Нова соціальна реальність 1 страница
Анотація
Світ, який знали наші батьки навіки канув у пітьму й історія стала його цвинтарем. Вже неможливо нічого повернути, нічого виправити у тих помилках, яких вони припустилися. У них не вистачило духу свого часу повстати і повернути хід історії. Тому нині Халіфат – політична реалія наших днів. А як тепер жити і на що опертися європейцям? Відповіді достеменно не знає ніхто у колонізованій Європі. Ані мільйони людей, які опинилися на узбіччі життя, ані учасники «АІРО, ані дружні організації в інших частинах світу. Та для них усіх боротьба не завершилася. Незважаючи ні на що вони вирішили боротися, навіть тоді, коли здавалося, що боротьба марна. Знову у Європі було піднято прапор постання.
Михайло Рахова
Халіфат
Роман
Нова соціальна реальність
Все почалось із цивілізаційного протистояння…
Спочатку домінували політичні ідеології спрямовані на деградацію і виродження.
Гей-паради, СНІД, нові віруси, масова культура, апофеоз споживацтва, повзучий декаданс – так все починалось. Паралельно – імміграція, інтеграція, консолідація, високі, але фальшиві й утопічні ідеали, що були закладені ще Французькою революцією.
Чотирнадцять століть боротьби не були даремними. Халіфат – єдиний організм. Халіфат не залишив нікого і нічого, – він усе змінив… Все, від суспільного устрою до світогляду людини. Халіфат у трьох частинах світу: Азії, Африці та Європі.
|
|
|
Біла раса? Традиційні релігії? Цінності Білої європейської людини? Тепер це стало неактуальним анахронізмом. Немає раси, немає і релігій, окрім дітей Аллаха й Оновленого Ісламу. Та й цінності замінив новий шаріат. Все старе, що було відомим і сприймалося як непорушне і звичне відмерло… Немає сенсу відновлювати життя трупові, треба якось йти далі…
Вночі був сильний дощ й грім з вітром. Достатньо сильним аби зривати із убогих будинків покрівлю та наповнювати і без того злиденні, просякнуті хворобами та апатією приміщення холодною водою. Тепер не одна людина захворіє і невдовзі помре від нестачі ліків. Їх не дістати. Доступ мають лише начальство, їх челядь та правовірні ономани.
Віктор прокинувся ледь почало сходити сонце першого осіннього дня. Лежачи на матраці на підлозі він обмірковував сьогоднішній день, який так буде схожий на тисячі попередніх. Одне й теж саме: кар’єр для видобутку граніту, а ввечері ідеологічне читання Оновленого Корану від місцевого проповідника. Одне й теж саме…
Він не поспішаючи розглядав свою кімнату і помітив брудні патьоки у кутку, що йшли від стелі до підлоги, утворивши таким чином цілу калюжу. «Біда та й годі», подумав він. Доводилось вставати і прибрати дощову воду та зірвати мокрі газети зі стіни які слугували натомість шпалер аби не завести сирість і не підчепити туберкульозу. Туберкульоз був вірним супутником людей його оточення, які вмирали десятками за місяць від недоїдання, сирості, відсутності медикаментів. Окупаційна влада недолюдків і не думала вирішувати цю проблему. Та й для чого? Демографічний бум європейців був не потрібним, вистачало і цієї кількості.
|
|
|
Скількох знайомих він поховав, він і сам не скаже вже. Занадто багато аби підрахувати. Та й не до того зараз. Вже чутно на вулиці дзвін, отже зараз вранішній намаз і починається трудовий день, який нічого хорошого не обіцяє.
Віктор, прибравши наслідки дощу, взяв тютюну й скрутив цигарку, запаливши підійшов до вікна і поглянув в нікуди, просто в далечінь. Сірий, убогий, проклятий краєвид! Жити тут і не просякнути апатією та депресію було важко. Без надії, без віри… І так існує більшість в Європі. Бо не живуть ці маси людей, а існують, виживають. А експлуататори підтримують у них життя, аби було кому працювати на важких, небезпечних та брудних виробництвах. Так як гроші у багатьох були відсутні, то задля сплати податку на життя доводилося працювати на небезпечних та брудних роботах.
|
|
|
Оновлений іслам – доктрина, яка виникла внаслідок релігійної реформи за часів Першого Халіфа. Суть її полягала у поєднанні різних течій в одну єдину. При цьому кожна течія чимось пожертвувала. Суніти, для прикладу, пожертвували Суною, натомість шиїти додали 6 стовп віри – зовнішній джихад. Сектантські течії викинули всі свої гностичні та зороастрійські ідеї і влилися в єдину доктрину. Також були реформовані обрядова й культова сторони богослужіння. На релігійному, політичному і глобальному рівнях проголошувалася мета: побудувати світову ісламську теократію. Успіхи вже певні були – Європу зробили сировинним придатком, полем для експериментів і «ісламським концтабором». Та ж сама Північна Африка і Близький Схід і те проживали краще.
Оновлений Коран забороняв ономанам займатися певними видами трудової діяльності. Цей суспільно-політичний устрій нагадував дикий фарш із комуністичного минулого народів Європи, мілітаризму й середньовічних порядків Сходу.
– Це справа невірних! – часто лунало від світських та релігійних осіб, у зверненні до своєї пастви. – Ваша справа – служіння Всевишньому і самопожертва для Халіфату! Ви ті, кому Бог доручив управляти цим недосконалим континентом! Ваша праця тільки духом – вже титанічна. Не смійте бруднити рук в роботі для собак! Аллах відвернув їх від правильного шляху сотні років тому. До відступників немає довіри! Хай здихають!
|
|
|
– Здихають!!! – вторила своїм вождям паства.
Згадуючи ці промови і постійні утиски на практиці, душа Віктора чорніла від ненависті до ономанів і їх порядків. Допаливши примітивну цигарку і одягнувшись він вийшов на вулицю і влився у безликий потік робітників, що йшли на щоденні роботи.
Вулиці представляли собою таку ж невтішну і сіру картину відчаю та депресії. Автошляхів як таких майже не було у тому селищі, де жив Віктор. Були лиш проторовані стежки, все що залишилося від колись гарних доріг цивілізованої Європи. То тут, то там лежали мертві люди, які померли цієї ночі від голоду, холоду, хвороб… Їх закидали до кузову негри і везли на спалення. Адміністрація цим би і не займалася, однак через високу смертність, ономанська община побоювалася початку епідемії чуми. Випадки траплялися.
Паркани, що впали і купи сміття додавали свої штрихи до портрету відчаю і безсилля. І який разючий контраст складався при погляді на будинок та приміщення Намісника округу чи місця для розваг і відпочинку представників общини.
Кар’єр, де працював Віктор із товаришами знаходився на околиці селища і йому йти було недовго. Та й не хотілося поспішати на каторгу, але нічого не вдієш.
– Вікторе! Зачекай! – Зазвучав голос неподалік. То був Болеслав, його давній знайомий, якого декілька років тому депортували до селища щойно було виявлено нові поклади граніту.
– Вітаю, друже! – обізвався Віктор потиснувши товаришеві руку.
– Як тобі нічна буря? Ще мертвечини підкинула вулиці. Як квартира, – не сильно протік дах?
– Та воно то й не сильно, але сирість й цвіль і так мене конають. А в тебе як там?
– Погано, Вікторе, мій співмешканець сильно застудився, не зміг вийти і на роботу. А грошей відкупитися у нього немає, та і я не можу у цьому йому допомогти. Що тепер буде… Прийдуть із Служби Порядку, почнуть допитувати, бити. Можуть і до карцеру кинути на кілька діб. Їм же, виродкам, все одно чхати на нас. У них є їжа, посилений раціон. І ліки є! А у нас? Ніколи не знаєш чи доживеш до кінця тижня, чи може поповниш лави мерців безіменних на вулицях. Страшно від цього, лють закипає…
– Та отож… Як хочеш, то опісля роботи можеш до мене прийти, все одно співмешканець твій потрапить до лап Служби, а тобі побої ні до чого.
– Не знаю… не хотілось би лишати його. Він хоч мені і ніхто, але по-людяному шкода мені цього чоловіка.
– Ну дивись сам. – знизав плечима Віктор. – У мене там трохи самогону є, як вирішиш скласти компанію опісля промивання мозку – то підходь до мене. Посидимо, погорюємо над недолею рабською нашою.
– Побачимо ще, опісля роботи домовимось!
Як би правильно описати Віктора? Коротка зачіска, високий зріст, чорне волосся й блакитні очі. Він був середньостатистичним жителем Халіфату, одним із мільйонів, приречених бути втоптаними світом фанатизму у бруд життя і нещастя. Мільйони ті були і з бородами, і без, і патлаті, і з короткими зачісками. Звичайні жінки косметикою не користувалися. Часу на елементарний догляд за власним тілом та зовнішністю майже не було, а як і випадав, то люди воліли краще відпочити, а для гігієни слугувало господарче мило, все інше було для них забороненим.
Одне із того, що відрізняло його від багатьох інших – аналітичний склад розуму і прагнення здобувати знання. Людям минулого це здалось би дивним, але у сучасному світі рабське життя перетворювало людину на звичайний робочу худобу. Людей цілеспрямовано знищували духовно і морально. Система завжди буде зацікавлена у вихованні «ідеальної» для себе людини. Аби такий «ідеал» менше їв і більше працював, менше думав і більше виконував завдання.
Проблема була у тому, що Віктора не візьмуть до університету навчатися, бо він є невірним, та ще й не жителем Близького Сходу чи сином когось із місцевої общини. Європейців, які не перейшли в Оновлений Іслам – ніколи не брали до вищих освітніх закладів, побоюючись створити собі на лихо контреліту, яка могла б підняти повстання, апелюючи до давніх європейських звичаїв та історії величі. Та й соціальна і економічна реальність сприяли б повстанню мас.
Віктор усвідомлював усю гіркоту свого становища. Важко сказати, які емоції брали гору у ньому, але останнім часом це були тупий душевний біль і апатія. Чим старшим стаєш, тим чіткіше бачиш неможливість змін для себе і людей і від цього періодично опускаються руки. Тоді розрада лиш у чарці самогону.
Віктор все життя прожив тут у селищі, яке колись було містом, але через репресії та політику прихованого геноциду, перетворилося саме у селище для робітників. Він пам’ятав час цивілізованої Європи, коли був дитиною й студентом, але й пізнав усю силу та міць нового порядку під зеленими кольорами. Йому пощастило у тому, що він міг читати й писати, тоді як багато його молодших товаришів цього не вміли, або майже не вміли. Читав і писав він не лише кількома мовами, що раніше звалися «європейськими», а й трохи володів мовами Близького Сходу.
Із утворенням Халіфату було видано закони за яким майже усі школи для європейців було зачинено, а потім і саму освіту для нівелювали та відмінили. Хоча значна кількість людей, що на момент утворення Халіфату були 15-25 річними школярами й студентами, були і письменними і мали яку не яку, а все ж таки освіту.
Сьогодні ж вчилися тільки ті діти «невірних собак», яких потім відбирали на роботи, що потребують ведення обліку, запису різного роду вхідної та вихідної інформації та деяких інших речей. Робити «білу худобу» абсолютно, стовідсотково неосвіченою було теж невигідно. Хтось же мусив сидіти на складах і вести облік продукції? Чи, наприклад, читати рецепти й готувати їжу на виробництвах? Тому основи читання, письма й математики для таких дітей викладали у примітивних школах. Потім спрямовували їх туди, куди це потрібно було для потреб держави.
Віктор колись навіть намагався поглиблювати знання своїх товаришів по роботі, але благородний задум обернувся лихом через те, що хтось розповів про такі освітні заходи «куди слід». Віктора, Болеслава та інших схопила Служба Порядку і кинула до карцеру, де над ними жорстоко знущалися і били декілька днів. Із того моменту пройшло декілька років, але образа за приниження так і не вщухла, але перейшла глибоко, – туди куди не проникне жодне душевне тепло і радість.
Кар’єр представляв собою грандіозне видовище. Це була багатокілометрова територія, уособлення величі виробництва і нікчемності людини, влади експлуататорів та безправ’я підданих. Пахло тоталітарною естетикою. Тут працювало декілька тисяч людей, що день у день добували граніт для потреб Халіфату. Їх зігнали сюди не тільки із близьких населених пунктів. Бували випадки, коли людина сюди потрапляла здалеку. Було тут надзвичайно багато різного роду злочинців, яких звозили сюди на роботи. Втім «злочинцями» вони ставали через волю суддів чи псів системи Халіфату.
Найцікавіше те, що Кар’єр розкинувся на місці колишнього європейського міста, де перед цим усі культурні та інші нежитлові «зайві» для нових господарів будівлі знесли до бісової матері. Це трохи не вписувалося у риторику перших осіб Халіфату, які заявляли й божилися перед усім світом, що мовляв, вони підтримують і розвивають місцеві культури народів Європи. В реальності все ж було навпаки. А деякі міста взагалі було знищено артилерією та авіацією разом із тисячолітніми пам’ятками культури та мистецтва. Не всюди ж ономани досягли мети мирним шляхом, створюючи критичну масу свого населення і перебираючи владу до своїх лап. Так толерантність згубила Венеру Мілоську, політкоректність спопелила оригінали Шекспіра й Данте, гей-паради не дали нормальної кількості солдат, готових померти не за крайню плоть свого коханця, а за щось вище …
По усьому периметру стояли КПП і вежі, що контролювали хід виробництва. Начальником виробництва був араб, про якого йшла слава педофіла і садиста. А от Наглядачами кар’єру були чорношкірі вихідці із Північної Африки, звісно ж ономани, які презирливо ставилися до робітників і називали їх «собаками» та «невірними». Хоча були расово неповноцінними помилками природи без історії та культури.
Але тепер вони стали господарями. Наглядачі могли застосовувати фізичну силу та міць вогнепальної зброї, коли їм заманеться у випадку підозри бунту чи таємної змови або заради розваги. Жили вони у тут же у селищі разом із своїми сім’ями. Їм були доступні ті блага цивілізації, які ще збереглися у цій частині світу.
Віктор був одним із тисяч, які їх ненавиділи усім серцем, але які продовжували мовчати під час прояву кричущої несправедливості з їх боку, бо знали, що незгода із Наглядачами чи самим Начальником тягтиме за собою насильство, а може й смерть. Тут не діють закони, тут законом є їх воля. Зла воля, спрямована на пригнічення всього людського у душі.
Віктор працював у бригаді, яка займалася виготовленням та встановленням зарядів і вибухівки у граніт та детонацією. Це була найбільш цінна бригада, за якою однак і спостерігали ретельніше. Інтелігент тепер займався детонаторами, а не науковими пошуками – парадокс практично усіх. (Професори соціологічних університетів були асенізаторами, так що прикладів були десятки тисяч). До того моменту нікому може і на думку не спадало повернути силу вибухівки проти поневолювачів, але хто знає що може трапитися завтра? Вже ж колись було знешкоджено підпільну диверсійну групу «АІРО». Тому адміністрація не спускала очей із цієї бригади і весь час спостерігала. Проте негри зазвичай спостерігали не дуже уважно, а займалися грою в азартні ігри, переглядом передач та фільмів, статевими втіхами.
Сьогодні був той день, коли зранку при перевірці було помічено, що зникли детонатори, заряди й вибухівка. Про це одразу було повідомлено «куди слід». Намісник округу наказав допитати усю бригаду і встановити правду будь-якою ціною. Віктора звісно також викликали – по його душу прийшов сам Начальник кар’єру:
– Вікторе! Тебе викликають до Начальника округу. Хутко за мною, стерво!
Віктор пішов, дорогою міркуючи, що б це означало, якщо по його душу прийшов сам Начальник? Його завели до адміністративного приміщення, до кабінету Начальника у якому сидів Башар – місцевий фараон і самопроголошений бог, а офіційно – Намісник округу, тобто губернатор. Тут же були і кілька чорних охоронців із мавп’ячими тупими обличчями.
Він знав його, Башара. Його ненавиділо усе селище, усі люди. Той приїхав сюди давно чи то із Близького Сходу, чи то із Північної Африки. Башар славився своєю жорстокістю та нетерпимістю до місцевого населення, яке він систематично принижував та репресував. Такому як він дай тільки волю, так він усіх тут розстріляє, а селище зрівняє із землею. Апарат управлінців також набрав собі він сам. Башар поглянув на нього з-під лоба і промовив:
– А… Віктор, той самий Віктор, який навчав людей освіті… Знаю…, знаю такого «інтелігента». Ти що Прометеєм себе уявив, чи хто там людям допомагав, порушуючи наказ богів?
– Ні. – відповів байдуже Віктор.
– Тоді чому порушував закони Халіфату? Ти ж розумний, міг би тоді зрозуміти, що з нашими законами не жартують. Підвела тебе твоя світла голова, чи як?
– Я ще тоді вам усе сказав на допиті… Хотів аби люди не повністю ставали худобою…
– Гм… І ти думав, що дійсно допоможеш? Ти думав адміністрація не дізнається про ваші збори? Невже ти не розумієш, займатися освітою вам не потрібно. Вам потрібно працювати задля блага соціуму. Нашого соціуму. Задля блага Халіфату.
– Яке ж це благо, коли кожен день стільки трупів у містах і селищах? – щиро здивувався Віктор.
– Це не твоя справа. – промовив спокійно губернатор. – На все воля Аллаха! Вас покарав Всевишній за вашу невірність, за Хрестові походи. Ви ж діти Шайтана! Навіть ваш розвиток забезпечений нами, а ви, підлі собаки, використали досягнення нашої цивілізації і привласнили собі. Але Аллах справедливий, як і пророкував Халіф ваш кінець прийшов – ви самі себе згубили. Ви не вистояли у часі, отже ви приречені, така ваша доля. Виживає не найсильніший, а пристосованіший. От ви розніжились тут у себе, а ми завжди в тонусі були.
– Історія штука циклічна, пане Наміснику. – відказав він Намісникові. – Раніше і ми досягали висоти у всіх сферах. Зараз криза, але нічого, все одно піднімемось. Так вже було.
– Мовчати! – крикнув Башар. – Ще ти мені будеш розповідати про концепції лінійності та циклічності. Стули пельку! Ми і так відійшли від теми. Ти знаєш чому тебе викликали, мерзотнику?
– Ні. – відповів допитуваний потупившись у підлогу.
– Сьогодні зранку при перевірці було виявлено крадіжку детонаторів і вибухівки. Твоя бригада цим займається. Хто вкрав, худобино?
– Я не знаю.
– Не бреши, собако. Агов, хлопці! – Башар махнув рукою. – Дайте зрозуміти, що тут не філософський диспут.
Двоє охоронців одразу зрозумівши із півслова Намісника, заходилися бити Віктора. Кулаки у них були як молоти.
– Досить! – зупинив Намісник. – Ну, що не знаєш?
– Звідки я маю знати, – сказав Віктор сплюнувши кров підіймаючись із підлоги. – Я прийшов сьогодні не найперший, це було зафіксовано на КПП. У Наглядачів своїх запитайте, вони мене бачили, я розписувався. Вони підтвердять, що я прийшов не один і саме за кілька хвилин до початку робочого дня. Шукайте справжніх крадіїв, я ні до чого.
– До чого чи ні, тут вирішую я. Як я скажу слово, то вони і не «побачать» твого розпису. Ти політично неблагонадійний елемент. Ти дивись, бо я тобі власноруч колись навхрест відрубаю руку й ногу й кину здихати на сонці!
– Я веду тихе життя і ні до чого не причетний. Те, що я працюю у тій клятій бригаді ще не означає, що я крадій. Ви думаєте, Наміснику, робітники не бачать, що за ними нагляд? Кожному його нікчемне існування дорожче, аніж катування й смерть. Тому той, хто працює тут давно навряд чи щось би поцупив.
– Я звісно вам нікому не вірив і не вірю, але дивись мені. – промовив помовчавши Башар. – Дізнаюсь, що це ти – накажу забити до смерті й згодувати крукам. Йди геть звідси, собако!
Віктор вийшов принижений і побитий, а душа чорніла від ненависті. Хотілося просто розчленувати цього Башара і йому подібних.
Далі почали викликати інших робітників і допитувати. Тими ж методами. Одного чолов’ягу забили до смерті. Труп повісили на високому стовпі, як символ покарання за непослух і крадіжку, хоч то й не він був. Але хіба Башара буде цікавити чиясь думка чи загальний моральний осуд? Звісно ж ні.
Опісля робочого дня, робітникам слід було йти у центр селища, до «Будинку проповіді слова Аллаха». Це була щоденна ідеологічна обробка мас, спрямована на прийняття Оновленого Ісламу невірними і укріплення у вірі старої пастви. Як правило виступав окружний служитель Юсуф і читав Оновлений Коран, а також пропагував, що уся влада від Бога, що непідкорення законам Халіфа – те ж що непідкорення Всевишньому. І так без кінця, без краю. Мовного бар’єру не було, бо арабську європейці знали з горем навпіл, а між собою спілкувалися «європейським суржиком» - уламками споріднених мов залежно від регіону, або чистою англійською.
На читаннях звісно ж була присутня вся ономанська община, яка приймала слова виступаючого як боже одкровення. Після таких читань часто на виході ономани били робітників, плювали в обличчя, принижували. Діти могли облити сечею із пляшки чи склянки, кидали камінням. Опісля проповідей ономани часто йшли в розважальні центри, де веселилися і відпочивали.
Частина жителів із числа європейців приймали нову віру з надією на краще життя, але їх надії виправдовувалися частково. Їх лише не цькували і дозволяли не працювати, а в іншому становище було таким же безнадійним. Другосортність – така плата відступникам. Їх ненавиділи люди і зневажали «правовірні». Віктор та його товариші не приймали чужої віри, бо бачили, що це все одно нічого кардинально не змінить. До того ж багато його знайомих були або язичниками або християнами. Сам Віктор був язичником із часів студентства.
Опісля проповіді всім дозволялося йти додому і займатися власними справами. Віктор попрямував додому разом із Болеславом та Еріком, ще одним давнім побратимом і героєм історії про «підпільну освіту».
– Щодня одне і теж, – скаржився Болеслав. – Невже вони думають, що ми усі скопом побіжимо приймати їх віру, опісля того, як вони скільки років знущаються? Читали б вже свою муру своїй же пастві, а то ще й нас змушують все це слухати.
– Промивання нашого мозку. – мовив Ерік. – А ви тільки уявіть бунти й протести, рушійною силою яких є не скиглення про хліб, а клич: «Боги за нас!» і тотальна війна до переможного кінця! Сильно, правда?
– Так, сильно. – замислено відповідав їм Віктор. – Тому вони і не хочуть такого допустити. Завдання просте: з одного боку нас труять інфекціями, морять голодом, а з іншого дурманять своїми цінностями, аби маси не розібралися у чому суть. Всі бачать тільки блиск і беруть не замислюючись над тим, що є зворотній бік – зрада близьких, прийняття чужих цінностей експлуататорів. Все одно від сплати податку не втекти. Не працею заплатиш – так душею. А душа ж у нас одна. Боги не пробачать адже вони подарували нам розум.
– Тобі сьогодні дісталося? Ми бачили твоє закривавлене обличчя. – змінив тему Болеслав.
– Башар, виродок наказав бити за те, чого я не робив.
– А у чому ж справа?
– Зникли детонатори і вибухівка… Одного із бригади взагалі забили і повісили, виродки!
– Та ми бачили, будь вони прокляті! Не інакше «АІРО» з’явилися в окрузі чи якась інша напасть. Ну тепер очікуй хаосу від них і репресій влади у відповідь. – сказав Болеслав.
– Та наче ж не їх поле діяльності. – відповів на репліку товариша Віктор. – Вони ж не діють у нас, чи вже з’явилися знову? Колись вже були, хто знає, може знову прийшли. Та і Башар дуже пильний, бо боїться їх.
– А які цінності сповідують ці хлопці? Бо у нас хто тільки з ким і проти чого не боровся…
Запитання Еріка й діалог товаришів обірвалися, бо неподалік стояли Наглядачі кар’єру і краще було б не говорити вголос про такі речі. Негроїдів виховували у сильній ненависті до Білих європейців, постійно нагадуючи, що багато століть вони були рабами білих, яких звільнили зрадники під час війни два століття тому чи щось близько того. Тепер при новому устрої чорні на всі сто відігравалися на білих. І це тільки у Європі, яка «почорніла» не так вже і сильно і ще мала вдосталь білого населення. А от що буде у Північній Америці, коли там чорні візьмуть владу? Риторичне питання… А там, чутки докочувалися, теж якісь бунти та протистояння і офіційна влада погано справляється із чорними расистами.
– Давайте зайдемо до мене і там спокійно посидимо, поміркуємо, – запропонував тихо Віктор.
– Я за! – погодився Болеслав. – А ти, Еріку? З нами чи додому?
– Як можна – то з вами. Все одно вдома все опісля дощу вологе, спати ніде.
– Давай до мене, – відказав Віктор у відповідь на його скаргу.
– Тільки я візьму самогону, хоч ним можна розслабитися від цієї рутини, – запропонував Болеслав.
– Та є в мене, але як хочеш – то бери, а ми зайдемо з Еріком до мене. Прийдеш. – прийняв його пропозицію Віктор.
– Добре!
Товариші пройшли через смітник неподалік двоповерхового будинку де мешкав Віктор й зайшли до нього. Господар навпомацки увімкнув світло у кімнаті і найперше, що зробив – затулив вікна простирадлами, точніше тим, що від них залишилося. Подалі від сторонніх очей, залишивши одне віконце. Потім запалив примітивний обігрівач і запропонував товаришеві покурити.
– Із задоволенням! Сьогодні лише зранку покурив, та й те тютюн відсирів.
– Пригощайся моїм, тримай газетку.
– Дякую! Ти сам вирощуєш чи десь дістаєш?
– Неподалік є місце, я доглядав, а потім зібрав скромний врожай.
Чоловіки закурили й продовжили бесіду, тепер не боячись сторонніх вух та очей. У селищі ніхто не мав звички тинятися під вікнами і слухати, приходили у разі скрути чи за допомогою. Покуривши товариші заходилися організовувати вечерю. На щастя так-сяк годують у їдальні при виробництві двічі на день. Що не кажіть, а обід – штука потрібна, особливо, якщо каміння вантажиш та молотом розбиваєш.
А от вдома вечеря була скромною: варена вчорашня картопля, цибуля, окрайці хлібу ну й самогону менш як півлітра. Що забрав у їдальні із собою, те й твоє. За алкогольні напої нормальної якості люди забули давно, тому доводилося вживати те, що є. А не вживати люди не могли. Більшість пила задля відходу від реальності аби забутись ненадовго. П’яного хуліганства не спостерігалось, адже за такі речі могли розстріляти на місці, а жити асе ж таки хотілося. Але живучи у такий скрутний час, вони намагалися пристосуватися і крутились як могли. Невдовзі завітав і Болеслав, тепер компанія була у зборі і можна починати вечеряти. Останній зайшов пригнічений і поставивши на стіл додаткову пляшку мовив із ненавистю:
– Зайшов додому, а сусід сказав, що чолов’яга помер від побоїв. Не довго мучився… Труп вже забрали на спалення…
Ерік поставивши чарки і наливши оковитої мовив:
– Давайте, побратими, пом’янемо небіжчиків. Нехай земля їм буде пухом. Шкода, що не в бою померли, а «солом’яною» смертю.
Усі перехилили чарки і мовчки проковтнули. Настала тиша у кімнаті, лиш чутно сопіння чоловіків. За цей короткий проміжок в головах кожного промайнули різні думки, але всі були важкими, свинцевими. Мовчання порушив господар квартири:
– Як шкода, що скільки людей гине за просто так. А він міг би бути вчителем, а та – медичною сестрою і допомагати людям, а третій – інженером чи конструктором. Але все не так. Невже філософ з однієї старої книги був правий, заявляючи що Бог помер? Мабуть він сказав правду, бо останні частки Бога вмерли у душах людей коли все це почалося, коли клятий Халіф захопив усе, до чого міг дотягнутися.
– Важко сказати, – промовив Болеслав. – Взяти хоча б ономанів: ну чим їх Бог відрізняється від мого християнського? А от і ні, виявляється їх Бог не тільки не помер, але й забрав душу мого! Церкви зачинено чи зруйновано. Символіку у масовому порядку знищують. Ритуали справляти заборонено під страхом смерті. Докотились…
– Як би там не було, старого не повернеш, друзі, годі й мріяти, – вставив Ерік. Тут потрібно опертись на сильну систему цінностей у боротьбі, інакше годі й мріяти про перемогу.
– Шанси є! Ви ж чули про «АІРО»? Мужні люди! Не злякалися тортур, смерті, не зупиняються ні перед чим! Моя їм повага! А от які цінності підтримують вони, ти Еріку, здається питав – там орієнтація на традиційні цінності і щось таке, що для нас було завжди характерне. Для всіх: від Заходу і на Схід і від Півночі і на Південь Європи.
– Ти не поспішай, Болеславе, підписуватися за «АІРО». Ти знаєш яку мету вони ставлять перед собою? – Запитав Віктор і між товаришами спалахнула дискусія.
– Декларують свободу континенту! Звільнення від диктату Халіфа! Повернення до наших традиційних цінностей!
– Добре, а ти замислювався над тим звідки у зруйнованій і спустошеній Європі вони беруть амуніцію, зброю, медикаменти? Яким чином добровольці із «Блоку 2 Континентів» сюди прибувають? А це ж доконаний факт, що їм допомагають вороги Халіфа. Не думаю, що тут офіційна пропаганда бреше. Ти думав над тим, наскільки важко організувати дисципліну й життя у підпільних умовах?
– Крадуть зі складів все, що їм треба! – наївно відповів Болеслав. – Захоплюють судна у районі Британії! Та й допомагають їм, як ти говориш.
– Свята простота… Яких ще складів, Болеславе? Все знаходиться, із того що залишилося, за сімома замками і під вартою адміністрації та військових. Де ти бачив у Європі склади на які можна просто заходити і брати те, що тобі заманеться? А кораблі ти чим захопиш, пістолетами чи що?
– Добре, що ти цим хочеш сказати? Твій скептицизм інколи недоречний. – насупився друг.
– Їх фінансують із протилежного табору, як я говорив. Міркуй сам: північ Росії, Сибір та Ісландія вільні від влади Теократа І. Я гадаю все йде звідти. Інших варіантів я не бачу. Це не означає, що їх немає, але вони малоймовірні. Не думаю, що послідовники Мао будуть всім цим займатись… Невигідно, – пояснював Віктор товаришеві.
– Я не знаю, що тобі й сказати… Навіть якщо це так, тобі не все рівно хто спонсор чи меценат? Дають змогу боротися – от і добре! А там чи індуси чи жовті не важливо. Тут би владу цих недолюдків повалити! – розпалявся Болеслав.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!