Нова соціальна реальність 13 страница
– Ув’язнені! Негайно складіть зброю і розблокуйте входи-виходи, в’їзди-виїзди. Я гарантую вам довічне. Інакше територію буде атаковано, а вас буде знищено. Ви живі досі лише тому, що нам шкода руйнувати виробничий комплекс на цій території.
Люди вислухали його звернення, але ані страху, ані вагань щодо прийнятого рішення боротися до останнього не було. Всі прекрасно знали, що оте Начальникове «довічне» означатиме довічне катування й знущання коли ономанам заманеться. Слова попросив Віктор і звернувся у відповідь:
– Говорю від імені ув’язнених! Зброю ми не складемо і на вимоги не погодимось. Ми знаємо, що у випадку поразки нас чекає смерть. Я звертаюсь до солдатів: переходьте на наший бік! Ви чули, що наші сили у Європі здобули собі місце під сонцем. Влада знущається не тільки із нас, вона ж і вас та ваших близьких мучить. Чи ж ми з вами не однієї європейської крові, аби брат брата вбивав за фальшиві окупаційні цінності? Не стріляймо один одного, бо то марна кров!
Посталі напружились. Люди почали ховатися із відкритої території під захист стін та будівель. Начальник округу зрозумів, що миру не буде і віддав наказ про початок штурму, але солдати озирались один на одного й більшість не хотіла йти в атаку. Значить слова Віктора влучили у їхні серця.
– Я наказав йти в атаку! – Гаркнув командир. – Це що, невиконання наказу? Розстріляю…
Це були останні його слова. Офіцер з числа «новонавернених» вистрілив йому в голову. Виникла гнітюча пауза на кілька секунд. Офіцер, піднявши пістолет, мовив до усіх присутніх:
|
|
|
– Особисто я та мої підлеглі не будуть брати участі у каральних рейдах та вбивствах опонентів. Це не військова операція, а забій худоби. Для такої роботи існує Служба Порядку. Нехай я і проклятий людьми за зраду віри батьківської і службу окупантам, та залишки честі в мені ще є! Хто хоче служити режимові і надалі – відступайте назад.
Більшість відгукнулася схвально, зааплодувавши командирові. Ті, хто вирішив наказу не порушувати відмежувалися від бунтуючих солдатів і відступили в бік казарм, послухавшись поради. Більшість техніки лишилось за солдатами. Кільце облоги було знято. Офіцер взявши гучномовець звернувся до в’язнів:
– Говорить Вільям, офіцер «новонавернених». Я та більшість людей виконувати накази не збираємось і проводити рейд не будемо. Меншість, ті, хто лишились вірними ономанам – відступили.
Люди, під проводом ватажків вітали таке рішення і допустили на свою територію делегацію з числа солдатів. Повсталі злочинці й солдати-відступники порозумілися і вирішили діяти спільно. Отже починалася нова фаза боротьби. Боротьби масової, озброєної. Повстанці почали спільний наступ.
|
|
|
Було оточено склади зі зброєю місцевого гарнізону й казарми. Солдатам й офіцерам було запропоновано здатися, але вони відмовилися і відкрили вогонь. Повстанці у відповідь знищили після важкого бою майже усіх. Робітники у містечку та його околицях, зачувши новину про повстання в’язнів й солдатів почали нищити своїх експлуататорів прямо на виробництвах та підприємствах. Спалахнули кілька будівель, містом покотилися погроми й вбивства. Народний гнів вирвався назовні і знаходив своїх жертв. То тут, то там лежали трупи чоловіків, жінок й дітей, лежали серед трупів й важкопоранені, що спливали кров’ю та не було кому їм допомогти. Головного проповідника було вбито й повішено на площі містечка із Кораном, прибитим цвяхом до лоба. Общину було вирізано до ноги.
Буквально за добу владу в містечку в свої руки взяли робітники, в’язні й солдати. Керування взяли на себе офіцери й ті, хто розумілися на принципах управління колективами та підприємствами. На загальних зборах було вирішено продовжити наступ на сусідні містечка й селища. У такій ситуації головне було розвинути успіх, поки ономани не оговтались.
|
|
|
До управління процесами, громада хотіла залучити й Віктора, як хорошого організатора, втім той відмовився від пропозиції, мотивуючи це тим, що він не місцевий і хоче просто допомагати. Єдине про що він просив, так це про зв'язок. Небагато людей розуміли, що самотужки, кинувши виклик усій Британії, містечко не втримається. Необхідно було дізнатися у Максима щодо приготувань. Набравши номер він потрапив прямо до нього.
– Алло! Слухаю! – Мовив десь із Мурманську Максим.
– Максиме, на зв’язкові Віктор. Тобі переказали інформацію?
– Вітаю! Радий тебе чути. Так інформацію переказали, а я одразу переадресував її на «Дугу».
– Ну і як? – Нетерпляче запитував Віктор. – Ви готові? У нас сприятлива ситуація. Містечко самотужки звільнили без серйозних втрат та нам довго не втриматись.
– Не турбуйся, Вікторе! Завтра об’єднані сили, думаю, вже у вас будуть. Вони вже вирушили!
– Радий чути! Значить боротьба продовжується! – Мовив із азартом Віктор.
– А ти як думав? Сам, до речі, коли у гості завітаєш? Людей відіслав, а сам лишився.
– Я не знаю. Поки я тут потрібен. Хочу допомогти людям.
– Ясно. Тоді одразу рушай до Рейк’явіку і там вже й зустрінемось. Буде про що поговорити.
Закінчивши розмову, Віктор попросив ватажків військових зібратися на засідання й вислухати його. На засіданні він поділився інформацією про те, що союзники вже в дорозі. Тому не варто ризикувати тисячами життів і сліпо йти в атаку. Він запропонував закріпитися, створити опорний пункт для розташування військ союзників. Саме звідси можна було б почати наступ маючи певні переваги: лояльний тил, зручне місце для дислокації, пункт для прибуття підкріплення, медичний шпиталь. Присутні, уважно вислухавши пропозиції, погодились після узгодження деталей на цю пропозицію. Все ж таки люди вони були військовими і на відміну від робітництва розуміли, що для перемоги голого ентузіазму буде замало проти такого монстра як окупаційний ономанський режим.
|
|
|
Сил союзників довго чекати не довелося – наступного дня флот з’явився. Населення радісно вітало військових. Віктор разом із офіцерами та колишніми політв’язнями зустрівся із командуванням експедиції і з’ясувалося, що у вторгненні беруть участь як військовики із самої «Дуги», так і добровольці із ПАК і ЗАК. Загони «АТ», як і солдати із «БФЄ» були задіяні без розпізнавальних знаків. Все йшло так, як домовлялися напередодні. Солдатів було швидко проінформовано, частина командування лишилася у створеному на місці штабі наступу. Всі інші рушили в бій – сміливість бере міста, скромність не шанується.
Кораблі рушили морем вздовж узбережжя, наносячи удари із важкої артилерії по територіям, підконтрольним ономанам. Нападу зазнали і кораблі та катери, що були або знищені у місцях своєї дислокації, або під час виходу на бій. Частина суден взагалі одразу вивішувала білий прапор і передавала сигнали про свою капітуляцію. Ономанське військове й цивільне керівництво було розгубленим й наляканим. На вимогу виходу на бій, керівництво наштовхувалося на відмову не тільки моряків, але й офіцерів. Хоча звісно були і ті, хто завзято кинувся виконувати накази.
Тим часом на суші діяли нечисленна авіація й сухопутні війська. Авіація бомбардувала військові об’єкти й техніку, а солдати займали територію за територією з боями. Війська вторгнення поповнювалися місцевим населенням й ономанами, що переходили на їх бік. Проблемою було лише озброєння й обмундирування людей. Всюди, куди приходили сухопутні війська вторгнення, вони намагалися страчувати весь управлінський апарат і скасовували постанови та закони Халіфату. Діяли «Суди честі і справедливості» і вводився воєнний стан. Місцеву владу обирали із числа самих жителів та представників сил «Дуги» чи «БФЄ».
Мабуть вперше за усю історію військового конфлікту Халіфату із білими повстанцями, солдати халіфа Теократа у такій великій кількості переходили на бік європейців. Звістки до Генштабу із Британських островів надходили гнітючими. Бої ще тільки-но розгорілися, пройшло кілька діб, а вже було знищено значну частину техніки, зайнято значні території, взято під контроль військові склади. Очевидно, що для Халіфату війна була програною, це було лишень питанням часу. А тут ще й колосальне напруження сил на Африканському напрямі.
Віктор, зробивши свій внесок у відвоювання Британії, разом із Вільямом та кількома офіцерами відбув до Рейк’явіку, де мав зустрітися із білою елітою Америки, Європи та Ісландії. Тому наступні тижні були не менш насиченими, бо вони потрапили із військових баталій на арену політичних.
Острови будуть взяті під контроль – це був факт, що підкріплювався щоденними донесеннями із території воєнних дій. Поставало серйозне питання, що вимагало вирішення: об’єднання всіх територій заселених білими людьми в єдине державне утворення. Сказати про це було легко, набагато складніше було це реалізувати на практиці. Можна сказати, що у північній півкулі планети формувалося наразі аж 4 суб’єкти, кожен із яких претендував на статус політичного центру білої раси. Небезпека полягала у тому, що після зміни першого покоління лідерів, друге могло розпочати братовбивчі війни, або вступати у союзи із «Блоком» чи Халіфатом проти іншого білого суб’єкту. Цього і хотів не допустити Максим, натякаючи Вікторові на розмову. До того ж треба було продовжувати відвоювання і на землях Європи, а це потребувало централізації сил та ресурсів. Прибув і він теж власною персоною, залишивши керувати справами Вільгельма. Прибув і Джеймс із Півночі. Адміністрація уряду «Дуги» у ті дні була схожою на дискусійний клуб, де не тільки проходили дебати, а й обіди та вечері лідерів білих.
Питанням номер один був територіальний устрій майбутньої держави. Проектів було декілька: унітарна держава із єдиним сильним центром, федерація із чотирма суб’єктами і центрами, федерація із багатьма історичними землями і центрами в них. Зупинитись вирішили на другому варіанті. Питання щодо конкретних столиць кожного суб’єкту було вирішено відкласти до закінчення військових дій на островах.
Трохи важче справи просувалися у питанні політичної системи та форми правління. Адже у різних суб’єктах вони були різними: президентська республіка на «Дузі», общинний тип суспільства Півночі Америки, вождизм на території Європи, військова адміністрація у Британії. Максим, Відар і Джеймс претендували на статус головного лідера, головного вождя. Люди, що йшли за ними, довіряли своїм очільникам, але із пересторогою ставилися до чужих. Це не означало, що для жителів Півночі Америки Відар чи Максим були нікчемами, але поважали і підпорядковувалися вони все ж таки Джеймсові.
Врешті-решт всі пристали на пропозицію обрати Вождем майбутньої держави Максима, враховуючи його внесок у боротьбу та авторитет. Джеймс залишився лідером Півночі Америки, Відар – «Дуги», Вільгельм – ставав автоматично головним на відвойованих територіях Європи. Британію було запропоновано очолити Вікторові, але той рішуче відмовився, тому владу було віддано Вільямові. Вся четвірка лідерів разом із Вождем утворювала Вищу Раду, що опікувалася питаннями війни і миру, представляла майбутню державу у відносинах із іншими державами.
Дискутували і з приводу парламентаризму як інституту і гілки влади. Частина вважала його непотрібним і ставилася вороже, частина необхідним, але за умови, що він не буде схожим на безвідповідальні парламенти минулого. Питання ускладнювалося тим, що за винятком хіба що «Дуги», парламентські традиції було зруйновано у Європі та Британії зовсім або викривлено до однопартійної диктатури як у «Блокові».
Хто має обирати депутатів і яким чином? Що конкретно робитимуть самі депутати? Яка буде їх пропорційність по суб’єктам? Такі виникали питання в ході дискусії. Все ж таки вирішено було, що парламентаризм, як інститут влади потрібен. Депутатів мали обирати на загальних зборах відкритим голосуванням шляхом підняття руки. Обирати мали право люди дорослі і лише чоловіки після 30 років. Аби унеможливити спекуляції та лобіювання інтересів якогось одного суб’єкту, парламент мав складатися із 4000 тисяч депутатів – по 1000 від кожного.
Парламент мав збиратися один раз на рік на сесію, де приймав необхідні рішення та закони. Строку повноважень окремого депутата передбачено не було. Громада могла відкликати свого представника, якщо він не виконував покладених на нього функцій. Прийняті парламентом рішення й закони втілювалися у реальну площину урядом, що мав формуватися на професійній основі і адміністраціями на місцях.
Коли шмат кістяку майбутньої держави було закладено і зафіксовано на папері – постало питання єдиної валюти й економічної системи. Тут дебатів не було, тут були запрошені люди із економічною освітою. Запрошені проаналізували для присутніх три типи економіки й рекомендували взяти за основу змішану. Також було рекомендовано в якості єдиної валюти крону «Дуги», що вже вводилася на території Європи. Таким чином майбутня держава змогла б уникнути штучних обвалів, що їх з метою диверсії могли б організувати спецслужби «Блоку» чи Халіфату. Навіть більше – майбутня держава сама могла виготовляти фальшиву валюту конкурентів і «вкидати» її на їхні ринки. Спеціалісти й радники, що звітували із економічних питань були згуртовані у профільні комісії, що займалися переліком цих питань. У майбутньому вони мали бути залучені до роботи у центральному уряді.
Після розгляду економічних питань до Рейк’явіку все частіше викликалися спеціалісти та знавці своєї справи, перед якими піднімалися питання освіти, культури, науки, релігії, екології, відбудови міст, переоснащення технологіями. Роботи було дійсно багато. Ті, хто проявив себе як компетентний спеціаліст залучалися до роботи у комісіях і отримував оклад та місце проживання. Тому не дивно, що вчорашні бійці із «БФЄ» Максима чи УБЗ «АТ» Джеймса, вже сьогодні змінювали блокпости на кабінети. Адже ще раніше саме ці бійці були освітянами чи управлінцями і стали вояками вимушено – через загрозу для життя свого та своїх близьких.
Висновки і рекомендації комісій та результати дебатів фіксувалися на папері і лягали на стіл. У потрібний момент вони мали бути оприлюднені, а проекти, написані на них – реалізовані. Лишалось дочекатися відвоювання Британії і вирішити інші військові питання. Максим дуже хотів втілити в реальність проект держави, але для цього потрібен був тимчасовий мир усіх її суб’єктів із їхніми супротивниками. Північ Америки без зупинки атакувала і відбивала атаки чорних, а «Дуга» воювала на островах. Об’єднуючись в єдину державу інші суб’єкти опинялися у стані війни як з «Блоком», так і з Халіфатом. А такої війни на два фронти довго витримати було неможливо. Цю стратегію до речі використав Максим, підбивши Відара на вторгнення. Він знав, що воювати із чорними в Африці і з «Дугою» на островах Халіф довго не зможе.
Бойові дії на островах тривали три тижні. Уся Шотландія й Ірландія були взяті під контроль й очищені від влади Халіфа. Ономани контролювали територію Уельсу та деякі райони Англії. Туди відступили вірні офіційному урядові війська, заможні ономани й чиновники, управлінці, але ситуація була для них критичною. З моря узбережжя підконтрольне ономанам постійно атакували сили вторгнення. Вони ж атакували кораблі Халіфату, що йшли Ла-Маншем на допомогу і пускали їх на дно. На суші тим часом йшли бої, які кілометр за кілометром звільняли людей від безумства Оновленого Ісламу. Ономани й частина «новонавернених» билися до останнього подиху, адже знали, що на них чекає у випадку полону.
Офіційний Халіфат був змушений звернутися до «Північної Дуги» із пропозицією миру. Можливо він і не пішов би на такий ганебний для себе крок, та в Африці розгорілося полум’я війни набагато страшнішої, аніж тут. Тому між Теократом ІІ та Відаром було укладено мир, згідно з яким Халіфат звільняв територію островів і визнавав їх незалежними. Однак Халіфат виводив звідти залишки своїх військ та адміністрації, а також дозволив евакуацію ономанського населення на свою територію. Населення радо евакуювалося, бо знало, що будуть неминучі расові й релігійні чистки. Відар у свою чергу теж визнавав незалежність островів і не претендував на жодну їх частину.
Увібравши досвід північноамериканських та європейських земель, ще під час консультацій та засідань у Рейк’явіку, Вільям зумів разом із іншими офіцерами, з числа «новонавернених», організувати впорядкування життя людей на території повоєнної Британії.
Тепер до втілення в реальність всіх проектів державності залишався єдиний крок – припинення протистояння ударних бойових загонів «Американського терору» проти сил «Black Power». Не бажаючи відкладати все на «потім», Віктор разом із Максимом прибули особисто до Оттави в гості до ключових фігур білих людей у цьому регіоні: Джеймса та його офіцерства, Ірми, Рональда. Якщо останніх двох переконати у доцільності тимчасового примирення із ворогом заради вищої мети було легко, то вояки вперлись рогом і стояли на своєму. Насилу було знайдено порозуміння і буквально наступного дня представники Півночі Америки виступили із пропозицією до чорного уряду «Блоку» про перемир’я. Офіційна влада «Блоку» ініціативу підтримала, адже війна на теренах Африки забирала багато сил й без цього протистояння на півночі.
Поки Халіфат за цей останній місяць був зайнятий військовими діями у Британії, його суперник «Блок 2 Континентів», активно проник в африканські країни. Якщо запланована Халіфатом війна не розпочалася раніше через військову кампанію у Європі і державний переворот, то вона розгорялася зараз. Поступово, але впевнено. Не тільки ж Халіфат фінансував проісламські сили в Африці, фінансуванням займався і «Блок», який вкладав гроші у націоналістичні й расистські чорні організації.
Допоки в Африці відбувалися інтриги, політичні скандали й вбивства діячів – ніхто із обох гігантів особливо не переймався. Що важить життя негра, міністра якоїсь там Замбії чи Свазіленду супроти можливості утримання даної країни в орбіті свого впливу і викачування ресурсів? Отож-бо й воно. Але ситуація загострилася, коли фінансовані «Блоком» сили змогли повалити у декількох державах проісламські уряди й повернули курс на 180 градусів. Такого Халіфат природно допустити не міг, отже спалахнули громадянські війни й міжетнічні конфлікти. Кожна зі сторін конфлікту намагалася заручитися підтримкою наддержав і зверталася за допомогою. Допомога не змушувала себе довго чекати і озброєння, ресурси та інструктори швидко з’явилися в зоні конфліктів. Складалося враження, що насправді воюють наддержави, просто не на своїй території і руками холопів.
Поки танки «Блоку», керовані неграми, знищували джипи чи гармати Халіфату десь у Конго – все йшло нормально. Програна Халіфатом війна в Британії, дозволила зосередити увагу на Африці, примирення «Блоку» із Північчю Америки – аналогічно Обидві сторони вводили свої війська й авіацію на територію африканських країн. Боротьба перейшла у другу фазу. Тепер уже боролися солдати двох армій, щоправда без шкоди для власної території. Чого не скажеш про місцеве населення.
Десятки мільйонів негрів біженців змушені були тікати від епіцентрів протистоянь на північ та на південь континенту. Це одразу викликало величезні проблеми, бо на північ Африки, що входила до складу Халіфату, сунули мільйони додаткових голодних ротів, до того ж не ономани. А де розмістити хоча б тих, що були ономанами у Генштабі та уряді ламали голови. Що знали точно, так це те, що потрібно було посилювати експлуатацію європейського населення. Державі, що програла дві військові кампанії поспіль і нині вела третю – конче необхідним було тилове забезпечення. Та не все було так просто. Часто робітники полишали місця своєї роботи й вирушали у бік позицій «Білого Фронту Європи», де після перевірки вступали добровольцями й готувалися до майбутньої війни.
У Халіфаті дійшло до того, що у прикордонних пунктах біженці складали іспити на знання основ Оновленого Ісламу й Оновленого Корану. Хто його не складав – не допускався на територію і міг йти на всі боки. На півдні, у ПАР, ситуація була іншою – стався колапс майже у всіх сферах. Нікому було зупиняти орди негрів, що почали мародерствувати й вбивати на вулицях міст. Майже всі території республіки були ними зайняті і це спричинило расові протистояння із білою меншиною.
Білі змушені були об’єднуватись у територіальні загони самооборони, щоб мати змогу захистити своє майно, свою рідню, свої права. Ситуація була критичною і люди звернулися до Вождя «БФЄ» про допомогу. Максимові довелось відпускати на Батьківщину ПАК і ЗАК для допомоги. Пливли обидва корпуси, із однієї війни на іншу, під гулом моторів ворожих літаків, що летіли із «Блоку» до Африки. На щастя вдавалося оминати їхні кораблі і не вступати у бої.
Ситуація змінилася тоді, коли ракети ономанів почали збивати й офіційні цивільні літаки та гелікоптери чорних расистів. «Блок» вирішив не пробачати такі речі й атакував зі своєї території міжконтинентальними ракетами по території ономанів. Далі сюжет ставав тільки гострішим. Тепер над Атлантичним океаном в обидва боки летіли смертоносні ракети і якщо вони не були збиті, то наносили серйозні удари по територіям супротивників. Наддержави змішували Африку й власні території з лайном. Атлантичне узбережжя Сахари, Марокко, Португалії, США, Бразилії. Аргентини лежало в руїнах, вкрите згарищами, мертвими тілами й масштабними руйнуваннями. Світ вкотре опинявся на порозі глобальної війни…
Рішення про утворення нової держави під назвою «Нордична Земля», приймалося Урочистими Установчими зборами у Рейк’явіку якраз на фоні смертельного протистояння гігантів. Не було непотрібної помпезності, тортиків, костюмчиків й світських дорогих вечірок. Все проходило скромно, але в урочистій атмосфері на основі підготованих раніше профільними комісіями висновками і рекомендаціями.
Рейк’явік ставав столицею нової держави, де перебував її Вождь, де збиралася Вища Рада із числа лідерів суб’єктів, де збирався Парламент і де працював її Уряд. Знаходилися тут же і спеціальні служби, що тільки-но формувалися і Генеральний штаб об’єднаних колишніх воєнізованих угруповань та армій – Армія Нордичної Землі.
Відвойовані землі Європи очолював тепер Вільгельм, Північ Америки – Джеймс. «Північну Дугу» очолювали ті ж самі люди, що й раніше; Британію очолив Вільям й інші офіцери.
Так, дуже багато чого було втрачено назавжди; так, за утворення держави довелось сплатити певну ціну; так, багато земель Канади, Америки і Європи ще потребували свого звільнення, але нарешті ця держава-таки постала. Держава людей білої раси, що мабуть вперше в історії відкинули соціокультурні, мовні й етнічні протиріччя й спромоглися об’єднатися перед лицем спільних могутніх ворогів.
Віктор і Рональд відмовилися обіймати офіційні посади чи займати місце офіційних помічників. Вождь НЗ зважив на це і викликав їх до себе. У напівофіційні дружній бесіді у кабінеті Максима із чаркою коньяку, вони обговорювали проекти розвитку спецслужб нової держави і конкретні кроки діяльності.
– Товариші, конче потрібен ваш практичний досвід. Ви відмовились від посад, тому я просив би вас зайнятися розбудовою спецслужб, справа ж дійсно серйозна. Тим паче самі бачите, що відбувається у світі. Наразі ми будемо зміцнювати оборону, відбудовувати й розвивати власні території, які на цей момент контролюємо. Вторгнення із території Британії із одночасним наступом на кількох напрямках у Європі доведеться поки відкласти, інакше ми ризикуємо опинитися між молотом «Блоку» та ковадлом Халіфату.
Поки підберіть людей, які зможуть тренувати на високому рівні наші диверсійні групи задля їх діяльності у тилу супротивників. Думаю у цьому вам допоможуть Джеймс і Вільям. Вікторе, а тобі особисто доручаю розробити спеціальний відділ прикордонної служби. Ти маєш поставити захист наших кордонів так, аби жоден диверсант чи ономанська свиня не проникли до нас. Ті, хто нелегально проживає, затесавшись між нами – виселяй назад до Халіфату. А ти, Рональде, займись друком фальшивої валюти наших суперників. Нам необхідно розхитувати їхню економіку. Коли вони знесилять себе війною та економічним колапсом – ми вступимо у гру.
– Скажи, Максиме, а чи буде все ж таки наступ далі, до переможного кінця? Чи ми зупинимось у своїх кордонах? – запитав Вождя його побратим.
– Наступ буде! – запевнив Віктора Максим. – І більшість історичних земель я думаю, що ми зможемо повернути назад!
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 14; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!