Нова соціальна реальність 4 страница
Зранку кораблі вирушили до континентальної Європи. Командування кораблів спільно із Біллом та Девідом проаналізувавши дані від супутників та розвідки повітрям взяли курс на Норвезьке море.
– Там більш спокійні води, – жартував полковник. – Риба іслам не прийняла.
– Це додає оптимізму, – посміхалися у відповідь Білл та Девід. – Полковнику, агент Рональд виходив на зв’язок? Там домовилися де нас зустрічатимуть?
– Виходив. Нас зустрінуть люди, які допоможуть розвантажити кораблі і разом із вами пройдуть до таборів підготовки. Як тільки-но кораблі спорожніють, ми розвертаємося і відпливаємо назад. Вам усе зрозуміло?
– Так є, пане полковнику!
Вийшовши від полковника чоловіки закурили і почали обговорювати події, що відбуватимуться дуже скоро та свої цікаві біографії.
– Чого тебе сюди занесло? – Розпитував Білл Девіда.
– Як тобі сказати… У нас звісно вдома все погано, але я не можу розгорнути свою діяльність як би я того бажав. А от у Європі, в тилу можна спокійно цих недолюдків буде бити, різати. До того ж проходитимемо хоча б мінімальну підготовку у таборі.
Плюс я мислю інтернаціональною категорією «раса». Для мене не важливо чи людина канадець, чи англосакс, чи слов’янин. Ми усі білі, ми одна раса, ми одна родина. Досить братовбивчих воєн та інтервенцій. Нас же залишилось так мало і ми скоро зникнемо. Але я гадаю, що якщо вмирати – то так, аби вороги згадували мене й мертвого з жахом та ненавистю. А тебе як сюди занесло?
|
|
|
– Мотивація приблизно така сама. До того ж сучасна дійсність мене якось витискає на узбіччя життя. Я не можу знайти собі місця у цьому житті. Там мене один чорт кинуть за грати на три довічних терміни, а тут є шанс повоювати, та й досвіду величезного отримати. Може ми навіть повернемося і продовжимо боротьбу на Батьківщині, тому досвід Європи буде для нас цінним.
– Це точно… Я гадаю треба піти відпочити перед прибуттям. Підозрюю, що йти не близько, а сили треба.
– Я завжди підтримаю здорову ідею.
Докуривши чоловіки пішли до своїх кают відпочити перед довгим переходом.
Коли ввечері підійшли до місця призначення, необхідно було вивчити ситуацію. Після інциденту, Башар наказав охоронцям уважно спостерігати. Щоправда вони вночі спали, або грали у карти і не часто робили обхід території. Чоловіки це знали і вирішили цим скористатись. Якби не усвідомлення цього факту, то вони навряд чи підписались би під цією авантюрою. Чи то жарт лізти за документами наосліп до чорта на роги?
Обійшовши КПП, яке виявилось порожнім і тримаючись у темряві скель, вони крадькома рухалися у бік адміністративної будівлі. Сторожі видно не було, отже все йшло не так погано. Сторожа видно в іншому кінці будівлі займалась чорт знає чим. Як же погано доходять до них накази начальства. Підійшовши до будинку, вони швиденько впоралися із замком і увійшли, не забувши, однак, зачинити двері із середини. Всередині було тихо і темно. У нагоді став ліхтарик, що його дав Максим. Все йшло поки нормально.
|
|
|
– Тримай і будеш світити на стіл, де документи лежать. Я знайду те, що треба.
– Давай, швиденько та й забираємося звідси. У мене страх якийсь незрозумілий.
Почався пошук папірців. Віктор швиденько перебирав кіпи документації. Проблема полягала у тому, що багато із них були написані неєвропейськими мовами, а азіатські Віктор знав не так добре. Нарешті він знайшов накладні на вивезення граніту і наказ на посилену експлуатацію робітників в умовах мобілізації. Непотрібні документи вони обережно склали всі на місце аби завтра одразу не кинулись шукати.
– Знайшов! Вшиваємось – сказав Віктор. – Знав би ти яка тут інформація!
– Сподіваюсь прочитаєш нам усім.
Товариші відчинили двері і обережно визирнули – навколо було все спокійно. Повісивши зірваний замок на місце, Ерік та Віктор попрямували тим же шляхом, що й прийшли.
|
|
|
– Справу зроблено, – промовив радісно Ерік, – тепер віддамо документи і чекатимемо нових вказівок! Як гадаєш цей Максим довірятиме нам? Ми ж виконали завдання?
Тепер все почало йти не нормально. Тільки-но сказав він ці слова, як на дорозі з’явилася машина Юсуфа.
– Чорт! Що робити?! – Запанікував Ерік.
– Тихо! Будь готовий…
Машина різко зупинилася і з неї дійсно вийшов Юсуф. І не спалось же йому у таку пізню годину. Видно повертався із розважального центру.
– Якого біса ви тут робите, собаки? Не спиться? А працювати хто буде завтра? Ви ж як мляві мухи будете!
– Ми прогулювалися… – Сказав Віктор.
– Прогулювалися? На кар’єр? А потім після «прогулянок» зникають і детонатори і вибухівка. Що ти верзеш, негіднику! Що у вас у руках? Ану швидко дай сюди!
– Це папери, нам треба пічку розпалювати.
– Дай сюди, будь ти проклятий Аллахом!
Вибору не залишалося. Всередині Віктора все обривалося і він розумів, що вони не доживуть і до ранку. Вихід був один…
– Ти що глухий, недоумку? Я сказав дай сюди!
Сильний удар в обличчя звалив Юсуфа на землю. Поки той не встиг оговтатись, Віктор кинувся на нього і крикнув:
– Еріку, допомагай! Задавимо виродка!
Лещата із чотирьох рук зімкнулися на роті та шиї Юсуфа. Той відчайдушно намагався вирватись, але Ерік наніс сильний удар кулаком в голову суперника так, що той втратив свідомість. Ерік наніс ще кілька ударів – було видно, що процедура йому подобається. Задушивши Юсуфа, вони посадили його до автомобіля і закрили двері. Збоку складалось враження, що служитель Аллаха спить. Щоправда сон якийсь нездоровий у нього – аж обличчя набуло кольору мертвечини, але це не страшно. Ерікові вбивство припало до смаку. Він говорив другові:
|
|
|
– Хай йому грець! Якби знав, що так легко вбивати окупантів – давно б цим зайнявся. Треба буде попросити, аби в «АІРО» мене записали до якоїсь структури, що вбиває таку наволоч. Я виконаю свій обов’язок з честю та гідністю!
Віктор же думав про інше. Принаймні їх ніхто не бачив, а це продовжує шанси на виживання. Хоча обоє відчували щастя від того, що нарешті рука правосуддя дістала такого як Юсуф, і хотілося аби так само вчинити з усіма цими покидьками по усій території Європи… За усіх закатованих, вбитих, зґвалтованих, скалічених і принижених. Помста має бути страшною для усіх окупантів без винятку.
Але вони розуміли, що вбивство такого високопоставленого чиновника із рук не зійде, і зранку Башар вимагатиме введення військ до селища. Потрібно було діяти, але як? На ці питання відповісти можна тільки зранку, коли буде відомою реакція Башара на вбивство, а до того потрібно хоч трохи відпочити.
– Що там із документами? – розпитував Максим, переходячи до справ насущних, коли кримінальний дует прибув до нього.
– Викрали, але помітив Юсуф і ми його змушені були прибрати, інакше ми тут не сиділи б.
– Нічого собі! Ця жертва аборту змусила вас діяти рішучіше. Дай-но поглянути.
Кілька хвилин всі мовчали, а господар вивчав аркуші. Виявляється він теж знав азіатські мови. Нарешті він відклав їх у бік і сказав:
– Ситуація не проста. Ми дізналися якраз те, що потрібно. Ну от і завдання вам нове…
– Яке?
– Іржі викрав вибухівку не дарма… Ти у нас, Вікторе, працюєш із цими речовинами та механізмами, от ти і складеш бомби. Ми готуємо теракт прямо на опіслязавтра. Я думав у нас є час, але чекати не можна. Завтра вантажних автомобілів приїздить більше, але треба аби виїхати не зміг жоден. Гранати у мене є, але тут вони не дуже допоможуть.
– Яка мета акції? – Запитав командира Віктор. – Не простіше напхати динаміту Башарові до господи? Ефективніше як на мене. Він і його сімейство потраплять до свого кінченого божества. А ми люди добрі, допоможемо із перепустками до раю.
– Мета нашої акції – це саботаж, аби поставки не прийшли вчасно. Я ж вам вже говорив! Жовтопикі отримують ресурси Європи і дають за це кошти. А ми такими кроками ми розгойдуємо механізм у вигідному для нас напрямкові і дестабілізовуємо ситуацію не тільки в окрузі, але й у державі. Ми ж не одні! Тут машини не виїдуть, там люди отруяться, десь майно експропріюють для потреб нашого Руху, хтось спалить нафтові вежі. Боротьба яка не яка йде, а це вже щось. А смерть Башара наразі нічого не змінить. Адже поставки виробництв йтимуть і без нього. А це означає, що китайці нарахують гроші, на які озброюватимуть тих, хто розстрілює мирне населення. Теракт – наший тактичний крок. Стратегія є простою – звільнення Європи від панування ономанів.
– А хіба у Халіфаті гроші скінчилися? – Здивувався Ерік.
– Не скінчилися, але мобілізаційні заходи вимагають великої кількості грошей, а через корупцію, вони осідають у столиці та великих містах. Теократ любить жити на широку ногу… Та ще більше полюбляють жити добре його чиновники, судді та різні посіпаки. А ти уявляєш, скільки обходиться утримання тисяч їхніх «гурій» по гаремах? Це колосальні кошти!
– Коли мені починати виготовлення бомб? – Спитав Віктор.
– Хоч зранку у мене. До селища не повертайся, ще втрапиш до лап оскаженілих наглядачів, а ти мені тут потрібен. Інші повернуться і вивчать місцевість, де буде зручно закласти бомби. Але намагайтесь не потрапити до їхніх лап Потім повернетесь сюди ввечері. Ви зрозуміли?
– Так, – відповіли товариші.
– Ви усвідомлюєте, що навряд чи повернетесь назад до своїх домівок?
– Усвідомлюємо, – сказав Ерік. –Було б за чим жалкувати.
– У мене є запитання, – втрутився у розмову Болеслав.
– Ну?
– Можна втікаючи після теракту закинути динаміт у мечеть? Підсмажимо тих расово неповноцінних фанатиків!
– Я не в захваті від такої ідеї, – сказав Максим, – але зважаючи, що вам доведеться тікати у будь-якому випадку і ви не повернетесь до селища – то роби як знаєш. Ініціатива у цій ситуації не карається.
– Добре. Я б розважальний центр знищив, та так рано там нікого не буде. Зробимо усе в найкращому вигляді, – сказав із ентузіазмом Болеслав вставши й відсалютувавши. Слава Білій Перемозі!
– Слава! От і добре, – сказав командир, встаючи із-за столу. – Давайте докладемо зусиль аби завтра ця мерзота аж роти роззявила від нашого феєрверку.
Башар спав, коли зайшла служниця і почала будити:
– Пане Башар, вас викликають. Говорять справа термінова.
– Добре, зараз я вийду. Хто там?
– Наглядачі кар’єру.
– Скажи нехай чекають.
Служниця вийшла, а Башар одягнувшись вийшов до вітальні. Його чекали наглядачі кар’єру. Вигляд у них був серйозний, тому Башар без церемоній перейшов до справи:
– Що там?
– Пане начальнику ми зранку знайшли автомобіль пана Юсуфа… Він мертвий.
– Що??? Де?
– Неподалік кар’єру.
– Їдьмо!
Башар з наглядачами одразу сів до автомобілю і поїхав на місце пригоди. Така подія була безпрецедентною в окрузі. Ніколи раніше чиновників не знищували так нахабно. Така подія може мати великі політичні наслідки для нього особисто. Адже якщо почалися вбивства у нього під носом, то він не компетентний і його знімуть з посади.
У столиці звісно добре, але саме тут, у світі спустошення і смерті, він відчував себе богом над людьми і тішився від того факту, що від нього тут залежить майже все. У столиці свої боги, своя еліта. Там потрібно грати за встановленими правилами, чого він дуже не любив. А у своєму окрузі він міг сам приймати і скасовувати закони, встановлювати та відміняти правила. Тому резонансна подія його підживила таким негативом, якого не було давно. Приїхавши на місце злочину, Намісник вийшов з автомобілю і одразу дав наказ комусь:
– Терміново зателефонуйте Ахмадові, нехай приїздить до мене!
Підійшовши до авто він побачив мертвого Юсуфа і стояв певний час мовчки. Потім запитав у наглядачів:
– Є версії?
– Є… Справа у тому, що сьогодні ми виявили зламаний замок на дверях, а потім і крадіжку документів у адмінбудівлі. Ми вважаємо, що пан Юсуф повертаючись вночі випадково натрапив на злочинців і вони не мали вибору аніж як вбити його.
Башар тепер не просто був сердитий. Він лютував, як несамовитий і заверещав:
– Допитати усіх жителів! Вибити правду! Та я тут половину накажу розстріляти! Я покажу, як красти та вбивати!
– Буде зроблено, пане Наміснику.
– А ви де були коли документи викрадали? Та я вас взагалі кину вантажити каміння до невірних. Вони вас повбивають там.
– Та ми патрулювали, але нічого не помічали…
– Додому їдьмо! Справи є. Нікуди без мене за інцидент не доповідати! Ми з Ахмадом розберемось у ситуації самі. Накажіть нехай приготують сніданок!
– Так точно, вельмишановний Башаре!
Автомобіль із Башаром та його людьми попрямував додому. Зараз за сніданком потрібно обговорити подальші дії, адже залишити все просто так не можна. Не доведи, Аллах, завтра і його ще задушать чи пристрілять як шолудивого пса.
Ахмад не змушував себе чекати. Як тільки йому сповістили, він одразу приїхав до свого друга. Воєначальник він був пунктуальний.
Башар перебував у люті і Ахмадові із його холодним розумом довелось слухати крики та прокльони в адресу місцевого населення. Заспокоївши Губернатора, він запропонував перейти до нормального діалогу під час прийому їжі:
– Отже наший проповідник мертвий. Це однозначно справа рук підпільників. Я не розумію логіки! Вони мали б скористатися відсутністю солдатів і тікати до свого зміїного кубла. Для чого їм все це?
– Отож, – буркнув Башар, – що тепер робити? Однозначно потрібно подавати рапорт до столиці. Нам такого не пробачать, особливо мені.
– Спокійно. Без нас ніхто нікуди нічого не відправив ще. Давай ми з тобою зробимо таким чином: снідаємо і ти надсилаєш їм цю звістку, а я їду і починаю підготовку до введення сюди батальйону. Ти тим часом йдеш на кар’єр, зганяєш всіх покидьків і хай твої хлопці проведуть допити. Ми обов’язково встановимо хто це зробив.
– Вже працюють, друже. Раніше репресії почнеш – більше ефекту досягнеш. Але у нас проблема: ці свині один за одного і ніколи не зраджують. Їх поєднує ненависть до нас. Картоплину зайву сусідові не дадуть, але чужим теж не видадуть.
– Так пообіцяй якусь винагороду, ти ж не перший день керуєш біомасами. Не обов’язково її потім виплачувати, але сам факт перспективи не працювати місяць на виробництві змусить деяких похитнутися у своїх моральних принципах. Зрадник теоретично знайдеться. Так чи інакше усі принципи мають свою ціну, не більше того.
Чоловіки смачно поснідавши на тому й домовилися. Ахмад поїхав до себе у військову частину, а Башар зателефонував у столицю і повідомив про події, вислухавши перед цим про неприпустимість такого управління. Ця розмова лиш посилила у ньому злість і мовчки вислухавши догану він пообіцяв усе виправити. Йому не дуже подобалась ця управлінська робота, на яку його перевели. От військовим бути – це інша справа! Це його стихія. А тут лиш дезорганізоване і замучене кодло, що керується недисциплінованими неграми, що погано розуміють сам термін «дисципліна». А деякі взагалі ходять посміхаються і погано розмовляють. Блаженні.
– Як бути із проповідником? З місцевих помічників призначити когось?
– Ні, ми надішлемо компетентного нового, відповів голос на тому кінці дроту. Чекайте.
– Наскільки довго?
– Недовго. Надішлемо із сусідніх округів. А ти приготуй йому житло, документацію попередника і все для роботи.
– Добре. Очікуємо.
Поклавши слухавку, Башар зібрався і поїхав на кар’єр, проводити свої «профілактичні» розмови із робітниками. Він мав жагу до крові і хотів пролити її якомога більше.
Башар прибувши до адмінбудівлі одразу почав горлати на охоронців:
– Гей, ви, породження Ібліса! Якого біса поцупили документи? Хто за ними має дивитися? Я за що гроші і їжу даю?
– Пане начальнику, ми не….
– Мовчати! Дай пістолета! Хутко!
Башар видер з рук охоронця пістолет і вистрілив у одного із тих, хто виправдовувався. Негроїд впав із діркою у голові. На одного стало менше.
– Я вам говорю серйозно, ще одного разу через вашу недбалість буде коїтись казна-що, я вас усіх перестріляю як собак, недоумки! Хутко викликати сюди робітників. Ми їх зараз допитаємо як слід.
На виробництві почалась кривава містерія. Башар особисто брав участь у розправах та вбивствах, не відстаючи від своїх охоронців. Багатьох робітників вони замучили того дня, а закривавлені тіла за своїм мерзенним звичаєм вішали туди де й попереднього, кілька днів тому. Але безумство й жорстокість не дали бажаного ефекту. Ніхто нічого не знав, а тому й зрадити не зміг, як би й хотів. В чоловіків вистачило розуму не заводити сумнівні зв’язки і не вихвалятись про свою діяльність.
Тим часом трійця тепер уже підпільників прибувши на місце почали вивчати місцевість. Перед ними стояло питання де саме влаштувати вибух: у кар’єрі, коли заїжджатимуть, чи вже біля кар’єру, коли повертатимуть із вантажем. Міркуючи і так і сяк, нові підпільники вирішили, що краще натиснути кнопки детонаторів, коли машини будуть завантажені гранітом виїжджати. Таким кроком вони вбивали ще одного зайця – паралізовували роботу виробництва. Адже аби розгребти завали, необхідно було б пригнати спеціальну техніку, яка до того ж знаходилася в іншому кінці округу. Це в сумі зайняло б декілька днів.
На щастя сьогодні не було ідеологічних читань, так як Юсуфа не було ким змінити. Тому усі, хто вцілів у розправі розходилися додому. Багато завтра не зможуть вийти через переломи та забої. Нічого, підпільники помстяться за це знущання. Колись всі ці начальники та проповідники злетять у повітря, разом із своїми сім’ями. Декілька сотень сатрапів заплатять кров’ю за тисячі невинних людей, розстріляних, забитих до смерті, повішених без суду та слідства. Прийде той час, але до нього терпляче треба йти.
Після своєї розвідки надвечір компанія попрямувала до Максимового будинку, помітивши перед тим, що солдатів починають стягувати потихеньку до селища. Така подія не могла не викликати обговорення, адже це торкнеться усіх жителів селища. Хто знає чим це закінчиться? Одному Башарові відомо і його пустельному богу.
Віктор майже весь день займався виготовленням вибухівки для завтрашньої акції. Проблем особливо не виникало, але все необхідно було точно під’єднати і встановити таймери. Закінчивши приготування, він поїв і тепер відпочивав курячи тютюн. Максим приєднався до нього.
– Проблем не виникне із бомбами?
– Це навряд чи. Я довго цим займався на виробництві.
– Турбуєшся?
– Опісля вбивства – вже ні.
– Правильно. Ви вчинили правильно. Хоч це і не входило у плани. На одну гниду стало менше.
– Дивне відчуття нереальності тих подій, які зі мною відбулися. Неначе сон, де я відсторонений спостерігач.
– Буває… Я спочатку також був збитий з пантелику. Ніколи не тримав нічого смертоноснішого за ручку та олівець, а потім..., а потім життя навчило стріляти та вбивати.
– Ким ти був до того як пішов у підпілля?
– Університетська діяльність… За участь у праворадикальних рухах – вигнали. Став викладати у приватному закладі. Коли освіту було заборонено, і гайки закручували – пішов до повстанців. Я не без гордості можу сказати, що стояв біля витоків «АІРО», займався цікавою роботою. Потім правда сюди занесло…
– Чому ж так?
– А…, – відмахнувся цигаркою Максим, – у кожного свій душевний бруд… Давай не будемо про це. Знаєш чому ми так небезпечні для держави сьогодні і були у минулому? Конкретно ми, радикально праві.
– Тому, що з нею боремось?
– Ні, тому що часто наші дії носять в їх очах характер ірраціонального тероризму. Їм страшно. Погодься, що людина, яка вкрала чи зґвалтувала викликає лише презирство. А людина, озброєна високими ідеалами викликає паніку. Вони не можуть із цим боротися. Вони нищать нас, а на місце мертвих героїв приходить вдвічі більше. Адміністрації в округах очікують від нас свого вбивства, сліпої ненависті – речей простих і цілком передбачуваних, а ми виводимо їх із рівноваги своїми діями. Це явище виникло не сьогодні і не конкретно тут. Ця тактика відточувалась десятиліттями і сотнями мертвих та скалічених.
– Ти хочеш сказати, що ми ірраціональні терористи чи я тебе не зовсім зрозумів?
– А де межа між національно-визвольною расовою боротьбою і тероризмом? Хто взагалі встановлює критерії і за ними класифікує? Політологія свого часу блукала у нетрях понятійно-категоріального апарату і міждисциплінарних зв’язків, в той час, як «поняття» встановлювались у цілих містах за Кораном, а «зв’язки» призводили до притоку колосальної кількості зброї до Європи, якою нас пізніше і зігнали як отару овець. Якщо ми і терористи, то новітнього класу: із числа тих, хто контролює території і населення.
– Це суб’єктивна межа я думаю. За одного режиму історію і науку викладають під одним кутом зору, а прийде новий режим – все швидко переписується і переспівується. В результаті важко сказати де ж взагалі об’єктивність.
– Правильно думаєш. Ні, ми не ірраціональні терористи. Ми навіть не терористи. Ми борці, тому що ми не переслідуємо матеріальні блага від діяльності. Ми не вимагаємо нас визнати чи виконати наші певні умови – це безрезультатно. Наша мета – духовна. Наша мета – велична. І нехай там як, але ми свого досягнемо бо історія циклічна. Наший час однозначно настане.
– Підозрюю, що не всі так думають. Навіть серед незгодних із режимом окупації.
– На жаль ти правий. Є навіть у центральному апараті такі, які власні амбіції ставлять вище над колективними діями і спільною метою. Ті, хто хочуть стати новими «халіфами», але над нами, над Білим людством. Але раб, який прагне стати рабовласником, залишається рабом навіть тоді, коли він ним все ж таки теоретично стане.
– Ну так замініть їх. Поставте фанатичних ідеалістів. Впевнений, що такі є, інакше Рух ваший давно б продався загарбникам.
– Ага…, не все так просто, Вікторе. Ти людина нова, ще недосвідчена у таких питаннях. Побачиш сам…
– Хотів тебе дещо запитати, Максиме. Коли ми познайомилися із Іржі, він згадував, що ти не особливо прихильно ставишся до християнства, чому ж так? Я сам язичник, але ненависті чи огиди до християн не відчуваю. Мені все одно.
– Я ненавиджу християнство через масу причин і якщо я тобі буду розкладати по пунктах – то вийде лекція релігієзнавства. Зараз це не на часі. Скажу тобі так: саме християнство винне у нашому падінні і занепаді. Це рабська релігія. Її духовний стрижень прогнив ще кілька століть тому. До того ж це така сама духовна окупація, як і оновлений іслам. Не можна ненавидіти ворога і молитися спільним із ним богу, святим та іншим недоумкам. Та сама ситуація була і з іудаїзмом, поки ономани не зробили з нього вимираючу релігію на сто осіб. То все страшна фальш.
– Болеслав у нас християнин…
– Я не маю нічого проти Болеслава чи ще когось конкретно. Людина він мужня й гаряча. Таких вистачає. Але сповідує він неправильні принципи. Знаєш, найгірше рабство – це кайдани в голові людини, бо їх не видно. Християнство – це страшні кайдани слабкості. Хоча наший Рух не акцентує увагу на релігії чи віруваннях, але моя особиста позиція – негативна.
На тому діалог інтелектуалів старої Європи припинився, бо підійшли товариші із селища. І увага співрозмовників переключилася на них.
– Ну як, – запитав командир, – все в порядку?
– Все готово. У селищі переполох, розправи, – відзвітував Болеслав.
– Ну а чого ви очікували? Коротше, Віктор все виготовив. Вашим завданням буде вночі вийти від мене і ближче до ранку закласти бомби. Далі чекайте автомобілів, натискайте ваші кнопки і тікайте звідти. А зараз давайте хтось зі мною сходить на Харчопром об’єкт і візьмемо їжі нам на вечерю.
– Я з тобою сходжу, – мовив Віктор. – Нехай хлопці відпочивають, вони сьогодні набігалися.
– Гайда! – Погодився Максим одягаючись. – Якраз поспілкуємось на наші теми.
–А що там у вас за теми? –Зацікавився Іржі.
– А… не зважай. Релігієзнавчий диспут. Ніцшеанське ставлення до християнства. Погляд на падіння Європи через призму Еволи. – Засміявся Максим.
Іржі знизав плечима мало що зрозумівши.
Дорога до місця призначення була недовгою і підпільники швидко дісталися. У Максима працював тут ще один підпільник Куннар із окружного осередку. Його завданням було діставати їжу і передавати її Максимові. Крім того він мав доступ до телефону і тримав зв’язок із Центром. Він і сам приходив до нього вечеряти, але далеко не завжди, аби не виникали підозри.
А й справді, куди може ходити працівник у напрямку до смітнику? Що йому там робити? Тому конспірація була для них понад усе. Інша справа Максим чи Іржі, які до нього приходили за провізією. Можливо безпритульні? Це вже нікого не цікавило із охоронців. Нехай їдять огризки, або ще краще – швидше здохнуть. Аллах був би за смерть таких осіб.
Зустрівшись, підпільник передав трохи м’яса, білого хлібу, чистого спирту, небагато масла, курячі яйця та пакетики чаю.
– Ого! Сьогодні свято, – щиро здивувався Віктор.
– Ну свято чи не свято, не важливо. Беріть та йдіть, – мовив підпільник. – Я маю повертатися до виконання обов’язків. Через переполох на виробництві граніту, у нас також пильнують за працівниками. Тебе не було кілька днів і я не міг вирватися до тебе, а треба було б…
– Дякуємо за продукти. Ти нас врятував. Нас там сьогодні п’ятеро.
– Хтось прибув з іншого округу?
– Ні, до нас приєдналися ще троє. Це до речі Віктор. Він конструює вибухові механізми.
– Дуже приємно – мовив Куннар, потиснувши Вікторові руку.
– Максиме, чуєш, що кажу? Мені передали наказ, його всім однаковий передають.
– Хто і що передав?
– Центральний апарат. Осередки ліквідовуються по усій Європі. Нам з тобою треба вирушати, бажано завтра. Там серйозні справи, а ми і так кілька днів вже втратили.
– Хай чекають. У нас завтра акція. Не можу ж я на виході із будинку, повернутись і покласти бомби в затишний куток?
– Яка ще акція?
– Теракт.
– Воно тобі треба? Поки немає солдатів, треба кігті рвати, а ти надумав каральні операції здійснювати. Що ж за об’єкти?
– Вантажівки й мечеть. Лиш після цього евакуюємось до центру. А ти приготуй побільше їжі на ранок. Нам йти не так близько, а їсти треба. Телефонуй Василеві й Вільгельму. Скажи аби приготували все необхідне для прибуття людей. Самі ніякі акції нехай не проводять. Нам пора вирушати до центру і я не хочу аби ми проривалися через військові кордони.
– Зробимо. – зітхнув підпільник. – Іржі з нами?
– Так. Йдемо усі.
На тому вони розпрощалися із Куннаром і попрямували додому, де їх вже очікували товариші, що встигли зголодніти. Йдучи до помешкання Максима, чоловіки продовжили свої філософствування та розмови. Віктор запитав:
– Скажи, Максиме, а от чому ти саме язичник, а не атеїст чи агностик наприклад?
– Хм… Як би тобі відповісти, аби передати коротко але по суті. Я вірю, що існують у Всесвіті сили, які проявлені і у нас самих. І ось ці сили ми називаємо Богами. Немає поганих чи добрих. Так як немає абсолютного добра та зла. Всі вони важливі. Якось так… До того ж я відчуваю себе частиною Природи, її гостем, можливо користувачем, але аж ніяк не господарем, як вважали пихаті європейці ще кілька десятиліть тому. Всі потонули у матеріалізмові, гедонізмові, служінні чужим семітським богам: Ягве, Ісусу, Сатані, Аллаху. Окупаційні боги, як показали події, нам не допомогли. От як би ж ми орієнтувалися на власну сильну язичницьку основу – ми б не допустили того, що сталося.
– Пам’ятаю князь один говорив: «Віра християнська – то є виродковість»…
– Так, було таке. А один партійний діяч минулого говорив: «Націонал-соціалізм і християнство – несумісні»…
– Але ж ми не націонал-соціалісти. Ми білі націоналісти…
– Це правда. Шкода, що свою доктрину ми виковуємо ось уже не перший рік у підпіллі, під страхом смерті, під забороною. У нас навіть немає нині єдиної книги чи певного кодексу, що містив би основні положення нашого світогляду. Тепер кожен трактує все як сам знає, а так не повинно бути. Колись же були умови для спокійних теоретичних розробок. Так всі європейські праві були розколоті по безперспективних угрупованнях, ідеологічних сектах, що займалися другорядними питаннями мови, релігії, історії. От і досперечалися до того, що тепер ані чистої мови майже не зустріти, ані крові нашої, ані вільного сповідування наших релігій.
– Ти правий, Максиме, – мовив Віктор, – але у мене є зауваження. Ми дійсно багато втратили у теоретичній площині, але чи ж не дієвіше та доктрина, яка кується сама у процесі боротьби, а не прописана професорською рукою у кабінетній тиші? Такі опуси часто були відірваними від реального життя і кому як не тобі це знати.
– Питання дійсно дискусійне, – посміхнувся Максим, – може й дійсно потрібно було аби ми так багато втратили? І от тільки тепер знаємо справжню ціну багатьом речам. Сподіваюсь, що ті, хто прийдуть після нас, більше цінуватимуть і природній порядок, і кров свою, і вірування… Сподіваюся на «АІРО» – організація все ж таки праворадикальна, як ти не крути. Тут немає місця слабостям та оманливостям. Хочемо перемогти – вертаймо до коріння нашого. Давайте вчитися сильній основі у нашого ворога.
От були декілька азіатських держав – так вони і писемність свою шанували, і мову, і вірування. А що понищено супротивником було – відновили чи ввели схоже. І це було правильно. Вони сильні були, бо черпали силу велику свою від предків. За ними стояло незримо все воїнство їхнє, всі їхні роди і це важливо. Питання навіть не в тому, як ми до них ставимось чи ставились. Питання стоїть так: навіть у ворогів можна дечому навчитися, то чого ж ми забули своє і від чужого відмовились?
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!