Нова соціальна реальність 2 страница
– Не все так просто. Подумай. Противникам Халіфату це на руку, коли у ворога під носом будуть диверсії, безлади, акти громадянської непокори. Це ж дестабілізує ситуацію.
– Шановні, – втрутився у полеміку Ерік, – давайте вечеряти, а то ми спілкуємося по високі матерії голодними! А сто грамів мені не випити – для карми погано.
Сказавши, налив ще самогону і чоловіки випили і закусили тим, чим були багаті. Потім налив ще. Вечеря затягнулася до пізньої години. Спати поки ще ніхто не хотів, незважаючи на втому душевну й фізичну. Коли все було випито, товариші заходилися курити у віконце. І знову почалася розмова за ситуацію у Халіфаті. Розпочав її вже напідпитку Ерік:
– Я вже так заморився від цих примусових робіт, від цього податку! Якого чорта ми маємо платити за своє життя? Це ж животіння! За що платити: за холод, голод, антисанітарію? Виродки кляті! Мерзота! Клянусь: якщо це не припиниться – тікатиму звідси до «АІРО», буду боротися! Один чорт здохну, так хоч свиней якомога більше повбиваю!
– А воно й не припиниться. Не поспішай, – мовив Віктор, – я думаю, що нікуди тікати і не треба. Сьогодні ж сталася крадіжка вибухівки, можливо це якраз підпільники і скоїли. Непогано було б володіти інформацією. Треба встановити хто це зробив і з якою метою, але обережно. Граніт також має вуха.
– Як це зробити, якщо всюди неухильний контроль, система не спить. Якщо Башар чи Ахмад чи їхні помічники дізнаються, то усім настане кінець!
|
|
|
– Якщо все обережно робити, через довірених людей, то все нормально буде. Що ж ми своїм не довіряємо чи як?
– А ти сам не думав податися до їх лав? – пропустивши репліку друга запитав його Ерік. – Тобі не набридло все це?
– Не знаю. Думав. Можливо… Але не хотілося б ставати знаряддям у чужих руках і боротися сам не знаючи за що. Ми і так втратили Європу через гонитву до примарних цілей, хіба не знаєте самі? Поки псевдолідери ділили кабінети й посади, все летіло під три чорти.
– Але нічого не робити і терпіти гніт Башара та інших просто нестерпно! Треба його знищити, разом із Наглядачами! – розмахував самокруткою Болеслав.
– Ну а далі що?
– Тобто що? Покидьків буде страчено, а ми візьмемо контроль над ситуацією в окрузі, мобілізуємо людей!
– Ага, невже ти думаєш, що знищивши Башара і його челядь ти зміниш ситуацію? Та вже невдовзі на його місце прийдуть нові «башари», яких сюди надішлють. Можеш бути впевнений, що тоді точно настане кінець для багатьох. Новий сатрап почне репресії, чистки, режим стане ще більш жорстоким. Своєю ненавистю і необдуманим кроком – ти тільки погіршиш ситуацію і принесеш ще більше лиха усім. Проблема не у Башарові, проблема у системі. Та й чим ти думав людей озброїти: кухонними ножами й молотками?
|
|
|
– Добре, розумнику, що ж ти тоді пропонуєш? А то ти критикуєш, а свою думку і не висловив.
– Пропоную встановити серед своїх хто міг викрасти вибухівку і для чого. Думаю це ключик від дверцят. Далі буде видно…
На тому розмова поступово зійшла нанівець. Чоловіки мовчки сиділи у клубах тютюнового диму і кожен міркував про щось своє. Втома все ж таки брала своє і вони полягали відпочивати на лахміття мертвого співмешканця, яке їм дав Віктор. Треба відновити мінімальний запас енергії, бо завтра такий самий день.
Башар сидів за столом і вечеряв разом із своїми дружинами – Даніфою та Айфою, арабками з Близького Сходу. Він був однозначно не в гуморі і мовчки їв у задумах. Жінки не насмілювалися його розпитувати, аби не накликати гніву.
«Сім’я» як поняття поступово виходило із вжитку. Сім’ї були в ономанів і могли бути у «новонавернених». В звичайних людей їх не було. Цей важливий інститут людського співжиття цілеспрямовано знищувався окупаційною владою різними шляхами. Часто бувало так, що цілі округи були чисто жіночими або чоловічими, разом із дітьми це траплялось достатньо рідко. Людину спеціально позбавляли емоційно-психологічної підтримки, спеціально переривали передачу соціального досвіду нащадкам.
|
|
|
Ведення спільного господарства теж не спостерігалось майже ніде, так як самого господарства часто вже не було і в деяких регіонах люди жили у спеціалізованих гуртожитках при виробництвах замкненого циклу. Мови про щось «своє», спільно нажите, бути не могло. В підсумку європейців позбавили навіть задоволення природних сексуальних потреб. А от своїх жінок, як і колись, послідовники релігії пустелі цінували не дуже. У когось їх було три, у когось сім.
Башар не звертав уваги на своїх дружин. Його думки крутилися навколо сьогоднішньої події і сильно його непокоїли. Невже хтось із місцевих є настільки хоробрим, аби кинути йому виклик? Колись же вже знешкоджували осередок ворогів Бога і держави. Невже вони знову з’явилися?
Губернатор розумів, що вибухівка зникла не для того аби рибу глушити, а швидше за все для терористичного акту. От тільки питання для якого? Тут же стратегічних об’єктів, як таких не було. У нього виникало забагато питань і він поки не знаходив на них відповіді. Повечерявши він зателефонував своєму другові і начальникові гарнізону округу Ахмаду, – другій людини в окрузі.
|
|
|
Він хотів поговорити із кимсь, кому довіряв повністю, Ахмада ж він знав ще змолоду. Разом із ним вони підіймали Халіфат, продумували схеми експансії, брали цілі міста й регіони за що були представлені до найвищої нагороди у державі – Ордену Халіфа. Такий носили не більше тисячі людей у мільярдній державі. Ахмад приїхав на автомобілі швидко і завітав до гостинної кімнати Башарового будинку.
На відміну від Башара, який останніми роками через адміністративну й управлінську роботу набрав ваги, став не таким спритним і сильним, як раніше, Ахмад був ідеальної статури, у військовій формі із темними очима, що випромінювали якусь дику енергію, він не міг не справити враження. Ідеальним він був багато у чому, але мав одну слабкість – любив жінок. Завжди дивився за своєю зовнішністю, завжди розвивався – тому й було у нього декілька жінок й з десяток коханок. Гроші на їх утримання у нього були, але йому завжди було мало жіночої уваги й ласки.
– Салам алейкум, Башаре – привітався Ахмад.
– Вітаю, старий друже! – Відповів Башар і чоловіки обійнялися.
– Ти хотів зі мною поговорити про щось певно серйозне, якщо ми зустрілися так пізно?
– Так і є, Ахмаде. Сідай. Чаю будеш?
– Не відмовлюсь! Зелений є? Натуральний?
– Є, – сказав Башар і викликав обслугу наказавши принести чаю для дорогого гостя. – Я спеціально для себе замовляю.
– Так що там трапилося у тебе?
– Вранці виявлено при перевірці крадіжку вибухівки і детонаторів. Мене це питання турбує із самого ранку. Я викликав усіх робітників на допит із тієї бригади, але результати невтішні. – бідкався Башар.
– Погано допитував, – посміхнувся Ахмад.
– Ні, всіх охоронці побили, одного вбили і на стовпі повісили. Ефекту – нуль. Отже не робітники, виникає питання: хто? Знову «АІРО»? Я тебе запросив як військового, що ти думаєш про це? Що ти мені скажеш?
– Як тобі сказати. – почухав потилицю військовий. – У нашому окрузі давно нікого не помічали, окружний штаб не володіє інформацією. Але думаю, що не слід готуватися до найгіршого.
– Ти ж розумієш, що я не можу це залишити без уваги. Якщо все йтиме своїм ходом – так недовго спровокувати відчуття безкарності, що лише посилить бажання і надалі вести підпільну діяльність. Тим паче ти знаєш сам, що таке Біла людина і на що вона здатна. Ми у такий важливий час, коли Халіфат готується до серйозних дій, просто зобов’язані під корінь вирізати незгодних, інакше партизанська війна у тилу стане реальністю. А практика світової історії показувала, що як тільки виникне Ідея – вони будуть вмирати за неї і не зупинятимуться. Це не за долари і не за нафту воювати. Ми так само колись і воювали, і вмирали, і заміновані машини у натовп скеровували… – посміхнувся замислено Башар.
Тим часом обслуга подала чай і чоловіки сиділи чаювали продовжуючи розмову:
– Розумію і знаю. – помішуючи цукор відповідав Ахмад. – Ми сьогодні перехопили телефоні розмови незахищеної лінії центрального штабу «АІРО», у яких говорилося про мобілізацію усіх ресурсів повстанців задля боротьби в тилу. Сказано, що вони отримають усе необхідне від спонсору. В тому числі і добровольців із числа організації «Білий порядок». Дізнатися, скільки буде найманців і яку допомогу вони отримають від спецслужб поки не вдалося. А всі бандити злазитимуться до свого центру.
– Ти звітував до Генерального штабу?
– Думаєш там ніхто нічого не знає про те, що у нас на неконтрольованих територіях робиться? Звісно звітував, але відповіді ще не надали нам. Ти ж знаєш які комунікації у Європі. То кабелі переріжуть, то генератор знищать, то ще якась напасть. То аби кабелі не різали, потрібно на кожному трансформаторі перед населенням на дротах повісити по одному і будуть знати…
– Хм…– похитав головою губернатор. – Чого б це влада Блоку дозволила спокійно їхати до Халіфату найманцям і боротися пліч-о-пліч з «АІРО»? Допомога зброєю – це одне, а от найманці…
– Мисли ширше. – промовив Ахмад відволікаючись від проектів масових репресій. – Це ж тобі не просто найманці за гроші – це переважно ідейні добровольці, як правило язичники й ультраправі різних мастей. Ще є консервативні елементи й християни, але вони не надто агресивно обстоюють свою точку зору. Вважай у себе вдома вони не потрібні, так як становлять потенційну небезпеку режиму противника, от він і знайшов спосіб одним пострілом вбити двох зайців. І фанатиків позбутися і у нас посіяти дестабілізацію та партизанщину. Врахуй і те, що там чорні борються із білими і невідомо чим усі ці безлади та протистояння завершаться. А влада хоче миру і намагається чорних не провокувати білими фанатиками.
– А чи не вийде все інакше? – Спитав зацікавлено Башар. – Адже ті, хто пройшли війну і підпільну справу, будуть тоді ще більш небезпечними. Ще Вашингтон розтрощать і негрів розвішають на ліхтарях.
– А ти що справді вважаєш, що вони дадуть їм повернутися? – Скривився Ахмад. – Я тебе прошу, не кажи дурниць. Ніхто із Європи назад не поїде. Та й чого це ми тут турбуємось за їх долю? Треба турбуватися за те, що вони можуть нам багато клопоту принести. Це зараз пливуть бойовики, а раніше? Скільки тут було агентів, які прикриваючись дипломатичним імунітетом передавали інформацію для тих собак і вчили їх диверсійній справі та знайомили зі зразками зброї.
– Моя воля була б, то я знищив би більшість населення. Використав би комуністичну методику. Але треба робоча дешева дурна сила і спокій в окрузі.
– Нічого, буде треба, розстріляємо декілька десятків – тисячі стулять пельки і працюватимуть далі. Ні про яке підпілля ніхто і думати не буде. Аллах нам допоможе! Це справедлива закономірність історії і ти сам це говориш. Історію рухають не маси, а одиниці чи ініціативні групки. Це вони підіймають сірі, навіжені маси народу на спротив, погроми й геноцид. Знищ ініціаторів і стадо розсіється.
– Знаю. – відповів Башар. Та от не бачу поки нікого з тих ініціаторів. Інколи відчуваю себе у ворожому стані… Добре, давай підсумуємо. Ми маємо ненависть від місцевого населення – раз. Зникла вибухівка – два. Є директива щодо мобілізації ресурсів – три. Які наші дії? Я думаю, що це все взаємопов’язано.
– Ти слідкуй за виробництвом та суспільними настроями. Нехай Наглядачі на кар’єрі пильнують за бригадами. А я як щойно отримаю відповідь із Генштабу – дам тобі знати і ми разом вирішимо, що робити. Вони мабуть на прощання нам грюкнуть дверима й тікатимуть.
– Добре, нехай Всевишній допомагає нам та Халіфові Теократу!
– До зустрічі, Башаре.
– До зустрічі. Всього найкращого!
Башар провів друга до автомобіля і повернувся до будинку. Треба було лягати відпочивати, завтра новий день із новими турботами та проблемами. В роздумах Башар і провалився у сон.
Центральний апарат «АІРО» кипів від роботи. Свої джерела інформували, що Халіфат готується до масштабної війни проти «Блоку 2 Континентів». Визиск робітників, збільшення обсягів і темпів виробництва, переміщення військ – усе вказувало на це. Така новина сколихнула підпілля. Це ж могло б стати відправною точкою для перебудови світового порядку! Керівники влаштували термінові збори аби обговорити глобально-політичні події та виробити власну стратегію. На секретні збори прибули далеко не усі окружні керівники, які хотіли б послухати, що ж скаже їм К’єтіл – їх лідер і вождь, який і відкрив збори. Найодіозніших на зборах представлено не було. І не тільки через об’єктивні причини.
– Вітаю вас, підпільники, браття. – розпочав засідання К’єтіл. – У цей важкий час та чорні дні ми все ж таки змогли зустрітися. Доля прихильно до нас поставилася, тому цінуючи цей подарунок не будемо втрачати дорогоцінний час.
Всі ви знаєте, що мілітарні кола Халіфату бажають війни. Війни тотальної й останньої, яка в разі перемоги допоможе їм встановити контроль над тим, до чого ще не дотягнувся Аллах, а це і території «Північної Дуги» і «Блоку 2 Континентів». Ситуація непроста. Джерела повідомляють, що в усіх без винятку округах Європи темпи робіт і обсяги постійно зростають, а колони техніки й війська постійно проводять масштабні навчання. Війна ще не спалахнула тільки тому, що сам Халіф і частина еліти її саботують: бізнес є бізнес. Однак військовим і фанатикам чхати на бізнес і торгівлю між двома великими державами.
У нас же в окупації, виробництва від каменю до сучасної військової техніки працюють на повну потужність. Ті, хто не платить податок і працює – падають з ніг. Кількість засуджених за останній місяць дорівнює числу тих, кого ув’язнили за попередні півроку. Планують і податок скасувати. На наших очах формується рабовласницьке суспільство. Ми обмінялися нашими даними із розвідкою «Блоку», їх агенти у столиці й регіонах також підтверджують таку інформацію. Нам пропонують серйозну річ – збільшити обсяг поставок зброї та амуніції «Блоку», задля підривної роботи у тилу. До того ж наші союзники із «Білого Порядку» вже відпливли нам на допомогу. Схема проста: ми розв’язуємо громадянську війну і відтягуємо війну між гігантами. Через жорстоке расове протистояння у них вдома, вони не готові до війни із Халіфатом.
«Блок» вважає, що ми ефективна сила і при їх підтримці ми можемо у потрібний момент вступити у гру та відвоювати Європу. Треба лиш аби всі осередки самоліквідувалися і прибули до тренувальних таборів, адже ми маємо перейти на новий рівень: не партизанських груп, а визвольної армії.Те про що ми спілкуємося повідомлялося від мого імені окружним підпільним осередкам із закликом до мобілізації сил та ресурсів, але інформація потрапила до рук військових. Тепер їм відомі наші мобілізаційні заходи. Тобто влада на місцях намагатиметься в округах не допустити виходу наших людей сюди. Округи намагатимуться ізолювати один від одного і провести масові чистки серед населення.
– Нам потрібно кардинально змінити тактику. – висловився один із присутніх командирів. – Залягаємо на дно. Наші осередки нехай сидять на місцях! І відмініть рейс із Блоку. Хай «білі» осядуть поки на Ісландії.
– Ти розумієш про що говориш? – сказав другий командир першому, – Наших все одно будуть нищити як у клітці. Та і союзні загони ще плюнуть на нас. Це не вихід! Ми і так довго чекали. Визріває війна і нам її не уникнути.
– Лідере, скажи, а осередки мають право під час свого відходу брати людей? Думаю на місцях знайдуться ті, хто готовий вирушити в небезпечний похід.
– Нехай беруть, але тільки перевірних, тих, кому підпільники довіряють. – погодився К’єтіл.
– Скажіть, а яку ціну ми сплатимо за їх щедрість? Невже «Блок» не скористається нагодою наше повстання використати у своїх цілях? Вони, що, задарма сюди інструкторів надсилали і техніку? Задарма грошима допомагали? Не вірю! Включать нас до складу іншого гіганта як провінцію, а К’єтіла зроблять губернатором. Так за що ж кров лити? – Це питання одного окружного командиру прозвучало спокійно, але всі одразу стихли і повернули голови у його бік.
– Що ти хочеш цим сказати, – запитав його К’єтіл, – ти що, недовіряєш спонсорам і тим, хто нам стільки допоміг?
– Я нікому не довіряю. – мовив твердо командир-критик. Ми не просто терористи чи бандити, ми – борці за свободу. Ми не можемо проміняти сьогоднішнє жорстоке ярмо на золотий ланцюг майбутнього. А у випадку нашої перемоги ми ціну сплатимо усю, я знаю. Ми, командири, знаємо хоч трохи історію. Чому Біла Європа завжди програвала? Тому що була довірливою і оптимістичною. Так отрута і проникла в неї, знищивши її із середини. Це знову призведе континент до економічного диктату із-за океану, що доконає Європу. Я підозрюю, що ти ведеш підкилимні ігри із спецслужбами «Блоку» на свою користь. Та люди від тебе відсахнуться, К’єтіле, якщо це так! Це рішення непопулярне і люди розчаруються невдовзі. Будуть бунти, протистояння. Невже ти будеш своїх же придушувати потім?
– Не відсахнуться. Це єдиний правильний варіант. А буде треба – то будемо придушувати. Зрозумійте: розпалюючи громадянську війну задля власної підготовки, «Блок» ллє воду на наший млин! Нам потрібно взяти участь у цій війні, бо іншого шансу не буде.
– Я дивлячись на тебе, розумію, що ти не краща альтернатива Оновленому Ісламові. Ти ж нашими руками загребеш жар і встановиш своє одноосібне правління на фоні розправ із незгодними, диктуючи це необхідністю. Тобі подібні у минулому спаплюжили саму Ідею, своєю пихатістю і орієнтацією не на свій народ, а на кишеню. Тебе треба змістити із посади…
– Ти говориш безглузді речі і псуєш мою репутацію. – відмахнувся від нього лідер організації.
– Її ти сам псуєш, – включився у суперечку ще один командир. – Ми не раз помічали, як ти кидаєш своїх людей у горнило смерті. Що ти сам зробив? Поки ти тут керуєш, на вулицях окупованих селищ, у лісах, на полях гинуть твої люди! Твоїх людей вішають, з них здирають шкіру. А тебе окрім власного зиску нічого не цікавить! У тебе он який ремонт у Бункері, а я вже рік кочую по цвілих зруйнованих будинках!
– Припиніть волати. Ми ділимо шкури не вбитого ведмедя. Зараз питання не про вибори чи ремонти. Є важливіше за це! А подобається моя персона вам чи ні – це ваша суб’єктивна точка зору. Поки тут я лідер, і саме я організовував цей рух.
– Але якою ціною? – Втрутився ще один незгодний, – Ти тільки сам приймаєш рішення, які часто є неефективними! Сьогоднішні збори – дешева демагогія, бо ти вчиниш так, як сам вважатимеш за потрібне. Це лише видимість того, ніби ми впливаємо на ситуацію…
– Товариство! – гукнув лідер. – Ми розпускаємо наші осередки по Європі, а особовий склад вирушає до тренувальних таборів! Таким буде рішення сьогоднішнього засідання. Оскарженню не підлягає!
Суперечка тривала довго. Управлінням лідера і прийнятими рішеннями були задоволені далеко не всі окружні командири. На формальному голосуванні більшість таки проголосувала за його пропозиції, не сміючи посягнути на авторитет К’єтіла, але були і незгодні.
Вони ще не знали, що назад вже не повернуться. Вони ніколи не поведуть своїх людей на партизанські акції чи теракти. Вони не поляжуть у полях та на руїнах міст, як воїни. Вони поставили під сумнів стратегічні задуми свого лідера і його компетентність, а таке він не пробачав. Коли нарада скінчилася, К’єтіл підійшов до своїх головорізів і сказав доступною їм мовою:
– Із незгодними ви знаєте як діяти. Виконуйте! Їх життя ніщо – наша мета все. Розстріляйте десь на виході із «столиці».
А тим часом через декілька тисяч кілометрів проходили мобілізаційні заходи Білих добровольців для відправки у Європу під егідою ФБР. «Блок 2 Континентів» проходив приблизно схожі процеси, які Європа пережила декілька десятиліть тому. Скорочення Білого населення й приріст латиноамериканського та чорного загострило й без того расові та міжетнічні протистояння. Особливо це посилилося опісля того, як усі держави Північної та Південної Америки підписали угоду про створення конфедерації – «Блоку Двох Континентів» під егідою США та Канади. Орди мігрантів із відсталих країн Карибського басейну хлинули до найбільш благополучних суб’єктів нового утворення. Звісно вони були дешевою робочою силою і поступово витісняли білих із робочих місць.
Капіталові й фінансам було все одно якого кольору шкіра, але коли за 500 доларів працював не один білий Джон, а двоє вихідців із Ямайки чи Гаїті і вони виконували свій обсяг роботи швидше – то Джон опинявся на вулиці, а латиноси й чорні працювали далі. В деяких регіонах новоутвореної держави, особливо торгівельних і промислових, мігранти витискали біле населення повністю. Як це сталося на півдні та сході США чи сході Канади.
Звісно такий стан справ не влаштовував вже білу меншість і популярність ультраправих ідей неухильно зростала. З нею зростала і хвиля насильства та тероризму. У відповідь чорне населення систематично калічило та вбивало людей із білих кварталів. Якщо ти увімкнув новини і зранку ЗМІ не показують палаючі квартали, десятки трупів і сотні поранених – отже щось відбувається не так. Якщо у Європі було протистояння з релігійних і соціальних мотивів, то в Америці – з расових.
Єдиною силою, яка розуміла, що все колись скінчиться дуже погано, були спецслужби. Люди сиділи там інтелектуальні і з аналітичним складом розуму. Вони розуміли, що в результаті або ультраправі зметуть уряд і проведуть расові чистки, або чорні всіх виріжуть, ще й білий колір заборонять, що було більш ймовірно.
Постійна напруга була дестабілізуючим фактором з огляду на те, що для спецслужбовців не була секретом підготовка Халіфатом до війни із ними. А так як обидві наддержави володіли ядерною зброєю – проблема була серйозною. Тому для адекватної відповіді у разі нападу – необхідний був спокій у суспільстві. Навіть більше того – ентузіазм! Солдати мали йти співаючи пісень на смерть, а не думати про те, як би його не піти на війну.
Тому на нарадах було вирішено зібрати усіх язичників й расистів і відправити начебто на допомогу братам по крові та духу. При нинішньому контролі інтерактивних мереж та зв’язку – виявити усіх і зібрати не забрало багато часу та зусиль. Звісно спецслужби переслідували більш глобальну мету – запхати до тилу ворога «п’яту колону» і змусити витрачати ресурси на боротьбу із власними повстанцями та їхніми добровольцями.
Було виділено 2 військових кораблі, через агентів досягнуто договір із повстанцями й радикалами і от тепер все було готово. Курс взяли на Ісландію, а звідти після ремонту – до точки зустрічі союзників. Аби уникати зайвих свідків відправлялися вночі.
Поступово з-за обрію підіймалося сонце. Віктор прокинувся перший і лежав із відкритими очима. Його погляд як завжди блукав по кімнаті, ні на чому не зупиняючись. Життєвий абсурд, платити за життя… Чи міг хтось і подумати в роки його юності про таке? Ситуація тоді здавалася сюрреалістичною і тих, хто намагався попередити про зміни, які скоро відбудуться називали нетолерантними фантастами…Бувало й гірше – саджали до в’язниць.
Але час сплинув швидко і непомітно. І ось Халіфат став політичною і соціальною реалією. Тепер немає майбутнього… Тепер настав кінець історії, якого так настирливо шукали вчені-гуманісти. Тепер у всіх у Халіфаті стабільне сьогодення, яке продовжується весь час.
Він розумів, що у нього не буде дітей, що ніхто не продовжить його рід. Він не зможе повести дітей до парку та пригостити солодощами. Парки зникли у Європі, всюди картина сплаву зруйнованого Білого світу, Білої культури і скалічених доль мільйонів нащадків воїнів. Тепер немає солодощів, тепер солодощами є хліб, чиста вода та антибіотики. А якщо вони десь і є, то хіба що у еліти чи ономанської общини.
Тут він народився, тут він страждав, тут були поховані батьки, тут і він знайде швидкий кінець – логічне завершення проклятої праці. І немає кому поскаржитись бо у всіх життєвий бруд. Не відвідати могили батьків – бо осквернені цвинтарі, зрівняні із землею. Новий порядок, нові жорстокі реалії, що видавлюють мільйони на узбіччя життя. Життя, де їх доля лише бути втоптаними у його бруд та сморід. Такі думки майже кожного ранку переслідували Віктора. Але час було вставати і йти на роботу. Він одягнув сорочку і збудив своїх товаришів. Вони рушили на роботу по дорозі домовившись про обережність у пошуках крадіїв.
Ерік та Болеслав приступили до виконання своїх обов’язків, спілкуючись із робітниками щодо вчорашнього інциденту. Багатьох вони опитали, але результату ще не було. Говорити на такі темі всередині робітництва чоловіки не боялись, бо знали, що ніхто не викриє. Ненависть до окупантів єднала усіх, хоча за інших умов робітники інколи могли бити один одному пики.
– Чорта з два ми знайдемо когось, – Ерік почав нервувати. – Ну хто нам скаже, що це він викрав вибухівку і він підпільник? Ніхто!
– Не поспішай, – Болеслав його заспокоював. – Ми ще не всіх запитали, ще є варіанти. Як нічого не вдасться у нас, через знайомих запитаємо в інших бригадах. Давай перекуримо, я у Віктора тютюну взяв.
Чоловіки закурили і продовжили спілкування. Їхню розмову уважно слухав Іржі, який працював з ними разом. Він вів відособлене життя, мало із ким спілкуючись. Все що було про нього відомо – це те, що він неодноразово страждав від системи і що його депортували як засудженого сюди здалеку, тільки-но кар’єр – ця бездушна машина, запрацював.
Його зацікавив предмет розмови і він підійшов ближче до товаришів і роблячи вигляд, що працює запитав:
– З якою метою ви шукаєте «злочинця»?
Ерік та Болеслав почувши питання зупинилися на секунду, чим скористався наглядач, який одразу заверещав своїм бридким голосом з акцентом:
– Ану швидко працювати! Ніяких перекурів та розмов! Якого біса ви стали? Захотіли гумових кийків, виродки?
Усі троє кинули йому повні ненависті погляди і заходилися вантажити.
– Для чого ви шукаєте, Башарові донести? – Прозвучало знову запитання Іржі.
– Ні, – відповів Ерік, ми для себе. – Нашому товаришеві із тієї бригади дісталося, от ми і хотіли б знати. Невже «АІРО» тут з’явилися? Та й ти ж знаєш, що серед наших зрадників немає.
Іржі уважно подивився на обох і мовив:
– Так… Подія резонансна. Як хочете поговорити про це, краще ввечері. Я можливо знаю хто до цього причетний…
– Тоді опісля ідеологічних читань, давай зустрінемось і посидимо на одній квартирі, поспілкуємось, – запропонував Болеслав.
– Добре, якщо доживемо, – сказав із іронією Іржі, – а то ще Башар оберне на стікаюче кров’ю м'ясо.
Башар був вдома, коли йому зателефонував Ахмад і запропонував до нього нанести візит. Намісник перебував у нервовому напруженні, хоч і нормально спав і здається відпочив. До того моменту як приїздить Ахмад, він вирішив зателефонувати Юсуфові і запросити його на зустріч. Зателефонувавши, Башар ходив по кімнаті і міркував. Невдовзі приїхав Юсуф і губернатор перервав свої роздуми, вирішивши озвучити острахи колезі. Вони коротко привіталися і перейшли до справи:
– Як проходять ідеологічні читання?
– Нормально, все за планом, слава Аллаху. Община жадібно слухає правду.
– Нічого не помічав дивного? Всі ходять? Може хтось невдоволення проявляв?
– Не помічав. Худоба завжди чимось незадоволена. – знизав плечима проповідник. – Наче всі… А щось трапилося?
– Трапилося… Зараз Ахмад приїздить, озвучить новини, хай їм грець! Щось відбувається, Юсуфе, я відчуваю.
– Може у тебе нервове напруження і інтуїція підводить? Так ти із жінками порозважайся і все минеться. – засміявся Юсуф.
– Не до жінок мені зараз. Ні, мене інтуїція у таких випадках не підводить. Як би підводила – лежав би мертвий у пісках Аравії чи полях Європи. А так от бачиш, вижив, ще й успіху досяг.
– Так що трапилося? –прозвучало питання Юсуфа, коли грюкнули двері і до гостинної увійшов Ахмад. Роздягнувшись, він зайшов до кімнати де вже сиділи чоловіки і привітався із ними:
– Юсуфе, Башаре, вітаю. – кивнув їм вояка.
– Доброго дня, Ахмаде!
– Якщо він добрий.., відказав останній. Сьогодні зранку оперативно зі штабу надійшла експертна оцінка перехопленої інформації на основі аналізу геополітичної ситуації і даних розвідки.
– І що там? – Запитав Башар з нетерпінням.
– Ситуація надзвичайно складна. Контррозвідка підтверджує: ворог знає про мобілізаційні заходи Халіфату і готується у відповідь. Вони і до сьогодні надавали допомогу «АІРО», але тепер пропонують їм її збільшити задля підривної роботи у тилу. В тому числі і живою силою. Повстанці також проводять своєрідні мобілізаційні заходи. Діяльність свою вони розгорнули там, де прикордонна служба не контролює значну територію, або на тих територіях, які формально увійшли, але насправді ніколи нами не контролювалися. Вони планують у випадку вдалого закінчення війни поставити їх лідера на чолі об’єднаної маріонеткової Європи. Якщо вони руками повстанців розв’яжуть війну всередині Халіфату то уявіть як вони виграють у часі від того, що ми розпорошимо сили на придушення бунту.
– Нічого собі, – сказав Юсуф. – А як реагує Генштаб? А Халіф?
– Генштаб пропонує намісникам округів посилити пильність за своїми жителями, особливо політично неблагонадійними і перекрити входи-виходи. Тобі, Башаре, необхідно посилити охорону виробництва і важливих комунікацій в окрузі. А я вводитиму війська. Навіть якщо хтось із їхніх бойовиків і є в окрузі, то вони не мають звідси вийти. Солдати скоро будуть. Наразі вони на полігоні відпрацьовують методи ведення війни.
– Нічого собі інформація! – свиснув Башар.
– Зможу, але це буде не сьогодні, так як вони наразі виконують операцію. Як тільки – так одразу.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!