Нова соціальна реальність 12 страница
Нині Віктор, виконуючи по суті функції лідера диверсійної групи, окружного командира, разом із своїми людьми опинявся в оточенні ворога. Вони мали із окупованої ономанами території Європи, відпливти до Британії. Так було і краще і безпечніше, що вони і зробили. Їхнім завданням було не просто аналізувати факти. Віктор поставив умову: необхідно було сіяти незадоволення і бунти, а потім відпливти назад, якщо лишаться живими. Тоді вже мало початися вторгнення сил «Дуги». Та наразі Віктор й солдати мали знайти місце для перебування й почати діяльність.
Диверсанти прибули на острови. Корабель із «туристами» прибув до шотландського прикордонного КПП. Тут розташувалось місто, жителі якого працювали на нафтодобувних морських вежах та платформах у морі, виробництві паперу й поліграфії та інших більш дрібних виробництвах. Місто славилось ще й своєю переповненою в’язницею. Вся диверсійна група трималась розрізнено, купками по двоє-троє осіб. Під час перевірки документів, Віктор вдав із себе дурня, який прямує до родичів в гості:
– … вони теж «новонавернені» як і я. Давно не бачились, от я й прямую до них…
– Тривалість твого перебування тут? – Цікавився у Віктора ономан, роздивляючись документи.
– Кілька днів, може тиждень. Не більше.
– Обережним будь, – Говорив йому араб. – Сам знаєш, що в Європі відбувається. Може й тут початися. Будуть вбивати – кричи гучніше.
|
|
|
– А що революція й війна вже й сюди докотилася? – Дивувався удавано Віктор.
– Ще ні, але скоро все може змінитися. Удачі. Наступний! – Крикнув араб, показуючи, що не бажає більше теревенити.
Залишатися в черзі чи щось розпитувати було б украй примітивно й нерозумно. Віктор відійшов і попрямував далі, до виходу із будівлі в місто. Часу вистачало, тому вирішив почекати інших на вулиці, неподалік КПП. На щастя диверсантів, всі пройшли перевірку документів без проблем. Нікого не заарештували і не почали допитувати. Тепер потрібно було знайти місце для перебування. Готель – не варіант для такої компанії. На квартиру теж не візьмуть. До того ж будуть повзти чутки про чужинців, що орендували квартиру. Це викликатиме зайві питання. Треба шукати приміщення десь на околицях міста, аби непомітно собі сидіти й займатись антиісламським шкідництвом.
І приміщення було знайдено. Це був якийсь старий гуртожиток – смітник на перших поверхах. Але кілька кімнат із вікнами та дверима були цілими. Компанія тихо усе зробила: прибрали, розстелили зруйновані ліжка. Дуже скоро кілька із групи принесли обігрівач та електроплитку. Розетки й електроенергія на щастя ще були присутні в цій будівлі. Так, Шотландія не Оттава і не Мурманськ, але взимку і тут спати у сорочці на підлозі було не варто. До того ж часто йшли дощі й висіли неприємні важкі тумани.
|
|
|
Нашвидкуруч вони поїли і склавши плани діяльності розійшлись. Бійці пішли на колишні місця своєї роботи, з яких вони не так давно за наказом колишнього Лідера знялися і попрямували до Європи. Документи про їх нібито переміщення на виробництва у них були готові. Цікавим вони могли показати документи арабською, які були видрукувані спеціально для них ще у Мурманську. Віктор пішов із одним із колишніх робітників поліграфічного цеху Стефаном на його старе місце роботи. Інші пішли переважно на нафтодобувні промисли, хтось навіть повернувся на склад місцевої величезної в’язниці.
Без проблем їх прийняла поліграфія. Робітників, що знали Стефана вже не було, а адміністрація лиш сердито махнула рукою, аби «собаки» забиралися геть, коли ті подали свої документи.
– Йдіть краще працюйте, худобини, – буркнув якийсь дрібний чиновник підприємства.
Віктор й Стефан одразу включилися у роботу на сортуванні та пакуванні готової продукції на складі. Працювали й слухали як скаржаться тихенько люди на своє безправне становище:
|
|
|
– Мерзотники! Хіба ж я живу? Та я ж існую!
– Кляті виродки, я хворий, а вони й ліків на дадуть…
– Господи! Помилуй нас грішних, дай сили стерпіти гніт й наругу.
Послухавши розмови робітників, можна було зробити висновок, що нововведення у формі рабства абсолютно не влаштовує європейців. Ненависть зміцніла й стала загальною, але люди були заляканими і тому не сміли повстати проти влади ономанів. Хоча звістки про бої й перемоги у Європі дісталися звісно й сюди. Люди розпитували Віктора й Стефана як воно й що діється:
– Розкажи, а як воно зараз там, на континенті?
– Та а як… Скандинавія, Карелія, частина Балтії та Росії звільнені від влади Халіфа. Рабство скасовують всюди, йдуть справедливі суди та страти. Он із кимсь там домовились про постачання спеціалістів. Сам же розумієш, що Намісники винищили багато інтелектуалів та вузько профільних спеціалістів. А треба життя налагоджувати ж. Бо тоді до біса всі ті революції й побоїща, як нічого не змінюється… – так відповідав людям Віктор.
– Ого! Ось це так-так! – вигукували робітники. – От молодці побратими, а ми чухаємось тут…
– Ну сили повсталих теж не за день все зробили, але дійсно, йшли і воювали не шкодуючи себе. Кидали знайомих та родичів й пішки йшли інколи через сотні кілометрів. Там всі один за одного стоять горою. Тому й не може Халіф їх силою взяти…
|
|
|
– От би й нам так, як в Європі… Хотів би я побачити сучасну вільну землю, без цих свиней! – Промовив працівник замріяно.
– Друзі, треба просто не сидіти на місці й не чекати Христового небесного благословення. – відказав їм Віктор. – За місце під цим сонцем треба боротись, а не підставляти щоки під удари. Ми от з вами нічого не робимо, от і маємо те, на що заслуговуємо. А ви як думали? Ономани не ті люди, які віддадуть добровільно владу над європейськими землями.
– Як у них тут усе запущено. – Мовив Віктор Стефанові на перекурі. – Наче й ситуація сприяє для виникнення нелегальних гуртків та боротьби, а втім щось воно не видно… це люди із категорії: «покличете мене коли перемогу здобудете». Такі мабуть самі повстання не підніматимуть.
– Судячи з усього, що після самоліквідації осередку «АІРО», коли підпільники ще тоді намагалися дістатися до «Лісової столиці», боротьба тут і затихла з тих пір. Не очікував, якщо чесно. – Відповів Вікторові Стефан. – Тут важко буде щось робити, адже немає на кого покладатися. Ми ж не впевнені у людях, а ставити під загрозу покладені на нас доручення нам не можна.
– Можливо така невтішна ситуація спостерігається лише на цій поліграфії. Ми ще не знаємо. Ось ввечері зустрінемось із іншими і дізнаємось як там на інших об’єктах.
Ввечері всі повернулись «додому», на щастя, без проблем. Диверсанти обмінювались здобутими спостереженнями та інформацією. Всюди спостерігалась приблизно однакова картина: населення жорстоко експлуатувалося й голодувало. Звісно за винятком тих, хто пішов служити окупаційній ономанській владі. Умови праці були важкими всюди, хоча поліграфічне підприємство і відрізнялось тяжкістю від нафтогазових веж чи шахт. Цікавою була ситуація із пенітенціарним закладом, а простіше із розстановкою сил між ув’язненими та їх охоронцями, а також і збройними силами. Підпільник за філіжанкою чаю розповідав Вікторові та іншим:
– Був я нині на складських приміщеннях тутешньої в’язниці. Я там і раніше працював, поки не відгукнувся на заклик мобілізації К’єтіла. Що я можу вам сказати: кардинально нічого не змінилося. Адміністрація лишилась ономанською, охорона як була налаштована проти в’язнів, так і досі. Охоронці, як і в інших округах, переважно чорні або якісь косоокі. Володіють вони значною кількістю одиниць вогнепальної зброї: пістолетами, автоматами, кулеметами, рушницями. Ну і звісно ж патронів там до бісової матері. Гадаю це на випадок бунту.
Сама в’язниця переповнена. У камерах на п’ять осіб сидить десять-дванадцять. Роботи, на які їх виводять мають нереальні норми. Людський ресурс тут не враховується. Годують їх так-сяк, аби працювати могли. Війна у Європі вдарила по економіці Халіфату, тому чимось смачненьким їх не годують. Все це переплітаючись і становить джерело незадоволення. Врахуйте і релігійну нетерпимість та насильство з боку адміністрації. В цілому при правильній подачі ми можемо підбити їх на заворушення.
–А самі в’язні хто? Які вони? – Запитав його Віктор, сьорбаючи гарячий чай.
– Якщо ти маєш на увазі кримінальні вони злочинці чи політичні та релігійні, то я скажу тобі, що контингент змішаний. Хоча хіба можна вважати злочинцем людину, що вкрала їжу, аби не протягти від голоду ноги? А таких там серед кримінальних більшість.
– Ясно. Отже певна картинка у нас вимальовується. – Мовив замислено Віктор, присьорбуючи. – Ну а як щодо армії? Гарнізон тут такий же, як і на тих територіях, де ми воювали чи має все ж таки свою специфіку?
– Звісно, командире, специфіка є! – Мовив один із бійців диверсійної групи. – Я навіть скажу, що ця специфіка може зіграти нам на руку! Тут солдати, як правило, місцеві, тобто із Британських островів. Що цікаво, так це те, що «новонавернені» вони лише формально, а реально всю ономанську єресь вони не жалують у своїй більшості. Їхні сім’ї страждають від непосильної праці та утисків, а їм природно це не подобається. Хоча відкрито незадоволення солдати ще не виявляли – бояться, що одноосібний бунт ніхто не підтримає.
Така ситуація не лише у нашому гарнізоні, а у більшості на території островів. Командування у цих солдатів переважно правовірне ономанське, а от середня ланка офіцерів у них сформована із місцевих переважно. Знаєш, командире, було б цікаво поглянути, що буде із генералами та офіцерами, якщо проти них повстане така кількість солдатів. Вірних Халіфові воїнів Аллаха тут насправді не так вже й багато. Хоча я не візьмусь вираховувати щось у цифрах та відсотках.
– Звідки ти володієш такою вичерпною інформацією? – Здивувався Віктор після такої аналітичної довідки вчорашнього звичайного бійця на теренах Європи. – Ти ж наче на нафтогазових промислах працюєш від сьогодні, а враження складається, неначе прислуговуєш якомусь генералові!
– У місцевого робітника якісь родичі в армії, от він розповідав, а я уважно слухав і обережно його розпитував.
–Гадаєш він не здогадався про справжню причину твоєї цікавості? – Поглянув суворо на нього Віктор. – Уяви: прибула нова людина чорт знає звідки і одразу розпитує такі подробиці. Тобі не запахло б провокатором окупантів чи підпільником із Європи?
– Не турбуйся, Вікторе. То чоловік простий як двері. Йому б самогону випити, менше побоїв отримати, смачніше поїсти. Тварина. Нічого він не запідозрив.
– Не забувай, що за таких «тварин» ми воюємо у Європі. – суворо сказав командир. – Будемо сподіватися. Ми з вами, товариші, проаналізували і гарнізон, і поліграфію, і вежі, і в’язницю. Тепер постає питання що ж нам робити із цією інформацією? Всі тут незадоволені – це і так зрозуміло, але наше завдання полягає у тому, аби це незадоволення перетворити у потужний реальний протест. Ми могли б висловити купу думок і довго дискутувати, але у нас немає на це часу і це не потрібно. Я спробую пояснити.
Вождь «БФЄ» пов'язаний мирним договором із Халіфом, тому удар наноситиме флот і сили «Північної Дуги». Нам потрібно розхитувати ситуацію. Перш, ніж почнеться вторгнення, ми маємо посіяти тут паніку. У загальному безладі й хаосі, місцеве населення виконає частину роботи армії. Солдати лиш десантуються на острови й одразу спільно із повсталими місцевими почнуть вибивати всю цю скотобазу. Цей варіант більш прийнятний, бо нам потрібна цілковита підтримка нашої війни з боку цього населення. Саме тому я пропоную скоїти низку терактів. Здавалось би, що ти з тих терактів? Та ви помиляєтесь. Все просто: лунають вибухи, адміністрація починає репресії, люди чинять спротив свавіллю, виникають заворушення. Що скажете, бійці? Основу я вам розповів.
– А чи ж вийде у нас, Вікторе, здійснити все це? – Запитав пускаючи до стелі цигарковий дим Стефан. – Чи не постраждають невинні люди від наших бомб?
– А хіба я говорив, що міни чи бомби потрібно жбурляти у натовп? – Запитав його у свою чергу Віктор. – Ми вчинимо все гарно і безболісно: вибухи будуть вночі. На об’єктах можуть постраждати лише окупанти.
– В цілому план непоганий, командире, – закивали підпільники, – але де ж ми візьмемо бомби. Ми ж не будемо лазити вночі по складах і красти міни, а потім тікати якимись смітниками чи притонами від солдатів?
– Бомби виготовлятиму я. Лиш розподілимо між вами хто і які інгредієнти буде діставати. Не забувайте, що у нас є ономанські документи, їхні гроші та одяг. Завдяки цьому все спрощується.
Громада терористів погодилась із Вікторовим планом. Тим паче більшість бійців, що відправилась із ним до Британії, були раніше тут підпільниками. Їм хотілося згадати старе, згадати своє нелегальне положення. Ті, хто підпільниками ніколи не був, а став одразу солдатом – поклалися на побратимів. Віктор пояснив принципи дії бомб і розповів про необхідні деталі для їх виготовлення. Всі отримали індивідуальні завдання дістати певні речовини й предмети. Аби не було підозри, що діє одна диверсійна група, було вирішено змінювати почерк. Наприклад один теракт за планом має бути скоєно за допомогою бомби із годинниковим механізмом, тоді інший має відрізнятись. Це матиме й психологічний ефект: окупанти будуть стурбовані винахідливістю терористів і не знатимуть де чекати наступного удару.
На пошук, купівлю, крадіжки й виготовлення бомб пішло 6 днів. Ввечері сьомого все було готово. Тепер лиш завтра лишалось пронести все це на заплановані об’єкти. Віктор й Стефан за планом мали проникнути на свою поліграфію, притягти туди бомбу й паливно-мастильні матеріали. Останні їм передав робітник, пов'язаний роботою із нафтою. На в’язничні склади було вирішено взяти звичайну бомбу. Терористи вирушили, а на прощання Віктор попередив тих, хто лишився у гуртожитку:
– Якщо до ранку нас не буде – не чекайте. Змінюйте місцезнаходження. Фальшивки дозволять вам це зробити. У героїв, що мужньо протистоять Системі – не грайтесь.
Все повторювалось як і колись. Знову ніч, знову підпільна діяльність. Віктор чомусь був радий такій нагоді щось підпалити чи винести у повітря. Ні, із глузду він не з’їхав через військові дії. Їхня поліграфія друкувала як бланки для документації, так і релігійну єресь. До того ж вона належала ономанам, то чому ж її не можна було б спалити вщент?
Дует проник без перешкод. Стефан облив готову продукцію пальним, а Віктор встановив бомбу із годинниковим механізмом. Як тільки-но почався відлік часу, довелось чоловікам вшиватись якнайшвидше. На щастя покинули територію так само непомітно, як і проникли.
Тим часом двоє інших підпільників закладали вибухівку на складських приміщеннях. Логіка теж була простою: в’язні працюють на ономанів, а результати їх роботи йдуть на експорт. Гроші з експорту йдуть на фінансування війн в Європі та Африці. Тому все це мало злетіти у повітря і таки злетіло! Але теракт відбувся ціною життя обох диверсантів – їх застрелила охорона, коли вони тікали після вибуху.
Вночі шотландське містечко сколихнуло 2 вибухи із інтервалами у декілька хвилин. Поліграфія була зруйнована майже повністю, її охопила сильна пожежа, з якою не могли довго впоратись. В’язничні склади було серйозно пошкоджено. Під час пожежі почалися сутички ув’язнених із охороною, що переросли у бійки, які скінчились загиблими з обох боків. Адміністрація застосувала вогнепальну зброю.
Після терактів вночі майже всі були на ногах. Розгублений Намісник округу дав наказ обшукати й заарештувати всіх підозрілих осіб. Солдати й працівники Служби Порядку вдиралися до людей, чинили гармидер, застосовували силу. Непоодинокими були випадки протидії свавіллю собак окупаційного режиму. Якогось службовця робітник вдарив ножем у шию і змушений був тікати від його колег. У місті чулися постріли.
Терористам дуже пощастило, що вони обрали місцем свого перебування занехаяні околиці, Службовці бували й тут, але оглянувши нашвидкуруч будівлю, вони пішли геть. Обшуки по території самого колишнього гуртожитку ними не велись, тому можна було полегшено зітхнути. Акція вдалась повністю за планом, хоча і ціною загибелі двох людей, але Вікторові цього було замало…
Терористи зачаїлися. Не варто було б розгулювати містом аби не потрапити під гарячу руку. Когось із них могли схопити одного і під тортурами той розповів би усе що треба ворогові. А у підпільників у цьому гуртожиткові залишались на руках ще 2 бомби, які командир завбачливо зберігав для наступних атак. Цілий день, поки йшли сутички і обшуки, диверсанти відпочивали. Відпочивали за весь час перебування на островах, хоча їм і не звикати було до роботи. Морально всі готувалися до того, що будуть нові теракти, але ніхто не очікував того, що все це має статися так швидко. Така інформація схвилювала бійців.
– Вікторе, давай почекаємо декілька днів. Ти ж бачиш, що навколо коїться. – Говорили йому підпільники. – Невже ти хочеш аби нас схопили із цією бомбою і закатували?
– Спокійно, товариші. Без паніки. Повірте, якраз завтра це і треба робити. За принципом: «куй залізо поки гаряче». Адміністрація сидить як на голках, а народ розігрітий – отже треба діяти. Інакше пройде кілька днів і все стане на свої місця. А яка користь із глухого невдоволення? Ніякої.
– Як же ти пропонуєш це здійснити? Знову вночі? Охорону вони посилять стовідсотково. Не такі вони дурні.
– Ні, ми це зробимо вдень. Від нас такої зухвалості не очікують. Я пропоную здійснити 2 атаки: на той таки в’язничний склад і на прикордонний КПП, де ми з вами проходили перевірку. Із КПП взагалі все просто – принести і поставити до туалету бомбу. А на склади можна провезти бомбу в автомобілі…
– А відпливати назад як ми будемо? Помандруємо до іншого міста і там пройдемо КПП?
– Все простіше. Нас тут занадто багато. Для більшості із вас завдання виконане, так що ви повертаєтесь до Європи, а там із території ворога проникаєте до наших позицій. Тільки-но опиняєтесь на нашій території – вимагайте телефонного дзвінку Вождеві чи його заступникам і все розповідаєте із рекомендацією виступати в похід. Гадаю вони все підготували до вторгнення. Лишається хтось із вас, хто покладе бомбу й повернеться. Лишаюсь також і я.
– Я закладу бомбу і лишусь із тобою. – Мовив Стефан командирові. – Ти займешся складами чи ще хтось потрібен?
– Покласти до автомобілю зможу і я.
Атака, що взяв її на себе Віктор не була простою, як це могло здатися. Проблема полягала у тому, що треба було сісти до авто і проїхати. Могли зупинити при в’їзді, могли вилучити бомбу, водій міг не взяти його до салону. Іксів було багато, та вибору не було.
Бійці приготувавши їжу займалися підготовкою до відплиття. Вони знищили свій старий одяг та непотрібні речі і приготували ономанське вбрання та документи. Всі розуміли небезпеку, але багато з них були готові ризикнути заради спільної перемоги.
– У будь-якому разі закладай і повертайся назад до гуртожитку. Механізм і без тебе спрацює. Будь тут, поки все не вляжеться, а потім рушай до сусіднього містечка і там намагайся покинути острови. Мене не чекай, я буду зайнятий… – Говорив на прощання Віктор Стефанові.
Підпільники пройшли перевірку документів без проблем і їхнє судно, разом з іншими ономанами вже відпливло. Стефан в ономанському вбранні зайшов із валізкою до туалету і розкривши її активував годинниковий механізм. Потім зачинивши і поставивши за унітаз, він швидко вийшов і пішов геть. Занадто швидко…
Часу було не так багато до вибуху – кілька хвилин. Аж ось він привернув своєю квапливістю увагу службовців із Служби Порядку. На нього гукнули і змусили зупинитися. Серцем, душею чи розумом, Стефан відчув, що живим він вже не повернеться. Операцію не можна було ставити під удар. Тому він намагався тягнути час. Так довго шукав документи, що службовець прикрикнув на нього:
– Хутчіш!
Нарешті той «знайшов» свої документи і дав на перевірку. Службовці уважно їх роздивлялися й запропонували пройти до кабінету для з’ясування певних деталей. Самі документи підозри мабуть не викликали. Підпільник, судячи з усього, видав себе своїм поспіхом та реакцією. От ономани й вирішили перевірити його про всяк випадок. Єдине, про що терорист думав, так це про бомбу у туалеті, яка мала спрацювати з хвилини на хвилину.
Ономани почали його допитувати. В ці останні хвилини свого життя, бойовик вирішив не плазувати перед окупантами й намагався триматися із гідністю. За це, власне кажучи, почав отримувати побої, бо ономани вже розкусили, що він не правовірний.
– Скромніше себе поводь, собако! – Вдарив кулаком в обличчя службовець. – Твоя пиха тут нікому не потрібна!
– Пішли ви, під три чорти! – Харкнув кров’ю в обличчя одному із них Стефан. – В ім’я Господа Бога мого, Ісуса Христа…
Пролунав вибух значної сили – КПП більше не існувало. Сотні ономанів, десятки службовців, пасажири віддали душі своєму Аллахові. Загинув і підпільник, вічна йому пам'ять, але обмін був рівноцінним. Смерть борця має рівнятися сотням трупів ворога.
Поки Стефан закладав бомбу, Віктор перевдягнутий в ономанське вбрання, теж із валізою, підійшов до автомобіля, що здійснював вивіз готової продукції із складів і показавши водієві «невірному» документи, сів до салону автомобіля.
– Охорона перевіряє твій автомобіль?
– Ні, пане. Тільки вранці після першого заїзду і ввечері після останнього заїзду. Їм же самим не хочеться цілий день перевіряти машини, які то заїжджають, то виїжджають. Це ж виходить десятки машин десятками разів їздять.
– Зрозуміло. Послухай мене уважно. Якщо тобі зараз накажуть зупинитися – тисни щосили на газ і їдь до будівлі, де сидить ваша адміністрація. Там вибігай і тікай світ за очі. Якщо все буде як завжди, то під’їжджай до складських приміщень, став машину ближче до інших і спокійно, але впевнено йди геть. Затямив?
– Так точно… – Мовив розгублено водій. – А ви що, із тих терористів?
– Так, із тих. Слухай, друже, менше знаєш – для тебе ж краще.
Автомобіль із бомбою спокійно проїхав пропускний пункт із сонними охоронцями і попрямував вглиб території в’язниці. Віктор поставив на таймері час – кілька хвилин. Машина під’їхала до колони інших авто і зупинилась.
– У тебе є кілька хвилин. Рекомендую швидко забрати своїх знайомих. Нам треба відійти якомога далі.
Збентежений водій разом із Віктором покинув салон свого автомобіля, і вони попрямували до товаришів по роботі, що перемовлялися й курили, очікуючи завантаження своїх машин. Непотрібні розмови й сміх стихли, коли їм було сказано про теракт через кілька хвилин. Намагаючись не привертати уваги, Віктор почав відводити робітників під захист однієї з будівель якогось цеху.
Пролунав потужний вибух і одразу почалась ланцюгова реакція – автомобілі вибухали один за одним. Склади й автопарк як щось реальне – припинили своє існування. Навіть більше того. Сталось те, чого Віктор не очікував і не передбачав – впала стіна до в’язничного комплексу камер. На подвір’я, вкрите різними уламками й фрагментами тіл, почали виходити ув’язнені. Залунали крики вцілілої охорони й постріли. В’язні кинулись до них і схопившись з ними, абсолютно беззбройні – перемогли. Зброю було відібрано, охоронців розстріляно на місці, когось намагались розчленувати. Хтось кинув клич на всю в’язницю:
– До зброї, браття! До зброярні! Вбивайте всіх!
Натовп заревів і посунув до будівлі адміністрації, де засіли не тільки чиновники, але саме там були кімнати зі зброєю та набоями. Горе було тим чиновникам: їх мало не роздирали на клапті. Всі пам’ятали, що саме з їх вказівок ув’язнені недоїдали, терпіли побої й знущання, перевиконували в цехах обсяги роботи. Повсталий натовп отримав доступ до зброярні і почалась безперебійна видача пістолетів, автоматів та набоїв. Хтось вже із ручного кулемета крізь розбите вікно поливав свинцем вцілілих охоронців, що засіли біля виїздів та виходів. Віктор, що вже позбувся ономанського вбрання і був у звичайному робочому, запитував своїх нових знайомих:
– Ви знаєте, де у вас тут сидять політичні та релігійні злочинці?
– Так. Ось у цьому корпусі, де якраз стіна впала. Це вони зараз усіх вбивають.
– Чудово! – засяяли очі в терориста. – Чи всі це чи там лишились люди?
– Лишились звісно. Цей корпус весь складається із борців та незгодних із режимом.
– Їх необхідно визволяти із камер і озброювати. Гайда за мною! Скоро на нас кинуть солдатів!
Віктор разом із водіями та робітниками побіг до адмінкорпусу гукаючи на ходу:
– Не стріляйте! Свої! Терміново треба говорити!
Компанію пропустили всередину.
– Слухайте мене уважно. Розподіліться на групи. Одна нехай прямує до брам та виходів і блокує аби сюди не прорвалися солдати. Друга має випустити ув’язнених. Третя нехай озброює лише адекватних людей, не давайте до рук зброї психопатам й навіженим.
– А ти хто такий, чоловіче добрий, аби давати свої рекомендації? – Недовірливо дивився у вічі один із в’язнів.
– Віктор. Той, хто щойно теракт влаштував.
– Він правий, – гукнув хтось – бунт має бути організованим а не стихійним інакше придушать.
– Якщо зараз не встоїмо, – окинувши поглядом присутніх мовив Віктор серйозно – то помремо. Кожен має бути організованим.
Разом із групою повсталих, Віктор, якому дали до рук автомат, побіг звільняти інших людей. На щастя камери цієї в’язниці регулювалися на кожному поверсі єдиним важелем. На поверхах стояв неймовірний гамір, охоронців видно не було. Чоловіки натиснули на важіль і кілька десятків в’язнів опинилися на волі. Віктор кричав їм:
– До адмінкорпусу біжіть! Всі, хто може тримати в руках зброю – триматиме! Час оборонятися, скоро атакують.
Натовп схвально заревів і посунув до виходу, а визволителі піднялися ще на поверх вище і випустили людей там. Їм пощастило у тому, що усіх в’язнів можна було спокійно випускати й озброювати, бо люди то були ідейні, а не ґвалтівники чи збоченці. Всі вони по-своєму протестували й боролися проти такого порядку речей, за що і опинилися тут.
Пройшовши усі поверхи й випустивши людей, чоловіки попрямували до адміністрації.
– Мене непокоять 2 питання: хто тут у вас в авторитеті і де ваша охорона та управлінці можуть бути? – запитав присутніх Віктор.
– Охоронці й чиновники могли перебратися до корпусу, де сидять кримінальні. А от авторитетів у загальноприйнятому розумінні серед нас немає. – Відповідали йому люди.
– Тоді призначте з-поміж себе тих, кого будете слухатись! Рівність тут недоречна, самі, сподіваюсь, розумієте. Хто з вас озброєний і хто володіє інформацією про кримінальних вперед за мною!
Невелика групка побігла з Віктором до сусіднього корпусу. Там зчинилась стрілянина вже біля самого входу. Було поранено кількох повсталих і вбито охоронців. Групка просувалася коридорами відшуковуючи охоронців, управлінців, прислужників ономанів. Таких лишилось не так й багато, а сховатися було ніде. Розправившись із ними, захопивши в полон і під крики й шум кримінальних, Віктор почав випускати і в’язнів.
– Барикадуйтесь! Блокуйте входи-виходи, якщо жити хочете. Допомагайте тим, хто вже укріплює! – Кричав він їм.
– … іменем повсталих, вас буде страчено. Вас буде розстріляно як окупантів чи прислужників окупаційного режиму…
Так чинили помсту люди над своїми кривдниками на подвір’ї, а кров текла асфальтом...
Лунали постріли, падали трупи. Тіла ворогів відтягли до епіцентрів вогнищ і повкидали до вогню. Помста – це добре, але й роботи було багато. Самоорганізація людей стояла на високому рівні, тому дуже швидко були розстріляні всі вороги білих людей, укріплено територію в’язниці на випадок штурму, надано допомогу пораненим у сутичках, організовано харчування й патрулювання. Вікторові звісно допомагали, але переважна частина організаційної роботи лежала на його плечах. Він якось автоматично, без заперечень став одним із тих, хто керував всіма процесами. Люди бачили, що людина знається на цих речах і тому не плутались особливо під ногами. Віктор чекав, коли ж завдадуть удару у відповідь. На повернення до гуртожитку розраховувати у цих умовах вже не доводилось.
Намісник округу був стурбований. Навіть більше того – розлючений і розгублений. За такий короткий проміжок часу ситуація стала непідконтрольною. У таких випадках залишалась надія, що хоча б військовики наведуть лад. Начальник гарнізону округу одразу віддав наказ своїм солдатам брати в щільне кільце територію в’язниці. Він покладався на вірність своїх солдатів й офіцерів, але жорстоко помилився. Із початком терактів й залученням вояків до обшуків, розправ, арештів – ентузіазм був у гарнізоні на нулі, за незначними випадками. Солдати із числа «новонавернених» усвідомлювали, що терористи не переслідують мету безглуздих жертв серед населення, а б’ють лише по спеціальних об’єктах та підприємствах, тобто хочуть нанести максимальну шкоду й збитки ономанам. До того ж з їх родичами, цивільними, обходились не так вже й шанобливо.
Тому, коли Начальник гарнізону віддав наказ про оточення – виникли непорозуміння між ономанським офіцерством й солдатами. Останні мотивували своє небажання брати участь у всьому цьому тим, що, мовляв, бунти в пенітенціарних закладах й тероризм – це справа не армії, а відповідних служб. Однак через погрози розстрілів за саботажництво, доводилось таки підкорюватись наказам командувачів. Все ж таки накази мають виконуватись, а не обговорюватись.
У Намісника виникли величезні проблеми: знищений КПП треба було відновлювати, зірвався план постачання готової продукції на експорт, бунт переріс в озброєне протистояння з людськими жертвами. Звісно за такі помилки по голові не погладили – довелось платити своєю посадою. Намісника відсторонили від виконання обов’язків і повноту світської та військової влади отримав Начальник гарнізону даного округу. Начальник вирішив не гратися, не повторювати помилок колеги і вирішив застосувати проти повсталих гелікоптери, війська, машини. Навіть сам прибув, особисто керувати операцією. Взявши гучномовець він звернувся:
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!