Нова соціальна реальність 9 страница
Заступниками він призначив Вільгельма й Білла. Останній разом із Віктором ще лежав у лікарні. Засідання старшинського складу мало відбуватися тепер не з примхи Вождя, а двічі на місяць: на початку і ближче до кінця. Таким чином планувалося покращити ефективність діалогу між усіма ланками організації та виробляти спільну лінію поведінки й напрями роботи на цілий місяць.
Другим кроком Максим поставив питання про злиття «АІРО» і «Білого Порядку» в єдину організацію та армію. Майже всі проголосували «за». Нове утворення отримало назву «Білий Фронт Європи».
Третім кроком новий Вождь запропонував колективно скласти і відредагувати текст про визнання відвойованих територій незалежними від влади Теократа І. Командирам реально сподобався метод ведення зборів Максимом. Не було нікому не потрібного сухого офіціозу, писанини і тому подібного. Попередник не залучав командирів до складання документів ніколи. Поставив Вождь і питання про необхідність обміну посольствами із «Дугою», Китаєм, Індією, ПАР, Австралією та «Блоком». Визнання цими державами «БФЄ» підвищувало б статус повсталих сил до рівня державного утворення. Хельга і Зореслава відбули до Австралії працювати в дипломатичних сферах.
Наступним кроком стало питання залучення добровольців із інших регіонів світу, зокрема колишньої ПАР, а також Зеландії та Австралії. Це питання було дуже дискусійним і містило підводні камені, тому Вождь вислухав усі рекомендації командирів, а також проаналізував досвід прибуття рекрутів із «Блоку». Було погоджено і це питання. Максим мав зателефонувати місцевим лідерам ультраправих у цих регіонах і просити допомоги. Якщо вони відгукнуться схвально – необхідно буде їх розмістити і зайнятися їх вишколами. Хоча тепер це не становитиме проблем, так як місця у казармах вистачало, втім, як і самих казарм.
|
|
|
Максим також відновив прийом добровольців тут у Європі. Люди потекли до нього. Передусім солдати мали бути добре одягненими, нагодованими і мати місце для відпочинку. Питання це було поставлено перед усіма лідерами бойовиків «БФЄ» і вони мали його вирішити.
Останнім питанням порядку денного було питання війни і миру. Всі присутні погодились із тією тезою, що сепаратний мир із ворогом, та ще й з власної ініціативи неприпустимий. Всі зійшлись на продовженні бойових дій до переможного кінця. Винятком могла бути ситуація, коли сили ономанів самі запропонують перемир’я. Тоді час можна використати для нарощування сил і особового складу. Із районними старостами було узгоджено порядок та норми допомоги цивільного населення Армії «БФЄ». Максим пояснив мету свого непопулярного кроку: задіяти ресурси цивільного населення задля швидшої перемоги над ненависним ворогом.
|
|
|
Такого продуктивного засідання не було вже давно. Всі командири якщо і не були згодні абсолютно із усім, то були задоволені саме відкритістю і продуктивністю зборів. У кінці бойовики ще раз привітали свого нового Вождя і почали розходитись. Максим залишився у канцелярії вирішити ще два питання, які не хотів відкладати до довгої шафи. Найперше він домовився особисто про зустріч із агентом Рональдом з приводу допомоги.
А потім тримав розмову із африканськими та австралійськими колегами у якій просив допомоги живою силою. Вони нічого не обіцяли конкретно через те, що системи взяли на контроль усіх радикалів через війну у Європі. А ризикувати деяким було чим: роботи, сім’ї. Тому просили декілька днів на з’ясування усіх питань на предмет можливості плавання до Європи великої кількості чоловіків боєздатного віку. Офіційні уряди не хотіли псувати стосунків із Халіфатом, тому могли пожертвувати своїми громадянами.
Так як Максим послав Джузеппе із автомобілем за агентом Рональдом, – той прибув вже через добу. Прибув він із невеликим портфеликом, який тримав біля себе весь час. Вождь сам вийшов його зустріти та привітатися. Провівши гостя до канцелярії, Максим запропонував:
|
|
|
– Пропоную випити чаю, ти не заперечуєш?
– У жодному разі, – відповів ввічливо Рональд.
Максим зателефонував секретарці і попросив приготувати та занести чаю до кабінету, а сам одразу перейшов до справи:
– Як ти знаєш, агенте, у нас тут відбувся організаційний переворот. Тепер я Вождь. У мене свої методи роботи. Я ніколи не любив і не розумів сотні папірців, довбану бюрократію попередника. Я знаю, що ти співпрацював із колишнім Лідером і ваші спецслужби допомагали нам фінансово та технічно. Саме завдяки вам, хай буде сказано без лестощів, ми значною мірою поки що перемагаємо війська Халіфа.
Але ресурси моєї армії важко порівнювати із ресурсами супротивника. Тому я змушений просити у тебе матеріально-технічної допомоги. Ти зможеш якось мені посприяти? Адже нестабільність у тилу вашого і мого супротивника грає на руку вам – у вас є час у запасі аби озброюватися.
– Я тебе вітаю із вступом на таку високу посаду. Сподіваюсь твоє управління буде більш ефективним, аніж твого попередника. Я готовий з тобою вести діалог…
Секретарка принесла чай, цукор і вийшла. Рональд продовжував:
|
|
|
– Після того як ми з тобою поговорили, я зателефонував на Батьківщину і розповів про те, що К’єтіл вже не Лідер, то здивування не було. Їм все одно з ким працювати. До внутрішнього перевороту у вас моє начальство поставилось спокійно, враховуючи що останні півроку К’єтіл плутав карти усім.
– Що ти маєш на увазі?
– Люди люблять владу, – мовив агент зручно вмощуючись, – вона полонить їх серця. Але як її досягнути у такій державі як Халіфат, будучи при цьому непримиренним противником ісламу? Як її досягнути, коли ти «невірний» і «собака»? Треба за допомогою Руху розв’язати війну, а за допомогою зацікавлених спецслужб отримати техніку та зброю для її ведення. Коли вже майже все готово до початку – треба знищити або «заслати» кудись незгодних. Ну або спробувати поставити собі на службу у якості інструкторів.
Обов’язково потрібно пообіцяти спецслужбам у ролі «спонсора» будь-що за допомогу. Далі необхідно для себе відвоювати території, достатні для довічного правління, а потім можна і мир підписати із вчорашнім ворогом. Території мали увійти під управлінням К’єтіла до складу «Блоку», але він захотів бути диктатором. Я бачу ти для себе багато нового дізнався?
– Не те слово, – відповів замислений Максим. – Недарма ми його стратили разом із його кублом... Ти до речі говорив про співпрацю? Що потрібно для цього? Що від мене вимагається?
– Продатися нашим спецслужбам… – помовчавши сказав прямо Рональд. – Але моє начальство не розуміє одну річ: нині прийшли до влади в Білому Русі ті, кому влада заради влади чи грошей не потрібна. Ти ж не погодишся після війни бути губернатором штату «Європа», правильно?
– Звісно ж ні! – обурився Максим. – Рональде, я хочу зазначити, що я, як новий керманич організації та армії не можу підписувати кабальні договори із твоєю державою. Нам не потрібні сепаратні угоди із Теократом, нам не потрібні підкилимні інтриги і підлість. Хоча політика – штука брудна, але я не стану символом зради в очах своїх бойових побратимів.
– Я і не сумнівався, що ти дасиш таку відповідь! – мовив агент, що здивувало Максима. – Все одно поки війна скінчиться в Європі, багато чого зміниться і буде вже не до тебе та твоєї економіки. Цього говорити в принципі не можна, але я передчуваю логічний кінець політики толерантності і у себе вдома.
– Ти про що? – Запитав Максим не розуміючи нічого із того, що він тільки-но почув.
– Всі знають, що буде війна між «Блоком» та Халіфатом. Єдина причина з якої страшне полум’я ще не спалахнуло – це війна у самому Халіфаті і нас це влаштовувало. Тепер же нестабільність у самому «Блоці». Її ім’я – бунти чорних, що поступово беруть владу у свої руки. Країна повільно, але впевнено сповзає до хаосу.
Рональд дістав із портфелика фотодокументи і передав їх Максимові, для розширення кругозору. На фотографіях було видно палаючі квартали, вуличні бійки між демонстрантами чорними і білими, загони чорних расистів зі зброєю, трупи зґвалтованих жінок та дітей, занедбана інфраструктура та багато чого іншого.
– Нічого не нагадує? – запитав агент Максима. – Мені здається десь вже таке відбувалося.
– Так у нас було, – промовив тихо із гіркотою Максим. – Дивлячись на все це, я немов згадую свою молодість, коли таке відбувалося у Європі. Видно настав ваш час.
– Мабуть… Білі сім’ї із південних та східних штатів масово мігрують на територію Аляски та Канади вже кілька місяців. Чорні ось-ось візьмуть владу, бо вони вже і в Уряді і в Сенаті. Потім, як ти розумієш, допомоги більше не буде. Ти її не дочекаєшся навіть пообіцявши золоті гори. Вони фанатики, точнісінько такі як ви. Навіть програми схожі, лиш кольори різняться. Так що я зможу допомогти вам востаннє. Навіть не буду узгоджувати із своєю конторою. Вважайте це актом доброї волі. А пізніше я й сам до вас приєднаюся.
– Так ти ж не сповідуєш наші цінності, – мовив здивований Максим. – Який сенс?
– Сенс у тому, що я люблю порядок і соціальну стійкість, нехай навіть і не зовсім справедливу. Ваші сили у цьому світі виступають саме з позиції становлення порядку… Коротше важко це все мені пояснити, – сказав агент. – До того ж роботи у мене скоро там не буде, а так мене нічого не тримає. Вони все одно всіх службовців, армійців будуть перевіряти. Хто не сподобається – того знищать. Тому тут спрацьовує правило «ворог мого ворога – мій друг».
– Нехай буде так, – сказав задумливо Вождь.
– Так як ви тепер контролюєте повноцінні порти, ми аби не ускладнювати собі й вам завдання, прибудемо до мурманського порту. Набір буде як і минулого разу, хоча на всі сто гарантувати не буду. Може ти щось наостанок замовиш ексклюзивне, так би мовити?
– Дай-но подумати, – замислився Максим. – Давай я краще передам тобі список необхідного! – і Максим попросив радників підготувати його у телефонному режимі.
– Ви теж не чекайте з моря погоди: встановлюйте контакти із «Північною Дугою» – це ваш потенційний і єдиний союзник.
– Ми саме над цим працюємо, – промовив Вождь, – там наші представники є. Я займаюсь питаннями консульств і посольств та іншою нудною роботою.
– Ну от і добре! До речі я хотів би перед відплиттям поговорити із Біллом. Де він зараз?
– У лікарні лежить. Що там таке у тебе?
– Він тобі сам усе розповість, – відповів Рональд.
Допивши чай, чоловіки вийшли на вулицю, де автомобіль чекав агента. Максим із ним попрощався і пішов до кабінету обмірковуючи слова гостя про союзників. Обдумуючи щось своє, Максим зателефонував на контактний номер Відара, але потрапив на Білодара. Хоча вони не чули один одного і не бачили дуже давно, Вождь все ж вирішив відкласти дружні розмови:
– Білодаре, терміново приїжджайте до мене разом із Відаром.
– А ти де взагалі знаходишся?
– У Мурманську. Тут моя Канцелярія тепер.
– Не зрозумів. Яка ще «канцелярія»?
– К’єтіл більше не лідер, подробиці під час зустрічі. Скажи коли ви орієнтовно будете? Чим швидше – тим краще.
– Ну я так думаю, що на протязі тижня будемо, можливо днів через вісім. Тут у нас купа справ, які не можуть відкладатись.
– Добре, друзі, я вас чекатиму. Ви телефонуйте. Занотуй цей номер стаціонарного, це у моїй канцелярії стоїть телефон.
– До зустрічі, старий! Скоро здибаємось!
Поки Вождь вирішував надважливі питання організаційного характеру, Рональд відвідав чоловіків у лікарні. Стан їхній нормалізувався, тепер лише потрібно було лікуватися. Будучи людиною, на яку робота накладає глибокий слід, він одразу перейшов до справи:
– Доброго дня тобі! У мене є важлива інформація для тебе. Думаю тебе це дуже зацікавить.
– Доброго, – відказав стомлено Білл. – Що там за інформація?
– На нашій Батьківщині скоро переможе чорна расова революція. Білі масово мігрують на північ та у необжиті регіони. Так що ваше припущення і віра у Рахову не зовсім виправдалась. Вона почалась, але під знаком «black racial war». Владу у свої руки візьмуть терористи й навіжені із організації «Чорна сила». Ось така неприємна новина…
– Нічого, – мовив із глухою злістю Білл. – Тут достріляємо ці помилки природи, а потім повернемось додому і там будемо проводити чистку та встановлювати свій порядок.
– Боюсь нічого не вийде у тебе.
– Це ще чому? Сили нерівні?
– Ні, ваше повернення додому не планувалося із самого початку. Контора мислила так: згребти усіх радикалів, кинути до Європи, а там їх ономани знищать. Хотіли вбити двох зайців: у тилу ворога дестабілізувати ситуацію і викинути за кордон тих, хто дратував впливових лідерів чорних. Як тільки-но ви усі прибудете до берегів Америки – вас атакують і втоплять в океані. Забудь за це.
Білл сидів мовчки, понуро опустивши голову. Наївною людино він не був, але такого повороту подій не очікував. Він же планував повернутися із побратимами додому і використати на сто відсотків увесь набутий досвід, але мабуть цього вже не станеться. Поглянувши агентові у вічі, Білл запитав його:
– А для чого ти мені все це розповідаєш?
– Для того аби ти знав правду.
– А тобі що до того?
– Ми з тобою скоро будемо по один бік барикад. Тому залишайся воювати тут, нашої Батьківщини, яку ми знали, вже не буде. До того ж хоч я для вас всього лиш ланцюговий пес системи, але по-своєму я патріот. Всі інші деталі розповість тобі Вождь, я щойно від нього.
Потиснувши руку Біллові, Рональд вийшов, а той залишився сидіти неначе у воду опущений.
Через п’ять днів до Максима у гості завітали Відар й Білодар. А за цей останній час, Вождь отримав відповіді від своїх колег із Австралії, Зеландії та Південної Африки. Відповіді були ствердними. Аби зменшити витрати та час прибуття, було узгоджено із командирами добровольчих корпусів всі питання. За планом зеландські й австралійські рекрути пливли рейсом до Кейптауну, а звідти разом із ними вирушали південноафриканські друзі. Організацію такого круїзу брали на себе представники «БФЄ» у цих країнах.
Від новобранців вимагалося мати при собі лише харчі на дорогу та високий бойовий дух. Амуніцію, проживання, харчування – всім цим їх мали забезпечити вже тут, у Європі. Прибути вони мали до дрібного скандинавського порту, а звідти автомобілями рушити до колишньої «столиці» тренуватися та вчитися воювати. Людей на війну рушило доволі багато. З однієї лиш Австралії людей відбуло втричі більше, аніж свого часу із «Блоку» під командуванням Білла та покійного нині Девіда.
Коли Відар й Білодар прибули до канцелярії Вождя, то дружня зустріч спільно із засіданням тривала майже весь день. Підпільники і побратими не бачились декілька років, тому хотілося обговорити все, згадати усі моменти слави та поразок на невидимих фронтах партизанської ще війни. Присутніми були також Білл з Віктором, які одужали майже повністю. Цей дует у застіллі участі не приймав, задовольняючись кавою та чаєм.
Обмінюючись інформацією і дискутуючи, побратими намагалися приймати рішення, які б задовольнили усі сторони, але при цьому були не примхою, а реально дієвими. Гості розпитували Максима за його «кар’єрний зріст», за кроки на цій посаді, за плани ведення війни та інше. А той у свою чергу цікавився справами на «Північній Дузі». Гості описували всю картину, що панувала там і просили допомоги:
– Максиме, ти зрозумій, – говорив йому Відар, – там наших духовних побратимів дуже багато! Ми там із Білодаром склавши руки не сиділи. Я тобі цілком серйозно говорю, що існує можливість підняти людей, повалити корупційний та нерішучий уряд. Ми реально в змозі встановити нашу владу там. Ти мені лише допоможи людьми! Ви тут пройшли бої, пройшли тренування, тому ваш досвід нам ой як знадобиться!
– Хто керуватиме усіма правими силами на «Дузі»?
– Ми із Білодаром, – відповідав йому Відар. – Я тобі розповідати очевидні речі не буду, ти людина не дурна і не перший рік у Русі: нам усім потрібна «Дуга». Вона поки що вільна від влади ономанів чи про-«блокових» прихвоснів, але із тим хабарництвом і продажністю, що її скували – вона довго не протягне. Ці політики продадуть «Північну Дугу», а самі на приватних рейсах тікатимуть із грошима кудись подалі. Псевдоеліту там не цікавить населення. ЇЇ цікавлять користь і зиск!
– Скільки ж ти хочеш від мене людей отримати? – запитав Максим.
– Бійців зо двісті, не менше, – встряв до діалогу Білодар.
– Нам же тут сутужно буде у випадку контрнаступу військ Халіфа, – мовив замислено Максим.
– Ну не перебільшуй так, – відповів Відар. – За один бій усю територію не втратиш, а ризикнути є сенс. У випадку поразки тобі проблем ми не створимо. З тілами ніхто возитися на «Дузі» не буде. Ми полеглих бійців тихо поховаємо і скандалу не буде. Хоч це й не по-людяному…
– Хто буде очолювати моїх бійців? – запитав Вождь. – Під бездарне керівництво віддавати не буду.
– У такому випадкові призначай когось сам, хто не зайнятий, чи хто міг би цим зайнятися, – мовив Білодар.
– Ти як дивишся, Вікторе на те, аби відправитись у подорож до Ісландії? – Звернувся Вождь.
– Це для захисту останнього бастіону Білої раси на півночі, бо більше відступати не буде куди – сказав серйозно Відар. – Як і Білодар ти будеш моїм заступником і командуватимеш конкретно добровольцями яких візьмеш із собою. У випадку нашої перемоги сам вирішуватимеш де залишитись.
– Я згоден, – підтвердив свої наміри Віктор.
– Тоді призначаю тебе командиром добровольчого корпусу. Пошикуй мурманських бійців і виклади суть справи. Зателефонуй в інші місця дислокації ваших і нехай там аналогічний захід проведуть. Не чіпай тільки тих, хто задіяні на фронті чи безпосередньо біля нього. Бери людей у тилу.
Попрощавшись із присутніми, Віктор вийшов із Канцелярії і попрямував до військового штабу, де зайнявся набором добровольців для плавання до Ісландії. Критеріїв було два: бажання пливти і участь у кількох боях.
Тим часом у Вождя в Канцелярії продовжувалось застілля-засідання. Адже після відходу до «столиці», ніхто алкоголю і не споживав. Тепер же був і привід і бажання. Було за що випити і у радості й у горі. Випиваючи, розмови продовжувалися у діловому руслі:
– А до вас, присутні, у мене є справа. – говорив гостям Максим. – Ми тут із польовими командирами склали і прийняли документ про свій суверенітет і незалежність від Халіфату. Потрібно аби «Північна Дуга» на офіційному рівні визнала нас як суб’єкт політики, бо поки вони вовтузяться. До речі Австралія, ПАР, Індія визнали.
– Звалимо центральний уряд й президента та й визнаємо, – посміхнувся Білодар. – Зараз вони тебе все одно не визнають, бо бізнес є бізнес.
Прибули бійці через півтори доби. На вулиці стояв грудень місяць, але на «Дузі» було гаряче, почалось повстання. Ісландія вирувала! Величезні маси людей, очолювані місцевими активістами та Вікторовими добровольцями захоплювали органи влади на місцях. Гнила еліта нічого не могла вдіяти. Їй навіть не було на кого опертись. Органи правопорядку, принаймні переважна їх частина, відмовлялася виконувати явно злочинні накази подавляти акти громадянської непокори. Людські маси вирували.
Місцевих представників усіх гілок влади самими громадами, за підтримки ультраправих активістів було заарештовано задля розгляду їх діяльності на предмет зради інтересів «Північної Дуги». На їх місце, під час територіальних громадських слухань, як правило ставили місцевих правих активістів чи компетентних у певній сфері спеціалістів, які одразу приступали до виправлення помилок своїх попередників.
Взагалі за винятком Рейк’явіку, як столиці «Північної Дуги», революційні виступи і побоїща майже не зачепили інші території. Бої ж в Ісландії почалися вже під столицею, коли люди рушили на допомогу протестуючим у самій столиці. Сили правопорядку та персональні загони гвардії керівників держави вдалися до обстрілів людей. Як наслідок вже через кілька годин спалахнуло передмістя ісландської столиці. У хід пішли вибухівка та вогнепальна зброя з обох сторін і як наслідок – через кілька годин вже палав центр міста і урядовий квартал.
У столиці діяли Відар й Білодар, що консолідували і направляли протести людей зі штабу повстання. На допомогу їм рушив Віктор із бійцями «БФЄ» та звичайними людьми. Саме вони прийняли перші бої у передмісті Рейк’явіку. Коли йому вдалось прорватися через поліцейські кордони, розстрілюючи їх і добиваючи й зустрітися із іншими вождями повстання, то в один момент усі склади зі зброєю відчинилися. Склади, що їх так довго й обережно комплектували Білодар з Відаром.
Закипіли позиційні вуличні бої. Розуміючи, що таким чином можна поставити у небезпечне становище тисячі борців, яких влада зробить інвалідами або знищить, вожді повстання прийняли рішення у прямому ефірі зробити «Заяву Вождів повстання щодо ситуації в Ісландії».
У студії захопленого телеканалу, у прямому ефірі, трійця з Європи звернулася до представників усіх гілок влади із пропозицією припинити кровопролиття й перейти на бік повсталих. Треба сказати, що навіть до звернення, значна частина депутатського корпусу та управлінців оголосила про припинення своєї діяльності в умовах протистояння влади зі своїми народами і перейшла на бік сил повстанців або заявила про свій нейтралітет.
Усвідомлюючи, що гра вже програна, велика частина пристосуванців і підлабузників масово кинулася запевняти людей у своїй лояльності і підтримці їх дій. Але повстанням керували люди, які були не дурними і гнилих бачили здалеку. Довелось встановлювати своєрідні фільтри, аби вовки знову не одягли овечі шкури і не втрапили до влади. Історія людства надзвичайно багата на такі приклади, тому кістяк революціонерів виніс правильні уроки й не допустив повторення помилок минулого.
Після оголошення «Заяви», через декілька годин почався штурм адміністративних будівель й казарм у столиці. Частина армії була на боці повсталих, тому проблем із набоями не виникало. Озброєними у ті славетні дні були усі, ну можливо спаралізовані не брали участі у вуличних боях.
Були непоодинокі випадки участі старшокласників у боях, які стійко переносили грудневу негоду й труднощі на рівні із дорослими. Це свідчило про те, що у цих дітях був живий арійський дух, жива воля до боротьби й перемоги. Ставало зрозуміло, що гени, приспані їх батьками й дідами тепер виривались назовні. Був би живий Ламарк – він би спалив свою писанину про обумовленість соціальним середовищем. Це був тріумф Генотипу над Фенотипом.
Їх не здолали ані лжегуманізм, ані демократія ані інша духовна чума. Те ж стосувалося й дівчат та жінок, які не шкодуючи себе, вносили посильний вклад у спільну перемогу над слабкістю й виродженням під назвою «еліта». Вони не тільки були зайняті у матеріальному забезпеченні і наданні медичної допомоги. Бували випадки, коли вони поруч із чоловіками стріляли у прислужників ненависного режиму. Трапилось і так, що одна студентка одягнувши пояс шахіда винесла у повітря міністерство разом із чиновниками та іншими продажними виродками роду людського. Шматками від тіл чинуш потім люди годували інших мерзотників й скотів. Ото було сильне видовище!
Президент, міністри, депутатська банда й недоношені офіцерики тікали до своїх літаків й гелікоптерів, але люди не давали їм відлетіти із грошима та документами. Аеропорти, злітні майданчики й смуги блокувалися, а де не виходило втримати запроданців – їх знищували із гранатометів.
Повстання у сумі тривало рівно тиждень. Незабаром все було скінчено. Над столицею, яка стала згарищем ще підіймався дим від обгорілих тіл та будівель, а вже проводились масові арешти ворогів й антинародних елементів. Бойовики «БФЄ» під командуванням Віктора рушили в очисне «турне» по інших островах «Північної Дуги». Але роботи було не так вже і багато, бо місцеві мешканці самі заарештовували місцевих чиновників й сумнівних осіб і передавали їх Вікторові та силам Повстання.
Після цього у столиці, зібралися представники «БФЄ» на чолі із Віктором, праві активісти очолювані Відаром й Білодаром, представники депутатського корпусу, що підтримали повстанців й голови територіальних громад. Революція скінчилась. Тепер потрібно було приводити життя на «Дузі» у порядок. Адже там, де революція мислиться як перманентна – там настане її виродження у маргінальне явище.
Ключовим питанням була звісно влада й політична організація існування держави. На закритому засіданні, після недовгих дебатів Президентом було обрано Відара, як найбільш блискучого керівника повстання. Деякі були незадоволені такими виборами, аргументуючи це тим, що ця трійка є чужинцями і не можуть претендувати на найвищу владу в країні. Але зважаючи на їх пряму участь і самовіддану боротьбу пліч-о-пліч із жителями «Дуги» опоненти швидко забрали свої слова назад або замовкли. В кінці-кінців, якби не бійці «БФЄ» й організаторські здібності Відара, то продав би попередній уряд «Дугу» разом із тельбухами або «Блокові» або Халіфатові.
Відар вирішив не гратися із очевидними вадами демократичної системи й взяв за основу модель управління Максима, яка себе показувала набагато краще. Принаймні поки що. Він лиш пристосував її до умов «Північної Дуги». Своїм заступником він призначив Білодара.
Першим кроком Президента Відара стало запровадження «Суду Честі і Справедливості» – свого роду військово-політичного трибуналу для розслідування діяльності попередніх можновладців усіх рівнів та гілок влади. Суддями та присяжними обиралися люди у своїх же округах та районах, які мали юридичну освіту або були компетентними у питаннях юриспруденції. Якщо ж в окрузі таких не було, то їх запрошували із сусідніх або із столиці.
«СЧС» судили заарештованих суворо, але реально чесно й справедливо. Виправдано було не більше десятка осіб, які потрапили під гарячу руку революційних подій. Інших же було страчено або ув’язнено без права помилування. Крок був зустрінутий схвально у суспільстві. Рішучість віталася.
Другим кроком Президента було визнання на державному рівні незалежності територій відвойованих у Халіфату під управлінням Максима. Незабаром було підписано договори у сферах економіки, промисловості, технологій. Цей крок був зустрінутий із радістю, так як народи «Дуги» бачили, що Європа прокинулась і бореться. Населення співчувало расовим братам, що героїчно протистояли військовій машині Халіфату.
Третім кроком Відара стала заборона абсолютно усіх партій і будівництво суспільства на основі не партійної приналежності, а професійності. Таким чином депутат Консервативної чи Християнської партії, який був чистий перед законом, обіймав посаду відповідно до своїх вмінь або освіти. Заради консолідації білого населення було запрошено до співпраці усі сили у суспільстві, які були конструктивними і не заплямованими корупцією чи зрадою інтересів «Дуги».
«Північна Дуга» зобов’язувалась допомагати Армії «БФЄ» продовольством та технологіями. Відповідну угоду було підписано між Відаром та Віктором, який представляв території Європи. Тріумвірат, здавалося б чужинців, стартував так, як до цього не бралась за роботу жодна влада, партія чи уряд. Задля подолання безробіття, яке мало місце на «Дузі», Відар після консультацій пішов на кілька кроків.
Перший – це залучення безробітних працездатних людей до оборонної промисловості, що орієнтувалась тепер на експорт до Європи, а також Австралії, Африки, Індії, Зеландії. Другий – тимчасова зайнятість населення по відновленню зруйнованої інфраструктури столиці та відбудови. Звісно такі кроки, особливо другий, не могли давати результати постійно, у дусі «вічного двигуна», але на перших порах вони вирішували низку проблем у суспільстві і рівень довіри до фактичної диктатури Відара постійно зростав. Забезпечити роботою населення Відар хотів надіславши до Європи. Адже населення там було не так багато, а роботи на підконтрольних територіях вистачало.
Нарешті прибули довгоочікувані добровольці. Припливли вони до скандинавського порту, а звідти із провідниками вирушили до «Лісової столиці» – тепер вже комплексу підготовки бійців. На місці їх розквартирували, ознайомили із умовами перебування. Лідери експедицій вирушили до Мурманську на зустріч із Вождем, який з ними обговорив усі нюанси. На місці двох експедицій утворювалися ЗАК і ПАК, які вливалися у «БФЄ» на правах добровольців, як раніше «Білий Порядок».
Тренуванням їх займалися досвідчені бійці й командири, які розумілися у своїх сферах. Максим не допускав, аби «штабовий щур» займався вогневою підготовкою, а водій-інструктор займався бюрократичною тяганиною. Кожному було своє місце. Все як раніше.
Прибуття двох корпусів та їх вишкіл, припав на час бойових дій. Пускати недосвідчених у вогонь Вождеві не дозволяла совість, тому добровольці корпусів тренувалися разом із європейськими добровольцями. Повоювати ж їм хотілось, але поки не вдалось. Історія розпорядилась інакше…
У відповідь на своє визнання Відаром, Максим вчинив аналогічно стосовно нового Президента «Північної Дуги». Із самого моменту відбуття добровольців до столиці «Дуги», не вщухали бої на території Європи та постання проти расового і релігійного ворога у тилу. Армія «БФЄ» втрачала техніку та людей, але впевнено брала територію за територією. Загинули й Куннар з Василем. Загинули випадково, пересуваючись в автоколоні, потрапили під артилерійський обстріл ворога. Для Максима й Вільгельма це була втрата, так як обох хлопців вони знали не перший рік і разом проходили усі труднощі та випробування.
За цей час було взято під контроль територію колишньої Ленінградської області та деякі райони Естонії та Латвії. Це дозволило отримати вихід до Балтійського моря і сам флот, який ще не було продано чи знищено ліберальними чиновниками, а пізніше ономанами. Також сили Максима отримали свого роду плацдарм для подальших наступів на Схід та Південь Європи.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!