Правовий статус особи : основні категорії

⇐ ПредыдущаяСтр 9 из 64Следующая ⇒

Взаємостосунки держави і особи засвідчують про характер і сутність самої держави. Ці самі стосунки характеризують суспільство, ступінь його зрілості. Поза сумнівом, що в основі взаємовідносин держави і особи лежить правовий статус останньої. Що мають на увазі, коли говорять про правовий статус особи?

Відповідь на таке ^питання передбачає розгляд цілого ряду категорій. Почнемо з того, що саме|поняття "правовий статус особи''' означає нормативне вираження основних принципів відносин між державою і особощ|іншими словами, означає закріплення цих відносин в правових нормах. Сам термін "відносини" можна визначити як взаємні права і обов'язки названих двох суб'єктів. Тому^їра-вовий статус особи можна також охарактеризувати як передбачені законодавством права і обов'язки індивіда^

Розглянемо окремМглементи структури правовош статусу .особи. Права особи - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, визначена державою міра можливої поведінки людини. Поряд з наведеним завжди міститься інше поняття - поняття свободи особи, по суті, це ті ж права людини, котрі проте мають певні особливості. Надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному визначенні людини своєї поведінки в деяких сферах суспільного життяі Вона намагається до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи невтручанням, як своїм власним, так і інших соціальних суб'єктів.

З поняттям і змістом прав і свобод тісно пов'язані законні інтереси особи.Законні інтереси особи - це юридично значимі і юридично виправдані претензії людини на соціальні блага, котрі не охоплені безпосереднім змістом прав і свобод громадян_ч

\Юрид ичні тобов 'язки особи — це встановлені державою через правові норми вимоги до поведінки людини. Зайве говорити, що юридичні обов'язки особи тісно пов'язані з її правами і свободами^

В юридичній _# літературі відзначається, яким вимогам повинен відповідати правовий статус особи у сучасній демократичній державі, а саме: 1) відповідати міжнародно-правовим стандартам про права і свободи; 2) характеризуватися широтою і повнотою (в правовому статусі мають бути представлені політичні, соціально-економічні, культурні та особисті права і свободи); 3) передбачати рівність прав, свобод і обов'язків. - за рівності прав і нерівності обов'язків юридична рівність стає ілюзорною; 4) встановлювати гарантії прав і свобод для забезпечення їх реальності, фактичної реалізації; 5) не допускати, виключати використання прав і свобод на шкоду суспільству, державі та іншим особам.

Поряд із поняттям загального правового статусу виділяють також "спеціаль
ний правовий статус''' для окремих категорій осіб, який передбачає набір додатко-
34 Загальна теорія держави і права

вих прав і обов'язків, заснованих на нормах спеціального законодавства, котрі передбачають правове становище осіб, які входять до цих категорій (наприклад, судді, військовослужбовці, студенти тощо).

Поняття прав людини

У сучасному світі збереглися різні підходи до взаємодії людини і держави, права і держави. Основними такими підходами зазвичай вважаються два: позитивістський та природноправовий. Вони не замикаються в сфері наукових інтересів і Знаходять своє відображення в конституціях сучасних держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природноправова концепція прав людини, в конституціях Австрії та ФРН - позитивістська.

В чому різниця між цими двома основними підходами? Спробуємо відповісти

на таке запитання. Передусім, завважимо, що обмеження влади держави правами людини не повинно призвести до зменшення її ролі, котра важлива не лише в охороні цих прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової і З вищою юридичною силою, форми.

Мета природноправової доктрини - обмежити претензії держави на свій роз-„ суд визначати обсяг прав і свобод людини, не рахуючись з необхідним для норма-к, льної життєдіяльності індивіда набором прав, які об'єктивно властиві йому від на-I родження, невідчужуваними, незалежними від волі держави. Держава не може не І ПИЗнавати права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла. І хоча ці *- Права належать людині від народження, але "захищеність" їм надає юридична форма, тобто закон. Тому такі права не можуть бути протиставлені державі, котра І Повинна брати на себе їх формулювання, функцію їх захисту та забезпечення. * Практика держав, які визнають природноправову доктрину походження прав людини, зовсім не відкидає їх позитивного оформлення. Ще у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. визначалося: "Мета будь-якого політичного Союзу - збереження природних і невідчужуваних прав людини. Ці права передбачують: свободу, власність, безпеку і опір гніту".

Тепер поговоримо про позитивістське розуміння прав людини. Позитивізм як ТСЧІя в юриспруденції виник у другій половині XIX ст. і з самого початку виступав Проти доктрини позитивного права (А. Меркель, К. Бергбом, Д. Остін). Своїм головним завданням він вважав систематизацію права. Джерелом права (і прав людини) визнавалася держава, котра стоїть над суспільством і формує загальнообов'язкові закони. Позитивістські уявлення були розвинуті в нормативістській теорії Г. Кельзена, який вважав, що держава не може бути вторинною щодо права, \, ^СТОяти позаду права", так як вона виступає втіленням правопорядку.

Наслідком позитивістського підходу щодо права і держави, трактування пра-
I ік продукту суверенної державної влади став розгляд прав людини не як її при-
Ідних невід'ємних властивостей, а як "дарунку" з боку держави. Такий підхід
)ЖЄ призвести (і протягом XX ст. призводив) до підкорення людини державі,
ІОбливо якщо позитивістське формулювання державою прав і свобод не враховує
І лише природні права, а й норми моралі та інші загальнолюдські цінності.
>5. Держава і особа 35

Конституційна практика розвинутих країн до певної міри ліквідувала протистояння названих двох підходів шляхом закріплення основних прав і свобод, яке виключає тиск і насилля держави щодо особи, відстоюючи її автономію і пріоритет прав людини щодо держави. Цікаво про це сказав колишній голова Федерального конституційного суду ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження і захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, котрі не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати чи звертатися до надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт між діючою конституцією і надпозитивними правами. До-державні права - це ті ж самі права людини, санкціоновані державою".

І Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній смисл вони набувають лише на основі принципів демократії, свободи, справедливості, визнання самоцінності людини^]

Уже в наші дні права людини були науково систематизовано. З огляду на їх еволюцію можна виділити три покоління прав людини.

\Перше_пдкоління^- це невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, сформульовані в перших актах національного законодавства щодо прав людини. До таких документів належать: Хабеас корпус акт 1679 р. і Білль про права 1689 р. у Англії, Декларація незалежності 1776 р. і Білль про права 1791 р. в США, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції. Відзначимо, що перше покоління прав людини кваліфікується як система негативних прав, які зобов'язують державу утриматися від втручання до сфер, які регулюються цими правами. (Перелік прав людини цього покоління невеликий: право громадянина на свободу думки, совісті і безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримання і вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупере-дженим судомХ

^ Друге покоління прав людини - це розширення обсягу особистих (громадянських} прав та~розвиток соціально-економічних і культурних прав і свобод. До них належать такі як право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, вільний доступ до культурних цінностей тощо. Вони вперше були сформульовані після першої світової війни,] а стали поширеними в конституціях європейських держав після другої світової війни.

Чому саме в цей час цілий ряд демократичних країн визнали соціальні права?
Справа в тому, що саме в першій половині XX ст. виникли тоталітарні режими з їх
системою державної опіки людини "від народження до смерті". І хоча для народів
СРСР та тих, які потрапили в окупаційну зону гітлерівської Німеччини, це держа
вне піклування дорого коштувало, пропаганда цих ідей мала наслідки. Держава
змушена була ширше втручатися до соціальної сфери, гарантувати людині мініма-
36 Загальна теорія держави і права

льні стандарти життя на шкоду, звичайно же, свободі підприємництва та ефективності економіки загаломл-У цей же час, відзначимо, виборче право насправді стало "загальним", без різного роду обмежень, зокрема виборчі пргва отримали жінки.

Права людини другого покоління, і в цьому їх одна з врзначальних ознак, буди закріплені не лише в національному законодавстві країн, а й на міжнародно-правовому рівні: в Загальній декларації прав людини 1948 р. (перший документ універсального, всесвітнього характеру з цього питання), Мікнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та інших документах.

УТретє по коління прав людини - це права людини, котр мають за своїм зміс-
, ТОМ колективнии™Хсолїдарний) характер. Такі права людини безпосередньо не
* пов'язані з особистим статусом індивіду, а виходять з його гриналежності до пев
ної соціальної спільноти: народу, соціальної групи чи вужчо' асоціації. До них на-
| лежать такі як право на мир, безпеку, здорове навколишнє середовище, право на
І людський розвиток, на інформацію тощо. Всі ці права знайшли своє відображення
$ В конституціях посткомуністичних країн Східної Європи,\я<і приймалися протя-
К ГОМ 90-х років минулого століття, в тому числі в Конституції України 1996 р.
Р Не можна не завважити ще кілька факторів, котрі впливатимуть на четверте

І покоління прав людини. По-перше, терористичні акти 11 вережя 2001 р. в США іс-€ тотно вплинуть на розвиток уявлень про права людини не лише на буденному, а й \ На науковому рівні. Право на безпеку, котре зараз закріплене (окремо від права на ІГ Життя) лише в деяких країнах на конституційному рівні, поза сумнівом, займе V Вровідні позиції в переліку прав людини. Головне, щоб цей природний процес не ШЇризводив до звуження інших, "традиційних" прав і свобод. А такі тенденції в за-^Яонотворенні розвинутих країн вже мають місце.

£*' По-друге, формулювання прав і свобод в актах внутрішьього права чи міжна-

, іодних документах суттєво відстають від розвитку новітнії технологій початку

'XXI ст. Розвиток аерокосмічних технологій призвело до можливості здійснення з

" юсмічних апаратів, до прикладу, контролю за пересуванням людей, їх приватним

Життям, без огляду на процесуальне законодавство в тій чи іншій країні. Розвиток

Комунікаційних технологій деяких розвинутих країн робить можливим для них

утворення глобальної системи телефонного прослуховуванія не лише власних

Іромадян, а й цілих континентів. Людина (або ж навіть держава) стає беззахисною

Щред такими технологіями. Тому, очевидно, технологічний прогрес знайде своє

■ідображення в нових редакціях основоположних міжнародних документів з прав

'« ДЮДИни, в тому числі Загальної декларації прав людини.

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!