І гріхи цілого світу, тягар яких Він поніс, наче потік полилися і на мене, я зі страхом побачила все нице та погане в моєму житті.

Я безперервно не зводила очей з Господа Ісуса Христа. Я плакала та стогнала, озиралася, шукаючи Ангелів-уті­шителів. Але наш Божественний Учитель самотньо лежав на землі під тягарем Свого страждання та смертельної скорботи...”

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 194; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!