Нова соціальна реальність 7 страница
– Як там у вас, Джузеппе, в столиці? – питав його Вільгельм.
– А що столиця? Нічого, нормально. Все як завжди йде. Щось приходить, щось покидає. Когось немає вже з нами… Що тут скажеш?
– Як там К’єтіл поживає? Які новини? – Питався старого Максим.
– Та що… Он добровольці вчора прибули із «Блоку». К’єтіл показав як завжди їм свою зверхність… Думаю вони цього ще не зрозуміли, але скоро анекдоти про нього складатимуть.
– А де ж їх розмістили? – Цікавився Вільгельм.
– Ну вас довго не було, ви мабуть і не знаєте. Табір же створили, там вони тренуватимуться, харчуватимуться. Непогані комплекси, скажу я вам.
– Що замислив? – серйозно запитав Максим.
– Та що тут гадати – війна на порозі стоїть!
– Та невже! Наш Лідер визрів? Не повірю! – Із сарказмом говорив Вільгельм, який був «за» війну.
– Визрів… Тільки хто воювати буде з командирів? Ви тут їдете, Відар на «Дузі», а деяких він розстріляв… Хто ж молодь й недосвідчених поведе за собою?...
– Тобто? Що ти маєш на увазі? – Із підозрою запитав Максим.
– Та збори ось нещодавно були… Багато командирів прибули. Була дискусія. Щось вони там із Лідером не поділили чи авторитет під сумнів поставили, я не знаю. Але факт залишається фактом: опісля засідання кількох розстріляли К’єтіла охоронці… Ось так, хлопці.
– Паскуда! – Проговорив із серцем Максим.
– Виродок! – Підтримав Вільгельм. – Він що, зовсім від реальності вже відірвався? Чи його кулею на землю повернути? Мерзота!
|
|
|
– Отакі от у нас хлопці справи…
– За це його взагалі треба зняти з посади та витурити з організації, або розстріляти! – Гаряче говорив Максим.
– Тільки моя вам пораду, хлопці: не лізьте. Ви ж знаєте які у вас із ним стосунки. Поки мовчіть, а там видно буде… Бо як удвох повстанете – буде те, що з попередниками. Не лізьте поки. Все одно його влада примарна. Він не відчуває за собою масовості і це його лютить та дратує. Приїздіть, роздивіться, покрутіться… Вас все одно до американців кинуть для тренувань. З ним поряд не будете весь час. Ви не одні такі…
– Старий має рацію, – задумливо сказав Максим. – Не лізьмо поки, хай час пройде, там видно буде. Чуєте всі мене? – Він звернувся до усіх постукавши по стінці. – На базі, та в апараті тримайте язика за зубами. Не час сперечатися із гнидами та підколодними зміями.
– Чуємо… – відповіли товариші, яких такі новини засмутили.
Далі їхали майже мовчки, у всіх якось зник настрій. Віктор курив собі тютюн й міркував про своє становище. Не думав він, що Лідер «АІРО» буде пихатим і самозакоханим мерзотником… Це нанесло удар йому, адже вперше він після стількох років безнадії перейшов до реального спротиву, людей знайшов і тут таке… Реально неприємно, коли ні в що не віриш, а повіривши – починаєш розчаровуватися. Може люди тут і хороші, але верхівка згнила. А там, де риба гниє з голови – порядку не буде. Віктор був ніхто і звали його поки ніяк, тому він вирішив триматися біля Максима й слухати, що він скаже, так як у того за плечима не один рік боротьби. Та й Вільгельм, судячи з усього буде з Максимом до самого кінця. Серцем він відчував, що назрівають ключові події, які можуть щось змінити. З такими свинцевими думками Віктор заснув під шум машини та вітру. Сьогодні видався гарний день.
|
|
|
Машина Джузеппе прибула рано-вранці. Підпільники попрощавшись із старим, були зустрінуті охороною КПП і доставлені до місця розташування особового складу «АІРО». Не можна сказати, що Віктор був вражений аж занадто, але і дивуватися йому була причина. Особливо після кількох років перебування у селищі і постійної виснажливої праці.
Те, про що згадували ветерани – «Лісова столиця», являло собою селище великого розміру із комплексом старих, але пристойних будівель та споруд. Можливо раніше тут було місто…
Північні регіони Європи не були повністю на 100% окуповані ономанськими військами. Формально тут існували округи, були Намісники, розташовувалися гарнізони, примусові виробництва та промисли. Фактично ж окупанти не сунули сюди носа через клімат і не розбудовану систему контролю над територіями. Тому частина округів фактично була «нічийною землею». Це дало можливість «АІРО» розмістити свій центр і сили саме тут. Сюди стікалися на наради окружні командири, звідси ж виїжджали автомобілі задля прийому вантажу від «доброго спонсора» з Північної Америки. Халіфат звісно ж знав про свої прикордонні проблеми, але у нього не було ані великого бажання, ані відповідних ресурсів у цьому регіоні, аби навести лад. Тому все йшло так, як йшло.
|
|
|
«Лісову столицю», яку із трьох сторін оточували лісові масиви, охороняли два кільця блокпостів із озброєними бойовиками. Тут же, у столиці, знаходився невеликий рибний цех, лісопилка, декілька модернізованих СТО та бункер, у якому розташувався Центральний апарат Руху. Словом, нічого незвичайного, але відсутність чорних пик окупантів та їх знущань над людьми, справляли приємне враження. Були тут й інші приміщення, призначення яких Вікторові не було поки що відоме. Швидше всього якісь адміністративні будівлі.
Дві групки підпільників було проведено до навчально-тренувального комплексу (НТК), де відучора першу ніч спали добровольці із «Білого Порядку». Аби компанію не розбивати серед чужих людей по кімнатах, їм було виділено приміщення, де заселилися чоловіки. Зореслава й Хельга поселилися поруч із кухнею та майстернею ремонту одягу і взуття. Підпільники вони хороші і досвідчені, але дисципліна – це головне. Тим паче зараз мало виковуватися бойове братство, а жінки серед сотень чоловіків виступили б деморалізуючим фактором.
|
|
|
Підпільникам на складі було видано комплекти постільної білизни і вони дружно зайнялися облаштуванням свого нового спільного помешкання. Усім після напружених переходів, акцій та втеч хотілося зробити зі свого приміщення щось на зразок домашньої кімнати, де можна було б відпочивати й спати. Робота підходила до завершення, коли увійшов посланець Лідера, якийсь дрібний бюрократ-чинуша, що плазував перед К’єтілом.
– Доброго ранку, – мовив він. – Командирам окружних осередків наказано з’явитися до Лідера. Негайно, додав він.
– Он як, – з іронією мовив Максим. – То він нас певно дуже хоче побачити?
– Я передаю наказ. Інше мене не обходить, – відповів посланець.
– Правильно, все правильно! – Із удаваною серйозність вигукнув Вільгельм. – Слово Лідера – закон. Йдемо зараз. Хлопці, а ви поки сходіть до дівчат, – звернувся він до інших, – допоможіть їм там розпакуватися й облаштувати кімнату. Ми хутко, сподіваюся.
На тому обоє вийшли слідком за посланцем із НТК і попрямували до бункеру, де вже кілька років як кроти сиділи К’єтіл і його Центральний апарат.
У Бункері дещо змінилося із того часу, як Максим і Вільгельм були тут востаннє. Ні, глибше його не викопали. Дорогий інтер’єр з’явився за цей час, що не могло не роздратувати тих, хто по округах недоїдав і спав де доведеться чи хворів не лікуючись.
– На інтер’єр грошики у них знаходяться, а на допомогу ніколи нічого немає простим бійцям Руху – підсумував побачене Вільгельм. – Мені тут вже не подобається, а нам сидіти з ним ще довго.
Вони увійшли до кабінету К’єтіла, який теж не був сірою обідраною дірою. Тут тобі і книги у шафі стояли із класиками європейської культури та ідеологічними розвідками. Були і крісла і стільці… На стінах були шпалери. Це було рідкісним явищем у такі важкі часи. Які там газети на стінах? У Лідера шпалери були навіть у туалеті!
Лідер традиційно сидів за столом над мапами із чаєм чи випивкою. Не відриваючись від розмови по телефону, він рукою вказав побратимам сісти на стільці. Скінчивши давати комусь коментарі та вказівки К’єтіл поглянув на них і привітався:
– Доброго дня, добрим людям на здоров’я!
– Доброго – відповіли йому гості.
– Давно ж вас тут не було, правда?
– Ага – мовив Вільгельм. – Ти як я бачив тут собі не штаб, а персональний готель влаштував і оздобив?
– Ну до готелю ще далеко, але комфорт – то важлива складова продуктивної роботи…
– Людям у сирих напівзруйнованих будівлях не так комфортно як тобі, – мовив Максим. – Коли нам потрібні кошти – у вас їх немає, а на оздоблення завжди знаходиться…
– Не будемо розігравати сцени із серіалів минулого: ви мене не хочете бачити, а я вам не радий, але нині є дещо важливіше за ваше чванство і наші суперечки…
– Чванство не наше, а твоє, – виправив його Вільгельм.
– Не будемо сперечатися. Багато води сплинуло за ці роки. Давайте перейдемо до справи. Ви вже поселилися?
– Так.
– Добре. Добровольців бачили вже? Вони ваші сусіди.
– Ще ні. Ми зарано приїхали, вони ще спали мабуть, – відповів Максим.
– Ясно. Ну жити будете під одним дахом тепер. Що від вас вимагається? Ваш досвід необхідно передати молодим. Ми з вами не перший рік «варимось» у цій боротьбі…
– Хто «вариться», а хто «плаває», – мовив Вільгельм.
– Не важливо. Лідер тут я. Ви будете добровольцям та нашим бійцям читати лекції на тему поточної ситуації у Європі, перспектив нашої боротьби, геополітичних процесів сьогодні, знайомити їх із політичною доктриною. Також я зараз запрошу інших інструкторів і ми спільно виробимо графіки чергування на КПП, навчання та тренування і так далі. Словом ви маєте підготувати «зелених» і недосвідчених людей і викувати із них партизан та солдатів. Вони повинні вміти все, що необхідно нам для боротьби. Зможете?
– Зможемо, але не удвох – задумливо проговорив Максим.
– Я ж сказав, будуть ще інструктори. Тут є і ФБРівські інструктори. Є і люди, знайомі із військовою технікою.
– Я так розумію, що ми починаємо діяти через місяць? – запитав Вільгельм.
– Півтора, не менше. Людей багато і вчити багатьох потрібно.
Набравши номер, Лідер запросив інших інструкторів. Всі разом вони почали роботу і жваву дискусію з приводу графіків підготовки. Обговорення затягнулося до обіду. Нарешті все було погоджено, кожен знав свої обов’язки, повноваження і розпорощавшись ненадовго із своїм Лідером вийшли на вулицю.
– Ну що, – мовив Максим, – війна війною, а обід за розкладом?
– Я не стану заперечувати, – жартував Вільгельм. – Я на додаткову дієту сідати не збираюсь!
Забравши своїх людей, вони організовано пішли до їдальні, де саме тривав обід і рекрути із-за Атлантики харчувалися. Всім серйозно пощастило із прийомом їжі у «Лісовій столиці». Ну що б здавалося говорити про якусь гречану кашу? А от і ні. Ти приходиш до їдальні, де тебе годують тричі на день, і отримуєш свою порцію. Ніхто не штовхається, не кричить про нестачу їжі. Обід розсипають білі нормальні обличчя, а не козячі чи мавпячі.
Немає виродків роду людського, що горлають і вибивають їжу з рук. Всі більш-менш ввічливі один з одним. Тут видно, що це нехай і скромна, але людська їдальня. На відміну від того абсурду із криками, плачем і побоями під час обіду на виробництвах у Намісників. Багато хто не міг спершу адаптуватися і навіть тарілку міцно тримав біля себе рефлекторно, але з часом люди приходили до нормального стану.
Побратими отримали свої порції і зайняли великий стіл. Розмови якось не клеїлися, – мабуть усі були стомлені нічною акцією, переїздом і облаштуванням помешкання. Пообідавши всі вийшли на вулицю на перекур. До них підійшли Білл та Девід. Проблем у спілкуванні не виникало, так як Віктор, Вільгельм й Максим англійською мовою володіли добре.
– Ми чули, що ви будете нашими інструкторами? – Запитав тиснучи руки усім Білл.
– Так, але не усі гуртом, – усміхнувся Віктор. – Лиш ось ці двоє, – він вказав на командирів.
– А яка буде програма підготовки? – Тиснучи слідом за Біллом руки цікавився Девід.
– Не хвилюйтесь, роботи у нас з вами вистачає, – запевнив їх Максим. – Буде як теорія, так і практика. А буде і два в одному. Ви краще охарактеризуйте своїх людей: хто такі? Що можуть? Хоча б в узагальненому вигляді.
– Ну наші люди, ніяких особливих навичок у своїй масі не мають. Є такі, що вивчали елементи ножового бою, є декілька спортсменів, дехто служив в армії, частина вміє водити важкі автомобілі. Однак значний контингент або судимий раніше або не пішов служити до мультирасової армії, – склав на ходу резюме Білл. – Хоча є і цінні елементи: пілоти та танкісти, наприклад.
– Важкувато буде з вашими, – промовив похитавши головою Вільгельм, – Але й вода крапля за краплею камінь сточить. Сподіваюсь ваші й наші разом поставлять все на ноги.
– Ми сподіваємось, що так і буде, – мовив із надією Девід. – Скажіть, а чи будуть курси по виготовленню вибухівки та супутніх пристроїв для детонації?
– Гадаю, що будуть, – хитро посміхнувся Максим дивлячись на Віктора. – Ось у нас є Віктор, який цим займається. Він може вам усе показувати й навчати. Ми тут на днях винесли у повітря автоколону виробничу і мечеть. Десятки виродків загинули, сотні скалічено чи поранено. Десь ще в організації були люди такої спеціальності, але не знаю чи жив вони зараз.
– Нічого собі! – Із захопленням мовив Білл. – Ми у себе також чинили теракти, але не такого масштабу.. Так ти, Вікторе, будеш нас вчити?
– Так мене ж офіційно ніхто не призначав, – відповів йому Віктор, – але якщо у цьому є необхідність то я готовий прислужитись задля спільної справи. Не тільки ж харчі організації проїдати задарма.
– Будеш інструктором, я повідомлю в Апараті. Іржі теж може, але не на такому рівні як ти. Взагалі, ти будеш моїм заступником бо співпрацювати і взаємодіяти із американцями доведеться часто. Згоден? – запитав Максим.
– Так. Згоден.
– А ви, хлопці, я так розумію очолюєте «Білий Порядок»? – запитав нових знайомих Вільгельм.
– Так – відповів Девід.
– У такому разі, я вважаю, що нам потрібно буде бути весь час у контакті аби обмінюватися інформацією та співпрацювати. Що скажете, панове? – цікавився Вільгельм.
– Це гарна ідея, – мовив Білл, – тим паче ми тут ні з ким зв’язки не налагоджували. Які зараз до речі плани? Мої люди вільні і нічим не займаються.
– А вам хіба не говорили? – запитав із подивом Вільгельм.
– Ні, – відказав Девід. – Один із апарату сказав, щоб інструктори самі прийняли рішення. От ми до вас і підійшли власне кажучи…
– Чорт знає що! – буркнув Віктор. – Оце так збираються воювати?
– Якщо у вас нічого не стоїть за розкладом, тоді я пропоную витратити час із користю. Зробимо таким чином: спочатку я проведу лекцію, де ознайомлю вас із справжнім станом справ у Європі і з тими, хто буде вашими супротивниками. А потім хтось із вас виступить і розповість про ситуацію на вашій Батьківщині. Лекцію проведемо у актовій залі. Ви її бачили у нас у приміщенні. Якраз звикатимете бути пліч-о-пліч, бо тепер ми усі одна міцна команда, – розклав карти рекрутам Максим.
– Я підтримую, – мовив Білл, – я тоді зберу наших і ми скоро прийдемо.
– Домовились, – відповів Максим, – починаємо хвилин через тридцять. Якраз ще хтось може обідає чи перекур влаштував собі.
Лідери добровольців пішли до своїх людей пояснити що до чого і організувати похід до актової зали, а побратими докуривши пішли одразу займати свої місця у перших рядах.
– Слухайте, мені вже подобаються наші союзники, – посміхнувся Ерік.
– Так, здається хлопці якраз нормальні. Але покаже час, – відповів йому Віктор.
Коли усі зібралися, Максим почав свою лекцію. Прийшли його послухати навіть К’єтіл із своїми прислужниками. Взагалі зала наповнилась повністю, бо командира прийшли послухати й підпільники, які не чули його вже дуже давно, а тому засумували за його живим, правдивим словом.
Про що розповідав командир Максим? Нічого нового чи незвичайного. Лиш ту гірку правду про ситуацію в Європі:
– … Вірити ЗМІ – це себе не поважати. Європа вже це пройшла! Коли палали квартали, нас запевняли у нормальності і підконтрольності ситуації. Коли ґвалтували наших дітей та жінок, то нас звинувачували у расизмі! Коли цілі області та землі ісламізувалися і приймали свої власні закони, то нам пояснювали, що це свобода віросповідання й толерантність. І люди вірили! Вірили і тоді, коли озброєні мусульмани брали під свій контроль місто за містом, регіон за регіоном. Еліти продані і куплені декілька разів швидко втікали, а ми лишилися кинуті напризволяще під обстрілами важкої артилерії й розправами. Правда нашого буття набагато страшніша, аніж вам там показували за океаном.
Треба чітко розуміти й усвідомлювати, що Халіфат – це політичне утворення із плановою економікою з елементами рабства. Вас спокійно можуть розстріляти, якщо у начальника чи намісника або іншої тварюки не буде настрою. Епоха скарг та міжнародних судів скінчилася. Міжнародні суди засудили і винесли вирок собі. Європа сьогодні – це сировинний придаток і полігон для різного роду експериментів. Халіфат ніяка не федерація. Халіфат – це унітарна держава із абсолютною монархією та безпартійністю. Халіф опісля релігійної реформи й повторної коронації взяв собі ім’я Теократ Перший. Це все не просто так. Завдяки таким як ономани, світ повільно, але впевнено крокує назад до феодального Середньовіччя у його негативних проявах, помноженого на сучасну зброю.
Ви у «Блоці» не зовсім орієнтувалися у ситуації, тому вам дуже важливо знати таку інформацію. У вас такого роду протистоянь немає, але у вас інші проблеми, які не менш гострі і потребують негайної шокової терапії. Над вами сидять такі самі ділки, такий самий продажний уряд, який своєю політикою дограється до расової революції чорних і деградації усіх суспільно-політичних інститутів. Ця банда веде вашу Батьківщину у прірву. Те, що ви змогли покинути її і приїхати допомогти нам у скрутну хвилину – для нас велика честь. Ми обіцяємо: якщо переможемо у Європі, то допоможемо вам…Слава Перемозі!
– Слава!!! – гаркнула зала сотнями горлянок кинувши вгору праві руки.
Таких овацій Європа не бачила років зі сто. Далі Максимові довго аплодували всі аж поки він не запросив на сцену Білла і не зійшов до своїх побратимів. Не аплодували лиш К’єтіл та його челядь. Теперішній Лідер усвідомлював, що до Максима, як вождя, йому далеко. Не люблять його повстанці, чужий він їм. А Максим їм як друг і брат, а декому як батько. Це було дуже небезпечно, але наразі голова К’єтіла була заповнена більш важливими планами, аніж підвищення свого іміджу в очах підлеглих. Того ж таки Максима потрібно лиш тримати на відстані й правильно використовувати його таланти і все буде нормально. Правильні формули: друзів тримай близько, а ворогів ще ближче; змушуй інших виконувати твою роботу.
Послухавши і окинувши поглядом залу, Лідер «АІРО» мовчки вийшов. За ним послідкували його підлабузники. На місце Максима вийшов Білл і під оплески почав не менш емоційну та гнівливу промову. На момент його виступу у залі взагалі запанувала атмосфера братерства. Відчувалося, що прямо тут і зараз відбувається кристалізація моноліту із фанатично відданих справі людей, які будуть битися за свої переконання до останнього подиху. І битимуться для початку тут, у Європі, а потім може й в Америці.
Якщо до прибуття в «Лісову столицю» кожен день був насиченим, але тягнувся довго, то після прибуття дні полетіли за днями, а тижні за тижнями. Віктор і товариші й не помічали спершу цього. Втім як і решта майбутніх солдатів та вже чинних. Кожного дня було приблизно одне й те ж саме, але це була приємна монотонність. Хотілося працювати і над собою і над іншими.
Віктор тепер жив життям військового старшини. Він читав підпільникам та рекрутам лекції, вчив їх на практиці виготовляти вибухівку та поводитися із нею. Ресурси Центральний апарат йому виділив. Разом із іншими командирами та інструкторами часто бував у бункері, де брав участь в обговоренні і розробці тактичних та стратегічних планів наступу і оборони.
Тут, у серці «АІРО», він заслужив неабиякий авторитет серед людей. Його не боялися, його поважали і по-товариському любили. Віктор був гордий з того, що він теж вносив значний вклад у їхню спільну боротьбу проти ономанської окупації Європи. Як добре, що він зробив правильний вибір! Як добре, що він перейшов від животіння на кар’єрі до вільного життя, нехай і напіввійськового. Все одно таким чином він більше принесе користі, аніж згнив би у квартирі від туберкульозу.
А тим часом «Лісова столиця» кипіла від роботи. Кожного дня прибувало по декілька людей, велись постійні консультації окружних командирів із Лідером, із своїми людьми, із Центральним апаратом. Все було настільки динамічно, що здавалось працював єдиний організм. Фізичні ранкові вправи змінювалися теорією та лекціями, а ті у свою чергу практичними заняттями. Розвивалися і працювали над собою усі: як бійці, так і самі інструктори та командири. У тому, що насувалося із-за обрію, необхідно було бути тільки витривалим. Інших варіантів не було.
Підпільники, що прийшли разом із Максимом та Вільгельмом, працювали над собою не покладаючи рук, із повною самовіддачею. Ніхто не хотів пасти задніх. Вони міцно потоваришували із рекрутами «Білого Порядку». На фоні цього їм довелось вдосконалювати, а кому й зовсім розвивати свої знання англійської мови. Не дуже приємно, коли хочеш сказати щось побратимові, але не можеш. Та хіба проблема вивчити мову, якщо нею спілкується значна частина товаришів по зброї і раді допомогти тобі?
Василь, заступник Вільгельма, як і раніше був тепер «складським щуром» і займався обліком всього, що можна було рахувати. Тепер це були колосальні обсяги речей та продукції. Але його місія була не менш важливою, адже без порядку у продуктах харчування та одягові, майбутнім солдатам було б дуже важко воювати. Допомагав йому Куннар, який займався прийомом товару та речей. Вільгельм призначив Еріка своїм заступником, який йому імпонував своїм ентузіазмом і готовністю вбивати без зайвих роздумів. Вони були чимось схожими.
Хельга й Зореслава були завалені роботою. Жінки тільки й того, що виходили задля прийому їжу чи сну. Їх звісно було не двоє на такий натовп чоловіків, а більше десятка, але цього було малувато. Весь інший час вони займалися пошиттям одягу й форми для добровольців та підпільників. Адже голий і босий солдат – не солдат. Воювати потрібно маючи на плечах необхідний мінімум. Що не кажіть, а К’єтіл у цьому плані дійсно чинив правильно екіпіруючи своїх людей. Чи то бунту голодних боявся чи совість була – не відомо, але факт залишається фактом.
Інструктори й командири через день бували у кабінеті Лідера, де разом із ним та апаратом організації розробляли плани наступу, вносили корективи, заслуховували один одного, вивчали мапи місцевості. Інколи така творча інтелектуальна робота могла затягнутись до вечора. Але на те ніхто не зважав, бо усі були зацікавлені у розробці досконалих планів, аби у протистоянні понести якнайменші втрати техніки та особового складу. А кожна одиниця техніки була для підпільників чимось значним, вони берегли її і доглядали. Обід їм туди у такому випадкові приносили. Так що ніхто не скаржився.
Для протистояння потрібні були люди, але «Європа» поняття широке. На переходи й переїзди крадькома цілого осередку із 5-10 осіб, скажімо із Італії, необхідно було витратити не один день. Процеси затягувалися, коли дорогою на північ осередки вступали у локальні сутички із органами правопорядку чи армійськими підрозділами. Не усі діставалися до точки збору. Хтось помирав у бою і його забирали у чертоги воїнів, а когось довго й нудно катували.
Аби пришвидшити процес прибуття осередків до «столиці», К’єтіл видав наказ у якому категорично заборонялося після саморозпуску окружного осередку «грюкати дверима», як це зробили групи Максима та Вільгельма. Тепер ставало зрозуміло, що акції їхні по-своєму принесли більше шкоди, аніж користі. Адже по усій Європі патрулювання було посилено і багато підпільників було вбито чи схоплено. А якраз зараз не час було провокувати солдатів, поліцейські сили та адміністрацію. Потрібно було робити все максимально тихо. Силу потрібно було вигодувати таємно…
Справа мало-помалу пішла, коли було прийнято рішення про забезпечення безпеки прибуваючих осередків методом допомоги їм прикордонних, що межували із територіями повстанців. Бути ближчим до «столиці» ще не означало прибути до неї першим.
Працювати окрім як над підготовкою солдатів було багато над чим… Бійці – це дуже важливо, але яка з них буде користь якщо їм вчасно не нададуть медичну допомогу, не підвезуть набої? Усього лиш гарматне м'ясо. Тому за численними зауваженнями командирів, К’єтіл видав наказ про створення якісного тилового та медичного забезпечення. Цим зайнялися переважно жінки, старі підпільники, інваліди та медики.
Ні, ці категорії у жодному разі не меншовартісні, але кожному своє. Від жінки-медика у рукопашному бою та під час артобстрілів користі не буде ніякої, але у тилу її вміння та знання стануть безцінними. Те ж стосується й підпільників, що стали інвалідами внаслідок партизанських дій чи протистоянь із ономанами. Без стопи інвалід не побіжить, але своїми золотими руками у тилу зможе ремонтувати радіоелектроніку. Місце знайшлось для кожного. Апарат розробляв також заздалегідь і закони та постанови, які мали б регулювати відносини та життя людей на звільнених територіях в цілому. Заздалегідь призначалися члени адміністрацій, які розумілися на специфіці округів.
Коли було точно визначено напрямки операцій, були заслані розвідувальні групки на місця, аби точно вивчити місцевість і все оцінити з метою обладнання похідних медичних пунктів та шпиталів для поранених бійців.
Було враховано й спосіб пересування техніки та підвезення запасів бензину. Аби наступ і протистояння були успішними, було прийнято рішення про виведення із експлуатації ліній телекомунікації та ЛЕП. Це дало б змогу атакувати несподівано, наголову розгромити ворога і закріпитися на його території з метою створення плацдарму для подальшого наступу. Тут зіграла на користь «АІРО» відсутність технологій на значних територіях. Планшет Аллах забороняв, як і джинси. Ноутбуки, комп’ютери, планшети були дозволені лише у військовій сфері і те у незначній кількості.
Не забували в апараті і за місцеве населення тих регіонів, які будуть звільнятися. Був підготований непоганий пропагандистський матеріал, який закликав до вступу у боротьбу на боці «АІРО». Цю ідею обстоювали командири, так як розуміли, що втрати неминучі, а поповнювати армію людьми просто необхідно, аби вона не була «армією» на папері. Бо паперовими арміями окупантів не злякаєш. Тут потрібні живі люди із бажанням вбивати та ненавистю.
Однак К’єтіл і його прибічники скромно не звертали уваги на постановку цього питання. Вони ухилялися від прямих відповідей на все, що стосувалося цього питання перекладаючи відповідальність один на одного. Це було дуже дивно і нехарактерно для нього, адже Лідер «АІРО» був властолюбною людиною і питання вивчав детально.
Така позиція Лідера та його апарату була дивною і викликала підозри у Віктора, Максима, Вільгельма. Та й хіба тільки у них? Проникливих командирів та бійців вистачало. Але наразі це були лише якісь підозри, а приходити без доказів до К’єтіла і закидати йому, що він «каламутить воду» було небезпечно. Всі пам’ятали, як той розправлявся із опонентами всередині організації. Європейці розуміли це дуже добре, тому вирішено було сповістити командирів рекрутів, які були не обізнані. Повечерявши, трійця вийшла і попрямувала до Білла та Девіда. Відійшовши з ними убік Максим почав:
– Друзі, у нас є тема для обговорення. Важлива.
– Щось трапилось? – запитав Девід.
– Так. Ви бачити дивну поведінку Лідера у питаннях мобілізації та озброєння населення?
– Незрозуміла поведінка. – сказав Білл.
– Тут не все просто так…
– Яка ж причина? – Запитав Білл Максима.
– Поки важко відповісти. Ви головне повідомте своїм бійцям нехай тримають язика за зубами і нічого не коментують та не іронізують. Вам простіше, бо ваші люди взагалі мало з ким контактують із наших. Важко сказати хто на боці Лідера і донесе на вас чи нас, а хто до нього в опозиції. Ми ж ось вважаємо, що наший Лідер нас взагалі зрадить…
– Тобто «зрадить»? – запитав із підозрою Девід.
– Він цілком ймовірно не розширюватиме наступ і захоче встановити одноосібний режим правління на невеликих звільнених територіях. Тобто війну доведеться вести не з якихось там расових почуттів, а лише для здобуття і розширення влади однієї людини. Ось так.. Поки потрібно бути дуже обережними у судженнях та діях, так як ми нічого не знаємо напевно.
– Добре, як скажете, – мовив Девід. – Нічого собі! Невже дійсно так буде?! Наші люди цього зовсім не сприймуть…
– Гадаєш ми сприймаємо? – втрутився у розмову Вільгельм. – Якщо острахи підтвердяться, то доведеться «улюбленого» лідера розстріляти до бісової матері. Виходить він тоді брехав абсолютно усім. Виходить купа підпільників загинули даремно по усій Європі! Та люди роками чекають коли ж почнеться справедливе повстання! Люди, звичайні робітники, готові будуть нас підтримати у нашій національно-визвольній боротьбі. Маси лиш сидять досі тому, що всі бояться брати на себе якусь відповідальність за свої дії і за результат. Ми теж гинути даремно не будемо!
– Звісно не будемо! – Сказав твердо Віктор. – Ми що, станемо слухати «офісний планктон»? Не хочуть воювати – не треба. Ми без них впораємось, аби лиш не заважали. А будуть заважати, то я сподіваюсь, що ваш авторитет Максиме й Вільгельме, схилить принаймні більшість командирів до вас і всю оту компанію буде із бункеру викинуто геть!
– Але наші опозиційні погляди теж не варто усім демонструвати. Минулого разу опозицію просто за його наказом розстріляли, – відкрив для добровольців таємницю Вільгельм.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!