У подальшому процесі розвитку гельмінта змінюється його антигенна структура, зростає його імуногенність, що приводить до синтезу ІgG і ІgМ.
На поверхні лаброцитів, окрім комплексу ІgЕ-антитіло-антиген гельмінтів, з'являються антитіла класів ІgG і ІgМ та залучаються в процес клітини -ефектори пізньої фази алергічної реакції (нейтрофіли, макрофаги, лімфоцити, тромбоцити). Виявлена антигельмінтна ІgЕ-залежна цитотоксичність тромбоцитів. Антитіла класів ІgG і ІgМ безпосередньо або в вигляді імунних комплексів фіксуються на поверхні гельмінта, його яєць, личинок, активізуючи при цьому систему комплементу. Специфічні антитіла нейтралізують токсини гельмінтів, блокують рецептори, через які вони приєднуються до клітини-мішені.
Найбільш інтенсивний синтез специфічних антитіл спостерігається при паразитуванні тканних і кишкових гельмінтів, особливо в період міграції та линяння личинок.
Моноцити/макрофаги неспроможні фагоцитувати великі за розмірами гельмінти (їхні яйця, личинки) і тому стимулюють клітинні механізми захисту. Ці клітини у відповідь на фосфоліпідмісткі антигени гельмінтів і паразитів секретують TNF-α, який активізує макрофаги, еозинофіли, тромбоцити. TNF-α та ІL-1 сприяють підвищенню стійкості соматичних та імунокомпетентних клітин до дії паразитів. Через активацію Т-лімфоцитів підвищується синтез IFN-γ, який пригнічує внутрішньоклітинний цикл розмноження паразитів у клітинах. Макрофаги і нейтрофіли після фіксації на паразитах дегранулюють, вивільняючи протеолітичні ферменти, катіонні білки, токсичні метаболіти кисню і азоту, призводячи до лізису щільного покриву збудників.
|
|
|
Паразитування гельмінтів у хворих на інфекційні хвороби ускладнює перебіг інфекції, продовжує тривалість хвороби, знижує ефективність лікування, сприяє формуванню ускладнень.
У таблиці 6 вказані основні механізми протипаразитарного імунітету.
Таблиця 6
Основні види протипаразитарного імунітету
| Природжений (неспецифічний) протипаразитарний захист | Нейтрофіли - фагоцитоз - для "малих"паразитів Ендоцитоз - для "великих" паразитів Макрофаги - NO-залежна цитотоксичність Еозинофіли, тромбоцити - цитотоксична активність проти паразитів, опосередкована антитілами |
| Набутий (специфічний) протипаразитарний захист | Т-хелпери - стимулюють синтез специфічних антитіл, сприяють виділенню цитокінів, які активують гранулоцити і макрофаги (IFN-γ, ІL-12) Т- цитотоксичні лімфоцити - активні до внутрішньоклітинних паразитів Специфічні антитіла - гальмування інвазії, активація системи комплементу, активація синтезу Іg-Е, антитілозалежна цитотоксичність |
Проблема епідемії ВІЛ/СНІДу продовжує залишатись актуальною як в Україні, так і в цілому світі. Як не прикро, але Україна займає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження ВІЛ-інфекції. За неофіційними даними, сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованими є понад 1% населення країни
|
|
|
СНІД
Етіологічні чинники СНІД – родина ретровірусів, підродина лентовірусів.
Шляхи проникнення вірусів в організм:
1. через кров (лімфоцити, моноцити).
2. через травний канал в лімфовузли, легені, серце, сітківка ока, серце.
3. через кров, спинномозкову рідину, вагінальний секрет, слину, секрет сльози, грудне молоко, піт.
Шляхи передачі вірусу:
1. Статеві контакти.
2. Переливання крові та її продуктів, використанні нестерильного інструментарію.
3. Внутрішньоутробно від матері до плоду.
Інкубаційний період: 6-8 місяців- 4 роки.
ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ХВОРОБИ
Клініка. За клінічними проявами при СНІДі можна виділити 5 послідовних стадій, які відображують ступінь ослаблення імунної системи організму.
Стадія 0 — інкубаційний період, вірусоносійство. Цьому періоду властива безсимптомність. Діагноз встановлюють при обстеженні осіб, які контактують з хворим, на основі виявлення в них антитіл до збудника СНІДу. Тривалість цієї стадії залежить від величини інфікуючої дози та індивідуальних особливостей імунної системи.
|
|
|
Стадія 1 — гостра інфекція, первинний маніфестний стан. Клінічні прояви її різні. Можуть спостерігатися: втомлюваність, гарячка, грипоподібні симптоми, висипи, збільшення різних груп лімфатичних вузлів, диспепсичні розлади, втрата маси тіла (при збереженні попереднього режиму харчування). Іноді спостерігається різного ступеня вираженості симптоми ураження центральної нервової системи — від головного болю до проявів енцефалопатії (розлад свідомості, судороги тощо). Це перша хвиля інтенсивного розмноження збудника СНІДу в організмі. Вірус виявляють у цей період в крові, спинномозковій рідині, слині, спермі, грудному молоці, сльозах. Через кілька тижнів число вірусів, що циркулюють в організмі, значно зменшується і початкові симптоми хвороби поступово зникають. Але вірус залишається в організмі. Його можна виявити в лімфоцитах, у макрофагах, у клітинах нервової системи, кісткового мозку.
Стадія 2 — латентний період. Характеризується стійким збільшенням лімфатичних вузлів, Воно зумовлюється постійною наявністю вірусу в лімфоцитах, яких особливо багато в лімфатичних вузлах. Лімфоцити, які містять вірус СНІДу, постійно активно і посилено секретують антитіла, в тому числі і проти інших інфекцій. Це призводить до поступового виснаження їх. Самопочуття хворого в цій стадії хвороби залишається задовільний. Тривалість її — 3—5 років.
|
|
|
Стадії 3—4 — продромальный період, субклінічні порушення клітинного імунітету. Ця стадія характеризується симптомами ураження центральної нервової системи та зниженням опірності організму. Спостерігається апатія, депресія, зниження апетиту, безсоння, нічна пітливітсь, немотивовані періодичні підвищення температури тіла та ін. У цей період хвороби істотно знижується концентрація Т-лімфоцитів (менше 400 в 1 мм3), що свідчить про пригнічення імунної системи. Поява чітких клінічних проявів імунодефіцитного стану, що настає через 15—18 міс, свідчить про зміну стадії хвороби — прогресування патологічного процесу.
Стадія 5 — ураження шкіри та слизових оболонок внаслідок імунного дефіциту У цій стадії спостерігаються вірусні та грибні ураження шкіри і слизових оболонок. Це насамперед стійкі прояви герпетичної інфекції (болюча виразковість шкіри, слизових оболонок статевих органів та рота); пліснявка. Гриб, що спричинює пліснявку (Candida аlbicans), може поширюватися і за слизову оболонку статевих органів, зумовлюючи тяжкі та стійкі ураження. Інші патогенні гриби та віруси в цій стадії хвороба можуть також спричинювати ураження шкіри та слизових оболонок. Останнім часом у багатьох хворих, що перебувають на 5-й стадії СНІДу, спостерігається бородавчаста лейкоплакія. Вона проявляється у вигляді волосистих білих клаптів, звичайно на язику. Причину цього симптому ще не з'ясовано. В цій стадії кількість лімфоцитів становить менш як 200 в 1 мм
Стадія 6 — генералізовані прояви імунного дефіциту. Через 1—2 роки від початку 5-ї стадії хвороби рівень Т-лімфоцитів знижується до 100 і менше в 1 мм3. У багатьох хворих у цей період розвиваються генералізовані опортуністичні інфекції з ураженням не тільки шкіри та слизових оболонок. Це бактеріальні, паразитарні та вірусні інфекції.
У цей період у багатьох хворих розвивається пов'язаний зi СНІДом синдром деменції (поступова втрата здатності до мислення і координації рухів), що призводить до повної неможливості рухатися і спілкуватися з людьми. Характерним е також виникнення в цьому періоді СНІДу ракових захворювань. Крім саркоми Капоші (пухлина шкіри та оболонок внутрішніх органів), при СНІДі часто розвиваються лімфоми, а також рак прямої кишки та язика.
ІМУНОПАТОГЕНЕЗ.
В крові ВІЛ- інфікованих хворих поступово зменшується кількість СD-4 лімфоцитів та співвідношення CD-4/CD8. На ранніх етапах ВІЛ-інфекції на 1000-10 000 лімфоцитів припадає 1 заражений лімфоцит. По мірі прогресування хвороби відсоток та абсолютне число інфікованих лімфоцитів СD-4 зростає, що призводить до підвищення концентрації вірусної РНК в плазмі. Встановлено, що зниженню кількості лімфоцитів спияє
1. Аутоімунне ураження СD-4 лімфоцитів
2. Пряме знищення лімфоцитів
3. Токсична дія вірусних білків назрілі лімфоцити та кістковий мозок
4. Апоптоз лімфоцитів
Вміст лімфоцитів СD4 (хелперів) в крові слугує важливою лабораторною ознакою стану імунної системи інфікованого. Чим нижчий рівень СD4 лімфоцитів, тим вищий ризик опортуністичних інфекцій. При рівні лімфоцитів 0,2 на 109/л слід призначати профілактику пневмоцистної пневмонії, а при рівні клітин 0,05 на 109 /л зростає ризик цитомегаловірусного ретиніту та інфекції викликаної Mycobacterium avium-intracellulare.
Крім лімфоцитів CD4 важливу роль в патогенезі ВІЧ –інфекції мають і інші клітини. ВІЧ інфікує клітини вродженого імунітету: моноцити, макрофаги, дендритні клітини лімфовузлів, рідше вражає клітини ЦНС та В-лімфоцити. При вивченні лімфовузлів виявляють заражені дендритні клітини, навколо яких міститься велика кількість вірусів. В доклінічній фазі хвороби, коли в крові вірус відсутній, в лімфовузлах відбувається активна реплікація вірусу, знижується функціональна здатність (хемотаксис та внутрішньоклітинне руйнування мікроорганізмів) інфікованих макрофагів. Вивільнення цитокінів, в тому числі TNF-α інфікованими макрофагами – одна з причин кахексії на пізніх стадіях СНІД.
Відповідно до критеріїв Центру за контролем захворюваності США, діагноз СНІД виставляють, якщо вміст лімфоцитів CD4 в крові нижчий 200 мкл–1. опортуністичні інфекції та злоякісні пухлини, як саркома Капоші та В-клітинна лімфома, теж підтверджують СНІД. Після зараження, в період гострої стадії гарячки, вірус виявляють у крові. Після декількох тижнів віремія проходить, а в крові зростає рівень цитотоксичних Т-лімфоцитів (CD8). Після зникнення вірусу із крові в ній появляються нейтралізуючі антитіла, але вони не грають ролі у зникненні віремії. Імунна відповідь, яка опосередкована антитілами, направлена проти білків вірусу р24, р41 та інших 120 антигенів. При поліклональній активації В-лімфоцитів зростає загальний рівень імуноглобулінів. Дослідження на щурах показують, що ці реакції сприяють проективній дії, проте внаслідок антигенної мінливості вірусу недостатньо ефективні. Залишаючи кров, вірус осідає в лімфоїдних органах, де відбувається його реплікація. Під час безсимптомної фази число лімфоцитів CD4 в крові щороку знижується на 50—100 мкл–1. Наприкінці безсимптомної фази вірус виходить із лімфоїдних органів. По мірі прогресування хвороби в крові зростає рівень бета2-мікроглобуліну, неоптерина, триглицеридів та антигенів ВІЛ (а саме, p24). Стадію захворювання визначають за абсолютним числом CD4 та рівнем бета2-мікроглобуліну в крові. Такі симптоми, як лихоманка, різке схуднення та пітливість свідчать на користь різкого пригнічення імунної системи та несприятливого прогнозу.
Опортуністичні інфекції.
До 90% летальних випадків при ВІЛ -інфекції прямо або опосередковано обумовлені опортуністичними інфекціями, що підтверджує важливу роль їх профілактики та лікування. Найчастіше опортуністичні інфекції викликають Pneumocystis carinii, Mycobacterium avium-intracellulare, Mycobacterium tuberculosis, Cryptococcus neoformans, Candida spp., Toxoplasma gondii, Histoplasma capsulatum, Coccidioides immitis, ДНК- віруси, наприклад цитомегаловірус, вірус гепатитау B, вирус простого герпесу
А. Пневмоцистна пневмонія — це найбільш поширена опортуністична інфекція дихальних шляхів у ВІЛ –інфікованих та виникає у 60—80% хворих на СНІД, однак сучасні методи профілактики дають змогу знизити її важкість. Ризик пневмонії особливо суттєвий, коли число лімфоцитів CD4 сягає нижче 200 мкл–1. Захворювання обумовлене реактивацією латентної інфекції.
Діагностика ВІЛ-інфекції
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 161; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!