Нова соціальна реальність 6 страница
– Так є! Все виконаємо!
Незважаючи на втому опісля таких акцій, побратими йшли твердим поступом. Максим вів свою групку впевнено і обережно. Мабуть він знав безпечні стежки та дороги. Пройшовши достатню відстань, товариші перетнули поле і у широкій лісосмузі присіли перепочити. Швидко запалало вогнище і люди нашвидкуруч підігріли скромну їжу та повечеряли. Осіння погода і дощ, що почався, додавали смутку. Всі грілися як могли, так як захворіти ніхто не хотів. Закуривши вони сиділи і тихо спілкувалися на нейтральні теми. Болеслав знімав чоботи і сварився:
– Ой… Як у мене ноги натерло взуття… Щоб я був здоровий.
– Зніми шкарпетки і обмотуй чимось ще, а то ноги до кісток зітреш, – порадив Максим.
Болеслав мовчки прийняв пораду і почав обмотувати ноги.
– А куди ми власне йдемо? – озвався Ерік
– Йдемо ми до мого давнього знайомого. Там нас зустрінуть, нагодують, перепочинемо і можливо візьмемо участь в акції. Далі прямуємо до «Лісової столиці».
– Це далеко? – запитав Болеслав. – Я маю на увазі твого товариша.
– Не дуже. Завтра будемо у них. Так що заночуємо тут. Збережемо сили для завтрашнього переходу.
– Це неабияк приємна звістка, – проговорив Ерік.
Докуривши, підпільники згасили полум’я, одягнулися і вирушили далі. Максим тим часом продовжував:
– Вільгельм мій давній знайомий. Як і я – розжалуваний і відправлений до провінції. За його спиною стільки знищених ворогів, що ми й разом поки не набираємо таку кількість. Людина фанатична, ідейна. Є ще Василь, такий як наший Куннар. Хороший чоловік, сумлінний. Є і двоє жінок…
|
|
|
– Що за жінки? – зацікавились робітники.
– Нормальні. Вояки у спідницях. Хельга й Зореслава. Ласкаві і чуйні, але можуть не замислюючись проломити голову ворогові. Дуже стогнуть під гнітом місцевої «богині». Башар порівняно із нею, не такий і поганий чоловік, ну може трохи імпульсивний. Більше сказати нічого не можу. Самі будете знайомитися.
– Швидше б! – підтримав Болеслав.
– Нічого не вийде, друже, – відказав Максим. – Романтики не буде.
Деякі засумували, деяким взагалі було байдуже. Віктор в силу свого характеру дивився на це питання взагалі під своїм кутом зору. Його цікавило як же так сталося, що жінки змушені включати інстинкти не материнські, а вбивства? Світ давно перевертався з ніг на голову, ще за часів його дитинства. Він бачив величезний гей-парад, де брали участь і жінки. Він тоді мало, що зрозумів, а от ставши дорослим переосмислював побачене.
Але за будь-яких умов жінка – мати раси. На її плечах лежить величезне завдання: народити і виховати купу дітей, які будуть і духовно і фізично розвиненими. Можливо такі, як ці Хельга й Зореслава і будуть тими, від кого відштовхнувшись раса буде відроджуватися без згубних ідей та звичок. Це ще покаже час…
|
|
|
Відар й Білодар перебували вже декілька місяців в Ісландії. Вояки і підпільники вони були відмінні, тому їх запросили місцеві праві сили для набуття у них досвіду. Обоє побратимів були різними. Відар – син якогось високого чиновника, а Білодар – звичайний працівник заводу. Що ж об’єднало цих географічно, соціально різних людей? Те ж саме, що поєднувало політичних в’язнів і докторів наук, вуличних бійців і шкільних вчителів, перукарів та інженерів. Це небажання схилити голови перед окупантами, які вважали себе богами земними, а насправді були расово неповноцінними із пустельною релігією. Чума, яка розповзлась.
Відар проводив свої лекції у складських приміщеннях, подалі від сторонніх очей поліцейських. Із кожним разом прибувало все більше і більше людей. Адже таланту красномовства він не був позбавлений.
– Друзі! Ви і так знаєте, що настали складні часи, – говорив він людям. – Ви тут живете відокремлено, але відлуння нового порядку в Європі докочується і до вас. Не тіште себе ілюзіями – наший спільний ворог дуже сильний. Те, що він ще не захопив території «Північної Дуги» – ще нічого не означає. Вони не злякаються полярних умов, острівного положення федерації. Вони прийдуть рано чи пізно. Так, вони бояться холоду, бо кров азіатська й африканська, але Халіф їх не шкодує. Ви для них – «землі війни», як колись були ми.
|
|
|
Зараз стоїть питання «Бути» вам чи «Не Бути». У вас є шанси вистояти, але лише за умов правильної політики вашого уряду. Наразі вона є половинчастою і нерішучою. Будьте певні, як тільки війська ономанів будуть тут – уся еліта дуже швидко або підкориться і продовжить царювати, або втече із грошима до «Блоку». Так сталося у нас, в багатьох країнах Європи. Ви ще, можливо, не усвідомлюєте важливості вашої і цінності. Якщо вас захоплять – білим людям вже не буде куди тікати. Не буде уламків Білої європейської культури! Вашим головним завданням на сьогоднішній момент є подолання внутрішніх суперечностей між собою і об’єднання заради загальної мети.
Так, ми усі різні. Є серед нас норвежці та італійці, українці та ірландці. Є між нами язичники та християни. Наші колишні держави під владою продажних урядів часто воювали. Це правда. Але якщо ми постійно житимемо минулим – у нас не буде майбутнього! Не треба його чекати, його потрібно творити вже зараз! Друзі, Боги за нас!
|
|
|
Люди слухали його із захопленням. Він говорив їм ту правду, яку вони не чули від своїх можновладців. Відар полонив серця людей і надихав на боротьбу. Але більшість не мали реального бойового чи підпільного досвіду, а посилати неотесаних людей на смерть Відар не міг. Та й не хотів. Тому вони із Білодаром вчили місцевих радикалів конструювати вибухові механізми, надавати першу медичну допомогу, показували елементи групової взаємодії у підрозділах, вчили диверсійній справі. Допомагали їм і ті європейці, що мігрували раніше сюди, рятуючись від он ономанського божевілля. Було оголошено й збір зброї легально й не зовсім. Мало-помалу із маси людей кувалася нова сила, яка цілком можливо, у найближчому майбутньому зуміла б захопити владу у свої руки. Далеко не всі ставали досвідченими і відданими справі підпільниками, але число бійців зростало.
Частина людей займалася агітацією та пропагандою, спрямованою проти уряду та його помилок. Не можна сказати, що вона була безуспішною. Саме завдяки листівкам правими рухами цікавилися все більше і більше людей. Ті, які не могли через певні причини брати участь допомагали фінансово та матеріально. Хоча б тими ж чорнилами та паперами для друку. Давали свої склади та спортивні зали задля тренувань та лекцій. Всі були задіяні по-своєму, але всі виконували однаково важливу роботу – ставили на ноги расовий і класовий рух. Ситуація поступово загострювалася і уряд вже не міг так просто відмахнутися від праворадикалів.
Опозиційним правим силам пощастило у тому плані, що частина депутатського корпусу та управлінців була в душі на їх боці, що значно полегшувало завдання. Адже управлінці тихо саботували рішення уряду, що стосувалися правих, або закривали очі на їх діяльність. Депутати ж у свою чергу не голосували за постанови, які могли нашкодити діяльності руху. Із цієї лояльності були зроблені правильні висновки.
Ввечері до «Лісової столиці» нарешті прибули добровольці й вантаж. Сам К’єтіл і його Заступники вийшли подивитися. Адже Центральний апарат багато нервів витратив за ці останні дні, аби пропустити таку подію у кріслах та на ліжках.
– Добиралися без проблем, – сказав одразу Генріх.
– От і добре. Табір обладнано повністю?
– Та ще тиждень тому. Я часу дарма не гаяв. Зараз заповнимо, розквартируємо, нагодуємо і даємо відбій. Завтра починається у них перший день. Будуть падати від утоми. Принаймні більшість тих, хто не підготовлений. Одна справа десь у Бостоні чорного ножем вдарити вночі, а зовсім інша – пережити авіа удари й артилерійські обстріли…
– Хто у них головний? – Перебив Лідер Генріха.
– Та он ті двоє чоловіків. – Розвідник вказав на Білла й Девіда.
– Добровольці! А йдіть-но до мене, – крикнув їм К’єтіл. Він знав англійську мову досконало.
Білл і Девід підійшли до нього.
– Вітаю вас! Ви командири своїх людей?
– Так є – відповів Девід.
– Чудово. Ваших порядків ламати не буду. Але у нас тут кілька правил. Перше: я Лідер «АІРО» і мій наказ для усіх – закон. Друге – директиви Центрального апарату чи моїх заступників виконуються без обговорень. Третє – у нас залізна дисципліна. Четверте – до старших звертаємось на «Ви» і з пошаною. Все зрозуміло?
– Так є! – відповіли американці.
– Тоді я вас вітаю і бажаю успіху у спільній боротьбі із ворогами. Далі командує Генріх й Заступники. Слухаєте їх. Зрозуміло?
– Так є!
– Чудово! А ти, – К’єтіл звернувся до свого Заступника, – командуй куди вантаж із автомобілів перенести і розташуй їх у кімнатах.
– Зроблю.
– Ви, – звернувся Лідер до Апарату, – ходімо коньяку сьорбнемо з такого приводу та обговоримо події і ситуацію.
Все начальство пішло до кабінету К’єтіла, а його Заступник командував як і куди все нести та куди йти. Нагодувавши людей пізньою вечерею, він дав їм відбій. Добровольці дуже стомилися від подорожей та фізичної праці, тому більшість позасинала одразу. Однак ніхто ні на що не скаржився, хоча багатенько погано уявляло куди вони прибули і що воно з того може вийти.
Вільгельм та його люди не спали, коли у двері вночі постукали. Підійшов Василь і запитав:
– Хто там?
– Христос і його апостоли, – пожартував Максим. – Відчиняйте двері, товариші!
Двері миттєво відчинилися. Усе угруповання швидко зайшло до оселі. Це була незабутня зустріч. Вільгельм й Максим, дивлячись один на одного розсміялись і без слів міцно обійнялися. Бойові побратими давно не бачились. Інші мовчки стояли.
– Скільки літ, скільки зим, друже, – радісно вимовив Вільгельм. – Хоч як би це «заїжджено» не звучало!
– Я такий радий тебе бачити, ти й не уявляєш!
– Коли ж ми востаннє бачилися з тобою?
– Декілька років тому, – відповідав радісний Максим. – От бачиш, ми з тобою ще й вижили!
– А чого б мали вмирати? Швидше ще сотню знищимо, аніж сконаємо! Смерть нас першими не забере, бо ми робимо її роботу.
– Знайомся до речі з моїми підлеглими. – Командир представив своїх людей.
– Ну а моїх ти знаєш, тому представлю їх лиш твоїм людям. Друзі! Це Василь, а ці чарівні панянки – Хельга й Зореслава.
Всі тиснули один одному руки, а командири ще раз міцно обійнялися. Потім Вільгельм звелів жінкам накривати до столу, а гостей запросив роздягатися й сідати. Вільгельм затулив вікна й міцно зачинив двері. Аби хто зайвий не почув чого чи не побачив. Швидко з’явилася вечеря на столі, якщо глибоку ніч можна назвати вечором. Максим і від себе додав ті харчі, які лишилися. На столі з’явилася велика пляшка міцного алкоголю. Коли все було приготовано і підпільники посідали, слово взяв господар оселі:
– Товариші! Я радий вас бачити тут, у себе, живими і неушкодженими. Я піднімаю свою чарку за вас і за нас. Адже ми ті, хто не скорився новій системі. Буде на те воля Богів – переможемо. Будьмо, браття!
Вся компанія дружно хильнула і почала заїдати. Після довгого переходу та нервового напруження – повечеряти у компанії однодумців було просто за щастя. Хоча більшість одне одного й не знали особисто й бачило вперше. Та справа була не у цьому. Відчуття безпеки й комфорту розслабили людей. Не часто ж у ці суворі дні доводиться повечеряти із революційно налаштованими жінками й живим легендами підпілля. Віктор і його компанія почували себе у своїй тарілці, неначе знали всіх оцих людей багато років. Вільгельм продовжував:
– Як у вас пройшла акція?
– Мої люди вчинили теракти на кар’єрі та у «Будинку проповіді». В останньому я взагалі не планував масового вбивства, але Болеслав подав ініціативу, а я суперечити не став.
– Скоти розліталися у різні боки, – із неабияким ентузіазмом говорив Болеслав. – Ми помстились за смерті звичайних робітників, що їх закатовано чи вбито Намісником Башаром. Цей недолюдок мучить селище від дня своєї появи. Колись, сподіваюсь, його розчленують за всі гріхи, що він накоїв проти наших людей.
– У тебе надзвичайно цікаві люди! – сказав щиро Вільгельм. – Мені сподобалась та велика іскра, яка спалахнула в очах цього чоловіка! Саме такі потрібні в апараті, а не офісний планктон!
– А там що офісний планктон сидить? – спитав Ерік.
– Можна і так сказати, – посміхнулась Зореслава. – Принаймні нам, на протязі тривалого часу ніхто нічим і не допоміг у скрутну хвилину. Сидимо тут, глибоко законспіровані. Ви собі не зовсім уявляєте як це воно тут жити в окрузі, де зібрані переважно жінки й дівчата. Чоловіки тут як худоба – всі перелічені і записані. Тобто поява в окрузі нового чоловіка від Руху, який захоче з нами контактувати викличе інтерес адміністрації. Це жінка тут зіллється з натовпом і спокійно ходитиме, але в апараті відморожених немає, а всі інші зайняті по інших округах. Тому допомоги чекати немає звідки. Та нам, судячи з усього, не дуже й хочуть допомагати. Командир же К’єтілові може розсміятися в обличчя…
– К’єтіл та його оточення – паскуди, – не стрималася і перебила подругу Хельга. – Сидять собі, нічого не роблять, тільки харчі їдять, які мали б їсти ми!
– Побратими, я пропоную вам випити, – сказав господар помешкання. – Давайте ж піднімемо чарки за тих, кого з нами вже немає в живих, а таких багато. Мир їх душам. У Вальхаллі вони вже зустрілися із своїми пращурами. А ми ще живі і дадуть Боги, то всіляких там кишенькових лідерів повикидаємо із своїх крісел.
Товариство дружно встало й мовчки випило. Максим запитав господаря:
– Я чув, що тобі ми потрібні для якоїсь справи… Що там у вас цікавого? Напевно ти щось замислив дуже цікаве?
– Є такий момент… Вбити доньку нашого Намісника. Можеш повірити на слово мені – тварюка рідкісна. Я розумію, що це лише імітація опору системі гноблення, але це хоч щось, аніж байки слухати і розповідати про якісь там високі ідеали.
– Як ми викрадемо доньку? Давай краще знешкодимо охорону, зайдемо до будинку і все зробимо тихо. Інакше буде ґвалт на увесь округ. Нам воно не треба. Скільки охоронців?
– Зважаючи, що Неджма і не думає про те, що за усе треба платити – мабуть четверо. Там буває по-різному. Інколи троє, інколи четверо.
– Зрозумів. Яка зброя у них?
– Звичайні пістолети.
– Коли здійснимо це?
– Давай завтра ввечері. Жінки он принесли п’ять комплектів одягу, завтра ще візьмуть. Я ж не думав, що вас так багато буде. Вбиваємо Неджму і відходимо звідси до «Лісової столиці».
Всі випили, поїли і почали вкладатися спати. Останні дні були дуже насиченими і побратими фізично стомилися. Влаштувавши перекур чоловіки розмовляли за те, за інше. Обговорити і було що, і в той же час всі все знали і без слів. За всі ці роки, що обоє окружних командирів не бачились – ситуація змінилась тільки на гірше. Багато людей з якими вони йшли пліч-о-пліч із самого початку загинули. Організація у свою чергу почала робити ухил незрозуміло куди, а це подобалось далеко не всім. Ті, хто ризикував життям, хто жив місяцями без зв’язку із своїми, хто збирав інформацію по зернині, хто лісами й полями бігав від солдатів та Служби Порядку – були різко проти курсу офіційного Лідера, який, як вони вважали – остаточно відірвався від своїх і зраджує ідеали боротьби. Максим проговорив:
– Я от що думаю, Вільгельме: треба автомобілі. Ми у двох округах «наслідили», тому нас можуть перехоплювати. Пішки ми довго будемо йти. Скажи Василеві нехай зранку зателефонує до центрального апарату і випросить для десятьох людей автомобілі.
– Я скажу звісно, але так не хочеться щось просити у К’єтіла… Він нас із тобою любить, як пес кийка.
– Ну, друже, доведеться. У цій ситуації варіантів у нас мало. Доведеться просити.
– Ну що ж зробиш… Треба, так проситимемо. Безпека людей понад усе.
К’єтіл сидів у себе у кабінеті із управлінцями апарату, коли зателефонувала секретарка:
– Пане К’єтіл, тут Василь телефонує, зв’язковий Вільгельма, просить вас терміново із ним з’єднати.
– А чого йому треба?
– Говорить справа дуже серйозна.
– З’єднуй, хай йому грець.
– К’єтіле, алло! Як чуєш мене? – пролунав голос Василя.
– Чую нормально. Що там трапилося?
– Надішли ввечері, ближче до півночі автомобілі, аби забрати 15 людей. На кордоні нашого округу траса є. Нехай на узбіччі біля розвилки чекають. Все безпечно, військових чи Служби Порядку там немає.
– А ще вам що надіслати? Може пляшку дорогого вина?
– Ні, дякуємо. – проігнорував сарказм Василь. – Просто автомобілі. Нам треба терміново тікати сьогодні вночі. Хоч чимось допоможи, окрім коментарів.
– Чорт з вами, надішлю. Бійці мені потрібні.
– Домовилися. Опівночі на розвилці.
– Давай, до зустрічі.
К’єтіл поклав слухавку і злісно стиснув чашку із чаєм. Його що, ніхто вже там не поважає чи як? То місяцями ніхто не контактує, то одразу авто їм давай. Треба із цим усім розібратися, бо це йому ой як не подобалось. А людина він була честолюбна. Тому терпіти не міг, як хтось без відповідної пошани до нього звертався.
Лідер трохи відставав від підпільної боротьби й виробленої етики. Давно він не брав участі у партизанщині. Йому було дико чути, що із командиром на «ти» спілкуються його люди. В осередках формувалося реальне бойове братство, де один до одного зверталися лиш: «товариш», «побратим», «брат», «друг», без зайвого пафосу, а от у «Лісовій столиці» процвітав канцеляризм, інтриганство й пафос. К’єтіл та його апарат у всьому цьому потонули.
Віктор прокинувся одним із перших. Незважаючи на те, що був білий день, його нові й старі друзі ще спали. Останні дні та події дуже висмоктали соки з людей. Не кожен день він майструє вибухівку, вчиняє теракти та бігає до інших округів. Вночі він не помітив, що оселя, у якій вони ночували була доволі затишною. Краще навіть аніж будинок Максима, який вони спалили. Тут відчувалася жіноча рука. Меблі були старими, як і увесь інтер’єр, але були чистими та акуратно поставленими. Це йому не стіни з газетами натомість шпалер. Вікна й підлога теж не були засмальцьованими, а підтримувалися у відносній чистоті.
Ось так жити можна. Якби не рабство у Халіфаті, то взяв би собі в дружини когось, працював би, може й рід продовжив би. Хто його знає. Але наразі це не можливо, адже вже буквально ввечері він знову буде кудись тікати, а там невідомо що очікує. Скільки б людина не бігала, але колись та й помре, якщо так на роду написано. Віктор вірив, що його доля зіткана норнами, але він знав і те, що свобода волі існує. Якщо його призначення бути терористом і померти а каторзі – отже так і буде, скільки б він не бігав чи не відкручувався. Тому до смерті своєї, що може прийти будь-коли, Віктор ставився нейтрально.
Підпільник встав, підійшов до столу взявши тютюну й паперу. Скрутивши цигарку, він знову ліг на своє місце закуривши. Добре так лежати і нічого не робити, нічого не вирішувати і ні за що не турбуватися. Хотілось після стількох років виснажливої праці так і пролежати кілька місяців. Але людина ж не тварина. Вона має і мислити, і турбуватися не тільки про миску супу. Не можна перекладати відповідальність за прийняті рішення на інших.
– Чого не спиш? – запитав його Ерік, – який сам щойно продер очі.
– Наче виспався.
– Де ти тютюн взяв?
– На столі візьми. Думаю господарі залишили.
– А де ж вони самі?
– А хто їх знає, на роботах мабуть. Я прокинувся, то нікого не було.
Один за одним розворушилися інші, загомоніли, закурили. Болеслав запитав громаду:
– А хтось знає чи буде що поїсти зараз?
– Я думаю знайдеться, – відказав Максим. Зазирни до каструль, якраз і нам скажеш.
– Тут нічого такого й немає, – сказав Болеслав зазирнувши.
– То не є проблемою, – відказав Куннар. – Давайте начистимо картоплі й посмажимо. Чи може крупи якісь є у них. Може щось забирали із їдальні.
– Давайте пошукаємо, – погодився Віктор з усіма. – Їсти ж усім захочеться.
– Тоді давайте дружно встаємо і беремось за роботу, – підтримав усіх Максим.
Побратими встали й знайшовши запаси їстівного заходилися готувати обід. Треба приготувати не тільки собі, але й товаришам, що на роботі. Адже вони зморені будуть, а вони цілий день вільні, тож їм буде не важко зробити добру справу для усіх. Якраз перед переходом ввечері господарі поїдять і трохи відпочинуть, а це важливо. Мало ж користі буде від голодних та знесилених. Натовп заходився готувати їжу.
Ввечері Вільгельма люди повернулися з роботи, а вдома їх чекала приготована вечеря. Жінки принесли ще комплекти одягу. Не гаючи часу, товариші почали все примірювати і випробовувати на зручність.
– Така форма одягу у «Столиці» майже у всіх, так що не турбуйтесь – виділятися ви не будете. – Сказала Хельга.
– Тобто всі тільки у такій і ходять? – Запитав її Болеслав.
– Звісно ні. Форма довільна через проблеми із її постачанням. Ходити можеш і в іншій, але переважно наші ходять у такій ось.
Випробувавши одяг і дозволивши жінкам на самоті проробити те ж саме, чоловіки спакували непотрібні колишні речі до лантухів і відставили у куток, аби мотлох не плутався під ногами. Хоча не так багато минуло часу, коли цей мотлох допомагав їм у переході і під дощем. Скінчивши маніпуляції та давши тим, хто працювали вимити руки, уся братія сіла вечеряти. Цього разу не було довгих розмов та застілля. Наразі не до того. Кожен усвідомлював, що він може потрапити до лап окупанта, може загинути від сліпої кулі, може бути вбитий при захопленні тієї ж Неджми.
Віктор тепер ставився до цього всього серйозніше. Якщо перша двоєдина акція «кар’єр-мечеть» пройшла як на видиху і він так і не зміг у вирі всіх цих подій її осмислити як слід, то сьогоднішня акція вже змушувала бути серйозним. Було не страшно вмерти. Було страшно під катуванням зрадити своїх, втратити людську гідність, зректись ідей. І так думали всі новенькі. Тому говорили за столом переважно про справу, та й те – не полемізували.
– Давай людей розподіляти на дві групки, – мовив Максим.
– Давай. Отже дивись: двоє жінок на одній акції не будуть, так як лиш вони знають і прохід до жертви і дорогу до автомобілів. Зореславо, ти поведеш до траси…
– А щоб йому… – вилаялась та. – Я ж так хотіла…
– Нічого. В тебе будуть шанси ще. Ти ведеш всіх. Хельго, а я, Максим, Віктор й Ерік йдемо із тобою.
– Так є, Вільгельме!
– От і добре. Опівночі дві групки мають бути на розвилці.
Усі відповіли ствердно. Повечерявши та прибравши зайве, підпільники прихопивши все, що їм було потрібно рушили на об’єкти. Вечір та ніч мали бути феєричними та незабутніми. Для обох сторін цивілізаційного протистояння.
Дві групки вирушили на свої завдання. «Карателі» були у піднесеному настрої, особливо Хельга. Тепер то вона помститься й за себе й за усіх скривджених жінок. Бажано було б усіх скривджених запросити, але ситуація цьому ще не сприяла. Можливо колись пізніше, коли доля повернеться до пригнобленого білого населення. Підійшовши непомітно до помешкання Неджми, групка розсіялася і почала вичікувати слушного моменту та вивчати ситуацію.
Переконавшись, що охоронців сьогодні троє, було прийнято рішення взяти хитрістю: охоронці знали про «любовні ігри» із смертельним кінцем своєї начальниці, тому Хельга, яка на своє нещастя через це пройшла, мала підійти й постукати. Коли охоронець відчинить і почне розмовляти, чоловіки його нейтралізують, ну а далі – проникнуть до будинку. Сказано – зроблено.
У пітьмі Хельга підійшла до воріт і постукала. Чоловіки стали по обидва боки від неї. Охоронець підійшов як завжди.
– Хто там? – Запитав він.
– Хельга. Прийшла за викликом пані Неджми.
Двері відчинилися, охоронець стояв на проході. Він дивився на неї оцінююче. У душі він шкодував про те, що не може як Неджма викликати гарних жінок і задовольняти пристрасть. Але він усього лиш охоронець.
– Вона не говорила нам, що сьогодні ти будеш, – сказав охоронець із підозрою на неї дивлячись. Я зараз сходжу й запитаю.
– Може не треба її турбувати, бо вона на мене розсердиться…
– Замовкни! Порядок є порядок.
Чекати було не можна. У руці Віктора блиснув ніж. Миттєво він схопив охоронця за груди, затиснув йому рота й приставив ножа до горла.
– А скажи нам, шановний, де інші двоє? Тільки тихо говори.
Той у відповідь замотав головою і почав борсатись. Віктор перерізав йому горло блискавично: від вуха до вуха. Інші швидко вдерлися на подвір’я. Віктор вихопив пістолет у трупа і пішов слідком. Тільки-но ще один ланцюговий собака Неджми спробував забити тривогу, ніж Вільгельма врізався йому в око і той впав мертвий.
– Наче тут і лежав – із азартом сказав Віктор. – Отак от добре. Мені до душі!
– Ти у стані афекту. – спокійно сказала Хельга, що проходила повз нього.
Третій охоронець вочевидь був у будці для охорони й спав. Зайшовши тихенько до будки із словами:
– Добрий вечір, – від Еріка.
Третій впав зі скрученою головою. Компанія буквально за секунди затягла ще два трупи й зачинила будку. Тепер настав відповідальний момент. Компанія заходила до Неджми. Зайшовши до кімнати, вони побачили її сидячу перед домашнім кінотеатром. На екрані була стара європейська порнографія із різними збоченнями.
– Я вас вітаю! – Із душевністю і запалом в очах промовив Віктор.
Запах крові й убивства спричинили викид величезної кількості гормонів. Наразі замкнутий, обачливий Віктор нагадував емоційного Болеслава, який по-дитячому радів від убивств, вибухів і мертвих тіл окупантів. Неджма не чекаючи такого повороту подій аж заклякла на місці. Ну де це таке було, аби компанія голодранців так нахабно вдиралася до будинку доньки Намісника? Такого на її пам’яті ще не було.
– Ти хто такий, блазню? – запитала отямившись Неджма. – Це ти їх сюди привела, стерво? Охорона зараз вас розстріляє.
– О… Я думаю, що ні. – відказала Хельга.
– Справа у тім, – зробив комічне, ділове обличчя Ерік, – що ми їх порізали, голови скрутили. Вони он до твого бога мабуть летять. З гуріями проводитимуть час весело, а то лиш тебе стерегли та й сумували.
– Тут на тебе, мерзото, жінки хороші скаржаться, – сказав їй Віктор. – Ображаєш, кажуть. Правда?
– Ти хто такий аби я тобі звітувала, виродку? – процідила розгнівана Неджма. – Мій батько із вас тельбухи повиймає, а я розвішаю на деревах аби всі бачили, що буває із убивцями і порушниками спокою чесних божих людей.
Удар важким чоботом Еріка прийшовся Неджмі у голову, та впала на підлогу. Треба сказати, що прихід пізньої години такої компанії і звістка про вбивство охорони аніскільки Неджму не злякала. Вона завжди славилась певною мірою відмороженістю, але поріг страху звісно є у всіх.
– Ти знаєш, я думаю цього не станеться. Він буде дуже стурбований і вбитий горем, – таємничо сказав Ерік.
– Це ще чого? – спитала підіймаючись із закривавленим обличчям Неджма.
– А я тобі просто відріжу голову, – сказала із ненавистю Хельга. – Татусь буде дуже плакати.
– Ти ніхто, – сказала із сарказмом Неджма і плюнула в обличчя суперниці. – Ти знаєш, що буде із усіма робітницями потім? Половину розіпнуть та розстріляють.
– Ні, ми дамо зрозумілий натяк твоєму батькові, – вперше промовив Максим. – Давайте вже дійте!
– Вистава починається! – Криво посміхнулася Хельга й взяла у чоловіків ножа. – Ну, що? Я думаю настав час вмирати. Коран подати? Помолишся чи переглянеш порнографію?
– Чекайте! Може ми якось домовимось? Батько може зменшити робочий день, покращити харчування…
Страх закрався непомітно до свідомості Неджми. Тільки тепер вона зрозуміла, що люди, які стоять перед нею не прийшли грабувати, висувати політичні гасла чи просто вбивати. Люди прийшли саме покарати за все те зло, яке вона вчинила беззахисним людям. Люди принесли саме страшну смерть. Цим людям не відомий підлий страх. Вони і так немов тіні. Це месники…
– Ні. Треба було раніше думати. Ми не раби, ми не робоча худоба.
Ніж увійшов у живіт Неджми. Та автоматично схопила Хельгу за руку обома своїми. Віктор ногою вдарив її у голову і та впала стікаючи кров’ю. Це було епічне видовище: тіло з якого виходять літри крові агонізує під крики порнофільму, а на фоні цього компанія вбивць ходить по кімнаті, немов у себе вдома. Атмосфера була радісною.
– А тепер ми продовжуємо нашу виставу, – сказала Хельга й витягла ножа. Посадивши її на підлозі і ставши за спину вона перерізала їй горло, а через хвилину й голову.
– Арабську хто знає? – спитала Хельга.
– Я – відповів Віктор.
– Візьми ручку й пиши привітання батькові.
Написавши, що бажала Хельга, вони засунули записку в рота і вийшли із головою. Хельга поклала її на ганку. Час було йти і підпільники попрямували до розвилки, де мала відбутись зустріч із іншими «ворогами бога».
Зореславину групку зустріли вже біля машини. На таку орду підпільників К’єтіл виділив військову вантажівку. Вони прибули першими і з нетерпінням чекали на інших разом із водієм. На ходу кинувши:
– Ну як у вас все пройшло? – Вільгельм заліз до авто.
– Нормально. Треба швидше їхати, часу немає.
Коли всі залізли, водій рушив. Обмінюючись враженнями, основна маса вела жваву бесіду, а командири вирішили поговорити із водієм Джузеппе. Той давно сидів у «Лісовій столиці» виконуючи роботу за принципом «прийми, подай, йде геть не заважай». Чоловік він був тихий, добрий, неконфліктний. Його багато хто любив по-товариському. Командири розговорилися з ним, адже їх цікавила ситуація в апараті.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!