Останні науки і висвячення апостолів 2 страница

Спочатку Господь навколішках спокійно молився, але потім Його душу, втомлену, приголомшену безміром і тя­гарем людських гріхів, невдячністю у ставленні до Бога, охопив такий жах, що, тремтячи і здригаючись, Він вигукнув: “Авва, Отче! Чи можливо, щоб ця Чаша минула Мене? Отче Мій, Ти все можеш! Забери від Мене Чашу оцю”. Однак тут же додав: “Але нехай буде не Моя воля, а Твоя!”

Воля Спасителя була волею Отця. І Господь через Свою безмежну любов до людей прийняв усю слабкість людського єства.

Печера, в якій Він перебував, наповнилась гидкими примарами. Усі гріхи, усі злочини, усі вади, усі муки і не­вдяч­ність напосідали на Нього одночасно. Жах перед смер­тю, навіяний Його людській природі, і тягар Його Викупної Жертви підступили до Нього в найжахливіших виявах. Спа­ситель упав зі схрещеними руками. Холодний піт покривав Його обличчя. Він тремтів у передсмертній борні.

Відтак Він підвівся. Ноги підгинались, майже не три­мали Його. Щоки були блідими, скуйовджене волосся стир­чало на голові.

Була майже одинадцята година, коли Спаситель підвівся. Він ледве йшов. Падаючи і знову піднімаючись, укритий потом, Він вийшов з печери і, ледь рухаючись, дійшов до того місця, де були три апостоли.

Спочатку вони намагалися підтримувати один одного, але потім піддалися скорботі, неспокою, втомі й заснули.

Спаситель прийшов до них не тільки як людина, при­гнічена скорботою, яка просить допомоги у друзів, але також як вірний Пастир, який навіть під тягарем скорботи та горя не забуває про Свою отару, знаючи про небезпеку, що чигає на неї.

Він знав, що друзі в горі та спокусах. Найстрашніші видіння переслідували Господа всю дорогу.

Нарешті Він дійшов до апостолів і побачив, що вони сплять. Знесилений Христос упав біля них і сказав: “Симоне! Чи ти спиш?”

Тієї ж миті апостоли прокинулись і трохи підвелися. А Він сказав їм у повній знемозі й самотності: “І ви не змогли бути пильними зі Мною годину – лише одну годину!”

Побачивши Спасителя – втомленого, блідого, спітні­лого, який промовляв слабким тремтячим голосом, – вони не знали, що думати. І якби не таке знайоме та улюблене сяйво Його обличчя, вони б не впізнали свого Учителя!

Іван сказав Йому: “Учителю, що трапилось? Чи не закликати мені інших? І чи не ліпше нам утекти?”

Христос відповів: “Якби Мені довелося прожити ще тридцять три роки, навчаючи та зцілюючи, Мені б їх не ви­­стачило, щоб зробити те, що Я повинен здійснити до завтраш­нього дня! Не кличте інших: вони не зможуть ба­чити Мене в такому стані й не спокуситись! Ви ж, які ба­чили Сина Людського в Його Славі, можете бачити Його покинутим та засмученим. Але будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись, бо дух бадьорий, а тіло не­мічне!”

Такими були Його слова. Він хотів бути відвертим з ними, хотів розповісти про боротьбу людської природи зі смертю, про причину Своєї слабкості. Він розмовляв з ними в сум’ятті й був біля них майже чверть години. Відтак знову повернувся в печеру з душею, огорненою ще більшою скорботою.

Стурбовані, вони не могли стримати сліз, кидалися в обійми один одному, вигукуючи: “Що ж це таке? Що з Ним трапилося? Він геть занепав на дусі!”

Відтоді, як вони прийшли в Оливний город, проминуло півтори години.

Глибоко засмутившись, накривши голови своїми плащами, почали молитися. Але потім знову поснули, бо піддалися спокусі через маловір’я.

Інші вісім апостолів були біля входу в сад і не спали. Той сум, яким була сповнена остання частина розмови Спасителя з ними під час Тайної Вечері, їх дуже стурбував. Вони блукали по Єлеонській горі, шукаючи місце, де можна було би сховатися від небезпеки, якої вони сподівалися.

Цієї ночі в Єрусалимі панував спокій. Євреї у своїх будинках готувалися до свята, а поряд з Єлеонською горою не було наметів тих, хто приїхав на свято Пасхи.

В Єрусалимі учні та друзі Христа ходили з одного місця в інше, зустрічались один з одним, розмовляли. Усі пере­бували в тривожному очікуванні.

З трапезної Мати Спасителя пішла разом з Марією Маґдалиною, Марією Клеоповою, Марією, матір’ю Саломеї, і з Саломеєю – в дім Марії, матері Марка.

Утім потім Пресвята Діва, стурбована чутками, пішла з іншими жінками до міста, щоб дізнатись про Спасителя.

Незабаром прийшли Лазар, Никодим, Йосиф Ари­матейський та деякі їхні рідні та намагались хоч трохи підбадьорити їх. Вони знали дещо зі слів Спасителя, сказаних під час Тайної Вечері, дещо довідалися від учнів, а дещо чули самі, перебуваючи в сусідніх приміщеннях. Вони запи­тали кількох фарисеїв, своїх знайомих, і не дізнались нічого, що свідчило б про те, що Христові загрожує небез­пека. Вони говорили, що не слід турбуватись про Нього під час свята, бо ще нічого не знали про зраду Юди. Пресвята Діва нагадала їм, який збентежений цей нещасний уже кілька днів, з яким поспіхом він покинув трапезну. Вона була впевнена, що він пішов зрадити свого Учителя. Вона Сама застерігала його, кажучи, що він – дитя загибелі.

Незабаром святі жінки повернулись у дім Марії, матері Марка.

 

Розділ 8

Моління про Чашу

У печері Спасителя охопили всі Його скорботи. Він упав на землю з розпростертими руками і довго молився Небесному Отцю.

І почалися нові муки, які тривали три чверті години. Ангели наблизилися до Спасителя і показали наслідки Його мук та Його Жертви. Показали велич людини до її падіння, коли вона була ще досконалою подобою Божою. Показали всю прірву людського гріха, падіння до останнього при­ниження. Показали всі наступні гріхи як наслідок перво­родного; природу хіті, її згубний вплив на тіло людини і на всі покарання за гріхи винуватців.

Ангели показали Спасителеві всі майбутні Його фізичні та моральні страждання, які Він має витерпіти, щоб спо­кутувати гріхи людства. Лише вони, ці страждання, могли задовольнити Божу справедливість за гріхи цілого світу. Щоб стати задоситьучиненням за злочини всього людства, повинні торкнутися єдиної і безневинної людяності, людськості Сина Божого.

І безневинний Син Божий, який узяв на Себе з любові до нас гріхи усіх людей та покарання за них, повинен був у душі перемогти природню відразу та жах, які відчуває людина до страждань та смерті.

“Я розуміла, – говорила Еммеріх, – що показували і що хотіли сказати Ангели, хоч і не чула їхніх голосів. Ніколи мова людей не зможе передати, який жах охопив Ісуса Христа, коли Він зрозумів усю глибину мук та скорботи за гріхи. Його лякали не лише страждання, але злість і лють катів, які їх вигадали, жорстокість, з якою їх завдавали. Він ніс і відчував на Собі гріхи та страждання цілого світу!

І ось, побачивши духовними очима всі муки, страждання та злочини, Він був охоплений таким жахом, що кривавий піт виступив на Його чолі та стікав по щоках. І коли в пориві Своєї скорботи людська природа Спасителя відчу­вала глибоку знемогу, я побачила, – розповідала Еммеріх, – що Ангелів охоплює біль та співчуття! Це – мить перепо­чинку. Мені здається, що вони хотіли Його втішити. Я бачила Ангелів, котрі молилися перед Престолом Всевишнього. Тут наче відбувалась миттєва боротьба між милосердям та справедливістю Божою, яка віддала Себе в жертву.

І я сприйняла зображення Пресвятої Трійці не на Пре­столі, як звикла бачити, а у вигляді сяючої форми з невизна­ченими обрисами. І побачила Божественну Природу Сина в особі Отця, яка немов поверталася, входила в Його Лоно, і Образ Духа Святого. Отож, незважаючи на все це, то був єди­ний Бог!

Утім хто може передати чи пояснити такі великі таємниці? Окрім того, це ж швидше внутрішнє враження, а не зовнішнє. Мені здавалося, що Божественна природа Христа відходила, поверталась в Отця, щоб заставити страждати людську природу, дати їй повністю пережити тяжкі скорботи та муки, для яких людська воля Ісуса просила полегшення.

І в згоді з Отцем Слово – Логос – накладало на Своє людсь­ке єство такі страждання, які б людська воля прагнула уникнути.

Усе це було показано мені тоді, коли сповнені співчуття Ангели хотіли заспокоїти Спасителя. І справді, Він трохи заспокоївся.

Невдовзі ці образи зникли. Ангели зі своєю співчут­ливою любов’ю покинули Спасителя, і Його душа мала ви­терпіти нові муки”.

Коли Визволитель в Оливному городі відважився, як звичайна людина, перетерпіти спокуси перед стражданням та смертю (Христос приніс у жертву нехіть, яку відчуває людина до страждань та смерті, ту саму нехіть, яка є суттю всіх страждань), спокусникові було дозволено спокушати Його, як кожну людину, яка віддає себе в жертву за святу справу.

У другому Своєму терпінні Спаситель побачив у всій оголеній правді глибину Своїх покутних страждань. Це показали Йому Ангели, бо сатана не може показати справжню покуту та її можливості. Батько брехні та відчаю не може торкнутись чудес милосердя Божого!

І після того, як Господь витерпів цю боротьбу і поко­рився волі Свого Небесного Отця, інші невтішні видіння з’явились перед Його душею. Виникло болюче питання, яке ставить перед собою людина, коли вирішує принести себе в жертву: “Яка користь з цієї жертви?” І після цього питання повстало жахливе видовище безрадісного, жалюгідного майбутнього, яке так сильно поранило Його любляче Серце!...

Очолюючи Церкву, Він хотів, щоб усі її члени під­корились Йому, були кісткою від Його кістки і тілом від Його тіла!

І ось тепер Він побачив страждання, боротьбу, безчестя, які насуваються на Церкву, основу якої Він щойно заклав, Наречену, яку Він здобув ціною своєї Крові! Це було сумне видовище людської невдячності. Перед духовними очима Спасителя проходили страждання Його апостолів, учнів, друзів.

Він бачив малу отару, яка становить первісну Церкву; пізніше, після її розквіту, побачив єресь, народжену гор­дістю та непослухом, яка відновлює гріх визволеної людини.

Він бачив байдужість, холод, розпусту і лукавість величезної кількості християн; бачив обман та винаходи псевдовчителів, блюзнірство негідних священиків і згубні наслідки всіх цих гріхів.

Він вражений гидотою запустіння в тому Царстві, яке Господь обрав Собі на землі!

Кожен з них хотів мати Христа іншим, ніж Він був, коли віддавав Себе на муки з любові до людей.

Він бачив, як вони віддалялись від плодоносної Лози і жили в затінку безплідної.

Усіх їх обійняв Ісус Христос і плакав над ними. Він хотів страждати за всіх цих невдячних, які відмовлялись нести свій хрест за Ним у Його місто, побудоване на горі. Вони не здатні бачити Його в тій Нареченій-Церкві, якій Він віддав Себе в Найсвятішій Тайні, в Церкві, заснованій на камені, яку не подолають ворота пекла!

Видіння невдячності, наруги над стражданнями і смертю Христа, які приголомшували душу, почергово з’являлись перед Його знесиленою душею, знову підси­люючи біль.

Сатана на очах Спасителя найжахливішим способом поглинав та роздирав людей, викуплених Його Кров’ю, навіть тих, які отримали благодать Його Тайн. З глибоким болем Господь бачив невдячність і нестриманість християн і перших, і наступних сторіч, нашого часу і тих, хто житиме наприкінці світу.

Усі ці зловісні та похмурі видіння змінювались, але не відступали від Нього, серед них постійно звучав голос спо­кусника: “І через цих невдячних Ти хочеш страждати?”

Христос, Син Людський, плакав, схрестивши руки. Він падав на коліна, наче піддавався невидимій силі. Його людська воля з такою силою боролася з необхідністю страж­­дати, ви­три­мати стільки мук через невдячних, що піт стікав з Його чола величезними краплями крові й падав на землю. Знеможений, Він озирався довкола, наче шукав допомоги, звертаючись до Неба, землі та зірок, закли­каючи їх усіх засвідчити те, що Він терпів!

“Мені здається, – говорила Еммеріх, – я чула, як Він промовив: “Хіба можна змиритися з такою невдячністю? Відповідайте Мені, Я закликаю вас бути свідками!”

Під час цих жорстоких мук Христос кілька разів го­лосно вигукнув. Апостоли відразу прокинулись і, з жахом піднявши руки, прислухалися. Здавалося, що вони готові йти до Спаси­теля, але Петро звернувся до Івана та Якова: “Будьте тут, я піду”.

“Учителю, що трапилось?” – запитав він, увійшов­ши до печери. Апостол затремтів, побачивши закрива­вленого Спасителя, який ледве стояв на ногах! Але Хрис­тос не відповів йому і, здавалося, навіть не заува­жив його.

Петро повернувся до двох апостолів і сказав їм, що Господь не відповів йому, що Він захлинався плачем. Вони ще більше засмутилися. Покрили голови і почали молитися.

Жахливі картини людської невдячності, розбещеності християн, увесь тягар гріхів, які Він узяв на Себе і через які мав страждати, – усі ці видіння насунулися на Нього з величезною силою та швидкістю. Ісус Христос боровся з відразою Свого людського єства до такого страждання. Еммеріх кілька разів чула, як Він вигукнув: “Отче Мій, якщо ця Чаша не може минути Мене, якщо не можна, щоб Я не пив з неї, то хай буде воля Твоя, а не Моя!”

Серед видінь гріхів та злочинів, учинених людиною, яка зловживає Божим милосердям, Еммеріх бачила сатану в різному вигляді, який він змінював відповідно до природи зла. Він з’являвся то у вигляді людини з лукавим та брехливим обличчям, то у вигляді звіра: тигра, лисиці, вовка, дракона, змії! Він не був подібним до жодної з цих тварин, але їхні образи були основою тієї подоби, в якій він з’являвся і до якої додавались інші тваринні та жахливі риси. Жодна з цих тварин не була ним. То були наче образи жорстокості, блюзнірства, руйнування, протиріччя, хитрості, гніву, гидоти, гріха – словом, втілення самого диявола.

І Христос бачив, як ці жахливі чудовиська тягнули за собою, мордували і пожирали безліч улюблених душ, для спасіння і визволення яких від пазурів диявола Він погодився на найжорстокіші страждання!

Змій спочатку появлявся рідко. Але ось він з’явився в жахливому вигляді з золотою короною на голові і з люттю ринув на Христа, тягнучи за собою численний натовп людей. Озброєні хто чим, вони то боролись між собою, то всі гуртом з пронизливим криком кидалися на Спасителя. Це було жахливе видовище! Засліплені ненавистю, вони вигукували образи та прокляття, плювалися і поривалися вбити, їхня зброя, мечі, списи піднімались та опускались, як ланцюги у величезному війську.

І все це наступало на Хліб – Колос Небесний, на Зерно, яке впало з Неба в землю, щоб померти і, померши, довіку живити людей Хлібом Життя і проливати найщедрішу благодать!

“Я бачила Христа серед біснуватих людей, – роз­повідала Еммеріх, – багато з них здалися мені сліпими. Спаситель знемагав, наче справді отримав усі ці удари, був зранений ними. Я бачила, як Він хитався з боку в бік – то піднімався, то знову падав”.

Задоволений змій перебував серед розлюченої юрби. Заохочував до боротьби, підганяв, бив своїм хвостом, роздирав та пожирав тих, котрі падали під його ударами!

Усі навіжені, які з люттю кидаються на Господа (а їх було надзвичайно багато), – це ті, які ображають Спасителя, реально присутнього в Церкві Своїм Тілом і Кров’ю у вигляді хліба і вина, вони зневажають Його душу і Божество!

Серед тих, хто ображає Христа, – усі ті, які ранять Спасителя у Пресвятій Євхаристії, в Його живій запоруці постійної безперервної Присутності в Лоні Церкви своєю недбалістю, відсутністю благоговіння, відчуженістю і знева­гою, наругою, святотатством і блюзнірством, починаючи з помилок тих, хто вшановує ідолів цього світу, їхню пітьму, їхні облудні знання, і закінчуючи гордістю розуму, фана­тизмом, ненавистю та гоніннями.

Я зауважила різних людей серед ворогів Спасителя: сліпих, кульгавих, глухих, калік і навіть... дітей.

Сліпих – які не бажали бачити правду; добровільно кульгавих – бо не хотіли йти за Ним; глухих – бо не хотіли чути Його голос і відгукнутись на Його заклик; німих – бо ніколи не прагнули боротись за Нього мечем слова; дітей — що йшли услід за своїми байдужими до Бога батьками та світськими вчителями і прагнули тільки земних утіх, котрі сп’яніли від суєти та марнотної науки, стали нечутливими до всього Божого і погубили себе навіки для вічного життя! Серед цих нещасних, вигляд яких мене дуже засмутив, бо я знала, що Спаситель любить їх, я зауважила багато дітей Церкви, півчих, але погано навчених, незосереджених, які не поклоняються Спасителю під час Літургії.

Бідні діти! Але їхня провина в значній мірі падає на священиків та інших людей, які зобов’язані навчати їх.

Я з жахом побачила багатьох пастирів різних чинів, навіть таких, які вважають себе побожними та вірними. Вони перебували серед тих, хто зневажає Спасителя в Його Тайні. І таких було багато. Скажу лише про одну категорію цих не­щасних священиків, які ревно вірять у справжню при­сутність Спасителя у Святій Євхаристії, постійно Йому поклоняються і повчають народ згідно з правдами віри, але себе вважають непогрішними. Вони покидали напризволяще палац, престол, житло, прикраси Царя Неба і землі, тобто Церкву, вівтар, скриньку для зберігання Тайн, Чашу, яка містить Бога Живого, начиння – усі священні предмети, які викорис­то­вували для найсвятішої і найвеличнішої з Тайн, для Най­святішої Жертви. Святі предмети лежали серед хробаків та пороху. Культ служіння Всемогутньому Богові зганьбили ззовні, хоч і вшановували його в глибині серця.

І причиною такого безладу була не злиденність, що могла б хоч якось виправдовувати, а злочинна байдужість, лінощі, прив’язаність до речей цього світу, часто егоїзм та омертвіння душі.

Я бачила таку неохайність у багатих церквах чи принаймні забезпечених. У багатьох храмах зовнішня, позбавлена смаку розкіш замінила найцінніші й найпре­красніші предмети, успадковані з давнини. Несмак в оздобленні храмів вражав більше, ніж відсутність прикрас. Багаті церкви будь-що прагнуть виділятися серед інших, а бідніші й собі тягнуться за ними наперекір вимогам благо­честя та смаку.

І я не могла не згадати нашу бідну каплицю, де, на превеликий жаль, недавно загородили стародавній прекрас­ний кам’яний вишуканий вівтар і встановили бездарну важку річ з розфарбованого дерева, яка не належить до жодного стилю та виконана без натхнення.

Ці образи Спасителя, який присутній у Тайні Євхаристії, поширюються з вини багатьох духівників: їм не вистачає любові та щедрості, щоб дати з того, що вони мають, Спа­сителеві, присутньому на вівтарі, Тому Самому Спасителеві, який віддав Себе, щоб для них перебувати у Святій Тайні. З багатьма жебраками в їхніх хатинах поводяться з більшою пошаною, ніж з Господом Неба і землі в Церкві, де Він перебуває. І Спаситель, який дає Себе всім людям для поживи, засмучений такою відсутністю любові до Нього.

Так мало потрібно, щоб гідно прийняти Того, Хто обіцяв нагороду за склянку води, яку даємо в Його ім’я спраглому! Але ж Він прагне, Щоб ми ставилися до Нього з належною пошаною. Хіба може Господь не поскар­житись, коли посуд нечистий, а у воді плавають хробаки. Така зневага і таке ставлення спокушають слабких, гань­блять святиню, зму­шують людей покидати храми та зне­важати священиків.

Адже зовнішнє недбальство та неохайність дуже швидко переходять у внутрішнє: такі священики вже не прагнуть утримувати святиню свого серця в чистоті, як не турбувались про будівлю-святиню.

Я бачила, як священики і навіть єпископи метушилися, намагаючись догодити сильним світу цього, виконуючи їхні забаганки, часто навіть злочинні бажання, а Цар Неба і землі був забутий біля дверей, як жебрак Лазар. Він просить лише окрушин їхньої любові, але не отримує їх. Він зазнає від нас тільки виразки та рани...

Якщо б я говорила весь рік, то не змогла б описати усіх знущань, які чинять над Святою Євхаристією і про які я дізналась та які побачила в тому видінні. Усі, хто винен у цьому, озброївшись відповідно до виду злочину, знову і знову нападали на Спасителя з надзвичайною жорстокістю та били, кололи, ранили Його!

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 211; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!