Нова соціальна реальність 3 страница
– Наскільки серйозно у столиці готуються до війни? - поставив питання Юсуф.
– Старий Халіф як і раніше все розважається. Йому вистачає і того, що у ього вже є. Дуже серйозно готується його син і Генштаб. Молодий наступник трону є прямою протилежністю старому. Він саме створений для складних часів та війни. На сьогодні ми контролюємо майже усю Європу, але цього замало. Ворог не спить, як ви самі бачите. Блок задля чого було утворено? Звісно не для безвізового режиму поїздок до Діснейленду, ми ж розуміємо. Обидві Америки – це надзвичайно великий матеріально – технічний ресурс. Плюс врахуйте і те, що коли полум’я війни розгориться – інші держави будуть змушені прийняті чиюсь сторону. Колишні колонії європейців та «Північна Дуга» звісно ж підтримають Блок. На нашій стороні буде Китайська Конфедерація. Індія займе нейтральну позицію. Африку я до уваги не беру, а Австралія й Океанія – ролі не відіграють. Питання полягає у тому, аби ми виграли і не тільки зберегли наші здобутки, але й примножили їх.
– Як би не трапилось чого лихого і плани не зруйнувалися, бо тоді втратимо все, а наша Європа стане сировинним придатком Блоку, – сказав задумливо Башар. Тебе до речі, Ахмаде, не турбує те, що ти сказав щойно за столицю?
– Аніскільки. Так, у нас багато проблем у державі. Так, у нас не такий мудрий правитель, як того хотілось би. Так, на утримання столичної еліти й Аравійського півострова йде левова частка фінансів та ресурсів. Але у нас є його син. Повірте мені – це меч Аллаха, одягнений у плоть і кров. Рано чи пізно він трон займе. Ономани не вперше живуть при поганому володареві, а проблеми худоби з Європи мене не обходять. Як виздихають, то негрів з Африки завеземо.
|
|
|
– З допомогою Всевишнього ми переможемо у конфлікті і впорядкуємо державу, – висловив сподівання Юсуф.
– Ти знаєш, – сказав Ахмад, – мало сподіватися на Аллаха. Треба покладатися на порядок у тилу, ресурси держави і відданість військ на чолі із адекватним Генштабом. Поки нам щастить.
– Це святотатство! Ти принижуєш роль Бога! – Вигукнув Юсуф.
– Не святотатство, – відрізав Ахмад. – Згадай: хто привів нас до перемоги? Наша армія і політичні технології. Армія, котра під керівництвом мудрих воєначальників навела лад і покарала незгодних із новим порядком.
– Шановні, суперечка не має сенсу, – припинив їх дискусію Башар, що до цього моменту мовчав і слухав, – так як ви обоє по своєму маєте рацію. Давайте подумаємо як нам навести лад у окрузі і не допустити бунтів та терористичних актів. Нас тут троє, ми представляємо три гілки влади. При нашій взаємодії модель працюватиме ефективно, при наших суперечках – ні. Давайте працювати над тим, що нас об’єднує! Ахмаде, я розраховую на твою допомогу солдатами. Юсуфе – на ідеологічну обробку мас. Їх мало стріляти, їх треба деморалізовувати і доводити до тваринного стану. Молись разом із общиною про наведення порядку у державі.
|
|
|
– Нехай буде так. Слава Аллаху! – підбив підсумок Юсуф.
Чоловіки попрощавшись вийшли. Роботи було багато у всіх. А часу гаяти ніхто не хотів, так як столиця по голівці не погладить, якщо під носом начальства в окрузі відбуватимуться протести, бунти чи теракти. За таке сам сплатиш не тільки посадою, але й головою.
Кораблі прибули до ісландського порту достатньо швидко – через півтори доби. Боги мабуть були на боці добровольців, тож погода була під час подорожі чудовою. А от у самій Ісландії йшов дощ, що не дозволило екіпажам помилуватися островом, принаймні його природою.
Ісландія була ключовим суб’єктом у федерації «Північна Дуга». Її столиця Рейк’явік була водночас центром нового союзу. Окрім неї до «Північної Дуги» входили: Ян-Маєн, Ведмежий, Фарерські острови, Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа, Нова Земля, Північна Земля.
Порівняно із Халіфатом, «Блоком 2 Континентів» та іншими геополітичними гравцями, «Північна Дуга» була найкращим місцем для тих, хто тікав від гніту Халіфата та расових протистоянь Америки. Життя тут було складним, але працьовиті люди змогли поставити на ноги невеликі підприємства замкненого циклу і цехи. Можна стверджувати, що офіційним економічним курсом була автаркія за принципом «свій до свого по своє».
|
|
|
Керівництво федерації хоч і було у багатьох питаннях твердим і рішучим однак потонуло у корупції та хабарництві. Значну частину населення нової держави становили ультраправі, які викривали промахи уряду, за що отримували сповна. Однак маючи зв’язки із «Білим Порядком» та «АІРО», їхній прихід до влади був лише питанням часу. До того ж сусідні території Гренландії, Елсміру, Баффінової Землі, півночі Норвегії, Фінляндії та Росії були б зовсім не проти приєднатися до «Дуги», так як стогнали кожна по своєму під диктатом «Блоку» з його толерастією та Халіфату з його звірячими порядками. Мова про це йшла давно, але неофіційно і не на рівні лідерів угруповань та земель. Хоча все могло змінитися, тоді, коли Халіфат задумає приєднати «Дугу» до себе.
Білл стояв під дощовиком і дивлячись на Ісландію мовчки курив. Він не просто доброволець, а ще й командир. До того ж командир загальновизнаний всіма бійцями «Білого Порядку». Так і не закінчивши школу він примудрився сісти за нанесення тяжких тілесних ушкоджень неграм, які чіплялися до неповнолітньої дівчини. Результатом залицянь стали зламані у них щелепи, руки, ноги, ребра.
|
|
|
Сівши до колонії він не проводив час дарма, а зайнявся самоосвітою, спортом, знайомством із молодіжною кримінальною атмосферою. Вийшов Білл ще більш гарячою головою, аніж був до того. Вступив до ультраправої організації і почав брати активну участь у зіткненнях із поліцією, вбивствах латиноамериканських наркоділків, підпалах чорних кварталів. Всі, хто його зустрічали на своєму життєвому шляху – завжди його пам’ятали. Він був харизматичною, рішучою особистістю, чим і приваблював до себе людей.
Чому він вирішив йти у добровольці? Навіть не тому, що в нього не було роботи, перспектив чи за браком грошей. Скоріше він погодився через расову і релігійну свідомість. Він знав і розумів, що полум’я війни спалахне і на його Батьківщині, тому його непокоїли саме фанатики – ономани із Халіфату, аніж негри-наркомани вдома. Останні ще не дійшли до мислення категоріями «Рух бере владу в державі», та й спецслужби так просто не здадуться.
Докуривши він підійшов до полковника спецслужб і запитав:
– Полковнику, скільки ми тут будемо стояти й іржавіти? Коли вирушаємо?
– Скоро. Думаю, що зранку.
– Проблеми із технікою?
– Чого носа пхаєш? –розгнівався полковник. – Будь радий з того, що тебе взагалі сюди взяли, бо міг би гнити за свої злочини до кінця життя у камері. Я сам тебе сповіщу коли ми рушаємо. А ти поки признач вартових, нехай уважно спостерігають за усім, що відбувається навколо кораблів, нам диверсій тут не треба.
З цими словами полковник розвернувся і пішов геть, а Білл зайнявся розстановкою постових на ніч, так як цей штабовий щур мав рацію і було б зовсім не весело аби піти на дно від теракту вночі.
Віктор зустрів трійцю опісля ідеологічних читань. Аби уникати підозр він пішов вперед, а вони за ним. Відійшовши на безпечну відстань від Будинку проповіді, вони зійшлися. Товариші мовили:
– Це Іржі. Він щось знає про крадіжку. Може розповісти.
– Ходімо до мене, – сказав Віктор, – тримаючи тим часом місцевість у полі зору.
Йти було не довго. Вони зайшли до будинку і розташувалися хто де міг.
Віктор почав розмову:
– Я Віктор, я тут живу. Вчора мене побили Башара головорізи за те, чого я не скоїв, тому я хотів би знати правду, якщо ти знаєш про щось конкретне.
– Вибухівку і детонатори викрав я, – урочисто сказав чоловік.
Заява Іржі привернула увагу усіх інших. Ніхто і подумати не міг на цього сірого чоловічка, а він он що витворяє! Цупить детонатори у Башара з-під носа!
– Ти в курсі, що може чекати мою бригаду, якщо ти все використаєш, скажімо, не за призначенням?
– Знаю, але ми не можемо рахуватися із кожною окремою смертю. Що означає смерть однієї людини, порівняно із благоденством багатьох? Нічого! Аби дерево раси було міцним – його треба періодично поливати кров’ю. Тоді воно розквітне й дасть нові плоди! Коли тисячі повстануть – ніякі репресивні органи не впораються із ними. Всіх не пересаджають і не перестріляють.
– Хто «ми»? Ти про що говориш?
– Я із «АІРО»… Я звичайний підпільник. Кілька років тому, пам’ятаєте, наших стратили. Ну так не всіх. Мене наприклад не викрили.
Ця заява стала ще більш неочікуваною, аніж попередня. Ерік аж встав із свого місця і так само із розгубленим виглядом через секунду сів. Болеслав свиснув. І лише Віктор залишився без емоцій. Хоча не часто ж бачиш перед собою людину із організації, що вже не перший рік бореться на більшій частині Європи!
– Он воно як, – опанувавши себе сказав Ерік. – З якою метою ти викрав, якщо це не партійна таємниця?
– У мене є завдання, про які, вибачте, я не можу вам сказати. Це таємниця. Ви задовольнили свою цікавість і я запитаю вас: що далі? Що вам дала правда?
У кімнаті настала тиша. Віктор дивився кудись в далечінь і здавалося був не тут. От він бачить вперше в житті живого підпільника. Того, кого кляне і страчує влада. Справедливі питання він поставив… Що тепер і що дала правда? Він дізнався правду, але від того легше дихати не стало. Та й мертвих не воскресиш.
– Ти запитав: що далі? Я спробую відповісти! Я хочу вступити до лав «АІРО», мені вже обрид цей соціальний та релігійний гніт! Я хочу бути з вами, – говорив емоційно Ерік. – Все одно рано чи пізно ми усі помремо від хвороб, перевтоми чи недоїдання. Можливо інші не поділяють мого швидкого рішення та ентузіазму, але я так вирішив.
– Я такі питання не вирішую, я лишень рядовий підпільник. Нам необхідно сходити до однієї людини і вона вам усе скаже. Я відкрив вам таємницю і сподіваюсь на вашу порядність. Я бачу ви не просто біомаса, а люди мислячі. Такі нам треба завжди.
– Коли і куди йти?
– Я скажу тобі….
Діалог перервав Болеслав акцентуючи увагу громади на погоді:
– Товариші, на вулиці знову починається дощ. Давайте розходитись!
– Ніхто нікуди не йде, – сказав Віктор. – Ти що хочеш захворіти і померти? Сидіть у мене! Місця вистачить усім! Їсти зараз знайдемо. Я з обіду в їдальні дещо зберіг.
– А що скажеш ти? – Запитав, звертаючись до нього Іржі. –Ти з нами чи ні?
– Я не вирішив ще… Та й з ким це «з нами»? Мене не дуже надихають концепції на кшталт: «смерть заради високої мети».
– Припини! Щось тебе понесло у філософські хащі. Ну що тебе тут тримає? Промивання мізків проповідями Юсуфа? Чи звірства Башара? Чи подобається як їхні діти-звірята кидають у тебе камінням чи лайном? До речі, Болеславе, я так розумію, що ти сповідуєш християнство?
– Так, я християнин. А що це становить проблему?
– Гадаю, що ні. Ти головне, коли підемо до командира – не насідай на вуха із християнством. Він його дуже не любить.
– Чому ж так?
– А це ти сам у нього запитаєш, – посміхнувся Іржі.
– Я бачив дещо в житті і не хочу ставати розмінною монетою, або знаряддям у руках інших повернувся до обговорення Віктор.
– Ти і не станеш! Кожен округ має свою автономність. Ми виконуємо завдання, які є актуальними, а не ті, які є результатом бажань певних осіб. Давай ми сходимо до певної людини і ти все вирішиш. Згоден? Я скоро скажу коли і куди йти.
– Нехай буде так, – мовив Віктор і задумався. – але я нічого не обіцяю і ні під чим не підписуюсь.
- Я також з вами, – зробив оголошення Болеслав. – Мені все одно втрачати немає чого. Сім’ї у мене немає, товариші тільки Віктор та Ерік, а тут тільки смерть, або служба їх високим ідеям.
– Тоді усі четверо і сходимо – підсумовуючи сказав Іржі і заходився крутити саморобну цигарку.
До нього приєдналися інші. Тим часом Віктор знайшов щось поїсти і чоловіки поївши полягали відпочивати.
К’єтіл був стурбований ситуацією в Русі, яка складалася не на його користь. Вчорашнє рішення не було популярним. Далеко не всім сподобалося втягування до війни. Інформацію перехоплено, плани ворог знає. Не можна підставляти агентуру «Блоку» і треба приймати й розміщувати добровольців; своїх з округів треба чекати. Сидячи у своєму бункері він аналізував усі варіанти, які в нього залишилися. А таких було небагато.
Не міг же він підвести спонсорів і втратити їх довіру? У такому випадкові або його рух приречений на поразку, або опісля війни він буде лише виконувати вказівки із-за океану. Обоє схем його не влаштовували, адже він бачив себе диктатором, новим начальником і вершителем доль людей. Потрібно було б щось робити, час не грає йому на руку. Набравши короткий номер він сказав сухо і коротко:
– Алло. Запроси до мене розвідника Генріха. Терміново.
– Зараз все буде зроблено, – відповіла секретарка на іншому кінці дроту.
Невдовзі прибув і розвідник. К’єтіл вказавши йому на стілець одразу перейшов до справи:
– Ти давно зустрічався із агентами?
– Нещодавно. А що?
– Як закінчимо розмову – одразу встановлюй контакт і йди до них. Тема така: ворог знає про допомогу «Блоку» нам, про наші заходи. Ми все зробимо від нас залежне аби не підставляти їх під удар і себе. Ми ж розуміємо, що запахне дипломатичним скандалом. Питання: як тепер йтиме експорт? Коли і куди мають підійти наші провідники, аби зустріти побратимів із «Білого Порядку»? Чи все лишається у силі?
– Зрозумів. Приступаю до виконання обов’язків.
– Можеш іти. Не підведи мене.
– Ти правильно вчинив із бунтівниками. З ними порядку не було б.
– Я знаю. На фоні подій, що скоро відбуватимуться, мені не до демократії та слідчих комісій.
Розвідник вийшов, а лідер наливши чаю сів у крісло і дістав із шухляди карти Європи із різноманітними позначками, та думки линули у майбутнє, де він бачив себе в ролі спасителя людей від фанатизму. Він розумів, що тільки-но Халіф програє війну – Європа вийде зі складу Халіфату. Він вже бачив той час, коли знову спалахнуть вогні і їх кривдники будуть спалені, втоплені, розстріляні. А він буде керувати цими процесами. Але воювати роками за усю Європу йому теж не хотілося.
Проте він не забував і те, що в якості лідера він не має беззаперечного авторитету серед підпільників та окружних командирів. А це могло зіграти важливу роль у його долі, адже коли третина тебе не підтримує, тут є над чим замислитись.
Розвідник Генріх прибув до агента Рональда, який тимчасово проживав у цьому окрузі. Агент перебував у Європі вже доволі довго. Він володів декількома європейськими та азіатськими мовами, був доволі обережний і ще жодного разу не поставив свою компетентність під сумнів. Офіційно він був працівником консульства, неофіційно – агентом спецслужб, але звісно ж мав дипломатичний імунітет, тому Служби Правопорядку його чіпати не мали права.
– День добрий! Я щойно від К’єтіла. Є тема для розмови.
– Ну давай розмовляти, – усміхнувся агент.
– Ти вже у курсі що у нас трапилося?
– Дивлячись про що ти говориш. Про знищення незгодних із позицією вашого лідера чи про перехоплення інформації по телефону?
– Друге.
– І що звелів сказати ваший бункерний «диктатор»?
– Не треба сарказму. Наший лідер – велика людина, яка власне цей рух і організувала.
– Зроблений і поставлений на ноги за наші кошти.
– І не тільки! Ми не повністю сидимо на вашій шиї. Користь від експропріацій та грабунків також велика. Частково ми сидимо на самофінансуванні. Ти знаєш як це важко бути лідером? Як це важко тягнути на своїх плечах всю відповідальність?
– А ти знаєш як важко тримати цілий штат співробітників для ось таких «лідерів»? Як важко прописати концепцію для них, відповідно до їх нахилів, особливостей індивідуальності? Ти знаєш, дурню, як це важко зробити із нікчеми символ, достойний поклоніння людей?
– До біса твоїх політтехнологів, – розізлився Розвідник. – Суперечки в бік, бо я прибув не для того. К’єтіл хоче знати що із «Білим Порядком»? Вони де зараз? Коли і де їх зустрічати?
– «Блок» вважає, що з вами небезпечно стає мати справи через некомпетентність апарату і амбіції лідера. Скажи: навіщо у такий важкий час ви знищили частину тих, хто пройшов крізь вогонь і смерть? Бо незгодні із лідером? Отож! Ось ваша проблема: аби об’єднати зусилля у відповідальний момент, ваше керівництво власні амбіції ставить вище над загальноєвропейськими.
«АІРО» не може претендувати на роль виразника інтересів континенту. Але «Блок» буде продовжувати надавати вам допомогу. Ви нам вигідні. Спонсори вкладають у ваше фінансування солідні кошти. І не тільки кошти. Чи тобі допомогти пригадати скільки ми інструкторів вам надсилали, щоб твої люди могли і технікою управляти і стріляти? Ну то таке…
Приготуйтесь приймати людей. Прибудуть не 10 і не 30 людей. Вони вже в Ісландії стоять на ремонті а завтра скоріше за все вирушать до точки прибуття. Кораблі везуть спорядження, зброю, патрони, речі, медикаменти. Отримаєте подвійний подарунок. Ваші люди нехай вже вирушають на точку для зустрічі. Тільки не беріть недосвідчених. Візьміть людей двадцять та сильних й витривалих.
– За це ми дуже вдячні вам, хоча усвідомлюємо, що робите ви це не із доброї волі. Але нам начхати, які справді мотиви ви переслідуєте. Кожну зустріч зі мною ти не можеш обійтись без того аби не полити брудом рух опору… Гаразд я перекажу керівництву слова. Це все?
– Я поливаю не рух опору, а великі амбіції маленьких людей. У мене на Батьківщині дуже скоро буде можливо так як у вас, але ми, сподіваюсь, не припустимось помилок європейських спецслужб. Ми зробимо інакше… Принаймні я на це розраховую.
– «Інакше» це як? – запитав Розвідник. – Ти ж там далеко не перша особа, то навряд чи зможеш серйозно впливати на ситуацію.
– Час покаже. У мене все. Можеш іти.
На такій ноті колеги розпрощалися і розвідник відбув до центрального апарату – «Столиці у Лісі».
К’єтіл був десь далеко. Він сидів у своєму кріслі і розмірковував над картами, особливо його цікавили північні кордони континенту. Він перебував у роздумах коли прибув розвідник.
– Швидко ж ти прибув назад. Що там?
– Як завжди! Рональд не в консульстві, а проїздом в окрузі. В принципі нічого нового я не почув. Агент не міг поговорити аби не полити тебе і твою лінію брудом.
– Цей хам може, я вже звик. А конкретно?
– Спонсори незадоволені нами. Вони вважають, що ми їх підведемо і що у тебе диктаторські нахили.
– Он як, – розсміявся К’єтіл, – буває… Без нашої жорсткої лінії – ми б не досягнули того, що ми маємо.
– Коротше цього разу аби не підставляти нікого під удар вся допомога разом із добровольцями пливуть на двох кораблях. Думаю вони вже вирушили з Ісландії, або невдовзі вирушать. Від нас дещо вимагається: знайти спосіб доставки вантажу до нас і з десяток дужих та витривалих людей.
– Автомобілі вантажні знайдемо – то не є проблема. А от із людьми проблема. Де я тут у наших лісах їх знайду? Кожен буквально на рахунку.
– Накажи сусіднім окружним командирам виділити людей, або самим прийти із людьми.
– Кому наказувати? Кожному люди потрібні. Та й нехай ще спочатку дійдуть сюди. Не будуть же «білі» сидіти на березі і чекати, поки морський патруль ономанів їх почне розстрілювати. Когось знайду. Йди, Генріху, мені потрібно обміркувати ситуацію.
Відпрацювавши свій робочий день та прослухавши «послані богом» проповіді Юсуфа, товариші зустрілися у Віктора.
– Ну що, готові? – Запитав Іржі.
– Готові! – відповів за усіх Болеслав.
– Тоді можемо йти. Думаю, що впораємося швидко.
Четвірка вийшла і попрямувала за Іржі. Йти було далеко, тому необхідно було встигнути ще й повернутись аби зранку вийти на роботу. Так мало часу…
Коли селище закінчилося, шлях пролягав по ярах та стежках, так як ходити по колишньому автошляхові було б вкрай нерозумно. Автомобіль із солдатами чи представниками Служби Порядку міг зупинитися і поцікавитися: якого чорта ввечері четверо людей прямують із селища у невідомому напрямі? Зустріч не передбачала б нічого хорошого для учасників походу, адже про це дізналися б Башар та Ахмад, які б одразу наказали допитати куди і навіщо вони йшли.
Дорогою розмов було мало і кожен думав про щось своє, тільки йому відоме. Віктор йдучи згадував роки дитинства, згадував те місто у якому він жив. Місто – осередок цивілізації, яке нині стало всього лиш селищем.
Як зникали сотні етносів і цивілізацій під кривавою рукою Європи, так тепер історія запитує і її. І запитує по усім пунктам… Мабуть суспільство споживання і толерантності дійшло до свого логічного кінця. Мабуть – нинішній час є останнім етапом розвитку Європи. Думка повторювалась – настав час сьогодення, що стабільно тягнеться роками. За цим вже нічого не буде. Континент вимирає….Його затиснуло системою у лещата ненависті, голоду, мілітаризму, інфекційних хвороб. Скільки йому ще залишилось? Як довго люди терпітимуть гніт? Мільйони людей, які загнані у шахти, кар’єри, поля, під землю… Мільйони людей, які живуть без віри, без надії на краще. Привиди… З порожніми очима і чорними душами. Загнані звірі. Їх отруюють і фізіологічно і духовно. Не залишиться скоро тих, хто збереже людську гідність у цей страшний час. Страшно і те, що окупанти як паразити – поки не призведуть організм до смерті, не зупиняться. Не розуміють, що смерть організму буде смертю і для них.
Зрівняні із землею музеї, згарища бібліотек не принесли морального і духовного розквіту для суспільства Оновленого Ісламу. Навіть навпаки. Знищивши мислячих європейців та їхній вклад у науку та культуру, ономани тим самим відкотилися у своєму розвиткові на багато десятиліть назад. Про що ж можна говорити, коли на території Європи й Північної Африки були відсутніми вузькоспеціалізовані клініки та шпиталі, сучасні препарати та методи боротьби із захворюваннями? Добровільно відмовились від використання інтерактивних мереж і стільникового зв’язку, комп’ютерів та технологій? От і вийшов у результаті дикий, фантастичний сплав напівфеодального суспільства, що мав величезну армію із використанням ядерної та хімічної зброї у потенційних конфліктах. Чиясь зла рука змішала в одну купу режими, технології, негативні суспільні тенденції.
– Вважайте прийшли, – сказав Іржі, перервавши сумні міркування Віктора.
Вони підходили до руїн населеного пункту, яке було селищем, а тепер стало смітником. Майже усі будівлі були занедбані або зруйновані. Тут мешкало декілька десятків людей, так як виживати тут було надзвичайно складно. Усі вони були або злочинці, що переховувалися від закону і примусових робіт, або безпритульні, що живилися на місцевому смітникові від якогось об’єкту харчової промисловості, що розташовувався неподалік. Лиш одна людина не вписувалася у загальну картину – це був Максим, окружний командир, до якого вів товаришів Іржі.
Максим був командиром давно. Кажуть, колись він був у центральному апараті «АІРО», але через непорозуміння із К’єтілом був розжалуваний і направлений сюди. Вбити як інших, той його не міг, адже Максим мав неабиякий авторитет серед переважної більшості підпільників. Він був не єдиним опозиціонером офіційній владі Спротиву.
Жив він тут у будівлі достатньо давно. Принаймні коли Іржі став підпільником він жив тут близько двох років, а з того часу пройшло ще чотири. Максим був талановитим командиром, який будь-які дії прораховував до кінця і на відміну від багатьох інших, даремно не підставляв себе та своїх людей під удар та репресії. У минулому – блискучий інтелектуал і викладач якось університету втратив все і не злякавшись підпілля пішов служити. Своїми здібностями та харизмою цей лідер швидко завоював серця бійців і люди тягнулися до нього, ігноруючи інколи явно безглузді вказівки згори. Максим мав шанс взагалі стати Вождем Білого Спротиву в усьому світі, але принаймні поки Боги розпорядилися інакше.
Іржі підійшов до металевих дверей і постукав. Всередині щось клацнуло, грюкнуло і на поріг вийшов Максим.
– Вітаю, командире! Як живеш на уламках цивілізації?
– Привіт, Іржі. Як і жив до цього – посміхнувся командир. – Хто це з тобою?
– Рекрути! –посміхнувся у свою чергу той. – Деякі із моєї бригади, он той, – показав на Віктора – з іншої.
– Ну заходьте, не стійте на порозі –запросив Максим.
Компанія увійшла до будинку, який напрочуд був чистим, хоча інтер’єр був стареньким та пошарпаним. Максим одразу запропонував сісти до столу і заходився шукати їжу. Не часто зустрінеш нині таку гостинність. Більшість людей ставились один до одного байдуже. Тобто сусід не завжди дасть трохи картоплі чи сірників. Дефіцит зробив людей завбачливими і корисливими.
– Як дійшли? Без проблем?
– Нормально! Ходили ж не по шосе. Я пам’ятаю твої поради.
– Правильно. Скоро Ахмад буде вводити додатковий контингент у селище, треба бути обережним.
– Звідки така інформація? – поцікавився Болеслав. – А то не хотілось би одного ранку прокинутися під ударами чоботу в голову у власній оселі.
– Свої канали, – відказав Максим кинувши погляд на того. – Ви взагалі звідки, шановне панство? Я до речі не представився. Я Максим – окружний командир, – сказав він тиснучи робітникам руку.
– У вас, командире очі та вуха на всі округи, – засміявся Іржі.
Максим запалив газову плиту і почав щось гріти, продовжуючи розмову із нічними гостями. Плита до речі теж не була такою поширеною як у недавньому минулому. Значна кількість людей, особливо у лісостепових смугах, опалювала квартири та житла дровами й сміттям. Газотранспортні системи часто були пошкодженими через теракти та диверсії, а нова влада, що встановилась у Європі, не поспішала їх лагодити чи замінювати новими. Газопроводи працювали нормально у місцях проживання окупаційної влади. Де ж ви бачили, аби проповідники рубали дрова чи збирали гілля? Аллах не одобрював.
– Ми із селища, – промовив Ерік. – Іржі привів нас до тебе, так як ми хочемо влитися до лав «АІРО».
– Влитися кажеш… І чим ви можете бути корисні підпіллю?
– Ми працюємо на кар’єрі у вантажній бригаді, а він, – Ерік вказав на Віктора – у тій, де Іржі скоїв крадіжку. Корисні ми можемо бути у якості виконавців завдань в селищі. Ми все ж таки місцеві.
– Он як… Дозволь поцікавитися: що тебе штовхає на цей крок? Хочеться романтики польової? Так ти знай – романтичного тут нічого немає, якщо схоплять, то катуватимуть так, що матір рідну продаси з тельбухами. Тут не якісь мітинги чи розклейка анти ісламської агітації. Був колись осередок у нас. Не всі вижили…
– Ні. Особисто я розумію це. Терпіти сил немає. Гнити день у день не хочемо. Хочемо приносити хоч якусь користь. Не хочу вмерти «солом’яною» смертю.
– Приносити користь… Сміливий альтруїзм. Ти розумієш, що вступивши ти наражаєш себе та інших на небезпеку?
– Розумію… Однак якби у минулому кожен сидів вдома і вважав, що війни чи кризи його не стосуються – все було б інакше…
Максим не дав йому договорити запрошуючи сісти за стіл і повечеряти. З’явилася і значна пляшка самогону. Чоловіки посідали за стіл і взявши налиту оковиту поглянули на господаря. Той проговорив:
– За знайомство і перемогу боротьби! За відродження Білої Європи! Слава Білій Перемозі!
Випивши товариші почали вечеряти не порушуючи тиші будинку. Аж поки слово взяв сам господар:
– Якщо ви хочете бути корисними нашій боротьбі, у мене є для вас завдання. Якщо не провалите – стане ясно, що ви не агенти Башара. Донесете – вам не жити. Під варту вас він не візьме і захищати не стане. Мені нічого не варто знятись звідси і втекти, а мої люди вас дістануть. Готові слухати?
– Готові. – Сказав Болеслав із переповненим ротом.
– Якщо коротко, то вам потрібно викрасти документи із будівлі, де знаходиться адміністрація виробництва. Є ті, хто вміє читати?
– Та усі вміють –промовив Віктор.
– Я маю на увазі і мовою цих неповноцінних виродків.
– Я трохи читаю, –знову сказав Віктор – а які конкретно документи тобі треба?
– О! Діловий підхід. Одразу до справи. Тільки не мені, а нам усім. Мені взагалі потрібно небагато: розумна книга і чарка горілки… Треба викрасти документи, які стосуються планів поставок граніту по точках. Цей граніт продають косооким, а на кошти від продажу оснащують армію. У державі проводяться мобілізаційні заходи і ви це відчуваєте на собі. Нашим тактичним завданням є дізнатися якомога більше щодо економічних схем в окрузі. Хто бував там?
– Я там бував на допитах у Башара – сказав Віктор уважно слухаючи Максима.
– От і добре. Візьми когось ще із собою, всі гуртом не йдіть – вас помітять.
– Це тільки у нас таке відбувається чи ще десь?
– Всю державу скоро поставлять на військові колії і будете мало не 24 години працювати при одноразовому харчуванні.
– Сумні перспективи. Коли це треба зробити?
– Завтра вночі і принести документи мені.
– Нам же на роботу зранку. Якщо ми не вийдемо, а ми не вийдемо – то по наші душі прийдуть наглядачі чи солдати. І якщо вони ще й документи знайдуть – ми одразу мерці, бо у Башара та його посіпак розмови короткі.
– Не турбуйся за це. Я вам дам грошей аби ви сплатили податок і таким чином не вийшли. Крім того – виділю ліхтарика. Хто піде із Віктором?
– Я піду, – сказав Ерік.
– От і добре, натовпу не треба.
Чоловіки швиденько повечерявши і допивши зеленого змія зібралися і пішли назад. На вулиці стояла ніч, але йшлося якось певніше і швидше. Видно алкоголь робив свою роботу. До селища вони дісталися швидше і попрощалися.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!