Нова соціальна реальність 5 страница
– Отож бо й біда наша, загальноєвропейська. І що найприкріше, були ж люди, що горлали про те, як ми урочисто маршуємо до катастрофи. І ніхто із можновладців не захотів прислухатися і виправити бодай щось. Мій гнів кипить за все: за зруйновані могили батьків моїх, за знищені культури пам’ятки, за зруйновані і скалічені долі, за безправ’я наших родичів на всьому континенті.
– Чудово розумію. Часто тільки пройшовши приниження і втрати можна залишити істинні емоції, можна вичленувати те, що дозволить продовжити боротьбу. Але багато й ламаються, мов стеблини на вітрі. Тобі пощастило – ти вистояв.
– Ні, Максиме, не пощастило. То я лиш самогубство вважаю для себе принизливим. Тому не можу покінчити із собою і не хочу. Так давно був би згинув.
– Отже це не просто так. Отже Боги приготували тобі якусь долю, якийсь особливий шлях. І ніяк ти від нього не втечеш. Ти лиш можеш штрихи змінювати, сам портрет малюватимеш не ти.
– У мене ще є питання. – відійшов від основної теми Віктор. – Я так розумію Організація всіх збирає в одному місці, в центрі, правильно?
– Так, лише не знаю точно для чого. – відповів командир. – А чому питаєш? Роздумав тікати?
– Ні, не роздумав. – твердо відповів Віктор. – Так може ми ще людей із собою прихопимо? Після наших дій тут будуть репресії і це факт. Багато може померти. А от якщо вони з нами підуть? Я живу тут усе життя і багатьох знаю. Є люди, що готові плюнути на все і піти світ за очі. Що скажеш?
|
|
|
– А якщо під час переходу їх уб’ють? – запитав Максим. – Візьмеш на душу?
– Візьму. – впевнено мовив Віктор. – Їх і так із часом знищать.
– Хто знає цих людей окрім тебе?
– Ерік і Болеслав знають. Це хлопці із моєї бригади і їхньої.
– Значить поставлю завдання не тільки вивчати підходи і шляхи відходу, а й з людьми нехай поговорять.
Повечерявши у Максима, Болеслав й Ерік поплентались до селища. Віктор назвав їм тих чоловіків, що могли б піти з ними. Вони і зайнялись вирішенням цього питання. Заночувати мали у селищі, а вранці підійти на узгоджене місце.
Вибухівку і пристрій дистанційного керування було виготовлено остаточно. Товариші готувалися до теракту, внутрішньо обмірковуючи деталі і налаштовували себе на правильну хвилю. Сьогодні вранці вони увійдуть в історію для одних як терористи і злочинці, для інших – борці і підпільники. Одні будуть клясти їх на проповідях, інші – ставити у приклад молодим.
– Чи вистачить потужності аби автомобілі злетіли у повітря? –Поцікавився Максим.
– Вистачить. Ми замаскуємо бомби у кількох місцях на автошляху, дамо машинам заїхати і завантажитись, перші дві із колони злетять у повітря, так як і дві останні. Далі полетять гранати. Таким чином у суцільному хаосі ми не вагаючись забираємось геть і йдемо до тебе. Все правильно?
|
|
|
– Саме так. З тебе, Вікторе вийде чудовий терорист. Ти тут новачок, але вже робиш успіхи у нашій спільній справі. Це тому, що у тебе є мислення тактика. Знаєш, саме через тупість і необачність мої колишні підлеглі і загинули, лиш Іржі вижив. Смерть стала дихати їм у потилицю тоді, коли вони стали вважати, що вхопили бога за бороду. Тут вони і провалили акцію і сплатили за це життями. У тобі є той потенціал, якого у попередніх не було. Я у тебе вірю.
– Дякую. Але не я лиш один такий. Такого б не відбулось, якби не було моїх товаришів. Вони мені вірять і йдуть зі мною тільки через це.
– Це ж добре. Ти небагатослівний, остерігаєшся тих, що говорять багато і сам є їх антиподом. Може станеш колись Лідером Руху. Ось до речі вам гранати, для мечеті.
Підпільники розібрали гранати для себе і для відсутніх друзів. Відсалютувавши, Іржі й Віктор вийшли і попрямували до кар’єру. Мало бути гаряче. Мали померти багато неповноцінних.
Дістались до селища без пригод і попрямували до місця призначення. Робітники знали, що вночі ніхто особливо не охороняє під’їзди до кар’єру і вони зможуть закласти вибухівку. Ситуація лиш ускладнювалась тим, що ніхто точно не знав коли будуть вводитись сили Ахмада. Ліхтарі на автошлях не світили. Навпаки, вони були повернуті в бік виробництва і освітлювали частину адмінбудівлі. Навіть розстріл Башаром негра нічому його братів по крові не вчив. Видно тупість – у них штука спадкова.
|
|
|
Пройшовши тихенько до в’їзду яром, що був обабіч з обох боків – товариші зустрілися із колегами.
– Ну, як? – поцікавився Віктор. – Йде хтось з нами чи ні?
– П’ятеро осіб. – відповів Ерік. – Ми їм сказали чекати в яру біля виходу на трасу.
– Нормально! Ціла компанія підібралася. Сумно не буде! – одобрив Іржі
Ерік і Болеслав зайняли позиції і вели спостереження за кар’єром і за автошляхом, а Віктор і Іржі встановлювали вибухівку праворуч і ліворуч у чотирьох місцях. Вони обережно клали її і прикривали камінням, аби ніхто не помітив передчасно.
Розклавши вибухівку, Віктор пішов до Еріка, а Іржі до Болеслава. Обоє озброїлись детонаторами і ручними гранатами, які передали товаришам. Першим мав натиснути Віктор, другим – Іржі. А середину колони мали атакувати інші.
Підпільники залягли на дно, чекаючи машин. Вже почало світати і перші фігури робітників було видно вдалині. Незабаром прибули машини і стали чекати завантаження. Віктор лежачи обмірковував ситуацію. Як же так? Він лежить у яру, готується натиснути кнопку детонатору і тікати світ за очі! Не цієї долі мабуть бажали його батьки, віддаючи до університету свого єдиного сина.
|
|
|
Віктор почав навчання у останні роки існування Європи, як політичного і економічного утворення. На той час у багатьох країнах іслам було визнано другою (або й першою) офіційною релігією. Вдень духовні лідери збирали мітинги і демонстрації, а вночі міста палали від заворушень і рясніли кров’ю. Поліція й міліція не могли впоратися із цим натиском, армія наполовину складалася із мусульман, тому саботувала накази. Далі стало цікавіше і веселіше жити, коли мусульмани почали авіаційні й артилерійські обстріли європейських міст.
А закінчував навчання під час релігійної реформи і остаточного поглинення Європи Халіфатом. Так воно і трапилося: молодий фахівець, як і мільйони інших опинився на узбіччі нового суспільства, в якому вони були не потрібні.
Як же так сталося? Чому нащадки вікінгів, русичів, римлян, християнських королів, європейських добровольців без бою програли цивілізаційне протистояння? Невже не було альтернативи тотальній ісламізації? Може і була, але європейські лідери самі викопали могилу, коли ввели у законодавства статті про заборону конфліктів із мігрантами, про толерантність, про перехід від біологічної статі до соціальної, коли змінили традиційні сімейні цінності на дефективні і змусили стати дефектними усіх інших.
Тепер люди не думають що придбати із лінощів, а збирають на смітниках огризки. Тепер медицина не підтримує життя безнадійно хворих, тепер препаратів майже не дістати. Хоча… З іншого боку можливо це страхіття усього лиш є експериментом природи і таким чином вона знищить тих, хто не вмів цінувати свободу, слабких, немічних. Виживуть тільки сильні! А з іншого… Так роздумував Віктор декілька годин, поки його не потурбував товариш:
– Будуть виїжджати, приготуйся!
Автомобілі виїхали на дорогу і рушили потихеньку. Робітники діючи за планом дали досягнути першим автомобілям вибухівки і натиснули кнопки. Вибух був страшної сили. Кабіна першого авто злетіла до бісової матері у повітря. Через секунду друга за нею приєдналася. В усі боки полетіли уламки граніту та частини вантажівок.
Задні автомобілі почали газувати назад аби вогонь не перекинувся на них. Не гаючи часу підпільники натиснули кнопки і дві останні, що замикали колону також злетіли. Їх шофери та охоронці на усіх парах прямують до свого бога. Терористи були раді за кожного з них.
Віктор й Ерік схопились на ноги і чимдуж побігли через своїх, які за секунду були вже з ними. Вся четвірка бігла як могла. Позаду лунали крики, стогін, плач. Але не можна зупинятись. Прокурені і просякнуті алкоголем та важкою фізично працею тіла не витримували шаленої гонитви, але зупинятись вони не могли.
Забігши у безпечний закавулок і ледве дихаючи Болеслав прохрипів:
– Мечеть! Тепер мечеть! Гранати… Вбиваємо!
І побіг, а всі інші за ним. Невдовзі вони досягли мечеті. Болеслав з друзями забіг прямо всередину перед тим з ноги вдарив якогось підлітка в обличчя. Той зойкнув і впав на спину. Болеслав крикнув:
– Здохни, виродку!!!
Якраз відбувалося якесь дійство. Проповідники кричали і розмахували руками. Громада віруючих і «новонавернених» сперечалася. Хтось плакав і стогнав, діти кричали на вулиці. Всі були стурбовані подіями останніх днів і вбивством головного проповідника. Проповідник говорив своїй пастві:
– Нічого не бійтеся! Аллах з нами! Ми покараємо вбивць. За смерть наших людей десятки й сотні заплатять життями! Помолимось за репресії у державі! Мала звучати молитва «Боже, репресії дай!». Не судилося.
– Е, ні, – ледве дихаючи захрипів Болеслав. – Зараз ви, недолюдки, відправитесь до свого довбаного бога. Твої тельбухи, мерзотнику, рідні не зберуть!
Й жбурнув гранатою у проповідника. Одразу полетіли ще чотири. Ледве встигли вибігти, як вибухи один за одним косили окупантів десятками. У смерті сьогодні багатий урожай. Зчинився лемент і хаос. Все палало, із мечеті вибігали і виповзали люди без рук, без очей, в крові, з тельбухами в руках. Скориставшись ситуацією, не втрачаючи дорогоцінних секунд, побратими побігли геть і невеликими вуличками та ярами взяли курс на Смітник, до командира.
Тепер шляху назад точно немає. Тепер тільки лише вперед і до Білої Перемоги! Лише до знищення останнього окупанта на континенті! Лише до перебудови світового порядку на новій основі! То було одне вбивство, а нині на них десятки мертвих! Це добре, бо хоч трохи помстились за мертвих, зганьблених і закатованих. Трупів буде ще більше, як на те буде воля Богів. По дорозі в обумовленому місці до них приєдналася ще п’ятірка знайомих.
Максим спровадивши чоловіків на теракт, став чекати приходу Куннара. Той не змусив себе чекати і швидко прийшов. Пунктуальність була його рисою. Постукавши в двері, він зайшов.
– Телефонував людям, переказав їм твоє прохання. Вони трохи засмутилися, адже наший візит суперечив їх планам.
– А що там у Вільгельма за плани?
– Планували викрасти доньку місцевого Намісника Расула і вбити.
– Знаючи їх, я чомусь на здивований. – байдуже відповів Максим. – Я тебе й питати не буду про це далі.
– А ми як прибудемо до них – візьмемо участь в акції? Їх же всього лиш четверо залишилось.
– Як треба буде – без проблем. А що четверо – це замало аби викрасти якусь хвойду? Наші четверо сьогодні кар’єр на пекло перетворять.
– Василь говорив, що там треба з десяток людей. Знищити охорону, а вона озброєна. До того ж із цієї четвірки – двоє жінок.
– Ясно. На місці розберемося із усім цим.
– Ти новеньким, до речі, довіряєш? Не боїшся підстави?
– Не боюся. Люди, які добровільно відмовилися приймати чужу віру за сумнівні блага в ролі другого сорту отримують мою довіру автоматично. Вони самі отримували сповна і за все.
Куннар пройшов до кімнати, скинув велику сумку і почав діставати їжу, що вкрав для важкого переходу.
– Ти командир, тобі видніше. До речі, я взяв не так багато, як хотілось, але щось та й є.
Склавши речі і витягнувши їжу, Максим заходився готувати скромний сніданок для гостей, а Куннар присів за стіл закуривши.
– Як ти вважаєш, Максиме, чого до Центру так раптово всіх викликають? Чому осередки ліквідовують?
– Щось визріває. – мовив байдуже командир. – К’єтіл аж горить бажанням зустрітися зі мною…
– Ну так його позиція – це не голос усього повстанського руху. Навіть в апараті є ті, хто з ним не згодні. Та й серед польових та окружних командирів тебе багато хто поважає, а його третина не підтримує.
– Але вони мовчать. От у чому річ. Вони закривають очі на відверту неадекватність і лицемірство К’єтіла заради єдності наших лав. Але вони не зрозуміли головного: з таким лідером, як цей, рух все одно розколеться чи продасться. Це лиш питання часу.
– Ти не виходив на контакти із сусідніми округами? Можна ж домовитися і створити певну опозицію. Ті ж Вільгельм з Василем тебе підтримають. Та й Відар із Білодаром. А на позачергових зборах висловити недовіру і відсторонити К’єтіла.
– Не виходив… Я кілька років вже не бував на зборах. Та й що там робити зараз? Нагадує парламентські слухання продажних політиків та лицемірів минулого. К’єтіл сам висловлює пропозицію, сам її ухвалює і сам за себе голосує. Ну і кому потрібна ця видимість так званної демократії?
– Сподіваюсь ти пам’ятаєш чим все це закінчилося кілька десятиліть тому? Невже ти хотів би такого фіналу для «АІРО»?
– А я сподіваюсь ти пам’ятаєш чим кінчались спроби десятка людей повалити Систему, хай навіть і в партійному вигляді? Якщо ми припхаємося зі зброєю до «Лісової столиці» встановлювати свій порядок, то нас просто повбивають як зрадників і заколотників. Лиш мирним способом все можна вирішити.
Куннар нічого не відповів, лиш замислився і мовчки курив. Максим теж мовчав, очікував на Віктора та інших і турбувався чи все у них вийшло, але Куннарові нічого не говорив. Та той і так бачив, що командир турбується. Максим був з тих людей, кому не начхати на підлеглих. Кожен боєць його диверсійного загону – це цінна особистість із власним внутрішнім світом. І її, цю особистість, потрібно було берегти, адже й так у наший час багато сірого, одноманітного, однакового.
Башар був вдома, коли стався теракт на кар’єрі. Він був заклопотаний документацією та роздумами про зловісні події, що розгортаються в його окрузі. Коли ж удруге пролунав вибух в мечеті, Губернатор почувши вийшов на подвір’я і запитав одного із Наглядачів:
– Що там відбувається? Що за вибухи?
– Пане, Наміснику – теракт подвійний! Вбито багато невірних та ономанів! Кар’єр у вогні, мечеть у вогні!
– Хто??? – Башар аж почервонів від люті. – Хто зробив??? Виріжу всіх!!!
Від безсилої люті він вдарив в писок негроїда-служника і відштовхнувши його ногою, побіг до автомобіля. Завівши він буквально кулею вилетів, охоронці ледве встигли відкрити браму. Башар стрімко летів до кар’єру, неначе від цього залежала його власна доля чи життя. Він уже чекав на батальйон Ахмада і лиш у тому бачив спасіння і стабілізацію ситуації в окрузі. Як же він недогледів? Знищувати Ізраїль, Ліван, Судан разом з іншими він міг, а тут не може проконтролювати нещасний округ, де кілька виробництв і тисяч працівників. Тепер точно його відсторонять і призначать когось нового. Доведеться переїжджати назад до Аравії, а свою Батьківщину він не особливо любив. Нічого, перш ніж піти він гучно грюкне дверима. Його тут будуть згадувати із страхом ті, хто виживуть.
Доїхавши до пункту призначення йому відкрилась картина палаючої техніки та хаосу. Десятки трупів і поранених, розкиданих навколо машин, кінцівки, що лежали тут і там. Сморід горілого м’яса і гуми простягався на усе підприємство. Весь завантажений граніт було розкидано на багато метрів від машин. А вхід біля КПП було завалено. Вийшовши із машини він попрямував до наглядачів.
Робітники дивилися на нього із ненавистю і цікавістю. Всіх цікавило: що буде далі? Всі усвідомлювали, що просто так такі речі не пройдуть без покарання. Башар закричав:
– Наглядачі! Швидко сюди!
До нього підбігли з десяток наляканих і розгублених негрів. Башар загорлав:
– Хто???
– Ми не знаємо…- відказав один з них. – Ми нічого не помітили.
– А хто має помічати? Я? – Башар кулаком вдарив того, хто смів йому так відповісти. – Отже так, хай худоба прибирає каміння і швидко! Як до вечора не впораєтесь – я вас розстріляю власноруч!
– Ми не впораємось, потрібна техніка, а вона за багато кілометрів звідси…
Башар вихопив пістолет в наглядача і застрелив того, хто так відповів.
– Нічого не знаю!!! Викручуйтесь як хочете!
Наглядачі швидко закричали на людей і взялися їх організовувати на подолання наслідків теракту. Башар крикнув одному і той миттєво підбіг.
– Я до мечеті. А ви прибирайте! – закричав Башар, – бо я вас розіпну тут як їхнього бога! Здохнете на сонці!
Башар вскочив до машини і швидко попрямував до мечеті. Там ситуація стурбувала його більше, але по своєму. Якщо виробництво його цікавило з точки зору виконання плану відправки вантажу до Китаю, то мечеть цікавила тим, що там могли бути його дружини. Він у цьому сум’ятті зовсім за них забув, а ось згадав, що ранком вони пішли послухати проповідника. Даніфа до того ж була вагітною і Башар чекав першого спадкоємця та продовжувача роду.
Діставшись мечеті, Башарові відкрилася страшна картина: звідусіль йшов чорний дим, стояв страшенний стогін та плач людей. Цілі витягали поранених та скалічених. Трупи складали у рядок для розпізнавання. Башар вибіг із автівки і закричав:
– Даніфа! Айфа! Де ви???
Хтось із людей відгукнувся:
– Наміснику, Айфа он поранена лежить, стікає кров’ю!
– А Даніфа???
– Мертва, пане. Тіло пошматоване!
Башар незчувся як дико закричав і побіг до Айфи. Підбігши він впав на коліна і почав розпитувати:
– Люба моя, як ти?
– Не знаю, – прошепотіла та. – Недобре мабуть… Туман очі застилає…
– Лікарів сюди!!! Хутко, – заволав як божевільний Намісник. – Ти лежи, зараз лікарі прийдуть, допоможуть тобі. Не покидай лиш мене. Ти у мене єдина залишилася. Даніфа мертва…
– Любий, чому ми, так дорого платимо за твою політику? Чому ми не залишилися у столиці? Ніяких повстанців, ніяких бомб, ніяких війн… Я б тобі народила купу дітей… А от тепер вже ні…
Кров пішла із рота Башара дружини і так вона і померла. Башар закричав як несамовитий. Схопився на ноги і побіг до Даніфи. Та лежала абсолютно пошматованою. Вона померла одразу, не мучившись. Скалки гранат вразили життєво важливі органи. Башар встав, мовчки швидко пішов до автомобіля, сів і поїхав додому.
Там він дістав ручний кулемет, патрони і прилаштувавши його до даху автівки гукнув на служника:
– Сідай за кермо! Їдемо по кварталах цих скотів. Їхатимеш як я командуватиму.
– Так є, пане Наміснику.
Виїхавши із подвір’я «автомобіль смерті» попрямував до житлових кварталів людей. Башар взяв до рук кулемета і почав обстрілювати вікна, двері та людей, що намагалися забігти до будинків. Зброя була великого калібру, тому коли влучала в живу плоть то у прямому розумінні виривала шматки м’яса. Люди сипалися як вишні з дерев під час бурі. Хто стогнав на землі – того Башар добивав кількома пострілами так, що й тіло впізнати важко було. Курс було взято знову на Кар’єр. Більшість населення була там розбираючи завали. Слідом їхала машина, що збирала і спалювала трупи.
Намісник здавалося геть збожеволів і лише поява позаду автомобіля, що сигналізував йому, переключила його увагу. Позаду їхав Ахмад, який махав руками і щось горлав. Порівнявшись із автомобілем Башара той дістав пістолет, націлив на водія Башара і закричав:
– Негайно зупини авто! Башар неадекватний!
Водій натиснув на гальма і Ахмад вискочив із авто, побіг до нього.
– Башаре! Ти що геть здурів? Припини негайно! Отямся! Поїхали додому!
– Я зараз влаштую тотальний геноцид!!! Я тут усе спопелю!
– Не дурій! Їдьмо до тебе!
Башар знову вхопився за кулемет, але Ахмад вдало видер у нього з рук зброю.
– Друже, пора додому! Жінок не повернеш… На тобі скільки лежить роботи. Ти потрібен правовірним. Їдьмо! Тобі треба відійти від шоку.
Башар якось обезсилів і тримаючись за плече Ахмада поплентався до його авто. Давні друзі поїхали до Башара оселі.
Компанія терористів та робітників чимдуж поспішала до Максима чуючи за спинами вдалині крики й постріли.
– От наволоч! – Прокричав Ерік. – Це розстрілює всіх, хто трапиться.
– Назад дороги немає, – відказав Іржі. – Там лиш смерть.
Побратими прямо увірвалися до помешкання Максима і захекані та зморені посідали та попадали хто де хотів.
– Як там пройшло? – поцікавився Максим. – Ого! Скільки ви людей привели із собою.
– Все спопелялося як могло, – прохрипів Віктор. – Всюди трупи, трупи, смерть…
– Бачили б ви як правовірні на шматки розліталися, – сопів Болеслав.
– Так: відпочиваймо, снідаймо й вирушаймо. Шлях тернистий й не близький. Їжа готова. Це Куннар, до речі. Віктор його вже знає.
Максим представив Куннара. Той у відповідь нахилив головою й сказав:
– Дуже приємно, побратими!
– І нам, – просопів Ерік.
Віддихавшись чоловіки сіли швидко за стіл і почали без зайвих слів швидко поглинати їжу. Поснідавши всі були готові до походу: голод не скоро стане допікати. Максим окинув приміщення поглядом і розкидавши непотрібні речі облив їх гасом та й кинув сірника.
– Навіщо? – спитав Іржі.
– Обшуки будуть. Тож нехай речові докази, що лишилися, вогонь забере із собою в історію. Годі стояти, рушаймо!
Уся компанія вирушила впевнено і достатньо моторно. Гаяти часу було не можна. Так починалася для Віктора, Еріка, Болеслава та інших подорож в один кінець невідомо куди. Адже ніхто із них навіть не уявляв куди вони йдуть і як довго триватиме похід. Риторичним залишалося і питання: чи дійдуть взагалі? Поки цього ніхто сказати не міг.
Округ, куди прямували одинадцятеро втікачів був сусіднім. У соціальному плані він не відрізнявся від того, в якому вони жили і працювали: зубожіння, хвороби, недоїдання. Нічого нового або незвичного. А от у статевому та економічному відрізнявся кардинально. Тут навіть до встановлення влади Халіфом не було великого міста. На значній території розкинулися невеликі поселення із замкненим виробничим циклом. Якщо конкретніше то тут знаходилися невеликі виробництва, що займалися виготовленням найрізноманітнішого взуття та одягу: від жіночого вишуканого одягу, що надходив до столиці для панянок до військової форми для солдатів окупаційних військ; від вишуканих капців до важких солдатських чоботів. Працювали у цехах майже повністю жінки, ті небагато чоловіків, які були в окрузі займалися завантаженням готової продукції для далекобійників Халіфату або працювали на складі. Жили тут люди у будинках приватного сектору чи двоповерхових низьких будівлях.
В окрузі був один єдиний «бог» – Расул, який одноосібно керував і гарнізоном, і адміністрацією, і релігійною сферою. Подейкували, що він навіть вбив власного татка, який був такою самою гнидою як і він сам. Вбив тому, що у «бога» не може бути батька. Расул визнавав вище себе лише Аллаха та Халіфа і цілком серйозно вважав, що він пророк, але трохи нижчого порядку. Коли він розстрілював жінок за невиконання плану, то із диким вогнем в очах заявляв, що його руку веде сам бог. Навряд чи він був дійсно пророком, хоча Коран знав ідеально, а от божевільним був точно.
Не відставала від батька і його улюблена донька – Неджма, яка одна заміняла собою десяток наглядачів за рівнем своєї жорстокості та цинізму. Найліпшим її заняттям було різати ножем чи лезами дівчині чи жінці обличчя, якщо не було настрою. Незважаючи на однозначний осуд бісексуальності чи гомосексуалізму, Неджма була якраз такою і часто змушувала тамтешніх дівчат чи жінок вступати з нею у статеві стосунки. Якщо вона була чимось незадоволена – вона спокійно могла застрелити партнерку без тіні сумніву. Варто сказати, що незадоволеною від інтимної близькості вона була часто, адже важкі умови праці, антисанітарія, відсутність елементарних засобів інтимної гігієни не сприяли тому, аби краса жінок розкривалась на повну. Та й коханками вони не були такими, яким їх зображували старі порнографічні фільми, що їх колекціонувала сотнями дисків Неджма. Тому скалічених і зіпсованих облич було багато.
Расула і Неджму усі дико боялися і люто ненавиділи, але нічого не могли вдіяти. Адже варто було б жінкам підняти бунт – охорона Неджми і її батька розстріляла б кілька десятків і все на тому скінчилося.
У таких умовах діяв окружний підпільний осередок «АІРО». Очолював його Вільгельм, окрім нього туди ще входили Василь, Хельга й Зореслава. Вільгельм – штурмовик старої школи. Очолював силовий блок якоїсь ультраправої партії, яка боролася із політичними опонентами та мусульманами. Мав великі зв’язки із правими різних мастей на усьому континенті та навіть Ісландії. Із початком воєнних дій пішов в партизанські загони, які успішно вирізали блок-пости окупантів. Далі одним із перших долучився до формування «АІРО», входив певний час до Центрального апарату. Як і Максим вважав К’єтіла амбіціозним, але корисливим балакуном. Через суперечки був надісланий у провінції, подалі від Центрального апарату.
Вільгельм під час перерви знайшов Хельгу та Зореславу й крадькома почав втаємничувати у прихід гостей:
– Дівчата! Нам потрібне взуття й одяг. Але не аби що, а нормальної якості. Такий «як у столиці». Дістати зможете?
– Думаю зможемо, – відповіла Зореслава. – А скільки пар чого потрібно?
– Точно не скажу, бо кількість людей не знаю. Але треба чоботи, штани та куртки.
– Ого! А нащо так багато? – здивувалася Хельга.
– Ввечері поясню. Завершуйте свої справи, скоро доведеться прощатися із нашими «улюбленими» місцями.
– Але ж план залишається у силі? – спитала Зореслава.
– Звісно! Та курва заплатить дорогою ціною за все. Ми проведемо акцію досконало.
– Ну я сподіваюся на нас – сказала задумливо Хельга.
Аби не викликати підозр і не скупчуватися, Вільгельм швидко покинув дівчат і пішов до Василя аби обговорити нюанси і з ним.
– Друже! Скоро Максим буде із своїми хлопцями. Може завтра ввечері або вночі, я так розраховую. Їх треба нагодувати і потурбуватися про безпеку. Дівчата поцуплять нам взуття й одяг. Знаючи Максима, я впевнений, що він підготував своїх до переходу, однак навряд чи в царстві каменю довго протримались штани чи сорочки. Так що опісля нашої акції будь готовий тікати до «Лісової столиці». Довго сидимо.
– Як скажеш, Вільгельме. Це ж їм треба буде нормально поспати і відпочити? Мабуть з ніг падатимуть, коли до нас прийдуть.
– Скоріше за все. Повертаймось до роботи, а ввечері вже все детально обговоримо.
Генріх прибув зі своїми людьми майже одночасно із добровольцями. Ставши на якір, Полковник дав команду виходити на берег й шикуватися у дві шеренги. «Білі» швидко спустилися й пошикувалися.
– Добровольці! – Мовив Полковник, – ось ви і прибули. На цьому місці я з вами розпрощаюся. Цілком можливо, що частину я не побачу. Ця людина, – службовець вказав на Розвідника, – буде вас супроводжувати до тренувальних таборів. Вашим завданням зараз є розвантажити всю «гуманітарну» допомогу із кораблів на берег.
Повернувшись до розвідника, Полковник мовив:
– Приймайте «допомогу»!
– Вантаж із кораблів несіть одразу до машин аби не гаяти часу! – звернувся Генріх до рекрутів.
Закипіла робота. Під командуванням Білла та Девіда «білі» моторно все носили й складали. Тим часом полковник, не сказавши більше ані слова повернувся на корабель. Коли все було скінчено, кораблі відпливли й попрямували додому, а добровольцям належало ще їхати до свого нового «дому». Втім особливо ніхто не сумував, адже багатьох на Батьківщині очікували в’язниці чи смертна кара. Автоколона рушила назад, аби «Білий Порядок» з’явився перед «світлими очима Лідера». До вечору вони за планом мають дістатися. А поки, втомлені нічним переїздом, Розвідник й Перекладач позасинали. Відпочивали й добровольці.
Башар сидів вдома аж чорний від горя. Ахмад вояка сухий і старий, як міг його заспокоював, але ясна річ все було марно. Башар засів з ним на кухні і пиячив як говориться «все, що горить». Сьогодні у ньому неначе щось обірвалося і він став сірим, маленьким чоловічком вбитим горем. Намісник і подумати не міг, що його позбавлять дружин. Він не замислювався над горем тих сотень, кого він вбивав і цинічно сміявся в очі перед смертю. Аж ось лихо торкнулося і його. Тепер він відчував на повну, як воно – втратити найдорожче.
Абсолютно неадекватний, напідпитку він зателефонував до столиці і почав звітувати про сьогоднішні теракти. Столиця його мовчки вислухала, а потім почала свій монолог:
– Башаре! Ти довго вірою й правдою служив високим ідеям нашої держави. Ти був одним із найкращих, але мабуть час бере своє… Ти не впорюєшся із своїми обов’язками. Час тобі йти у відставку. Всю повноту влади перебирає на себе Ахмад. На ньому лежатиме завдання привести округ до порядку і стабілізувати ситуацію. Співчуваємо з приводу втрати. Повертайся до столиці. Дай слухавку Ахмадові.
Башар із пляшкою в руці гучно випив вміст пляшки і передав її мовчки Ахмадові. Столиця заговорила знову:
– Ахмаде! Від цього моменту ти стаєш Намісником округу. Подолай наслідки, з’ясуй усі обставини. Розплутай клубок проблем Башара. Все зрозуміло?
– Так є, – відповів Ахмад. – Все дізнаємось і покараємо винних.
– От і добре. Ми на тебе розраховуємо.
З тим слухавку поклали і пішли короткі гудки. Башар сказав другові:
– Вітаю. Може ти впораєшся краще за мене.
– А ти як далі думаєш?
– А ніяк, – посміхнувся із гіркотою Башар. – До столиці поїду.
– Скоро?
– Пиячитиму ще кілька днів, а потім виїду.
– Шкода, старий, що все так сталося…
– На все воля Аллаха, – відказав Башар хильнувши ще міцних напоїв.
Ахмад стоячи біля телефону набрав номер свого батальйону і сказав комусь на іншому кінці дроту:
– Солдати в межах округу?
– Так є!
– Округ взяти у щільне кільце, нікого не впускати і не випускати без мого наказу. Зженіть спецтехніку для ліквідації завалів. Все зрозуміло?
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!