Нова соціальна реальність 8 страница
– Нічого собі! От мерзотник, – сплюнув із серцем Білл та викинув недопалок.
– Це правда, – погодився Максим, – але не показуйте свою неприязнь до нього. Він любить коли його поважають і з ним носяться. Я вам розповідаю такі речі, адже хочу воювати пліч-о-пліч з вами, а не дивитись на ваші трупи, – усміхнувся Максим, поплескавши Білла по спині. Так що не зволікайте і повідомте людям своїм ці підозри й факти.
– Для нас честь битися разом з вами по один бік барикад! – Урочисто мовив Білл.
– У тому наша сила, у єдності, – відповів йому Максим, – саме тому ми колись переможемо.
Нарешті почалося! Зранку оголосили загальне шикування бійців. Дивлячись на підготованих, стоячих струнко бійців, старі аж заплакали. Виступив сам Лідер і у промові зазначив, що сьогодні вночі починаються бойові дії. Починається наступ, тому командири мають екіпірувати своїх бійців, отримати зброю та набої. Водії зобов’язані привести автомобілі та техніку у повну бойову готовність та проконтролювати наявність бензину й інших паливно-мастильних матеріалів. Тилове забезпечення мало зайнятись підготовкою необхідних медикаментів та речей.
Коли на землю спустилися сутінки, бойовики рушили на автомобілях та пішим ходом. Найперше завдання полягало у зачистці територій найближчих округів, взятті під контроль усіх об’єктів, заволодіння трофейною зброєю та амуніцією. Це було не так вже й складно, враховуючи поганий контроль цих територій з боку офіційної влади і абсолютну лояльність населення.
|
|
|
Ситуація спрощувалася за рахунок володіння точною інформацією командирами цих округів щодо усього в округах. У лісосмугах і автошляхах були знищені блокпости супротивника та трансформатори – це позбавляло округи зв’язку. Армія «АІРО» сунула далі. На черзі були невеликі міста й селища та гарнізони в них, а також об’єкти промисловості та сільського господарства.
Містечка й селища падали під блискавичними, одночасними й злагодженими атаками в кількох напрямах. Бійці захоплювали об’єкт за об’єктом. Робітники у селищах не спали… Та де вже тут спати, коли розгортаються такі події, про які більшість тільки мовчки мріяла? Багато людей кинулись допомагати солдатам й ділитися інформацією із командирами та розвідниками щодо об’єктів та всього що їх стосувалося. Працівниці й робітники проводили мобільні групки «АІРО» безпечними підходами, що дозволило зберегти життя багатьом. Охорона та сили окупантів знищувалися на місці без розмов та вагань. Знищувались жорстоко й безжально.
Найбільші проблеми у бійців виникали із взяттям гарнізонів та казарм. Все ж таки півтора місяці для вишколу із вчорашнього трудівника нормального вояка було явно недостатньо. Повстанці гостро потребували кадрових військових та досвідчених диверсантів, але таких наразі було декілька осіб.
|
|
|
Снайпери «знімали» вартових, далі йшли невеликими групками бійці під прикриттям їх вогню. Локальні сутички й бої закипали як правило вже у самих казармах та на складах. Один склад ніяк не вдавалося відбити, тому його вирішено було знищити. Разом із пальним, там згоріли декілька десятків ворожих солдатів. Який би спротив не чинили ворожі військові групи, їх було зметено і вбито або взято у полон. Бій продовжувався всю ніч і наступну половину дня.
Опісля обіду командири (тепер уже польові, а не підпільні) звітували до Центрального апарату про успіхи та невдачі операції. В цілому наступ можна було вважати успішним: очищено 16 населених пунктів, захоплено 8 гарнізонів, у полон взято близько 300 осіб. Під контролем «АІРО» опинився непоганий автопарк, запаси пального, декілька екземплярів систем залпового вогню, кілька зенітно-ракетних комплексів, великі запаси набоїв для стрілецької зброї та снаряди, але у меншій кількості.
Було взято під контроль і виробничі цехи, підприємства замкненого циклу, сільськогосподарські угіддя. Населення радо зустрічало визволителів: їх запрошували до їдалень, надавали необхідну медичну допомогу, запрошували відпочити до себе у помешкання.
|
|
|
Люди допомагали витягати трупи вчорашніх мучителів та прибирати наслідки бою. Багато хто плював на мертвих, випорожнювався, бив трупи арматурою і ногами. Трапився навіть випадок, коли одна жінка із криком кинулась до напівживого Намісника їх округу і почала наносити йому удари ножем. Той віддав душу своєму богу після другого удару, а вона нанесла ще близько 30. Коли її відтягли і заспокоїли, виявилось, що Намісник любив незайманих зовсім молодих дівчат і зґвалтував та розстріляв її єдину доньку. Труп його прив’язали за ноги до машини і відтягли на смітник.
На звалищах сміття, які були майже біля кожного селища чи містечка, трупи неповноцінних було облито паливно-мастильними матеріалами і підпалено разом із відходами. Таким чином знищувалось звичайне сміття вкупі із біологічним. Дане дійство проводилось на очах полонених ономанів, яких тут теж розстрілювали і одразу палили. Мови про якісь переговори і помилування бути не могло.
Але радість й тріумф було затьмарено смертями білих героїв. Загинув зокрема і Болеслав, що стало ударом для Віктора й Еріка, адже вони були давніми друзями. Окрім нього загинуло ще декілька десятків бійців із «БП» та «АІРО». Рішенням командирів їх було поховано згідно релігійних переконань: язичників спалили, а християн поховали. До поганих новин відносились і поранення середньої тяжкості десятків бійців та знищена із припасами одна вантажівка.
|
|
|
З огляду на першу операцію, було скликано збори у К’єтіла, на яких було вирішено розширювати наступ далі згідно другої частини плану. На щастя захоплені ресурси і лояльний тил дозволяли це зробити. Ніхто не став суперечити. Люди рвались у бій із радістю й посмішками. Індоєвропейські Боги війни закликали до походу!
Задля ефективної взаємодії у звільнених округах було введено спеціальні військово-цивільні адміністрації. Туди входили представники «АІРО». Жителям було запропоновано самим, без вказівок обрати своїх старост задля офіційного ведення діалогу із Центральним апаратом. Було проведено й очищення від тих паскуд, які працювали на режим здаючи своїх же адміністрації Намісника. Така собі не толерантна люстрація торкнулась і тих, хто продався ворогові й прийняв Оновлений іслам. Частину із них було розстріляно, так як вони чинили збройний спротив силам «АІРО». А частина звичайного цивільного населення відкараскалась від старих переконань і повернулась до старих. Віктор питав під час розмови у одного із них:
– Ну що? Допоміг вам чужий егрегор?
– Не допоміг. – Понуро відповідав запроданець. – Краще б із Христом лишились би в душі.
– Ваш Христ такий же чужий для індоєвропейців, як і Аллах. Чужі боги ніколи не сприятимуть європейцям. Перемогти можна лише завдяки допомозі рідних Богів, що жили тут, на цьому континенті.
– Помреш в ім’я Вотана?
– Помру, як треба! – блиснув той очима. – Давайте зброю! Змию кров’ю сором!
– А ти я бачу став нетерпимим до семітських вірувань? – Запитав проходячи повз нього Максим.
– Твоя правда. Не переможемо ми, якщо плакатимемо про милість божу і рабство своє. – Відказав Віктор.
Усі попередні закони державного та окружного значення скасовувалися. Економічний визиск й рабство скасовувалися. Елементи оманського культу були знищені чи спалені. Релігійному життю взагалі було приділено значну увагу: знищувалися мечеті та Будинки проповіді слова Аллаха; Оновлений іслам та сектантські рухи було заборонено. Нематеріальній сфері взагалі було приділено значну увагу.
Хоча примусове рабство під назвою «податок на життя» й скасовувалося, але тимчасово була введена трудова повинність для фронту, адже тилове забезпечення було дуже важливим. Не усім сподобався цей крок, але населенню пояснили що до чого і люди погодилися затягнути паски на певний термін. Поступово соціальне й економічне життя відроджуватися на звільнених територіях.
Минуло декілька днів, як почався новий наступ. Тепер вже воювати було складніше, адже ономани укріплювали свої позиції й стягували війська. Генштаб Халіфату був стурбований і вражений донесеннями щодо захопленнями бойовиками території. Тому гратися з «нахабними невірними» ніхто не хотів. Почалися взаємні обміни артилерійськими ударами. Боги були на боці Армії «АІРО», але бракувало снарядів та мін. Коли ті взагалі скінчилися – у хід пішли ПЗРК, якими повстанці виводили із ладу по декілька одиниць ворожої техніки одразу.
Снайпери у лісосмугах та підготованих укріплених вогневих точках відстрілювали навідників-артилеристів та своїх колег-супротивників. Але й ворог не спав. На повсталих сипалися тони снарядів із систем залпового вогню. Герої гинули десятками, але тріумф волі і жагу до перемоги не можуть зупинити ані снаряди, ані смерть. Та й що може зробити смерть тим людям, у яких є воля до боротьби? Що вона може зробити тим, хто свято вірить в те, що повернеться у нове тіло? Нічого.
Незважаючи на втрати, бойовики «АІРО» та «БП» пішли у наступ прямо на ворога. Стрілецька зброя схопилась у нерівному бою із машинами та мінометами. Та страху не було, а коли хтось із командирів закричав:
– Боги за нас! Вперед! Помремо в ім’я рідних Богів!
Усі кинулися мало не з голими руками на ворогів. Закипав рукопашний бій, різанина та локальні сутички. Здавалось, сколихнулися усі фальшиві основи, Аллах чомусь не допомагав у бою проти «невірних собак»… Зате Боги торжествували.
Виродків різали, зубами вгризалися у горло, добивали на місці. Коли бій скінчився, усіх супротивників було страчено жорстокими методами. Тоді крики лунали в усьому окрузі, бо окупантам викручували руки й ноги, виколювали очі, обливали бензином зв’язаних і живцем палили, розстрілювали поранених, розчленовували. Дітей та дружин, щоправда, не мучили – стріляли одразу. Повинна ж бути хоч нотка гуманізму? Проповідників слова божого то розпилювали навпіл, то спаливши прикріплювати прах до снаряду й стріляли у бік ономанів. На прапор повсталого люду можна було сміливо наносити слово «НЕНАВИСТЬ».
Населення вітало переможців і одночасно з ними оплакувало загиблих героїв. Всі об’єкти були взяті під контроль і армія відпочивши поповнила запаси із місцевих арсеналів у гарнізонах. Відпочиваючи, Віктор з Максим курили й базікали:
– Командире, а чи ти думав як організувати повноцінне життя на звільнених нами територіях?
– Звісно думав! Думаю ось і зараз, стоячи тут і дим пускаючи в повітря. Думаєш, Вікторе, я не розумію, що відвойовані нами території потребують не повернення до старих політкоректних порядків, а чогось нового? Думаєш, я не розумію що світ дуже змінився?
– Він, Максиме, настільки змінився, що я особисто погано уявляю, як ми організовуватимемо ті ж самі школи, підручники для неписьменного населення? А за якою програмою їх вчити і якими шрифтами вони будуть писати? А як же нам бути, якщо у деяких округах немає зовсім ані дітей, ані викладачів чи хоча б згадки про них?
– Так, справді. Питань традиційно більше аніж відповідей. Апарат не видно щоб чухався з приводу цього всього. Ну а ми що з тобою та іншими? Будемо шукати письменних, тобі подібних серед населення. Будемо проводити обмін населенням підконтрольних нам територій. Ну а що робити? Всім нам доводиться чимось жертвувати. Наші управлінці налагодять життя рука об руку із місцевими.
– Друже Максим, мені інколи спадає думка, що ми, бунтарі, революціонери – абсолютно не придатні для мирного життя, для розбудови суспільства на тих засадах про які мріяли чи які сприйняли. Про таких як ми нормальні люди, звичайні говорять, що для них, мовляв, війна не закінчується ніколи. Думаю це правда.
– Атож! – закивав головою Максим – Я навіть думаю, що ми припустилися помилки, коли свого часу рух не розділили на 2 частини: революційну й адміністративну. Ось ми з тобою, та сотні інших – ми ж таку кашу заварили на континенті, що запахло серйозною війною! Відвоювали ми території, провели етнічні чистки, а далі що? Ми ж не управлінці, не економісти, не адміністратори. Так лише… вічні революціонери. А от ми б далі пішли війною, а друга частина – управлінська, зарезервована, лишилась би тут налагоджувати соціальне й економічне життя. Всі б тільки виграли, особливо знедолене населення. Я боюсь, Вікторе, щоб Апарат не надумав на населенні проводити якісь економічні сумнівні експерименти.
Ну хто ж знав, – зітхнув Віктор, – що так усе обернеться. Що толерантність доведе до того, що й могили зрівняють із землею, а європейці оскотиніють і скотяться у своєму розвиткові назад на десятки років. Та й не тільки ти чи я винні у цьому. А ти згадай, командире, усіх отих годованих маминих синочків та батькових донечок із вищою освітою. Чи ж підняли вони прапор боротьби свій? Ні! Чи виступав хтось у газетах чи на сайтах із критикою курсу колишніх європейських урядів? Де там! Чи мали мужність ті люди пожертвувати своїми кабінетами й машинами заради ідеї? Ні! Ніхто рота не відкрив. То лиш одиниці були таких, що батькові статки не мали на увазі, а лиш в Рух й Ідею сили й гроші вкладали. Ось звідси тобі й нестача управлінців. Всі за тепленьке місце навіть віру змінили, слабаки! Але кожному бо своє й сплатили вони сповна зраду роду свого й крові!
Так перемовляючись курили товариші й розмірковували про минуле, сучасне й майбутнє. Що тут казати, як вже все сказано й обмірковано було у розпачі сотнями діячів й борців. Пізно ж про минуле згадувати й клясти слабких попередників. Треба стиснувши щелепи йти вперед і будувати майбутнє. Назад шляху все одно немає.
Повстання на північному сході Європи й другий успішний наступ не на жарт стурбувало правителів Халіфату. «Дар-аль-Харб» починала вислизати із рук. Теократ І, який звик постійно жити повним насолод життям, не міг адекватно оцінити ступінь серйозності подій. Тому контроль над ситуацією змушені були взяти на себе генерали із Генштабу.
Вони краще за Халіфа розуміли, що повстання треба душити там, де воно набирає оберти, інакше є вірогідність «розповзання» війни в усі боки. В умовах підготовки до війни із «Блоком», такі події у тилу були дуже небезпечними і абсолютно непотрібними. Другий фронт не потрібен був нікому, окрім ворога. Пізно вони зрозуміли розумну гру ФБР.
Було прийнято рішення: із межуючи із повстанням округів стягнути війська та техніку й завдати контрудару при підтримці авіації та артилерії. Сказано – зроблено. Телефонами було поставлено перед фактом Намісників та начальників гарнізонів кількох десятків округів про повну мобілізацію на їх територіях. Приготування пішли повним ходом.
Тим часом чутки про два успішних наступи Армії «АІРО», назване народами «біле повстання», поширювалися Європою надзвичайно швидко. Люди із надією зустрічали цю звістку. Певна частина боєздатних чоловіків кидали своє неокріпацтво 21 століття й тікали на північ добровольцями в «АІРО». Із собою вони несли страшні чутки про підготовку до контратаки сил ономанів, які топитимуть повстання у крові.
Командири спочатку не зважали на такі чутки, але згодом, коли майже кожен прибулий розповідав про побачене пересування техніки й солдатів ворога, з’явилась підстава замислитися. Зібравши до купи усі свідчення, чутки населення та факти розвідки, було вирішено готуватися до ворожої атаки якомога швидше. Населення було мобілізовано на риття укріплень та шанців, облаштування вогневих точок, перенесення вантажів.
Частина людей виявила бажання прийняти участь у бої мотивуючи рішення тим, що у випадку поразки сил «АІРО» все одно усіх окупанти катуватимуть і вирізатимуть. Коли людина готова померти і може це – ніхто не може забрати у неї це право. Командири приймали як жінок, так і чоловіків, як молодих так і літніх. Всі готувалися прийняти страшний і важкий бій.
План розгрому ономанських сил полягав у виведенні за допомогою ПЗРК гелікоптерів та літаків ворога, паралельно розпочавши артпідготовку. Потім потрібно було випускати свої гелікоптери, які мали б здійснити газову атаку хлором. Лише після цього із протигазами та ОЗК мала йти у бій піхота та легкові автівки із кулеметами.
План був доволі непоганий, тому всі зосередилися на бездоганному виконанні ввірених йому окремих частин цілого. Кожен розумів, що від нього особисто залежить часточка успіху операції.
Наступ ворога розпочався через декілька днів на світанку. Розпочиналася третя за рахунком битва сил білих повстанців проти поневолювачів, яка віщувала бути більш грандіозною, порівняно із попередніми.
Як тільки з’явилися літаки та гелікоптери ворога – вдарили ПЗРК. Вогонь повстанці вели прицільно і багато машин у першу ж годину бою падали на свої ж позиції. Так склалось тому, що декілька колишніх «новонавернених» якраз були хорошими стрільцями у відставці. Але ворожі пілоти теж не спали – літаки випускали ракети, в результаті чого вогневі точки одна за одною припиняли своє існування. Проте незважаючи на втрати, навідники знищували літак за літаком і незабаром у небі не лишилось жодного ворожого літального апарату.
Почався взаємний обмін артилерійськими ударами. Тим часом снайпери Армії «АІРО» настільки могли – виводили з ладу ворожих навідників-артилеристів та своїх колег по смертельному ремеслу. Ворог оговтавшись застосував ту саму тактику. Люди з обох сторін мерли як мухи. Але якщо для військ Теократа І це нічого не значило, бо він завтра виставить як гарматне м'ясо тисячі нових солдатів, то для «АІРО» і «БП» втрати були відчутними. Для останніх головним була перевага поняття «якість» над поняттям «кількість».
Командири повстанців дали команду підійматися у повітря для атаки хлором. Злетіли гелікоптери на борту яких було по двоє пілотів й по двоє стрільців: кулеметник й автоматник. Атакувати потрібно було якомога швидше, бо ономанські війська почали обстрілювати позиції повсталих напалмом. Бійцям на бортах гелікоптерів відкривалося грандіозне видовище – таких боїв Білий світ не бачив вже давно. Бійці та другий пілот почали розпилювати хлор за вітром на позиції ворога.
На одному із гелікоптерів летіли Іржі з Еріком, які були автоматником й кулеметником відповідно. Розстрілюючи ворожі позиції і готуючись до розпилення хлору у їх бензобак гелікоптеру влучили вороги. Шансів приземлитися і евакуюватися не було. Розуміючи за секунди усю ситуацію Ерік зібрав у кулак всю волю і перекрикуючи шум говорив:
– Друзі! Нам кінець! Тож давайте увійдемо до зали Вальхали достойно! Розпилюймо хлор і скеровуйте нас на ворожі позиції! На он ту колону техніки!
Так і вчинили. Гелікоптер, обійнятий полум’ям на усій швидкості із стріляючим з кулемету Еріком врізався у колону автомобілів та техніки. Почалась серія вибухів. Не стало героїв…
Бій продовжувався далі. Піхота в протигазах і ОЗК та мотопіхота на американських «Хаммерах», оснащених кулеметами – пішли у ближній бій добиваючи ворога. Вже скоро той здавався у полон і просив зберегти життя, але руки Білого правосуддя не пошкодували нікого. Там, де палали гелікоптери й техніка, ономанів кидали поранених живцем у вогонь. Помста Європи, що поступово піднімала голову була страшною.
Розбивши ворожі сили, Армія «АІРО» не зупиняючись рушила далі у напрямку тих округів, звідки прибувала техніка й солдати. Багато бійців йшли визволяти свої домівки та відновлювати справедливість. На місцях саме населення підіймало повстання та заворушення вступаючи у сутички із охоронцями об’єктів та силами правопорядку.
Місцеві князьки й божки не знали де ховатися. Скотам стинали голови тупими сокирами, випускали тельбухи іржавими ножицями, розпинали на дверях «Будинків проповіді», палили на хрестах вкопаних у палаючу ономанську літературу. Їхніх жінок, коханок і дітей душили ісламськими прапорами, вішали на ганках власних будинків, топили у водоймищах. Панувала тільки смерть й помста. Вся мерзота, яка ще вчора панувала, сьогодні слізно плакала й просилася жити. Але було надто пізно. Трапився навіть кумедний випадок, коли місцеві жителі схопили свого проповідника й прибили до лоба йому шиферним іржавим цвяхом його персональний Коран. Проповідник проходив ініціацію, а населення було в урочистому піднесенні.
Війська, що входили, були зустрінуті населенням із плачем й подяками. Як і на раніше відвойованих територіях, тут починалось налагодження життя без гніту і диктату, без божевільної і ненависної релігії пустелі, без відновлення старих псевдоцінностей.
Протягом трьох наступних тижнів бої не вщухали на східному та південному напрямках. Успіх був переважно на боці Армії «АІРО». Місто за містом, район за районом вони відбивали у загарбників, хоча за перемоги доводилось платити високу ціну. Під час боїв за звільнення Мурманську загинув заступник Білла – Девід, а Вільгельма було тяжко поранено. Незважаючи на такі трагічні для Руху втрати, вдалось взяти і зачистити майже усі великі міста Скандинавії та Карелії, а також Мурманськ. Тепер спільно із місцевим населенням бійці долали спротив у невеличких поселеннях та селищах. Вороги бились до останнього, усвідомлюючи, що їх чекає у кращому випадку смерть. Вони чули про прибиті до голови Корани, про палаючі трупи на смітниках, а качатися у багнюці облитими кислотою чомусь ніхто не хотів.
«Лісову столицю» як центр Руху було ліквідовано. Тепер Лідер та Апарат розміщувалися у Мурманську, а у «Лісовій» залишився тренувальний табір для добровольців. Та й не тільки тут. Бойовики займали казарми на звільнених територіях і налагоджували побут солдатський, зв'язок із центром та вишкіл. Потік же самих добровольців не вщухав, але незважаючи на протести польових командирів, К’єтіл дав наказ призупинити набір та озброєння людей. Це викликало невдоволення як старшинського складу, так і самих новобранців.
– Що тут у вас за чортівня?! – Кричав якийсь чоловік, що пішки прибув кілометрів за 200 звідси. – Відколи це вам добровольці стали непотрібні? Я хочу достойно померти, а не щоб негри собакам труп викинули!
К’єтіл користуючись перемогами за останній місяць, запропонував провести загальні збори всіх керівників та командирів, на яких обговорити поточну ситуацію і виробити подальшу стратегію ведення бойових дій. Ініціативу Лідера було одностайно підтримано, так як до нього та його управлінців накопичилось багато запитань на які польові командири хотіли б отримати відповіді. Незабаром засідання таки відбулось.
Привітавшись із усіма присутніми, Лідер відкрив засідання. На ньому були присутні польові командири, за винятком Відара й Білодара, усі члени Центрального апарату і представники самоврядування звільнених територій. Заслухавши доповіді старост про ситуацію на місцях та подолання наслідків військових дій, слово для виступу сам собі надав К’єтіл. Було видно що він серйозно стурбований:
– Шановні присутні! Ми не збиралися у такому режимі майже три місяці. За цей час у нас відбулись події світового масштабу, які увійдуть до історії! Але нові умови кидають нам нові виклики. Ми майже повністю зачистили Скандинавію, Карелію і Мурманськ, караючи окупантів страшною смертю…
Тепер виникає питання: що нам робити далі? Куди рухатись? Адже сам-на-сам воювати із військами Теократа було б нерозумно. Ми рано чи пізно все одно зазнаємо поразки. Ми із Центральним апаратом проводячи постійний аналіз та консультації дійшли висновку, що потрібно із Халіфом підписати мир і почати розбудову того, що ми вже маємо…
Такий виступ Лідера багатьох шокував. Скільки років говорилося про війну до переможного кінця, про звільнення континенту, а що тепер? За що лилась цілий місяць кров? З такими успіхами можна було б лише посилити терор проти ключових осіб та об’єктів, не йдучи у лобову атаку. Залою прокотилася хвиля обурення й незадоволення. Командири кричали зі своїх місць:
– А з нами чому ти не проводив консультації?
– Геть сепаратний мир!
– Йди у відставку! Ганьба!
Аби не перетворювати засідання, які й так рідко бувають у з’ясування стосунків та загальну сварку, слово попросив Білл. Він говорив усім присутнім твердим, але спокійним тоном:
– Бойові побратими! Я прошу мене послухати, я не довго. Ви всі мене знаєте. Півтора місяці я тренувався поруч з вами, харчувався і спав, а потім місяць воював разом з вами. Ми багато пройшли і зміцніли…
Я та мої люди покинули свою Батьківщину, тим самим пожертвувавши єдиним що у нас лишилось. Ми прибули допомогти нашим расовим братам. Ми проливаємо кров і вмираємо за Європу, але ми не прибули воювати за режим К’єтіла на звільнених територіях! І не за те, аби у комфортних кріслах сиділи його обожнювачі, в той час як більшість Європи ще стогне під окупацією східної чуми! Якщо буде прийнято рішення про сепаратний мир, - моя організація складає зброю і відправляється додому.
Члени «Білого Порядку» дружно встали зі своїх місць і аплодували своєму командирові. К’єтіл та його посіпаки позирали один на одного і намагалися вставити свої репліки, однак зала їх засвистала. Слово взяв Віктор, який тримав промову на порядок агресивнішу, аніж у Білла:
– Товариші! Я звертаюсь до усіх, як один із вас. Ми усі з різних регіонів Європи, навіть світу. Хтось до того як приєднався до «АІРО» працював у сільському господарстві, хтось на заводах і фабриках, хтось добував корисні копалини у шахтах. Але нас привело сюди щось спільне для усіх… Це «щось» - усвідомлення того, що існувати так як ми існуємо не можна. І от ми тут і ми цілий місяць проливали кров, втрачали друзів. Я хочу аби їхня смерть не була даремною!
Я знаю точно: наші мертві герої поклали свої життя не за те, аби такі як К’єтіл та його компанія сиділи довічно у кабінетах і керували. У них комфортно аж нудить, а у людей у містах, які ми відвоювали, досі проблеми із житлом із постачанням води. Гуляють інфекції і наша медична служба ще не в змозі повністю подолати цю проблему. Населення неписьменне й залякане. На цих територіях немає технологій, які б дозволили нам за лічені роки підняти із руїн промисловість. Яка вона не маленька поки що.
Людей розривало на шматки не за те, аби ти, виродку, царював над усіма! Мої друзі та знайомі загинули не за те аби ти, стерво, пив чай та коньяк у бункері із євроремонтом! Ми підемо до краю. Ми підемо до повної перемоги, інакше – ніяк! Ніяких компромісів нині із катами бути не може! Слава Перемозі!
Зала відгукнулась більш, ніж схвально: сотні правих рук салютували Вікторові. Розлючений К’єтіл дістав свого пістолета і вистрілив Вікторові у спину. Той розкинувши руки впав обличчям у підлогу. Лідер націлив пістолет на Білла, що сидів у першому ряду і процідив:
– Теж хочеш? Отримуй!
Другий постріл втиснув Білла у стілець. У цей момент бойовики, що сиділи у перших рядах кинулись до К’єтіла, що продовжував стріляти у всіх і відібрали зброю, поставивши при цьому на коліна. Всі були стурбовані не на жарт: такого від Лідера ніхто не очікував! Бойовики «Білого Порядку» кинулись до членів Апарату, а Максим закричав:
– Медиків кличте! Хутко! – А до добровольців: – Хлопці! Заарештуйте всіх, але не вбивайте! Ніякого самосуду не буде!
«Білий Порядок» та «АІРО» заарештували весь апарат разом із Лідером і доставили до місцевого слідчого ізолятору. Було поставлено надійну охорону з числа американців та канадців, аби унеможливити контакти К’єтіла задля підкупу.
Медики тим часом оглянули Віктора й Білла і забрали до операційної кімнати місцевої наполовину покинутої й зруйнованої лікарні. У обох були поранення органів дихання та переломи ребер. Слава Богам, що кулі у тілі не затрималися, а пройшли на виліт.
Максим з огляду на таку несподівану ситуацію заспокоїв присутніх і запропонував «не відходячи від каси» розробити і прийняти рішення про утворення польового суду задля розслідування злочинів лідера Руху та його прибічників. Тут згадали і за розстріли командирів кілька місяців тому і ще багато чого іншого. Не забули і за звичайних виконавців злочинних наказів. Їх було кинуто до решти компанії, що вже сиділа у СІЗО.
Розслідування інциденту на засіданні та попередніх злочинів зайняло рівно тиждень. За цей час тимчасова слідча комісія допитала усіх і встановила факти, які приховувалися від більшості підпільників. На восьмий день усім підсудним було оголошено вироки. Заарештованим закидалися такі звинувачення: віддання та виконання злочинних наказів; вбивство польових командирів без суду і слідства; спроби підписання сепаратного миру із ворогом; приховування коштів й ресурсів та використання їх не за призначенням; неефективне управління, що призвело до смертельних випадків.
Усіх було засуджено до розстрілу, не помилували нікого. Останнього слова теж не дали. Вирок привели у дію бійці Армії «АІРО» на подвір’ї СІЗО. Тіла страчених було спалено без почестей, але й без глуму над ними. На наступний день були призначені збори польових командирів, на яких мало вирішитись питання виборів нового Лідера й обговорення стратегії боротьби із Халіфатом.
Засідання проходило емоційно й у довільній формі, але продуктивно. На пост нового Лідера претендували Максим і ще двоє кандидатів. Максима повністю підтримав Білл, який лежачи у лікарні дав своїм хлопцям наказ голосувати «за», а також Віктор й переважна більшість польових командирів. Вільгельм очухавшись від поранення сам зміг бути присутнім на засіданні. Його підтримка Максима кандидатури можливо й поставила крапку у виборах, так як Вільгельма знав кожен, хто був в «АІРО» декілька років. За результатами прямого і відкритого голосування на засіданні, Максим став новим Лідером Руху.
Вступивши на посаду, Максим одразу запропонував розглянути його проекти реформ організації та бачення ведення війни. Він перейменував себе із «Лідера» на «Вождя», а також ліквідував роздутий апарат його попередника. Скорочувалися у кілька разів і витрати на його утримання, що викликало схвалення командирів. Тепер у Вождя було лише два заступники і декілька секретарів та радників.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!