Нова соціальна реальність 11 страница
Поклавши слухавку, Віктор пішов далі займатися вирішенням гострих питань. На це власне пішов цілий день. Переривався він лише на прийом їжі та коротенькі перекури. Де б він не був, Віктор щораз чув нову для себе інформацію і відкривав щось нове. Ніколи не думав він над тим, що життя поставить його так високо і доведеться допомагати величезній кількості людей.
Але найцікавішою сферою для нього була військова. Він стикнувся із тим, що набоїв та зброї вистачало з головою, але різко контрастувало невміння ефективно користуватися всім цим майном та багатством. Це їм не Європа, коли кожен десяток набоїв мало не під розписку видавали зі складів. Можливо це і сформувало таку дбайливість у Віктора. Не чекаючи прибуття своїх колег, Віктор разом із Джеймсом та офіцерами зайнявся реформуванням підрозділів «Американського терору» та обладнанням блокпостів й казарм. Його роль зводилась до закордонного консультанта Джеймса. Самого ж Джеймса Віктор запропонував висунути у органи влади біженців, аби бойовики теж мали право голосу та брали участь у вирішенні усіх питань, що стосувалися їх життя. Було б неправильно, коли люди, некомпетентні у військовій справі даватимуть якісь накази чи скасовуватимуть рішення терористів і бойовиків. А так, у колегіальному органі була особа, яка могла доступно пояснити іншим для чого потрібен був бензин чи купа полонених негрів.
|
|
|
Перевороти й війни розхитували геополітичну картину світу. Не можна говорити про її стабільність останні десятиліття, але був принаймні хиткий мир. Тепер же розгорілося полум’я і у кількох регіонах одразу.
Халіфат – територія від Кашміру та Киргизстану до Британії та Ірландії і від Сомалі та Ліберії до Норвегії та Росії, перебував у глибокій кризі із початком громадянської війни європейців проти ономанського панування. Планова економіка не витримувала навантажень. Не допомогло і введення рабства та прикріплення «невірних» до територій та об’єктів. Товари першої необхідності зникали почергово. Ми не говоримо про Європу, де вже не було давно побутової техніки, стільникового зв’язку та комп’ютерів. Дефіцит спіткав раніше благополучні регіони теократичної імперії.
В Аравії, Ірані чи Єгипті виникали перебої у постачанні того ж мила чи крупи. Незадоволення вирувало у суспільстві. Так, всі шанобливо ставились до теократичної абсолютної монархії, але це скоріше було небажання мати проблеми із Службою Правопорядку, яка неухильно контролювала настрої по усій території. Навіть прихід до влади молодого Халіфа мало що змінив. Все одно держава, незважаючи на свої гострі внутрішні економічні, релігійні й політичні проблеми влазила у сусідні азіатські та африканські держави, витрачаючи кошти на підтримку їхніх ісламських партій чи організацій. Декларувалась прихильність партіям та волевиявленню, хоча у самому Халіфаті партій не було взагалі. Теократичній владі не потрібні партії. Це зайвий елемент.
|
|
|
Далеко не кращою була ситуація в основного суперника, конкурента і просто ворога Халіфату – «Блоку 2 Континентів». Так, цей гігант-антагоніст був протилежністю в економічній моделі та політичній, але близнюком Халіфату. «Блок» – це територія двох материків Америки. Суспільство благоденства, ідеалізму й життя на повну. Хоча у свої кращі часи. Вийшло ж усе як у народній приказці: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».
Всі блага цивілізації приспали державотворчий білий расовий елемент, який почав слабшати і втрачати позиції. На фоні цього активізувалися чорні расисти. Федерація із сильною президентською владою і традиційно двопартійністю почала руйнуватися під час расових протистоянь і революції. Двопартійність відправили на цвинтар історії, коли до влади прийшла «Black Power», якій більше не потрібні були якісь вистави демократичного характеру. Ринкова економіка й капіталізм захитався, так як расові закони спрямовані проти білих, знищили чи змусили мігрувати професіоналів у своїх сферах: бізнесменів, управлінців, маркетологів.
|
|
|
Ринок почало трусити, адже чорні як правило займали низькооплачувані робочі місця або взагалі не працювали. Репресії повернули самих же чорних «господарів» в реальність від ейфорії перемоги і помсти білим людям. Не всім сподобались примусові заходи у певних сферах чи об’єктах. Але інакше нова влада і не могла діяти, адже почалися хвилювання у Латинській Америці і рух за від’єднання. Невтішною виглядала і картина на півночі держави, де білі біженці стихійно організовуючи власне життя, кували свою нову соціальну реальність, в якій обходились без чорних та жовтих ледацюг і непрофесіоналів.
Третім сильним і вартим уваги геополітичним гравцем була Китайська Конфедерація, яка включала території Китаю, Монголії, Далекого Сходу, Сибіру, Кореї, Індокитайського півострова, Філіппін, Індонезії. Комунізм дивним чином було поєднано із капіталізмом та даосизмом і впроваджено на території всієї Східної Азії. Так, лише тут, можна було зустріти людину із найсучаснішим телефоном в дорогому автомобілі, яка свято вірила у Партію і тримала в салоні цитати Мао Цзедуна. Але комунізм, як саламандра, міг пристосовуватись до всіх партійних директив та змін і це не заважало йому співіснувати йому із «ворожим капіталізмом».
|
|
|
Інші суб’єкти, як наприклад Індія чи Австралія ролі значної не відігравали і по суті обрали шлях ізоляціонізму на фоні тих грозових хмар, які насувалися на планету. Африка та Океанія як і раніше борсалась у родоплемінних чи феодальних формах, намагаючись перестрибнути до демократії та прав людини, мирно співіснуючи із канібалізмом, звірствами та збоченнями. Кустарні економіки, диктаторські режими, продажні уряди, що стелилися перед такими монстрами як Халіфат чи Китайська Конфедерація – ось, що таке Африка та Океанія.
Ось і вийшло, що тенденція до укрупнення регіональних лідерів і центрів зазнала фіаско. Поліархічний світ не став безпечним місцем для взаємного існування суб’єктів та об’єктів різного рівня розвитку. Ані спільний політичний знаменник не згуртував людство, ані теорія поліархій, з якою носилися європейські годовані професори та інші пацифістсько-демократичні недобитки. А правильний і безпечний шлях навіки канув у пітьму. Шкода, що проекти утопій на практиці лише калічать долі та кидають світ на поріг війни…
На півночі Канади й Алясці панував лютий холод. Багато людей, мігрантів із більш лагідних кліматичних зон, захворіли на ГРВІ. Епідемія ускладнювалась тим, що хворих вчасно не відокремлювали від здорових, а на додачу прибували все нові й нові люди. Теплі речі були у достатку, медикаменти були у наявності, але великою проблемою було відсутність опалення у багатьох районах містечок, або у цілих селищах. Під час атак з повітря, орди чорних поцілили у газопроводи, котельні. На їх ремонт потрібен був час і матеріали, а це було не так вже й просто у таких суворих умовах. Самі атаки теж періодично повторювалися.
Опалювалися великі приміщення та будівлі, які напряму з’єднувалися із котельнями. А от невеликі приватні будинки, блокпости, казарми часто були не з’єднані із системами тепловодопостачання. Тому не новинкою стало використання печей і опалення дровами. Це спочатку було доволі проблематично, так як вчорашні управлінці й освітяни звикли жити у комфорті у великих містах. Але бажання жити взагалі, змусило швидко освоїти елементарні навички виживання. Слабкі тут мерли швидко. Природа ставила свій експеримент відбору у величезному масштабі після десятиліть штучності і підтримки слабкості.
Мігранти йшли і йшли. Вдень і вночі білі біженці заповнювали міста й містечка. Багато не знаходило місць для облаштування й знаходилися на вулиці. Мігранти йшли і несли із собою погані звістки. Хоча всі і так все знали. Чорні расисти на відміну від свої фанатиків-побратимів ономанів не вводили цензуру у ЗМІ і не забороняли Інтернет. Тому вбивства, трупи й занепад могли бачити всі бажаючі у будь-якій точці земної кулі.
Тим часом прибули інструктори Армії «БФЄ», яких як і обіцяв Джеймс, розквартирували у казармах у доволі таки комфортних умовах. Не гаючи часу, наступного дня вони почали виконувати покладені на них обов’язки і зайнялися підготовкою чоловіків та бажаючих жінок.
Перенаселення регіону призвело до того, що дуже скоро харчів стало катастрофічно не вистачати для усіх. Гіпермаркети спорожніли, бо економічні зв’язки із іншими об’єктами було знищено або порушено. Харчова промисловість, яка була під контролем білих, не могла задовольнити їх потреб. Поставало цікаве питання: що робити?
Ірма, яка у своїй доповіді й окреслила проблеми та шляхи була повністю поглинута роботою. Їй на допомогу прийшов Рональд, який допомагав вирішувати питання розселення біженців та інші з ними пов’язані. Вони обоє чудово усвідомлювали, що так тривати далі не може і потрібно щось вирішувати. Тому неофіційно звернулися до Джеймса та інших представників влади, а ті у свою чергу зажадали скликання загальних зборів лідерів мігрантів.
Значна частина представників влади підтримала ідеї Ірми щодо розширення ареалу проживання білих і тактику Джеймса. Тобто мали відбуватися рейди на невеликі міста й містечка, після вивчення ситуації і оцінки сил суперника. Мобільні групи мали оточувати ключові об’єкти, знищувати адміністрацію та озброєних чорних із числа поліції чи армії. Далі йшло взяття під контроль містечка силами «Американського терору» і його заселення. Там, де взяти територію під контроль не вдавалося – там захоплювалося майно на складах, відбувалася експропріація майна ворогів, пального, грошей. Навіщо були гроші? А для тієї ж торгівлі із чорними чи латиносами. Не всі ж не сприймали білих, було й багато таких, для яких гроші чи наркотики стали важливішими за чорну солідарність. Лідери мігрантів після обговорення й коригування ідей в цілому схвально поставилися. Народилися ударні бойові загони «АТ». Що вони собою представляли?
По-перше – це боєць «БФЄ». По-друге – від п’ятнадцяти до двадцяти осіб, бойовиків «АТ», які були основною силою. Угруповання могли складатися і з більшої кількості осіб, залежно від об’єкту чи особливостей місцевості.
Рейди почалися за участі прибулих солдатів з Європи спільно із тими, хто знав місцевість. Першими зазнали нападів та захоплень прикордонні до смуги поселення білих містечка. Там, де «АТ» не могли захопити квартали, там знищувалися автозаправні станції, газово-розподільчі пункти, теплоелектроцентралі. Шкода було руйнувати те, що можливо хтось із солдатів раніше будував, але задля переваги над противником необхідно було сповідувати тактику випаленої землі.
Банди негрів та жовтих, зайнятих вживанням наркотиків та розпустою були не в змозі протистояти тверезим, озброєним білим бойовикам. Часто бувало так, що при нальотах на об’єкти, ударна група виявляла притони расово неповноцінних і на складах, і у муніципалітеті, і у лікарнях. Зараза проникала всюди. Спротив чинили вони незначний, але це було не важливо, бо всі знищувались під корінь. Стало своєрідною традицією стинати голову чорному наркоманові і насаджувати на арматуру біля приміщення. А кадри, зняті і відправлені до Інтернету, викликали неабияку лють та страх чорних всього «Блоку».
Лідерів банд, представників влади і репресивного апарату як правило везли із собою, де останні під нещадними катуваннями розповідали все, що цікавило «АТ». Їх щоправда, все одно страчували, але сам факт надії вийти із катівень давав стимул розповідати правду і якнайшвидше.
Рональда й Джеймса цікавила кількість поліцейських, або армійців у тому чи іншому кварталі чи містечкові. Ірму цікавили склади, виробництва. Опісля ретельного аналізу свідчень закатованого і даних власної розвідки, яку на ноги ставити почав до речі Рональд, приймалось рішення про напад, зачищення чи захоплення місцевості чи об’єкту.
Взагалі за весь час діяльності ударних бойових загонів, було знищено значну кількість живої сили супротивника, взято під контроль сотні містечок, селищ, вивезено цілі склади із продовольством та медикаментами. Популярність організаторів УБЗ «АТ» неухильно зростала. А втім сам Віктор тим не хизувався. Навпаки, він намагався триматися в тіні Джеймса. Це було продиктовано не лише порядністю й скромністю, а й реальними міркуваннями. Віктор не хотів аби поставлена ним на ноги система працювала лише за його наявності і починала розладнуватися під час відсутності. Так уже бувало раніше у багатьох організаціях, партіях, режимах та державах. Варто було лідера вбити чи ув’язнити і рух, партія чи режим починав зупинятись, чахнути й розвалюватись. А система мала працювати, аби протистояти іншій системі. І ніхто, ані Віктор, ані Джеймс не мали права зупиняти поставлену на міцну основу боротьбу за життя.
Наступні декілька тижнів на півночі Американського континенту посилено готувалися бойовики «Американського терору», біженців розселяли по вільних квартирах та приміщеннях. У цей же період відбулися збори лідерів, на яких поставили питання обрати єдиного вождя, аби централізувати прийняття рішень на найвищому рівні. Після колективних дебатів Вождем Півночі став Джеймс.
Було за порадою Віктора прийнято документ «Про незалежність Півночі Америки». Текст було надіслано до Мурманську та Рейк’явіку. Останні визнали Оттаву за незалежного суб’єкта політики. Делегації Півночі відбули до дружніх столиць. «Блок» звісно ж не визнав ніяких рішень і погрожував повномасштабним вторгненням, але це були пусті погрози. Чорна сволота боялась холодів крайньої півночі і тому обмежувалася прикордонними ударами авіації по позиціях білих повстанців. Мали місце локальні сутички і вторгнення до містечок та нападів на блокпости. Чорним й жовтим взагалі було неприємно, що вчора містечко «Ікс» було урядовим, а сьогодні вже там порядкують білі. Така ситуація спостерігалась не тільки в окремо взятому містечку. Повільно, але білі відвойовували необхідний для свого життя життєвий простір. Кордон «посунувся» трохи південніше.
Але доступу до міст великих, бойовики Джеймса не мали. Сили правлячої «Black Power» надійно контролювали свої вотчини завдяки силам армії. Був випадок, коли декілька УБЗ спробували вторгнутись до якогось великого міста, але були вщент розгромлені ще на його околицях. Проаналізувавши помилки, керівництво вирішило, що сил на разі недостатньо і згубити людей у таких нерівних боях – це не найкращий варіант.
Халіф Теократ ІІ змінив доктрину своєї держави. Ні, вона не стала миролюбною чи гуманною. Хоча тепер це була не наступальна війна проти сил «Блоку», як планувалось раніше. Тепер пріоритетом була оборона своєї території, а також проникнення в африканські країни і поступове їх поглинання. Африканський вектор політики існував і за часів попереднього Халіфа, але відігравав значно меншу роль, аніж тепер.
Війна європейців, під керівництвом «БФЄ» проти ономанського гніту змінила акценти. Молодий правитель розумів, що держава знесилена у боях на теренах Північно-Східної Європи. До того ж на вулиці стояла зима, січень місяць, а його солдати – араби та негри не були пристосовані до суворих зим цієї частини континенту. Покладатися ж на корпуси «новонавернених» він не міг. Так, вони нормально протистояли холоду, бо були європейцями, але гострим було питання їх відданості теократичному режиму.
Людська сутність незмінна: часто люди приймали оновлений іслам заради покращення свого існування та умов життя. Сподіватися від них на відданість принципам доктрини Оновленого ісламу не мало ніякого сенсу. «Будинки проповіді слова Аллаха» дурманили людей релігійною софістикою, але за невеликим рахунком нічого окрім таємної ненависті і неприйняття не викликали. Хоча сіра, деморалізована більшість мовчала. Мовчала навіть тоді, коли «БФЄ» вже втілював у життя їх таємні мрії про повалення ономанського порядку.
Орієнтація на Африку Халіфа була обумовлена рядом причин. З африканцями було набагато простіше, адже виступаючи спонсором сект, збочених культів еліти, терористичних антиурядових організацій та злочинних угруповань, Теократ, як Перший, так і Другий, клав їх усіх «до кишені». За свою допомогу коштами, зброєю, таборами підготовки, політичним притулком потрібно було платити. Вголос такі прозаїчні речі ніхто не озвучував, але всі це розуміли. Питанням, яке всерйоз турбувало ономанську еліту було лиш як не забруднити рук, дестабілізовуючи при цьому ситуацію і змусити уряд діяти в інтересах Халіфату. Дійсно, інколи в адміністрації Халіфа розробляли програми та сценарії, яким би позаздрили політтехнологи минулого. Чого варті тільки були проекти й акції «Сантерію в кожен дім!», «Іслам для кожного!», «АК від Аллаха».
Мало-помалу, крок за кроком, Халіфат включав цілі райони держави чи цілі країни до сфери свого впливу, розставляв їх на відведені орбіти. Східна та Центральна Африка так чи інакше вже йшли у фарватері зовнішньої політики свого могутнього сусіда. Граючи на всіх можливих протиріччях, Халіфат утверджував свою гегемонію над слабкими сусідами.
Але виникла проблема… Все почало змінюватись тоді, коли у «Блоці» перемогли радикальні чорні сили. Сповідуючи чорний інтернаціоналізм, що стояв на расових засадах, возведений мало не у релігійний культ, вони у свою чергу почали фінансувати різні рухи та уряди. Вони й раніше цим займалися, але не у таких масштабах. Ситуація поступово загострювалася, коли обидва світових суперники виступали спонсорами радикальних рухів в одній країні. Цікавим був і факт ономанів-чорних, які представляли інтерес для Халіфату як ономани і для «Блоку» як чорні. Тоді кожна із сторін намагалася перетягнути інколи величезні маси людей на свій бік. Це призводило до того, що Африка, можливо за винятком півдня, ставала полігоном для спецоперацій та відпрацювання на практиці політичних технологій.
Адекватні люди, не засліплені релігійним фанатизмом говорили навіть про те, що війна між гігантами може спалахнути якраз на нейтральній території. Будуть воювати ономани у формі урядових солдат і чорні расисти у формі повстанців. Обов’язково має з’явитися спочатку вибухівка й легка артилерія, щоб потім прийшли масові артилерійські обстріли й авіа удари. На чужій території, без шкоди для своєї інфраструктури й населення воювати було можна.
Поки на півночі Америки повним ходом під керівництвом Джеймса й офіцерів йшла підготовка УБЗ «АТ», «Дуга» надіслала перших спеціалістів та робітників на територію Європи, підконтрольну військам «БФЄ». Зробити це, насправді, було не складно. Держава зробила замовлення на певний перелік вакансій та кількість, центри зайнятості розмістили інформацію, а люди відгукнулися. Бажаючі працювати знали, що їх держава перебуває у союзницьких відносинах із звільненими європейськими землями та їх Вождем Максимом.
Вузькопрофільних спеціалістів та робітників прийняли у Мурманську Максим та Вільгельм. Гостей одразу розмістили, нагодували і почали з них формувати робочі бригади та ставити перед старшими завдання. Наступного дня всі відбули на роботу, якої було дійсно багато. Ономани із їх хворобливим, перекрученим розумінням консерватизму, нещадно знищували технології, навіть елементарні, по всій території Європи. Тому навіть прокладання спеціальних кабелів із скловолокна та встановлення і монтаж веж доводилося починати часто з нуля.
Найперше необхідно було оснащувати армійські підрозділи й гарнізони та створити покриття між усіма населеними пунктами й об’єднати їх у єдину мережу. Завдання ускладнювалося тим, що значна частина колишніх європейських міст стала «шахтами» та «кар’єрами». Містечка й селища часто були перетворені на сміттєзвалища, знищені авіа ударами чи вимерли від епідемій. Перед Канцелярією стояло питання: заселяти їх чи залишати «привидами»?
Через війну, економічні негаразди, малу кількість населення, деякі містечка було прийнято рішення не відновлювати. Так і стояли вони пусткою, як пересторога, як попередження до чого може призвести тоталітарна толерантність.
Працювали «дужани» вахтовим методом. Через певний період, чітко зафіксований у трудовій угоді, працівники отримували зароблені кошти і рейсом відправлялися на Батьківщину. Ніякого примусу не існувало, але більшість добровільно підписувало угоду знову і їхало до Європи на роботу. Цьому сприяло і відсутність роботи вдома, і гідна зарплатня та умови праці. Ніхто не скаржився, а ледачі відсіювались швидко.
Валюту у Європу для розрахунків та обігу було завезено із «Дуги». Населення на звільненій території могло обміняти валюту Халіфату чи колишніх європейських держав за чітко встановленим курсом. Канцелярія навіть заохочувала якнайшвидший обмін, адже Халіфат міг спокійно видрукувати партію фальшивок і запустити їх задля підриву економічних зв’язків, що тільки складалися між звільненими територіями та «Північною Дугою». У своїх думках Максим вже міркував і над тим, аби валюту «Дуги» запровадити до обігу й на території білих повстанців на півночі американського континенту.
Паралельно, Адміністрація Відара надсилала скромну гуманітарну допомогу біженцям на півночі Америки і виконувала спецзамовлення, що їх передала американська сторона. Ситуація однак ускладнювалась тим, що інколи вантажі не доходили до місця призначення, особливо якщо прямували із Фарерських островів. Вірні сини свого свинячого бога, морські патрулі ономанів, що контролювали значну частину Атлантики, топили їх. Схожа ситуація була і з суднами Максима, але у меншій мірі. Як правило атаки відбувалися силами, що розташовувалися на Британських островах. Все це турбувало як Адміністрацію «ПД», так і Канцелярію «БФЄ». Перемир’я на морські сутички не поширювалось, а з «Дугою» Халіф договорів і не мав.
Максим замислив порушити перемир’я ще одразу після підписання. Він щоправда не був підлою свинею, бо такі самі думки виношував і Халіф. Але потрібен був привід. Як же це вчинити, аби формально не бути агресором й залишатися в стороні? Варіантом йому видавалася якраз атака на кораблі та судна «Північної Дуги». Руками Відара можна було розв’язати війну, самому залишившись чистим. Саме ці питання турбували Максима і він хотів їх озвучити ще перед тим, як приходили посланці від біженців, але відклав. Тепер же, користуючись затишшям у Європі й тренуванням бійців «АТ», він скликав усіх своїх бойових побратимів. До Мурманську прибули Відар, Білодар, Віктор, Джеймс, а також представники воєнно-політичних кіл «Дуги» та американців. Вождь привітавши усіх почав пояснювати свою думку:
– Ми переслідуємо разом з вами на глобальному рівні єдину мету: об’єднати землі, на яких проживає ще біла раса і захистити їх. Це насправді не такі вже й величезні території. Я пропоную вам використати один нехитрий, але дієвий прийом – руками Відара розв’язати військовий конфлікт в Атлантиці із подальшим відторгненням Британських островів або їх частин. Що ми отримаємо, запитаєте ви, а я відповім: людський та технічний ресурси, плацдарм для контролю значної частини акваторій в Атлантиці, можливість подальшого наступу на Францію, Бельгію, Голландію.
– Чому ти покладаєш розв’язання і ведення війни саме на нас? – запитав Максима Білодар. – Виходить, що «злісні білі націоналісти» й «кляті расисти» не встигли у себе здійснити переворот, так вже на сусідів поглядають?
– Я спробую пояснити. У Джеймса швидше загони ентузіастів, які принаймні зараз, не можуть тягатися із Халіфом. У мене ж перемир’я, тому я нарощую сили. Нехай Халіфат зав’язне у якомусь конфлікті, тоді і я вдарю. Залишаєтесь тільки ви. До того ж є привід – ворог нібито знищує судна й вантажі, а ви наносите удар у відповідь. Все виглядає справедливо. Хоча кого цікавить нині справедливість і хто ж засудить?
– Ти хочеш аби я власну невеличку армію й флот знищив у битвах проти такого гіганта? – звернувся до Вождя Президент.
– Не варто турбуватись, – посміхнувся Максим, – як і раніше мені важлива кожна людина і як гарматне м'ясо я людей не кину. До того ж тобі допомагатимуть ЗАК і ПАК, які перед початком військових дій прибудуть до тебе, частина моєї армії і флоту, бойовики Джеймса. Коли ми починали ще з К’єтілом боротьбу проти ономанів, ми взагалі такого не мали. Не мали ані союзників, ані ресурсів. Нам лиш спецслужби «Блоку» допомагали. А у тебе тепер є ми і нас багато. Тому не варто боятись.
– Не знаю, Максиме, – промовив задумливо Білодар – Британські острови – це не північні райони Росії, Канади чи Норвегії. Це густонаселений регіон світу, який має значні людські ресурси й військову міць. Просто так йти в атаку й брати поселення як це робили ви у Європі чи «АТ» в Канаді – ми не зможемо. Потрібна інша тактика…
– Я з тобою згоден, – похитав головою Вождь «БФЄ», – але не забувай, що такі регіони, як Британія, Сомалі, Кашмір комплектуються із місцевих, як правило. Нікого туди служити не посилають. А які можуть бути «місцеві» на Британських островах? Лише «новонавернені» із числа англійців, ірландців, шотландців, які деморалізовані. Війна не буде важкою. Вони будуть здаватися під нашим натиском або й переходити на наший бік. Врахуйте, товариші і те, що завдяки ось такій політиці Халіфату – регіон цей вже не такий густонаселений, як ви зазначили.
– Можливо Вождь має рацію, – сказав присутнім Віктор, – але не думаю, що розумним було б йти завтра у лобову атаку. Чому ви мислите категорією зовнішнього вторгнення? Чому б не підготувати підґрунтя всередині Ірландії, чи скажімо Шотландії? Розпалити незадоволення у населення потрібно для початку або розхитувати ситуацію. Воно й так там не у захваті від цих усіх реформ із рабством… А ми тоді зможемо ввести війська задля допомоги білим братам. Все виглядатиме куди реалістичніше, аніж тяганина із суднами…
– Тобто ти хочеш сказати, що потрібно піднімати підпільну діяльність знову? – запитав його Відар.
– Цілком можливо. Подумайте самі: незадоволення, що призводять до бунтів, армія деморалізована і потім вступаємо ми і за активної підтримки місцевого населення звільняємо острови або їх частину. Чим не план?
– Все начебто непогано, – сказав Білодар, – але хто ж цим займеться? Тут же кожен при справах! Он Адміністрація буде зайнята підготовкою країни до активних бойових дій, Канцелярія зайнята налагодженням життя на теренах звільненої Європи, хлопці он готують бойовиків на півночі Америки…
– Я гадаю, що Віктор зможе, – мовив Максим. – Він ще жодного разу не провалив завдань на нього покладених.
– Зрозуміло… – мовив замислено Віктор. – Я згоден. Давайте обговоримо деякі конкретні кроки, які мені потрібно там зробити. Я маю лише моніторити ситуацію і все аналізувати чи потрібно братись за старе? Тобто клепати бомби й чинити теракти.
– На разі не можу давати точних інструкцій тобі. Будеш діяти як вважатимеш за потрібне. Осередків наших немає. – Промовив йому Вождь. – Якщо ми говорили про дестабілізацію, то можеш. Незадоволених місцевих знайдеш швидко. Британські острови це ж ще й величезна каторга Західної Європи. В’язні точно нікуди не втечуть з островів, але на самих островах підняти бунт вони можуть.
– Максиме, а чи лишились живими ті, хто був в британських осередках підпільником? – Поцікавився у нього Віктор.
– Так, але зовсім мало. Більшість згинула в боях в Європі або була закатована там, на островах, цими виродками…
– Так може їх треба відправити разом зі мною? – Запитав Віктор. – Вони орієнтуються краще. Збери усіх сюди на завтра на ранок.
Засідання завершилось, всі учасники розійшлись і зайнялись покладеними на них завданнями. «Дуга» розпочала підготовку до війни. Максим телефонував в усі частини й гарнізони і наказував прибути тим, хто боровся у Британії в підпіллі. Ніхто не хотів відкладати все до довгої шухляди. ЗАК і ПАК готувалися до передислокації на території «Дуги».
Викликані солдати прибули зранку до столиці. Максимові й Віктору було про що з ними поговорити. Самі вони свого часу діяли на Британських островах. Солдати розповідали тонкощі та відмінності цього регіону від інших.
Солдати, що найкраще орієнтувалися в арабській мові, звичаях ономанів, теж мали відправлятися на спеціальне завдання. Взагалі займатися підпільною діяльністю, коли за тобою стоять серйозні сили на державному рівні набагато легше, аніж у рамках якоїсь нелегальної терористичної організації. Тобі не потрібно піклуватися про ті речі, яким раніше була зайнята голова. У тебе завжди були готові фальшиві документи, підроблені на державних верстатах. Ти міг пересуватися сотні кілометрів на машині чи літальному апараті. Зникає необхідність постійного пошуку грошей, їжі, місця для сну та переховування. Таким чином кількість часу, присвяченого саме діяльності зростає.
План дій був готовий: солдати й Віктор відпливають до Шотландії як «подорожуючі». Всі були оснащені одягом ономанів, грошима та документами. Халіфат ненавидів і з презирством ставився до класу «новонавернених», але якщо у когось із них були гроші, то це одразу знижувало негатив у кілька разів. Корупція процвітала. Казнокрадство розросталось.
Навіть прихід до влади нового Халіфа нічого особливо не змінив, особливо у таких географічно далеких регіонах держави. Тому тут хвилюватись було нічого. У випадку проблем завжди можна було дати хабар представникові Служби Правопорядку, чиновникові, військовому та кому завгодно. «На Британських островах Аллах не бачить хабара» – така побутувала приказка серед чиновників цього регіону.
За весь цей час Віктор, як і усі інші вожді дуже змінився. У його випадку це був тепер не меланхолік із філософськими трактуваннями занепаду Європи. Шпенглер у душі відступав на задній план. Нині він був активним учасником подій і саме від його рішень інколи змінювалися контури історії й територій. Проте навіть досягнувши висот, про які він, сидячи раніше із самогоном у чарці і мріяти не міг, його не зіпсувала влада. Навпаки, він продовжував стояти на позиції, що велика влада автоматично означає велику відповідальність. Бійці та люди, яким доводилось бувати під його командуванням, завжди пишались цим і з повагою говорили про свого командира. Навіть стара гвардія ставилась до нього із повагою на рівні із Відаром, Максимом, Вільгельмом, хоча він і не стояв біля витоків організації. Рідко таку повагу хтось заслуговує.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!